Автограф № 397

Іван Франко

Драма з сільського життя

̀Τγφλός τά τωτά τόν τέ νοΰν τά τόμμάτ ει

Дійові особи

Микола Задорожний, чоловік, літ 45. Невеликого росту, похилий, рухи повільні.

Анна, його жінка, молодиця, літ 25.

Михайло Гурман, жандарм, високий здоровий мужчина, літ 30.

Олекса Бабич, селянин, літ 40, сусіда Миколи.

Настя, його жінка, літ 35.

Війт, селянин, літ 50.

Шльома, орендар.

Селяни, селянки, парубки і дівчата, музики і т. і.

Діється около 1870 року в підгірськім селі Незваничах.

Дія перша

Нутро сільської хати. Ніч. Надворі чути шум вітру, сніг б’є о вікна. В печі горить огонь, при нім два-три горшки. Анна порається коло печі, готовлячи вечерю. Настя сидить на лаві насупротив печі і пряде.

Ява І

Анна і Настя.

Настя.

Не гнівіть, кумо, бога! Вже хто як хто, а ви не маєте чого на свою долю нарікати. Чоловіка маєте такого тихого, спокійного, сумирного, що лиш до рани його приложити.

Анна

(коло печі, крізь зуби).

Як мокру шмату!

Настя.

А що вже роботящий! От нині яка шаруга, яка куревільниця, а не всидів дома, поїхав до міста з дровами на жупу!

Анна.

Ну, та й ваш же також поїхав.

Настя.

Ой, кумо! Поїхав-то він поїхав, але аж як його біда притисла. Адже як узяв на різдвяні свята горівки, як той казав, на бороду, то від того часу жид із хати не вилазив: віддай та й віддай. То вже мусив поїхати, щоби того паршивого довгу спекатися. А у вас що! Двоє вас, жиєте собі як у бога за пазухою, потребуєте немного, господарюєте добре, та й, богу дякувати, є й на чім та й при чім, – чого ж вам більше треба?

Анна.

То хіба я що говорю чи жалуюсь?

Настя

(хитає головою).

Ой, кумонько! Не раз якби чоловік виразно сказав, пожалувався: отеє мені зле, ось то мені недогода, – то, може би, й ліпше було. А ти, кумо, не в гнів тобі кажучи, гірше робиш!

Анна

(з горшком у руці стає перед нею).

Що ж я таке роблю?

Настя.

Чого сумна ходиш? Чого мовчиш, зуби зціпляєш, мов слова свого жалуєш або немов у тебе щось болить всередині, а ти не хочеш нікому сказати?

Анна.

Така моя натура.

Настя.

Не говори сього, кумо! Питала я молодиць із твого села, що посестрували з тобою. Ні, кажуть, вона у нас не горда була!

Анна.

Хіба я тепер горда?

Настя.

Я сього не кажу, кумонько, хоч, признатися тобі по правді, я зразу так і думала. То воно би й не диво, адже ти багацька донька.

Анна.

Е, минулося багатство! Нема що й згадувати!

Настя.

Ну, та говорю тобі, що твої посестри, з вашого села, не моглися мені наповісти за тебе. «Вона в батька як квіточка цвіла, весела була, співуча, людяна, все село нею любувалося. Бувало, й старі люди на неї задивлюються, пісень її заслухуються. А що розумна, пам’ятлива! А що роботяща! Жартувати не любить, а проте так і б’є, кажуть, від неї якась веселість та свіжість, так як у літі від лісової криниці пахучий холодок».

Анна.

Ну, то ви на якусь язикату натрафили, що вам так мене розмалювала.

Настя.

Ні, кумо, ти не сердься! Не одна так о тобі говорила. Всі тебе добрим словом згадували. Ще і тепер кілько разів котра мене здибле на торзі в місті, то все питаються: «А що там наша Аннуся?» Все ти у них «наша Аннуся».

Анна

(украдком втирає сльози).

Ну, ну, досить того, кумо! Слухайте, яке там надворі заводиться! Реве та й реве, мете снігом! Чим далі, тим дужче.

Настя.

Коби хоч наші швидко з міста вибралися! Вже би незадовго повинні над’їхати. Ну, та я не кваплюся, у мене там баба та й Оришка зроблять, що треба. Але най уже тобі, кумо, договорю те, що-м мала казати…

Анна

(всміхається).

О, то ви, видно, не так собі, з доброго дива, на таку розмову зійшли.

Настя.

Та що буду перед тобою таїтися, кумочко! Гріх правду ховати. Твій чоловік оногди мене радився. «Сам, – каже, – не знаю, що з моєю Анною робиться. Третій рік уже жиємо з собою… І здається, я її не силував, щоби за мене йшла, і, ховай боже, не можу на неї пожалуватися, щоб або словом мене оскорбила, або в чім не послухала, або до роботи нетитірна була. Ні, то вже що правда. А проте, – каже, – чую, що у нас нема щастя в хаті. Все якось немов пусткою чути. Анна сумна така ходить, – говорить хіба тоді, як її про що спитаєш, не то щоб якось так приязно та тепло, як другі жінки до чоловіків. А все і робить, і говорить, мовби панщину несла».

Анна.

Так що ж він ліку у вас просив, чи що?

Настя.

Хрестися, кумо! Та які у мене ліки! Хіба я які ліки знаю! Та й він не за ліками до мене, а так… «Ти, – каже, – кумо, у нас щодень добрий день, найближча сусіда, з Анною розмовляєш. Приговори їй до серця, розпитай, що їй хибує, в чім їй у мене недогода. Я ж її, – каже, – люблю, як свою душу. Все для неї зроблю, нічого не пожалую, щоб лиш вона була щаслива!» Бігме, кумо, що тими самими словами сказав. Я аж здивувалася: такий чоловік, уже в літах, а аж му сльози в очах стали при тім слові.

Анна.

Ну, а що ж ви йому на се сказали?

Настя.

Та що я могла йому сказати? Я йому попросту сказала: ти, куме Миколо, сам винен. Три роки з жінкою живеш, а дітей не маєте. Що молодій жінці за життя без дітей? От і сумує! От і пусткою хата несе. А коли хочеш, то я й поговорю з нею.

Анна.

І ви, кумо, гадаєте, що якби у мене були діти, то я була би щасливіша?

Настя.

Не то гадаю, а напевно се знаю. А у мене з моїм хіба не так само було? Ми також два роки дітей не мали, то, знаєш, мало не дійшло до того, щоби ми одно одного не зненавиділи. Так бувало, що хоч би на очі не бачити Олекси. І робиш, і ходиш, і крутишся, і говориш, а все якось ані з душі, ані в душу не йде. А як уродився Стефанко, то, дав бог, немов рукою відняло. І труду з ним, і нагризешся не раз, намучишся, а все-таки в душі якось спокійно, весело. Ій-богу, кумо, що так!

Анна.

Та я не перечу, що у вас, може, так було. Всяко на світі буває.

(Надслухує).

Але слухайте, мабуть, їдуть наші!

Настя

(послухавши).

Ні, не чути нічого.

Анна.

А мені причулося, що десь нашийники дзеленькотять.

Настя.

Ні, небого, нема їх іще. Та де їм, позалазять один з другим отак на Копанню до коршми, файки запікають та й гуторять, а бідна худоба мерзне надворі. Але ти мені, кумо, ось що скажи! Чи то правда, що ти з якимось парубком дуже любилася, заким пішла за Миколу?

Анна

(стрепенулась, мов перелякана).

Я? А се хто вам наговорив?

Настя

(всміхається).

Та такі були, що говорили.

Анна.

Плюйте їм у очі! Куди мені було до любощів. Адже знаєте, яке в нас у домі було. Як батько помер, лишилася я з двома братами. Брати були від першої батькової жінки, а я від другої. Вони мене ненавиділи, як мачушину дитину. Не то що за сестру мене мали, а дивилися на мене як на ворога. Ой, кумо, тяжка була моя молодість! І згадувати про неї не хочу. Ще поки жив батько, то яко тако було. Полають брати мене поганими словами, штуркне сей або той крадькома, я до батька. Вони хоч дорослі вже хлопи, а батька боялися. Батько в нас твердий чоловік був, тяжкої руки, а мене дуже любив. Брати боялися, щоби на мене всього маєтку не записав, а їх щоби не схотів набік відвінувати. Воно, може б, так і сталося, якби батько не вмер був нагле. А як умер, тоді вже брати на мене…

Настя.

Ой чула я, кумонько, чула про твою біду. Але то з тим парубком, то, кажуть, іще за батькового живота було. Та ти, небого, не маєш що з тим таїтися. Що було, те минуло.

Анна

(висипає з горшка картоплю і починає теребити на припічку).

Ет, покиньмо ми, кумо, тоту розмову. Вам з того ніщо не прийде, що в мене було, а мені, може, не годиться о тім говорити.

Настя.

А най господь боронить! Чому би мало не годитися! Адже ж межи вами нічого злого не було.

Анна.

Та вже там було чи не було, то моя річ!

Настя.

Ну, кумо, та й твердого ж ти серця! А я прецінь нічого злого тобі не хочу. А від людей ти, небого, не сховаєшся. Люди бачать, що бачать, і знають не одно. Ти думаєш, я не знаю, як називався той парубок, що ти з ним любилася?

Анна зривається і глядить на неї з переляком.

Не бійся, кумо! Чого маєш боятися?

Анна

(хапається за груди).

Ой, лячно мені чогось! Боюсь, щоб яке нещастя не сталося! Слухайте!

Настя.

(слухає, глядить до вікна).

Дух святий з тобою! Нічого не чути, тілько вихор реве та сніг о стіни б’ється.

Анна.

Ні, ні, ні! Там ще якісь голоси, далекі, страшні! Крики якісь, зойки. Мов хтось у снігу застряг та кричить рятунку.

Настя.

Але нічого не чути, кумо, вспокійся!

Анна сідає на припічку і знов береться до бульби.

А знаєш, що я тобі хотіла сказати?

Анна переляканими очима глядить на неї.

Та не дивись-бо на мене такими страшними очима, Анно! Що се з тобою? Ти мов сама не своя стала.

Анна

(схилює очі).

Чую, що якась біда буде. Ну, та говоріть, говоріть!

Настя.

Знаєш, я оногди на ярмарку чула, що він у наші сторони прибув.

Анна.

Що за він? Який він?

Настя.

Та той, твій… давній, знаєш, Михайло Гурман.

Анна.

Господи!

Настя.

Та ти знаєш, він у шандарях служить.

Анна.

Брешете! Він не жиє! Він давно вмер, його в Боснії вбили.

Настя.

Не слухай, небого! Він жиє. Се тобі так навмисно сказали, щоб ти за Миколу замуж ішла. А він жиє. І швидко по твоїм весіллі прийшов додому. А як довідався, що ти замуж пішла, то хотів твого старшого брата забити. З колом на нього по ночах засідався. А відтак почав пити. А потому спродав хату, грунт, усе і пішов у шандарі. Отже, два роки, кажуть, служив десь на Поділлі, а тепер його сюди перенесли, до Розгадова.

Анна

(похилена, тихим голосом).

То все неправда. То не може бути. Він умер, умер, умер.

Настя.

Бідна ти, небого. Аж тепер я виджу, що тобі хибує. Ти тамтого любиш і досі забути не можеш.

(Встає і збирається йти.)

Ну, бувай здорова. Іду вже додому, чую, що мій чоловік їде. Сива кобила рже.

Анна

(біжить до вікна.)

Та чень і мій з ним!

(Одягає кожух, бере хустку на голову.)

Піду з вами подивлюся. Настя. Ну, добраніч тобі! Та дякую за гостину.

Анна.

За мало. Ночуйте здорові!

Обидві виходять, хвилю на сцені пусто.

Ява II

Анна

(входить сама, обтріпується від снігу).

Бабич приїхав, а мого нема. Десь, каже, ще в місті лишився. Що се значиться? Чого йому в місті лишатися? І як йому тепер самому в таку шаругу їхати! Господи! І чого се на мене такі страхи нападають? Щось мов кліщами за серце тисне, мов гадина його ссе! Господи, духу святий…

(Шепче, роздягається з кожуха і знов сідає до бараболь. Мовчанка.)

Так Михайло живий! Ну, що ж, нехай буде. Що мені тепер до нього, що йому до мене. Для мене він умер, давно вмер.

(Встає, витягає з печі молоко, пробує його ложкою і знов засуває.)

Так коби хоть щасливо доїхав, без припадку якого! Тепер вовки волочаться. Чути було, як виють під лісом. А Михайло в наших сторонах. Певно, перенесли його сюди без його волі, бо що ж би його сюди тягло? Чень бог дасть, що й не побачу його ніколи! Бо й пощо нам бачитися, коли ми вмерли одно для одного.

(Біжить до вікна, слухає, радісно.)

Ах, їде, іде! Ну, прецінь! Господи тобі слава!

(Одягається знов у кожух, бере хустку і зав’язує голову.)

Треба йти коні випрягти, бо він, певно, перемерз.

(Виходить.)

Ява III

За сценою чути брязки нашийників. По хвилі входить Микола, весь присипаний снігом, в гуні, надітій поверх кожуха, в баранячій кучмі, в рукавицях і з батогом. Він стає насеред хати, виймає батіг з-за ременя і починає обтріпувати сніг, стукаючи при тім об землю чобітьми. Відтак, охаючи, починає роздягатися.

Микола.

Ось тобі й заробок! Ось тобі жий та будь! Ой, господи, і як се я душі не згубив по дорозі, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я! Та й промерз до самої кості!

(Відсуває вікно і кричить.)

Анно! А коням треба пити дати. Думав напоїти їх на Копанню, та не мож було.

Анна.

(За сценою).

Добре, добре! Я вже й воду зладила.

Микола

(засуває вікно, знімає гуню, потім кожух і вішає їх на жердці).

Н-ну, заробок, нема що казати. За вісім шісток головою наложи – оплатиться! Цілісінький день роби, двигай, волочися, худобу муч, мерзни і мокни, як остатня собака, і за все те вісім шісток. А прийдеться платити, то й того їм, людоїдам, жаль. І тото би зажерли. Як дають чоловікові той кривавий крейцар, то так і видиш, що їх і за тим колька коле. А бодай вас уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очі повивалювали, нелюди погані!

(Сідає кінець стола і починає стягати чоботи.)

Ага, почекай! Чоботи замерзли як кість, ані руш стягнути. А ніг уже давно не чую. Коби лиш не відморозив, а то якраз найліпша пора окалічіти.

(Чухається в потилицю.)

От іще бідонька моя!

(Кричить.)

Жінко, гей жінко! Анно! Де ти там?

На цьому перший список обривається.

Подаємо (за списком іншою рукою) текст закінчення останньої дії драми:

[Микола]

… в моїй хаті розказувати? Чи ти не знаєш, що я ту господар?

Жанд[арм].

Віхоть, а не господар!

Микола.

Хто віхоть? Я віхоть? Отже, я зараз покажу тобі, що я не віхоть! Марш мені з хати.

(Хапає його за плече.)

Жанд[арм]

(відтручує його).

Іди спати, Миколо! Ти трохи п’яний.

Микола.

П’яний чи не п’яний, не твоє діло. Але ти мені геть з хати! Марш!

(Хапає карабін і гримає ним об запічок.)

Жанд[арм]

(хапає також карабін).

Пусти, бо попсуєш! То цісарське, дурню!

(Вириває йому карабін.)

Микола

(хапає чако і розриває на шматки).

Все мені одно! На, маєш цісарське!

Жанд[арм].

Чи ти одурів, чи зовсім з глузду спився, п’янюго? Іди проспися!

(Витручує його за двері і замикає.)

Ява IV

Ті ж без Миколи.

Микола

(в сінях).

Гвалту – люди, рятуйте!

(Гримає чобітьми в двері.)

Анна

(до жандарма).

Любий, утікай вікном! Він тепер роз’ївся, то щоби що злого не зробив!

Жанд[арм]

(кричить).

Дурень! П’яниця! Думає, що я його боюся. Не бійся, покричить та засне де-небудь в соломі.

Анна.

Ей, Михайле, не впевнюйся ти так! Утікай, я вже його якось уцитькаю.

Жанд[арм].

Що, я мав би втікати перед такою черепахою! Тьфу! Ані мені в думці! На збитки йому роздягаюся і лягаю спати. Най собі рипить!

(Знімає кітлю).

Анна.

(надслухуючи).

Перестав уже. Пішов кудись.

Жанд[арм]

(сміється).

А що, хіба я не казав. Зариється десь у солому та й засне. Постели мені – я хочу спочити.

Анна стелить постіль – жанд[арм] лягає.

Жанд[арм].

Ну, а ти не ляжеш?

Анна.

Чогось мені так млісно. Дрож мене проймає, а не знаю від чого.

Жанд[арм].

Ходи, лягай ось ту. Огрієшся!

Анна.

Слухай! Він іде!

Ява V

Ті ж і Микола.

Микола

(ударом сокири виломлює двері).

Га, ось тобі!

(Кидається на жандарма і б’є сокирою в голову.)

На, маєш! Маєш! Маєш!

Анна.

Господи! Що се!

(Відтручує Миколу так, що той упав на ослін, а сама кидається до жандарма.)

Михайле! Серце моє! Що з тобою? Господи! Кров, кров! Голова розтята! Михайле, озовися! Скажи хоч словечко!

Микола.

(схапується з ослона і заламує руки).

Господи, що я зробив! Що я зробив? Невже неживий! Невже я вбив його?

Анна

(встає).

Нелюде! Бездушнику! На, подивися тепер на нього! Полюбуйся ним!

Микола

(зирнув і відвертається, хапаючись за голову).

Ох, млісно мені! Кров! Мозок! Очі з лоба вибиті! Господи, що я зробив! Що я зробив!

Анна

(піднімає сокиру і подає йому).

На!

Микола

(зачудовано).

А се пощо?

Анна.

Кінчи, що зачав. Ще мені таке зроби!

Микола.

Тобі? Господи, що се з тобою?

Анна.

Ну, хіба ж я не варта? Хіба ж я не так само винна, як він? З ним разом грішила, нехай же разом і покутую. Ну, на!

Микола

(відступає назад).

Анно! Чи ти при розумі? Я би тебе мав…

Анна.

Але я прошу тебе!

(Падає перед ним на коліна).

Миколо, будь моїм батьком рідним! На тобі отсю сокиру. Один удар, однісінький! Ось ту, в тім’я – і мені досить. Ну, чого ж стоїш? Чого вагуєшся? Хіба ж то не я всьому злому причина?

Микола.

Ні, ні, се він усьому винен!

Анна.

Я винна, Миколо, я винна! Я тобі дання давала, отруїти тебе хотіла! Я його до всього намовляла. Ти не знаєш.

Микола.

Не вірю! Не вірю! Брешеш ти. Та хоч би се й правда була, то я… Господи, що я зробив! Людська кров у мене на руках, на душі! Тепер я кримінальник! Заслужив на кримінал, на шибеницю! Ой головонько моя нещасна, що мені тепер почати?

(Бігає по хаті, заламлюючи руки.)

Анна

(встає, спокійна й рішуча).

Слухай, Миколо, я тобі щось пораджу.

Микола.

Що?

Анна.

Щось таке, що все добре буде.

Микола.

Все… добре., буде… Як то добре буде? Яке все?

Анна.

Ну, побачиш. Тілько знаєш що? Присягни мені, що послухаєш мене, зробиш, те, що я тобі скажу.

Микола.

Присягнути? Ба, та нащо?

Анна.

Ну, що тобі шкодить? Адже тобі все одно пропадати.

Микола.

Ой господи! На шибеницю….

Анна.

Страшно, га? А видиш! А як удасться те, що я тобі пораджу, то ти будеш вільний.

Микола.

Вільний? А то яким способом?

Анна.

Побачиш. Але насамперед присягни, що так зробиш, як я тобі скажу. Ходи сюди, ось ту, над сим трупом присягни!

(Тягне його до трупа.)

Микола

(опирається).

Ой, змилуйся! Не муч мене! Не можу я дивитися на нього!

Анна.

Присягни! Присягни! На, цілуй хрест і говори за мною!

Микола

(складає пальці на хрест і цілує).

Ну…

Анна

(провадить йому).

Я, Микола, присягаю богу святому, що буду робив те, що мені Анна скаже. Так мені боже допоможи!

Микола

(говорить за нею).

Так мені боже допоможи!

Анна

(пускає його, Микола паде в знесиллі на ослін).

Ну, тепер я спокійна. Слухай же, Миколо, що я тобі скажу. Я візьму се вбійство на себе.

Микола

(зривається).

Ти? На себе? Ні, ніколи я на се не пристану!

Анна.

Але ти присяг.

Микола.

Ніколи! Ніколи! Говори про що інше – се не може бути.

Анна.

Але вислухай мене до кінця, Миколо! Вислухай, що я скажу. Признаєшся ти, що вбив шандаря, то знаєш, що тобі за се буде?

Микола.

Ну, що ж, повісять та й годі.

Анна.

Або повісять, або будуть весь вік мучити в криміналі.

Микола.

Господи!

Анна.

А мені нічого не буде! Чуєш? Мені нічого не буде! Потримають пару місяців та й пустять.

Микола.

А ти як се знаєш?

Анна.

Бо знаю. Слухай, Миколо. Я в тяжі. Мені за пару місяців бути матір’ю.

(Микола витріщує очі.)

А ти знаєш, що жінки в тяжі дістають різні прибаганки. Не раз так буває, що така жінка сама себе не тямить. От я тим буду толкуватися. Скажу: сама не знаю, що мені такого сталося. Сама не знаю, коли й як я його вбила. А за таке вони не можуть мене дуже карати. Розумієш?

Микола.

Невже се може бути?

Анна.

Так і є. Се він сам, Михайло, говорив мені нині. Мов прочував, що з ним станеться. Каже: якби-сь мене в такій хвилі й зарізала, то нічого тобі не буде.

Микола.

Господи, так я мав би бути вільний? Та ні, ні, не хочу я того! Що завинив, те й спокутую! Най буде, що буде!

Анна.

Миколо, ти присяг. А при тім слухай ще одну річ. Ходи сюда!

(Тягне його за руку до трупа.)

Микола.

Знов? Жінко, бійся бога, не муч мене!

Анна.

Ні, мусиш! Дивися на нього! Дивися! Правда, перед хвилею він був іще живий? Ти позбавив його життя. Тепер як і ти вмреш через нього, то що з того за користь буде? Ці, Миколо, ти повинен жити. Знаєш чому? За пару місяців прийде на світ дитина, його дитина. Ти вбив її батька, ти мусиш сам стати їй вітцем, виховати її, вивести в люди. Я сього не потрафлю зробити, але ти мусиш! Розумієш?

Микола.

Жінко, чи чорт, чи ангел говорить твоїми устами?..

Анна.

Пристаєш? Та що й питати, ти мусиш! Ти присяг! Так слухай же. Біжи тепер надвір і кричи гвалту, скликай людей. А потому мовчи, не кажи нічого, я сама буду говорити.

Микола.

Анно, бійся ти бога небесного, що се ти зо мною робиш?

Анна

(впадає в лютість, хапає його за плечі і витручує за двері).

Тумане! Іди і кричи гвалту, щоб люди збіглися! Розумієш? А потому мовчи, як стовп!

Микола виходить.

Ява VI

Анна і труп жандарма.

Анна.

(припадає до трупа, гаряче цілує його руки і лице).

Прощай, мій Михайлику! До звидання! Незадовго ми побачимось! Коли б тілько мені з тим розв’язатися, що під серцем ношу, а там… усьому кінець буде. Не діждуть вони мене судити. А вже правду я потрафлю запутати так, що вони й до суду-віку до неї не доберуться.

За сценою чути крик Миколи: «Гвалту! Люди, рятуйте! Шандар!»

Прощавай, мій соколе!

(Кидає сокиру насеред хати, а сама залазить під стіл.)

Ява VII

Анна схована; вбігають Бабич, Настя, війт, селяни і селянки – за ними Микола.

Бабич.

Просто одурів чоловік зо страху! Кричить: шандар та й шандар, а що з ним таке сталося…

(Побачив трупа.)

Ой господи!

Настя.

Неживий!

Війт.

Що? Забитий? На тобі, маєш! Мало було досі клопоту в селі!

Бабич

(піднімає сокиру).

Ось сокира закервавлена.

Війт

(тривожно).

Положіть! Положіть на те саме місце, де лежала. Нічого не рушайте, поки суд не з’їде!

(До Миколи).

А де ж жінка?

Микола

(мов остовпілий, глядить по хаті).

Нема її?

Війт.

То вона в хаті була?

Настя.

(заглядаючи всюди, побачила Анну під столом, до війта шептом).

Пане начальнику – онде хтось!

(Показує.)

Війт.

(зазирає).

Анно, а ти що там робиш? Ну, вилізай. Прецінь перед нами не сховаєшся!

Анна вилізає.

Ну, що се таке сталося?

Анна

(рівнодушно глядить по людях).

Те, що мало статися, те й сталося. Самі бачите.

Війт.

І хто се зробив?

Анна

(помішано)

Та… то… не я.

Війт.

А хто такий? Хто?

Анна

(тихо).

Микола.

Микола стрепенувся.

Війт.

Микола? А чого ж ти ховаєшся?

Анна.

Я… та я…

Війт.

Е, та бо ти, небого, закровавлена! Покажи руки.

Анна ховає руки, війт хапає її за руки.

О-о-о! Кров на тобі всюди! Що се значить?

Анна.

Та то тілько… та я…

Війт.

Миколо! Признавайся! Правду вона каже? Хто з вас убив шандаря?

Микола стоїть мов остовпілий і глядить на Анну.

Анна

(рішуче).

Ну, годі тої муки. Виджу, що все пропало. Я вбила шандаря!

Війт.

Ти?

Анна

(оживлюється).

Ну, таже певно, що не жаден з вас. Ви лише вмієте при келішку роздебендювати та ахати: ганьба, встид у цілій громаді, публіка, образа божа! Не бійтеся, я знаю, ви мене хотіли до своєї ради позивати, що вам село поганю. А він як тілько показався, то ви всі перед ним такі були маленькі, такі чемненькі! О, ви смілі, коли з бабкою справа, але як з правдивим чоловіком, то вас нема дома! Так ось же вам. Маєте тепер віз і перевіз. Позбудетеся і ганьби, і публіки, і страху!

Війт.

Але ж ти з ним любилася! Як же се? Що таке між вами зайшло?

Анна.

Любилася, любилася! Ви лиш то одно знаєте, що на очі бачили. Певно, що любилася, бо він варт був того. Не вам пара, таким флейтухам. І нічого межи нами не зайшло, – так мало бути, та й так сталося.

Війт.

І ти, жінко, мала сумління на нього руку підносити?

Анна.

А чому би не мала мати? Чи ви думаєте, що така дуже солодка була його любов? Що я так по добрій охоті за ним бігала? Що у мене нема ані чуття, ані встиду, ані сумління? О, так, я знаю, як ви мене судили. Ну, та най вам пан-біг того не пам’ятає. А що я намучилася, наплакала, як я свої руки гризла, головою о стіну билася і просила його, щоби не втоптував мене в болото, не видавав на ганьбу та на поруганіє, – сього ніхто з вас не бачив, навіть от найближча сусідка (показує на Настю), що все бачить і все чує, що де в кого в коморі за дверима робиться. Ой, намучив він мене, знівечив моє життя, затроїв вік мойому чоловікові – і сього вам мало? Не було за що йому відплатити?

Війт.

Ну, жіноцька натура! Чорта з’їсть, хто її зрозуміє. Тут нібито любить, а тут же і сокиру на нього піднімає.

Микола

(що за той час стояв блідий і тремтів, мов у лихорадці).

Пане війте! Не слухайте її! Вона бреше!

Війт.

Як то? Бреше?

Микола.

Все, до словечка, все неправда!

Анна.

Миколо!

Микола.

Так, так! Се я вбив шандаря.

Війт.

Ти? А се що за комедія? Інші люди відпираються, а він сам признається!

Анна.

Дурень! Мене рятувати захотів, та власну дурну голову наставляє. Іди, йди, не роби з себе сміху!

Микола.

Не вірте їй, люди! Вона вас дурить! Я вбив шандаря.

Анна.

Ти п’яний, Миколо! Пам’ятай, ти присяг мені… не пити більше, а тепер що робиш?

Микола.

Присяг… Але я…

Анна.

Мовчи! Ані слова більше. Нащо то придасться здорову голову під Євангеліє класти? Я завинила, я й відповім.

Настя

(до Миколи).

Куме! І чи не встид тобі! Чи варта вона того, щоби ти за неї свою голову наставляв? Дякуй богу, що так сталося! Адже ж вона перед хвилею сама тебе хотіла в біду впхати, а ти тепер…

Війт.

Ну, Миколо, се ти вже справді по-дурному робиш. Адже всі ми бачимо: вона закровавлена, вона ховалася перед нами, зразу відпиралася, на тебе вказувала, потому сама призналася, то чого ж ти лізеш? А як ти хочеш лишень запутати справу, то пам’ятай собі, небоже! Їй не поможеш, а сам можеш ускочити в велику кару.

Микола

(звішує голову).

Господи! Рятуй мене, щоб я не одурів! Господи!

Війт.

Ну, молодице, треба тобі з нами йти. В хаті не рушайте, най усе так останеться, як було. Хату замкнемо і варту приставимо, поки суд не з’їде. Ти, Миколо, також із села нікуди не рушайся. Може, треба що буде свідчити.

Микола

(в отупінні).

Та… я нічого не видів.

Анна.

Ходім, ходім !

(Проходячи повз Миколу, хапає його за руку і цілує.)

Миколо! Любий мій! Прощай! І не забувай… своєї присяги!

Заслона спадає.

Примітки

Зберігся також список початку першої дії драми, зроблений невідомою рукою, і список кінця останньої дії (іншою рукою – № 397). Тексти цих списків дещо відрізняються від першодруку. Під заголовком «Украдене щастя», згідно з вимогами конкурсу, замість прізвища автора зазначено девіз – вислів з трагедії Софокла «Цар Едіп» мовою оригіналу, що в перекладі українською мовою означає: «Ти сліпий на очі, на вуха і на розум». На цей вираз натрапляємо у Франковому перекладі «Царя Едіпа», зробленому 1894 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 421 – 431.