Автограф № 220

Іван Франко

Дія перша

Нутро селянської хати. В печі горить огонь. Анна порається коло варива. Надворі ніч, чути свист вітру і стукання снігу о шибки вікон. На столі хліб і сіль, постіль чисто застелена.

Анна

(теребить картоплю).

Ну, та й дав же бог вечір! Мороз – аж око в’яне, а вітер такий, що не дай господи! Аж землю рве! Закурило снігами так, що дихнути не дає. Ледво від криниці з водою добігла. От бідний Микола! Як то йому в таку погоду з худобою з міста їхати! Ще й кожушина на нім дрантива. Господи, таже то життям наложити можна! Відрекла би-м ся того зарібку.

(Надслухує.)

Ой, ой, як виє, як реве толокою! Аж мороз по мні пішов. Так ніби звірі якісь виють, або – дух святий при хаті – ніби які злі духи розгулялися. Коби лишень Микола швидко вертав! Час би вже йому дома бути!

(Крає картоплю в миску.)

Та що, бідному й страху нема, для нього чи сльота, чи погода – все одно. Треба заробляти, треба хліба старати. І я колись, як ще у батька жила, то боялась вночі, господи, як боялась! Бувало, сама за поріг не вийду, а як вітер засвище або загримить, то мало не гину зо страху. А тепер минулося! Як умер батенько – дай му там боже легко душеньці – як зійшла я на руки старших братів, ой, то не до страху мені було!

(Утирає очі.)

Як найгіршою служницею, так мною попихали. Я й корови пасти, і з кіньми на ніч іти, і до млина, і в ліс по дрова, – що вже вони зо мною не виробляли. А по п’яти літах такої муки випхнули з хати, віддали замуж за Миколу, що колись служив у нашого батька. «Іди, – кажуть, – дурна! У нього пруг поля і хата, ще й заслужених грошей дещо, будеш господиня!» Що було мені, бідній, робити? Взяла та й пішла, бо добре знала, що жаден господарський син мене без поля не візьме, а поля – казали брати – ані одної п’яді за мною не дадуть. Ой, таточку, таточку! Якби ти встав з гробу і подивився на свою Ганнусю, як її власні братчики скривдили, обдерли і випхнули з рідної вітцівщини.

(Плаче – буря надворі змагається.)

Ой, як там реве! Господи, що се, що Миколи ще нема! Невже з ним яке нещастя сталося! Не дурно то мені такий поганий сон снився! Десь ніби каламутна-каламутна вода, а я чую, що мушу брести тоту воду, а ту фаля так рве, так рве каміння з-під ніг, аж втриматися годі. Пройшла я кусник, а далі як не шубовсну в якусь яму – тілько волосся сплило і аж до самого серця холод мене пройняв. Господи, відверни від нас все лихе та недобре! Дай нам хоч троха пожити!

(Надслухує.)

Ні, нічого не розбереш за вітром та курявою, а ту вже в печі погасає, картопля задубіє, та й ні при чім буде молоко скип’ятити. Піти хіба надвір та послухати, чи не йде Микола? Але що я вчую! Радше піти до стайні та до корови подиви…

На цьому автограф уривається.

Примітки

Автограф початку драми зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 3, № 220, с. 23).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 420.