4. Фольклористична робота 1820-х років

Іван Франко

Перелом не настав відразу, не був чимось зовнішнім, а наростав поступово органічно на тому самому полі, яке здавалося ще таким пустим і мертвим. З різних боків одночасно падало на це поле здорове насіння, падало в незначній кількості, але не гинуло і мусило з часом вирости і дати плоди. Час між 1820 – 1830 роками був добою великого пожвавлення й розумового пробудження серед західного й південного слов’янства, добою живих стосунків і наукового листування між ученими західнослов’янськими, польськими і українськими. Недавно видане професором Ягичем наукове листування між Добровським і Копітаром дає нам точну картину цього руху, що відбувався тоді в слов’янському науковому світі.

В 1817 р. Ганка відкрив і видав «Краледвірський рукопис» (starobyla składani), який справив величезне враження в усьому науковому й літературному світі, незважаючи на те, що Добровський і Копітар ставилися до цього відкриття з недовір’ям, а про «Зеленогірський рукопис» (суд Любуші) говорили рішуче як про фальсифікацію. У 1814 р. почали виходити збірки сербських народних пісень Вука Караджича, в 1822 р. вийшла граматика старослов’янської мови Добровського, а в 1826 р. – Шафарикова історія слов’янських літератур. Копітар, який у той час займав y Відні посаду бібліотекаря придворної бібліотеки і одночасно цензора слов’янських книжок, мріяв про те, щоб зробити Відень центром розумового руху слов’янщини; видавана під його впливом «Wiener Literaturzeitung» пильно стежила за всім, що з’являлося на полі славістики. До співробітництва в цій газеті Копітар притягнув Добровського, Лінде та інших слов’янських учених. Тут також особисто зустрічалися слов’янські вчені: Копітар, Добровський, граф Оссолінський, Бандтке, Лінде, Караджич та інші.

Живий відгомін цього руху доходив і до Галичини. У Львівському університеті, відновленому в 1817 р., було кілька чехів, як Гануш, автор «Слов’янської міфології», і Коубек, які підтримували живі безпосередні зв’язки з чеськими вченими. Деякий час професором цього університету був також Вацлав Залеський, грунтовний знавець німецької естетики, але одночасно і великий любитель творчості слов’ян. Він намагався звернути увагу польського громадянства на чеську літературу і в цілому ряді статей, вміщених у газеті «Rozmaitości» в 1827 р., писав про її напрям і значення.

І з інших сторін залітали в мертву Галичину здорові та родючі зерна. Львівський університет мав серед своїх професорів палких любителів нової німецької літератури й науки, як Маврса, Стронського, Кунзека, які мали великий вплив на молодь. В польській літературі починався плідний своїми результатами романтизм; з Варшави долітали і до Львова живі слова Бродзінського; в 1825 р. вийшов твір Ходаковського «Доісторична слов’янщина», і сам образ цього благородного оригінала, що мандрував від села до села, жив на устах молоді, овіяний маревом легенди. Крашевський підхопив його миттю і втілив в одній з найсимпатичніших постатей своїх «Двох світів».

В Галичині теж кинулися збирати народні пісні, перекази, прислів’я, пам’ятки старовини. Порушив цю справу Гютнер, професор Львівського університету, в календарі на 1823 р. під назвою «Der Pilger von Lemberg», в наступному році в календарі «Pielgrzym Lwówski» вміщено кілька українських пісень з німецьким перекладом Поля фон-Поленбурга, батька Вікентія Поля, а також статтю Дениса Зубрицького про значення народних пісень.

Народні пісні давно вже збирав Вацлав Залеський, що був переведений в 1828 р. як чиновник до Нового Сонча і мав нагоду поповнити свою збірку; за його ініціативою талановитий музикант Кароль Ліпінський збирав мелодії народних пісень. Так виникла видана в 1833 р. прекрасна на свій час збірка під назвою «Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego», зібрані Вацлавом з Одеська, з музикою, інструментованою Каролем Ліпінським. Я не маю наміру оцінювати етнографічне значення цієї збірки, але не меншою від цього значення була її роль у пробудженні українського національного духу, для поширення серед української молоді думки, що українська література народною мовою, мовою цих пісень, можлива і що якраз у цих піснях криються зразки її мови, способу мислення, будови і поетичних форм.

Збірка Залеського була першим пропагандистом цієї думки в широких колах галицької інтелігенції; у попівських домах і по сільських дворах співали цих пісень, переписували й захоплювалися ними, тим більше що збірка містила не тільки наші народні пісні, але (головним чином у польській частині) чималу кількість творів писемної літератури, віршів Карпінського та інших сентиментальних поетів кінця XVIII і початку XIX ст., а в українській частині теж значну кількість пісень, складених і зібраних по шляхетських дворах і в шляхетському дусі. Значить, тут було чимало ниток, що зв’язували минуле з майбутнім.

Не бракувало також імпульсів і з іншого боку. В сусідній Україні розпочався від 1798 р. (рік видання «» Котляревського), а особливо від часу заснування університету в Харкові в 1805 р., новий літературний та розумовий рух. В тому самому 1805 році була укладена (досі не опублікована) збірка історичних народних дум, за якою ішли збірки Цертелєва (1819), Максимовича (1827), Лукашевича (1836) і пізніші. В 1798, 1808, 1809 роках виходять три перші неповні видання «Енеїди» Котляревського, в 1819 і 1820 роках той самий Котляревський й Василь Гоголь (батько геніального російського письменника) роблять перші спроби створення українського народного театру. В 1818 р. виходить перша українська граматика Павловського; цього ж року у Варшаві виходять «Ukrainky» Падури. Майже всі твори і видання бодай по одному примірнику чи в уривках надходять з часом і на Галицьку Україну, і деякі з них справляють тут сильне враження. До таких треба зарахувати особливо граматику Павловського, «Енеїду» Котляревського і «Ukrainky» Падури. Через те, що ці книжки дістати було важко, їх переписують не тільки українці, а й поляки – думка про можливість і необхідність народної літератури вимальовується дедалі виразніше.

Та на цьому не кінець. Були ще й інші чинники, які в силу необхідності вивели справу цієї народної літератури від самого її народження поза рамки шкільних або церковних спроб, внаслідок яких були складені в XVIII ст. церковні пісні народною мовою або, наприклад, така річ, як видана невідомо в якому році в Почаєві книжечка «Світська політика», свого роду «savoir vivre» для шкільної молоді. Українська література, що тепер поставала, мусила відразу стати на широкий народний і суспільний грунт. Всі оці збирання народних пісень і вивчення народних традицій мали своє джерело наполовину, може, в якомусь старосвітському містицизмі, але наполовину в гарячій любові до народу, в гарячій вірі в його сили, в гарячому співчутті до його долі.

Долітали до нас, незважаючи на китайський мур австрійської цензури і Священного союзу, думки й провідні ідеї Великої французької революції. В Галичині жило багато людей, які воювали з французами, іноді довгі роки перебували у Франції як інтерновані, до того ж навідувались до нас і самі французи, наприклад, у 1809 і 1812 рр. Немало позначилися на Галичині й політичні стосунки сусіднього Конгресового королівства з його конституцією, сеймом, а далі від 1818 р., мабуть, і діяльність великого Патріотичного товариства. Починає пробуджуватися громадський дух, який, не маючи змоги знайти собі легального поля, вдається до конспірації, до таємних товариств. Ці товариства виникають спочатку серед молоді і мають найневинніші в світі цілі знайомитися з рідною літературою, з краєм, подавати взаємну допомогу в навчанні і готуватися до літературної праці. У 1818 р. Валентин Хлендовський засновує таке товариство серед молоді Львівського університету. Воно існує кілька років, і аргусові очі уряду його не викрили. Менше щастя мав пізніший історик Кароль Шайноха, що десь у 1828 р. заснував подібне товариство серед гімназійної молоді; гімназійне начальство, довідавшись про це, само донесло про все поліції. Шайноха був заарештований і вигнаний з учбового закладу.

У всіх цих зародках розумового руху українці йшли рука в руку з поляками, національної різниці між ними майже не відчувалося. Аж 1830 рік змінює це становище. Особливо у більших зібраннях української молоді, в греко-католицьких духовних семінаріях починаються жваві суперечки і сварки на цю тему. Особливо у Відні ці сварки набирають гострого характеру. Тодішній семінарист, а пізніше митрополит Галицької України, Литвинович, пише навіть секретні меморандуми, recte [Правильно (лат.). – Ред] доноси урядові на своїх товаришів полонофілів.

У Відні з українського боку з’являється віршований памфлет «Kto lach, ma strach»; натомість у Львові почали створюватися організації, що мали важливі наслідки і відразу поставили справу рішуче й безповоротно на відповідний шлях.

Примітки

Ягич Ватрослав Ігнатій (Гнат Вікентійович; 1838 – 1923) – професор славістики Віденського університету, засновник європейської школи філологів-славістів.

…наукове листування між Добровським і Копітаром… – Мається на увазі видання «Briefwechsel zwischen Dobrowsky und Kopitar, 1808 – 1828», Wien, 1885.

Добровський Юзеф (1753 – 1829) – чеський філолог, один із засновників слов’янознавства, діяч національного відродження.

Шафарикова історія слов’янських літератур – тобто «Geschichte der slavischen Sprache und Literatur nach allen Mundarten» (Історія слов’янських мов та літератур усіма наріччями, 1826) чеського та словацького філолога i історика, діяча чеського і словацького відродження Павла Йосипа Шафарика (1795 – 1861), який прихильно ставився до розвитку української культури.

Wiener Literaturzeitung – літературно-наукова газета, яка у 1800 – 1834 рр. виходила у Відні.

Оссолінський Юзеф Максиміліан (1748 – 1826) – польський граф, галицький політичний діяч, письменник і бібліограф, засновник наукового осередку із друкарнею та фундаментальною науковою бібліотекою (1817) у Львові.

Бандтке Єжи Самуель (1768 – 1835) – польський історик, мовознавець і бібліограф, з 1811 р. директор Ягеллонської бібліотеки.

Лінде Самуель Богуміл (1771 – 1847) – польський лексикограф. Один із організаторів і директор Публічної бібліотеки при Варшавському університеті, укладач «Słownika języka polskiego» (t. 1 – 6, 1807 – 1814).

Гануш Ігнатій Ян (1812 – 1869) – чеський історик, професор Львівського, Оломоуцького та Краківського університетів.

Коубек Ян Православ (1805 – 1854) – чеський поет і вчений, професор Празького університету. Живучи деякий час у Львові, збирав українські народні пісні.

Rozmaitości – літературний додаток до львівської монархічно-клерикальної газети «Gazeta Lwowska». Виходив у 1817 – 1859 рр.

Мавре (точніше – Маус) Юзеф (1774 – 1822) – професор загальної історії Львівського університету, один із видавців альманаху «Pielgrzym Lwowski».

«Pielgrzym Lwowski» (Der Pilger von Lemberg) – польський календар, який у 1822 – 1823 рр. виходив польською та німецькою мовами у Львові. У ньому друкувалися, зокрема, статті про фольклор, тексти українських і польських пісень в оригіналі і в перекладі.

Стронський Франтішек (1803 – 1865) – професор філософії, а згодом бібліотекар Львівського університету.

Кунзек – очевидно, Август Кунзек (1795 – ?), професор фізики Львівського і Віденського університетів.

Бродзінський Казимир (1791 – 1835) – польський прогресивний поет і критик, професор історії літератури Варшавського університету.

Гютнер Кароль Йосип (1793 – 1822) – професор статистики Львівського університету, один із видавців альманаху Pielgrzym Lwowski.

Зубрицький Денис Іванович (1777 – 1862) – історик-москвофіл, архівіст, етнограф. Йдеться про його статтю «Über galizische Volkslieder (übersetzt) von P[ohlberg]». Ця стаття була також надрукована в перекладі в російському консервативному суспільно-політичному і літературному журналі «Вестник Европы» (1802-1830).

Збірка історичних народних дум – перша рукописна збірка українських дум «Повести малороссийские числом 17. Списаны из уст слепца Йвана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале XIX века», укладена між 1804 – 1808 рр. невідомим фольклористом (можливо, В. Я. Ломиковським) і опублікована українським філологом Павлом Гнатовичем Житецьким (1837 – 1911) в «Киевской старине», 1892, кн. 2, с. 393 – 408.

Ломиковський Василь Якович (1777 – близько 1848) – український дворянський історик, етнограф, агроном.

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – український учений-природознавець, історик, філолог, етнограф. В 1834 – 1835 рр. ректор Київського університету. Один із зачинателів української журналістики і фольклористики.

Гоголь (Яновський) Василь Панасович (1777 – 1825) – український і російський письменник-драматург; батько М. В. Гоголя.

…перші спроби створення українського народного театру. – Йдеться про заснування І. Котляревським українського театру у Полтаві і В. Гоголем домашнього театру в маєтку Д. П. Трощинського в селі Кибинцях.

Граматика Павловського – «Граматика малороссийского наречия…» (1818) українського і російського мовознавця Олексія Павловича Павловського.

Священний союз – реакційна політична організація, створена 1815 р. Австрією, Пруссією та Росією після падіння наполеонівської Франції. Захищала феодально-абсолютистський режим у країнах Європи, придушувала революційний і національно-визвольний рух.

…сусіднього Конгресового королівства… – Після Віденського конгресу 1814 – 1815 рр. з частини польських земель було створено Королівство Польське (так звана Конгресувка). За конституцією 1815 р. Королівство Польське номінально мало власний уряд, двопалатний сейм, збройні сили, а фактично було підлегле необмеженій владі російського царя. Національно-визвольний рух у Конгресувці вилився у 1830 – 1831 та 1861 рр. у повстання. Революційна агітація, яка ширилася в країні, захоплювала часто і Галичину, що входила до Австрійської імперії.

Патріотичне товариство (Towarzystwo Patriotyczne, albo Narodowe Towarzystwo Patriotyczne) – таємна організація, створена 1821 р. у Варшаві групою дворянських революціонерів з метою відновлення Польщі в кордонах 1772 р. Члени «Патріотичного товариства» підтримували зв’язок із декабристами. Вони використовували для поширення революційної пропаганди і львівські польські видання, друкарню Товариства ім. Оссолінських.

Хлендовський Валентій (1798 – 1846) – польський письменник-романтик. В заснованому ним збірнику «Haliczanin» (1830) публікував статті з філософії, етики та естетики.

…аргусові очі уряду… – Тут говориться про пильність і суворість цісарського уряду; в грецькій міфології Аргус – стоокий велетень.

Шайноха Кароль (1818 – 1868) – польський історик, публіцист. У 1836 – 1837 рр. (у Франка помилково – 1828 р.) був ув’язнений за поширення протиурядових поезій. Будучи учнем гімназії, Шайноха намагався організувати товариство любителів старовини.

Kto Lach, ma strach… (Хто поляк, той боїться…) – памфлет Спиридона Литвиновича, майбутнього львівського митрополита.