1. Зірниця відродження

Іван Франко

В якому стані Галицька Русь перейшла з-під влади Речі Посполитої Польської під Австрію, це, мабуть, досить відомо кожному культурному полякові, що читав хоча б книжку ксьондза Ліковського про історію уніатської церкви у XVIII і XIX ст. або «Історію чотирилітнього сейму» ксьондза Калінки. Численне і впливове колись русинське міщанство, організоване в церковні братства, з прийняттям унії і припиненням обрядової боротьби матеріально занепало і втратило свою популярність. Русинська шляхта вже давно була денаціоналізована і, прийнявши католицьку віру, не відчувала солідарності з Україною, хоч переважно в побуті ще вживала її народну мову. Вище духівництво, як правило шляхетського походження, здавна зневажуване правлячими колами Речі Посполитої, теж давно звикло звертати свої погляди до цих кіл; воно домагалося сенаторських крісел, посад і привілеїв, мало дбаючи про справи парафій. У хвилини, вільні від вищої політики, воно здобувало для себе ласку впливової шляхти і державних сановників. До того ж слід додати, що це вище духовенство – єпископи і священики – походило виключно з ченців-василіан; тому й не дивно, що нижче світське духівництво вони тримали в темноті й убожестві, принижували і різними способами тиранили.

Проте і в середовищі цього вищого русинського духівництва другої половини XVIII ст. зрідка траплялися люди, що відрізнялися характером, знаннями або принаймні хоча б почуттям своїх обов’язків. Одним із небагатьох людей цього типу був Микола Шадурський, протонотарій святої столиці і генеральний інспектор львівського єпископату, який залишив чудовий і надзвичайно цінний опис усіх церков і парафій цього єпископату за 1762 – 1768 рр., що й досі лежить в архіві львівського капітулу. Проте траплялися і по русинських тодішніх монастирях люди вчені, освічені і тямущі в справах теології, як про це свідчать тодішні спогади (наприклад, спогади Карпінського); але вже самим способом свого життя відокремлені від народу і ближчі до шляхти, ці люди не могли мати майже ніякого впливу на русинське громадянство.

Що ж до нижчого, сільського русинського духовенства, то воно в XVIII ст. дійшло було до останнього ступеня приниження, темноти і убожества. Єпископи, головним чином у Холмі, за добру плату висвячували на сільських попів людей, які ледве вміли читати і не розуміли того, що читають (церковною мовою); ці люди ні розумово, ні морально не були підготовлені до релігійного проводу. Шляхта поводилася з такими попами не краще, ніж з кріпаками, а деколи й гірше. У мене є документальні записи з тих часів, у яких, між іншим, є оповідання про попа, якого у дворі вважали за блазня. Коли його запрошували до двору на обід, то садовили за окремим столиком і подавали йому смажену ворону; коли він їв, гості плескали в долоні і кричали: «Кра! Кра! Кра!»

Єпископи й каноніки поводилися з сільськими попами теж не краще; тілесна кара, застосовувана ними до духовних осіб, була звичайним явищем. Отож не дивно, що за таких обставин нижче духівництво було часто деморалізоване. В записках деканату про відвідини деканами парафій аж надто часто читаємо стереотипну фразу: «parochus ebrius inventus est», в одному з рукописів бібліотеки Оссолінських (525) зберігається і досі скарга парафіян на свого ксьондза, що пристав до злодійської банди і чинить велику шкоду своїй пастві.

Польські власті теж були далекі від того, щоб не те що дбати про тих нещасних і всіма зневажених паріїв, а й хоча б просто справедливо ставитись до них і поводитися з ними згідно з законом. Простий економ із Ліска в 1760 р. не підкорився властям, не бажаючи видати суду євреїв з села Побідне, які вбили русинського попа; отож цього елементарного акту справедливості, немов якоїсь ласки, сам єпископ Шумлянський мусив просити в сяноцького старости Мнішка (рукописний відділ бібліотеки Оссолінських, № 2704). Отже, не дивно, що через таке ставлення до себе нижче духівництво часто опускалося до втрати людської гідності і гідності духовної особи; але тим більш дивним має нам видаватися те, що в таких жахливих умовах знаходилися ще в попівських рясах до певної міри світлі особистості, які були прихильні до простого народу і дбали про свою гідність, і навіть люди, в яких прокидалось часом національне почуття і які прагнули до освіти, знання і розумової праці.

Щоправда, були між тодішніми сільськими попами й люди заможні, були родини, в яких сан священика переходив з роду в рід і які навіть у спадок займали ті самі парафії і мали в них свої власні садиби та господарства. Однак життя звичайного сільського попа мало чим відрізнялося від життя селянина, хіба тим, що піп не відбував панщини.

Цікаво, що переважно в убогих гірських околицях зустрічаються попи, які вже на початку XVIII ст. відчувають потребу створення літературної мови, близької до мови народної і які першими практично стають на цей шлях. Ми маємо відомості про двох таких попів. Отож, в 1736 р. Іван Прислопський, парафіяльний священик у бідному і маленькому гірському сільці Камінній, тепер Грибовського повіту, переклав псалтир з церковної мови на русинське, так зване лемківське, наріччя, яким говорить простий народ у тім краю, і додав до кожного рядка псалмів відповідний рядок із святого письма Нового завіту. Ця надзвичайно цікава праця залишається й досі в рукописі.

Другим подібним несвідомим апостолом національного відродження Галицької Русі був Теодор Попович, парафіяльний священик у Тухлі (тепер Стрийський повіт), який в 1751 р. уклав книжечку надзвичайно цікавих апокрифічних легенд майже чистою народною мовою, до яких додав на початку вірш під заголовком «Піснь о світі», цей вірш манерою письма, стилем і мовою дуже близький до народних пісень (рукописний відділ бібліотеки Оссолінських, № 2189).

Що ж до простого народу, то він становив окремий світ. Він відробляв панщину, спливав потом на своїй ріллі, підлягав панській юрисдикції, співав своїх пісень, додержував своїх обрядів і ні про що більше не думав. Громадська управа була на послугах у поміщика і його службовців, при церкві існували церковні братства, які мали дбати про порядок у церкві, почасти навіть про освіту, але парафіяльних шкіл було дуже мало, не знаю, чи можна б їх нарахувати хоча б 50 у цілому краю.

Не дуже відрізняючися один від одного щодо економічного становища, зате в атмосфері повної темноти і пригноблення жили ці люди ніби в темряві. Більш жвавим натурам, що прагнули якогось руху і змін, залишалась тільки одна дорога – опришківство, розбійництво, жебрацтво і взагалі життя непевне, нелегальне, але вільне. Була це на ті часи єдина форма народного протесту проти пануючих суспільних порядків. Ніхто з шляхти і духівництва не дбав про розумове життя цієї темної маси, ніхто навіть не визнавав за нею права на розумовий розвиток. Навіть міщани, що культурно стояли не набагато вище від селян, ставились до них з погордою. Тільки де-не-де в старих збірниках пісень або на полях старих книг і рукописів зустрічаємо записану якусь народну українську пісеньку, звичайно гумористичну або непристойну – єдине свідчення уваги інтелігенції тих часів до життя і духовних надбань простого народу.

Ці умови ні в чому не змінилися й після 1772 р., тобто з часу, коли Галичина перейшла під Австрію. Правда, австрійський уряд, особливо Марія-Тереза і Йосиф II, мали намір багато зробити для простого люду і для русинів, але справи їхні не зовсім відповідали намірам. Марія-Тереза заснувала в 1774 р. у Відні при церкві святої Варвари семінарію для богословів греко-католицького обряду з Угорщини, Семигорода і Хорватії і наказала приймати до цієї семінарії також по 6 українських кандидатів з обох галицьких єпископатів. Ця семінарія існувала дев’ять років. Йосиф II заснував у 1783 р. у Львові духовну семінарію для навчання греко-католицького духівництва, а в 1784 р. заснував там же університет, при якому був і богословський відділ і на який могли вступити тільки ті, хто закінчив до цього 6 класів гімназії. Більше того, з 1787 р. за наказом цього цісаря для українських семінаристів заведено при університеті викладання українською мовою. Економічне становище духівництва теж було у певному плані врегульоване.

Здавалось би, що такі важливі реформи повинні були б піднести дух русинів, дати безпосередній імпульс до національного відродження, але цього саме не сталося. Духівництво стало підноситись, але одночасно почало відриватися від народу, більше прихилятися до шляхти і ополячуватися, тим більше, що, незважаючи на реформи Йосифа II і скасування кріпацтва в 1782 р., суспільне становище селянства зовсім не поліпшилось, а навпаки, його економічний стан з часом дедалі більше погіршувався внаслідок здирств численної і ненаситної німецької бюрократії, що з початком австрійської окупації наводнила країну. Отже, замість того, щоб використати пільги Йосифа II в галузі шкільної справи для піднесення освіти русинського загалу, для створення літератури справді народної і живої, яку передчували Прислопський, Попович та інші, русинські викладачі намагалися викладати незрозумілою церковною мовою, знеохочуючи своїх слухачів і до науки і до української мови.

Викладання українською мовою тривало у Львівському університеті від 1787 до 1806 р., але воно не принесло національній справі майже ніякої користі; не було видано жодної оригінальної книжки, майже жодного друкованого клаптика (крім хіба «Ономастикона» професора Лодія), які, хоча б на ті часи, мали яку-небудь вартість і могли зацікавити хоча б ширші кола духівництва. Тож і не дивно, що коли в 1806 р. ці лекції українською мовою було скасовано, ніхто за ними не шкодував.

Примітки

Ліковський Едвард (1836 – 1915) – польський архієпископ, історик церкви. Йдеться про його книжку «Dzieje kościoła uniackiego na Litwie i Rusi w XVIII i XIX w. uważane głównie ze względu przyczyny jego upadku», Poznań, 1880.

Калінка Валер’ян (1826 – 1886) – польський реакційний історик, публіцист, один із засновників краківської історіографічної школи. Йдеться про його працю «Sejm czteroletni» (1880).

Капітул – тут: колегія духовних осіб при львівському уніатському архієпископі.

…спогади Карпінського… – Йдеться про спогади Францішка Карпінського «Historia mego wieku i ludzi, z którymi żyłem (tzw. Pamiętniki). Pisana przez kilkanaście, zamknięta ostateczno w 1849», де, зокрема, з симпатією розповідається про Олексу Довбуша.

Ліско – тепер повітовий центр Підкарпацького воєводства в Польщі.

Побідно – село, тепер Саноцького повіту Підкарпацького воєводства в Польщі.

Шумлянський Онуфрій – перемишльський уніатський єпископ в 1746 – 1762 рр.

Камінна – село Кам’яна, тепер Новосончівського повіту Малопольського воєводства в Польщі.

Тухля – село, тепер Сколівського району Львівської обл.

…книжечку надзвичайно цікавих апокрифічних легенд… – Ці апокрифи опубліковано у вид.: Калитовський О. Матеріали до руської літератури апокрифічної. – Львів, Бібліотека «Зорі», 1884.

Піснь о світі – цей вірш І. Франко опублікував у журн. Киевская старина, 1889, кн. 3, с. 741 – 744.

Марія-Тереза (1717 – 1780) – ерцгерцогиня австрійська, королева Угорщини і Чехії, імператриця Священної римської імперії (1765 – 1780); провадила курс на централізацію підлеглих земель. Під впливом селянської боротьби в Чехії видала указ, що обмежував панщину до трьох днів на тиждень.

Йосиф II (1741 – 1790) – співправитель Марії-Терези (1765 – 1780), імператор Священної римської імперії (1780 – 1790). Прибічник освіченого абсолютизму. За його правління католиків і протестантів було урівняно в правах, а церкву підпорядковано інтересам держави. Так званими йосифінськими патентами було введено деякі пільги для селян та обмежено права поміщиків щодо кріпаків.

скасування кріпацтва… – Йдеться про захід уряду Йосифа II 1786 р., яким скасовувалась особиста залежність селян Східної Галичини від поміщиків; 1790 р. права поміщиків на селян були поновлені і остаточно ліквідовані під час реформи 1848 р. У Франка в даті очевидна описка.

Лодій Петро Дмитрович (1764 – 1829) – український і російський філософ-просвітитель, професор Львівського, Краківського і Петербурзького університетів.