2. Спроби просвітньої роботи в 1808 – 1816 рр.
Іван Франко
Цікаво, що австрійський уряд, хоча й «ревізував» Галичину, спираючись на претензії угорської корони до Червоної Русі, але не знав, що за народ має він під своєю владою у Східній Галичині. Офіційно називали цей народ то Rüssen, то gens ruthena, Rusniaken, самі ж русинські вчені називали себе народом російським, малоруським або слов’янським; німецькі урядовці вбачали в мові цього народу подібність до мови сербської або ілірійської. Отже, уряд, що дбав лише про утримання в своїх руках нового краю, робив що міг – не для задоволення органічних потреб самого народу, а з метою відгородити його від Росії. Офіційний історик Енгель пише історію «Der Fürstenthümmer Halitsch und Wladimir» і полемізує з претензіями російських сановників (генерала Тутолміна), які проголошували єдність всього руського народу від Карпат до Уралу. Наслідком цієї ж тенденції – відвернути українське духівництво в Галичині від зв’язку з російськими уніатами – було також заснування духовних семінарій для українців у Відні і Львові; наслідком цього намагання було, врешті, відновлення в 1808 р. давньої галицької митрополії у Львові.
Як українські лекції в університеті, так і відновлення галицької митрополії не було великим доброчинством для національного розвитку Галицької Русі. Митрополита призначав папа, а затверджував цісар; цілком зрозуміло, що на такий високий пост могла потрапити тільки така людина, яка давала запоруку, що завжди і у всьому діятиме на руку цим двом сферам інтересів: римській церкві і династії Габсбургів. І справді, ми бачимо це від самого початку існування митрополії аж до наших днів – з шести митрополитів, яких ми мали досі, троє дещо більше австрійці, ніж римляни (Ангелович, Яхимович і Литвинович), а троє дещо більше римляни, ніж австрійці (Левицький і обидва Сембратовичі), – але українцем-патріотом не був жоден.
Ангелович (був митрополитом у 1808 – 1814 рр.) писав польською мовою патріотичні брошури на захист Австрії проти Франції (їх перекладали німецькою і французькою мовами), а по-українськи видав лише один обіжник, у якому повідомляв віруючих про своє призначення митрополитом. Головним представником інтелігенції при першому митрополиті був священик Михайло Гарасевич, відзначений цісарським орденом і титулом барона de Neuster в нагороду за переслідування, яких він зазнав від воєнних польських властей у 1809 р., автор великої праці «Annales ecclesiae ruthenae», написаної латинською мовою на основі документів Львівського капітулу. В 1793 – 1797 рр. він видавав разом із Онишкевичем і Марцінковським «Dziennik patriotycznych polityków we Lwowie», в австрійському дусі, але прихильному до всього польського.
Епізод у 1809 р. – його втеча разом з Ангеловичем зі Львова й арешт їх обох українськими селянами в прикордонному гірському селі Сенечеві та коротке ув’язнення в Стриї – зробив його ворогом поляків. У своїй праці, написаній в останні роки життя, він розглядав українське питання з погляду релігійного, з історичних фактів висукував в основному переважно тільки чорну нитку ненависті і релігійного антагонізму; зрештою, судити про його погляди на основі цієї праці важко, бо видана вона була лише через чверть століття після його смерті іншою людиною, яка значно завзятіше і послідовно ненавиділа поляків і, очевидно, зробила у тексті численні вставки і виправлення.
Епізод з арештом українського митрополита і його головного священика українськими селянами в 1809 р. цікавий ще з одного погляду: він був найкращим доказом того, наскільки чужими були духовні пастирі своєму народові, як мало вони користувались у нього пошаною. Так само, як і для сенечівських селян, вони були чужими і для національної української справи взагалі. Доба від відновлення галицької митрополії аж до смерті Ангеловича належить до найсумніших часів у русинському письменстві, її можна б назвати добою єгипетської темряви. Від 1809 до 1813 р. не вийшло жодної української книжки, жодного букваря, не видано жодної азбуки. Більше того, ніхто з русинів не видав за той час жодної книжки, жодної розвідки хоч би якоюсь іншою мовою. Цього розумового омертвіння не можна ні пояснити, ані виправдати політичними заворушеннями, наполеонівськими війнами; навпаки, ці війни могли б в силу багатьох причин зрушити національні українські інтереси, викликати не одну цікаву публікацію, коли б хоч у кого-небудь існувало таке національне почуття.
Перші проблиски нового руху, перші досвітки того, що в заголовку цього нарису я назвав зірницею відродження, вийшли з Перемишля. На єпископському престолі сидів там у ті часи Михайло Левицький, чоловік невеликих здібностей і слабкого характеру, який, проте, перебував під добродійним впливом священика Івана Могильницького, колишнього студента Віденського університету і слухача відомого славіста Копітара. Був це перший муж на Галицькій Русі, котрий намагався розвіяти пануючу тут у погляді на національну справу єгипетську темряву за допомогою світла науки, який, озброєний арсеналом грунтовних, як на ті часи, філологічних знань, почав вивчати українську народну мову, а насамперед намагався спонукати священиків до практичної діяльності на полі освіти та розумового розвитку народу.
Я маю рукописну книгу під заголовком «Protocollium expeditionum concernentium scholas parochiales», розпочату в кінці лютого 1817 р. (за якою аж до 1829 р. можна простежити, як ретельно Могильницький займався сільськими школами). За його ініціативою Левицький видав у 1815 р. катехізис, а в 1816 р. – буквар для народних шкіл. Перемишль не мав ще своєї друкарні; той факт, що ці книжки друкувалися не у Львові, а в угорській столиці Буді, свідчить про те, що у Львові, навіть після смерті Ангеловича (коли єпископатом тимчасово завідував Гарасевич), неприхильно дивились на ці намагання Могильницького.
Та на тому не кінець. Могильницький згуртував навколо молодого єпископа гурток щирих людей, частково із священиків Перемишльського капітулу, частково із практикуючих духовних осіб і, користаючись з враження, яке в єпископа склалося під час відвідин свого єпископату в 1814 – 1815 рр., схилив його підтримати ініціативу щодо заснування товариства для видання популярних і релігійних книжок. Статут цього товариства, опрацьований Могильницьким по-латині, був затверджений цісарем; однак Рим, внаслідок інтриги деяких впливових серед українського духівництва людей, не дав своєї згоди, і товариство не було дозволене. Ця перша, хоч і невдала, спроба об’єднати українську інтелігенцію для праці в галузі освіти простого народу заслуговує на всіляку увагу; статут цього «Societatis presbyterorum ritus graeco-catholici galicensium» надрукований у Відні 1816 р. і становить сьогодні велику бібліографічну рідкість (донедавна навіть бібліографи не знали про його існування, і тільки професор української літератури в Чернівецькому університеті знайшов два роки тому один його примірник), є важливим документом для історії нашого національного розвитку, для історії поглядів нашої інтелігенції на народ, його життя, а також на засоби і цілі його освіти. Тому й подаю тут в дослівному перекладі основний розділ (§ 10) цього статуту, в якому мотивується потреба заснування товариства.
Насправді більша частина Христових овечок, які населяють Перемишльський єпископат (тоді налічували їх три мільйони), належить до селян. Зайняті важкою працею, обов’язками, клопотами і вартою, які їм належало робити, вони занедбують притаманні своєму станові і відповідні до своїх життєвих умов чесноти, натомість допускають вчинки, несумірні з цими рисами. Напрацювавшись цілий тиждень на городах, полях і при дорогах, рільник відчуває потребу спокою і відпочинку, внаслідок чого часто занедбує відвідування парафіяльної церкви і релігійну науку і або в нікчемній бездіяльності відпочиває дома, або ж шукає розваги в шинках і пияцтві чи, врешті, по містечках і ярмарках, які, незважаючи на численні цісарські заборони, все ще відбуваються в неділі і в свята. Змушений привчати своїх дітей уже з раннього дитинства допомагати йому в польових роботах, він не має часу дбати про те, щоб вони здобували релігійну науку, не посилає їх до парафіяльних шкіл і на навчання катехізису. Притиснений нестатками, він заздрісним оком поглядає на заможніших своїх товаришів і сусідів і не докоряє собі ні крадіжками, ні заподіяною ним шкодою в полях, городах, луках і в господарстві.
Не здатний зрозуміти зв’язок великого суспільного об’єднання громадян і його мети, а також те, до яких засобів вдається уряд, керуючи цим суспільством, він помилково вважає цісарські розпорядження, що наказують виконувати громадські обов’язки, державні податки, накладені на громадян, військову повинність, встановлену для збереження загальної безпеки, за саме зло, що має на увазі винятково його поневолення, і не тільки занедбує свої обов’язки щодо суспільства і уряду, але навіть досить часто проти цих обов’язків виступає; поміщиків, господарів і посесорів земельних благ і навіть їхніх управителів і службовців вважає й називає своїми тиранами і гнобителями і або зовсім відмовляється виконувати підданські обов’язки, або виконує їх менш щиро і менш дбайливо.
Панські маєтки та їхні прибутки він вважає наслідком поту свого чола, тому краде їх при кожній зручній нагоді, а навіть доходить до такого ступеня зухвальства і підступності, що не вагається підкладати під економії поміщиків і їхніх службовців вогонь і перетворювати їх на попіл. Врешті, гадаючи, що він народився для вічної нужди, а його майно і господарство залежить від сваволі поміщиків, він не думає про поліпшення свого становища і своїх життєвих умов; навпаки, що придбав з цілотижневої праці, в неділю і свята марнує в шинках і пияцтві, а в нетверезому стані часто чинить інші злочини, суперечки, заколоти і вбивства.
Все це головним чином і матиме на увазі оце товариство при укладанні творів катехизисних і проповідницьких, а також при написанні книжок для парафіяльних шкіл і завжди буде обстоювати в народі такі засади:
– що селянський стан сам по собі вже обтяжений багатьма турботами та прикрощами, що й інші стани мають теж свої клопоти та прикрощі, і то тим більші, чим вищими і визначнішими є ці стани;
– що цілотижнева праця коло землі і потреба відпочинку зовсім не можуть виправдати занедбування релігійних обов’язків у неділі і свята, що бажаний відпочинок повинен полягати не в спанні і ще менше – в пияцтві по шинках, а саме в виконанні побожних вчинків, в слуханні слова божого і духовної науки;
– що батьки роблять справді добре, привчаючи заздалегідь своїх дітей до господарських занять і даючи їм нагоду навчитися господарства, але що над батьками тяжить і інший, далеко важливіший обов’язок – виховувати дітей у релігійному дусі, і тому слід вчасно посилати їх до парафіяльної школи, а в неділі і свята на богослужіння в церкву і на науку катехізису, тим більше, що в ці дні кожний повинен утримуватися від праці і виконувати побожні вчинки;
– що любов до ближнього повинна бути загальною і грунтуватися на щирому прагненні до охорони і підтримки добробуту інших і що тому не годиться заздрити заможнішим товаришам і сусідам, а тим більше красти їхнє майно або якимось іншим способом завдавати їм шкоди;
– що цісарська влада від бога, а цісарські розпорядки, державні податки, військова служба і вироки вищих інстанцій – це конче необхідні засоби суспільного щастя, бо що є божим, належить богові, а що цісарське – цісареві;
– далі, що властей, поставлених цісарем, належить слухатися не тільки з боязні, а й по совісті, бо хто противиться владі, противиться самому богові, внаслідок чого кожний повинен надалі підлягати розпорядженням цивільної влади і старанно уникати навіть найменшої спроби опору;
– що поміщиків не слід вважати за гнобителів і тиранів, а швидше за батьків родини, провідників і оборонців люду, який живе в їхніх земельних володіннях, що селяни повинні відчувати до них любов, а належні повинності виконувати щиро, стерегти і боронити їхнє майно, а тим більше стримуватись від усяких пошкоджень цього майна;
– що, врешті, наслідки праці, зібрані в поті чола, не повинні марнуватись по шинках і в пияцтві для збагачення євреїв, і що їх швидше годиться повернути на домашні потреби, на поліпшення життя, на забезпечення дітей і родичів, убогих, хворих і прибитих нещастям, а також на випадок власної недуги і старості, або, якщо кому бог дав більше, ніж йому потрібно, хай пожертвує на ремонт і прикрасу парафіяльних церков, а передусім на збільшення і поширення фонду для парафіяльних шкіл.
Як бачимо, автор статуту добре бачив і влучно окреслив багато важливих суспільних явищ своєї доби, влучно охарактеризував становище і настрої сільського люду. Але в запобіжних засобах, які ставилися як мета товариства, незважаючи на незаперечно добру волю і щире прагнення освіти для народу, відчувається занадто піп, моралізатор. Правда, коли б цілі сягали далі вглиб тодішніх відносин, були більше суспільно-реформаторські, а менше моралізаторські, то вони не були б дозволені. Проте деякі пункти програми наближаються до іронії, приміром, те, щоб прищепити селянам любов до своїх панів, як до класичних «patres familias».
Цікавий і характерний ще один розділ статуту, що стосується мови, якою мали видаватися книжки цього товариства.
Ці книжки, – говориться в статуті, – мають бути написані так, щоб і неосвічене громадянство (rudis plebecula) могло їх використовувати, отже, народною мовою (sermone vulgari), уживаною по селах, причому треба буде стерегтися грубих помилок селянської говірки (duros loqueae plebae errores) і опрацьовувати книжки так, щоб вони були легко зрозумілі і для найпростіших, а все ж таки схилялися до досконалішого вислову (elegantiorem sermonem), щоб у такий спосіб і селянська мова хоч трохи вдосконалювалася, і чернь, призвичаєна до досконалішого висловлювання, легше могла згодом розуміти те, що прилюдно співається під час богослужіння.
Значить, і тут подвійний підхід: народна мова вважається за необхідний елемент освіти й популярної літератури, але водночас панує ще шляхетське упередження до цієї мови, як до простацького говору, повного помилок, який вимагає ушляхетнення і розвитку в напрямі асиміляції з мовою церковною.
Примітки
Тутолмін Тимофій Іванович (1739 – 1809) – генерал, з 1796 р. генерал-губернатор Волинського і Подільського генерал-губернаторства, з 1809 р. голова державної ради при Олександрі І.
…від зв’язку з російськими уніатами… – І. Франко має тут на увазі українців греко-католицького (уніатського) віросповідання з Холмщини, яка після третього поділу Польщі ввійшла до складу Росії, в той час як Східна Галичина з 1772 р. належала до Австрійської імперії.
Ангелович Антон (1756 – 1814) – перемишльський і львівський (з 1807 р.) митрополит. Ректор Львівського університету (з 1796 р.).
Яхимович Григорій (1792 – 1863) – церковний діяч, у 1860 – 1863 рр. львівський митрополит; професор Львівського університету.
Литвинович Спиридон Ілліч (1810 – 1869) – уніатський церковний діяч, у 1863 – 1869 рр. львівський митрополит.
Левицький Михайло (1774 – 1858) – перемишльський єпископ, у 1815 – 1858 рр. львівський митрополит.
Сембратовичі: Йосип (1821 – 1900) – галицький митрополит у 1870 – 1882 рр.; Сильвестр (1836 – 1898) – галицький митрополит у 1885 – 1898 рр., кардинал.
Гарасевич Михайло (1763 – 1836) – уніатський діяч та історик церкви.
Dziennik patriotycznych polityków we Lwowie – польська щоденна політична газета клерикально-австрофільського спрямування. Виходила у Львові у 1792 – 1797 рр.
Сенечів – село Семичів, нині Долинського району Івано-Франківської обл.
У своїй праці… – Йдеться про працю М. Гарасевича «Annales ecclesiae ruthenae» (Літопис руської церкви…), написану в 1830-х роках (вийшла друком у Львові 1862 р.).
…видана вона була лише через чверть століття… – Видання праці М. Гарасевича здійснив уніатський священик москвофіл Михайло Малиновський (1812 – 1894), який зробив у рукописі окремі доповнення та написав передмову.
Могильницький Іван (1777 – 1831) – український культурно-освітній та церковний діяч. Автор першої в Галичині граматики української мови, укладач хрестоматії української літератури (в рукописі).
Копітар Варфоломій (1780 – 1844) – словенський філолог-славіст, просвітитель. Хранитель, а з 1844 р. директор Віденської бібліотеки.
…професор української літератури… – Йдеться про Степана Осиповича Смаль-Стоцького (1859 – 1938) – мовознавця, літературознавця і культурно-освітнього діяча, професора Чернівецького університету.