3. Холодний світанок відродження (1816 – 1830 рр.)

Іван Франко

Сама ідея заснування товариства для піднесення освіти народу була підтримана принаймні щирішими і яснішими представниками сільського духівництва надзвичайно прихильно. «Вже сподівалися ми кращого майбутнього, тим більше, що й митрополит Левицький виявляв себе як завзятий русин», – напише про цей момент Я. Головацький 30-ма роками пізніше, спираючись, очевидно, на усні перекази.

Ці надії мали свою основу ще в одній обставині. Ще в 1816 р. з ініціативи латинського архієпископа Анквіча тодішній галицький губернатор, барон Гауер, звернувся до митрополита Левицького з листом, у якому висловлювався проти запровадження української мови в народних школах, бо це є, мовляв, говір, яким дуже мало або й зовсім нічого не пишуть і який через це зовсім не вироблений і не може бути предметом шкільної науки. Наука на цьому говорі зовсім не потрібна, для самих русинів ні до чого не придатна, до того ж важка через кириличні літери.

Оскільки ж галицькі русини переважно володіють польською мовою, митрополит повинен подумати, чи не краще було б вчити народ читати й писати тільки по-польськи, «щоб не пробуджувати серед населення одного краю, а деколи навіть одної і тої самої місцевості дух сепаратизму». Врешті, губернатор пропонує митрополитові, на випадок, якби він був з цим незгодний, подумати принаймні, чи не краще було б книжки, писані українською народною мовою (бо про церковну тут не може бути мови), друкувати латинськими літерами. В цих справах губернатор пропонував митрополитові влаштувати спільні засідання для прийняття остаточної ухвали.

Не чекаючи на наслідки цих засідань, які до того ж і не відбувалися, деякі поміщики в Чортківській окрузі почали організовувати по селах польські школи коштом українських громад, мотивуючи це тим, що в українських школах дяки навчають російської мови і що наука там не йде далі читання по складах.

Ці наступи на народну школу вище духівництво відбило з таким успіхом, що в 1818 р. з’явився спеціальний цісарський декрет, згідно з яким місцеві жителі у чисто українських селах забезпечувалися українськими народними школами, а в місцевостях з мішаним населенням, де вже існує мішана школа, їм дозволялося на власні кошти також утримувати свою окрему народну школу

Проте цей декрет не був виконаний, і з усіх тих добрих починань не вийшло майже нічого. Єпископ Левицький, посівши у 1818 р. митрополичий престол (він був призначений митрополитом ще в 1815 р.), раптом змінив своє ставлення до української справи; поріднившись із шляхетською родиною Сташкевичів, він почав грати роль польського шляхтича, утримував наложницю, на яку витрачав великі гроші і для якої купив село Збору, із своєї платні – 28 тисяч на рік – він не міг відкласти навіть кілька десятків ринських на друкування хоч би найменшої української книжки. Українську мову в консисторії скасовано; митрополичі обіжники, навіть циркуляри у справах народних шкіл, виходили майже виключно (аж до 1831 р.) по-польськи або по-латині; об’їжджаючи свій єпископат, Левицький ставився до українського духівництва з явною погордою і спинявся тільки у шляхетських дворах.

Правда, товариш його перших кроків, священик Іван Могильницький, ще деякий час підтримував у митрополичій консисторії український дух. У 1822 р. він відбив нову атаку намісництва проти вживання української мови грунтовною розвідкою про значення церковної мови для галицьких українців, а також про різницю між мовою українською і російською. Була це перша спроба розібратися в минулому української мови, хоча треба визнати, що результат цих дослідів вийшов у Могильницького кориснішим для церковної і книжної мови, ніж для живої народної.

Зникла, як у піску, також і діяльність перемишльського товариства. Ніхто з членів цього товариства, крім Могильницького, не залишив слідів своєї праці. Сучасники і пізніші покоління приписували це явище амбіції самого Могильницького; ще в 1846 р. якийсь анонім писав, що Могильницький, як єпархіальний інспектор народних шкіл, взяв монополію на шкільні книжки і не допускав нікого до укладання шкільних книжок («Slavische Jahrbücher», 1846, стор. 184).

Світанок національного відродження українців у Галичині був довгий і холодний. Від 1816 до 1830 р. вийшло у нас ледве 36 книжок, брошур або невеличких листівок, друкованих кирилицею, мовою переважно церковною, далекою від народної (12 чисто церковних, очевидно, передруків, 16 шкільних букварів, абеток тощо), 3 випадкових вірші, 3 допоміжних видання, каталоги і словник і дві речі белетристичні, не випадкові, одна з них – передрук російського вірша Державіна, а друга – дослівний і майже незрозумілий переклад німецького вірша. Весь могутній розвиток європейської літератури і літератури польської, що відбувався в той час, пройшов повз галицьких українців без сліду, не викресав у них ані жодної живої іскри.

Церковщина вбивала живий дух серед нечисленної інтелігенції, штовхаючи її до польської мови; полонізація нижчого духівництва, що почалася ще в XVIII ст., відбувається тепер ще дужче. Після скасування лекцій українською мовою офіційною мовою в греко-католицькій духовній семінарії і на міських амвонах стала польська мова. Церковщина поступово вбиває також народні школи, прирікаючи їх на бездіяльність і мертвеччину. Доходить до того, що місцеві попи і народні вчителі з трудом можуть читати кирилицю і для приватного вжитку переписують собі українські речі латинськими літерами. Так були переписані і передавалися з рук до рук деякі твори нової української літератури, як, наприклад, «» Котляревського, вірші Падури тощо. У мене є рукопис катехізису для народних шкіл, перекладеного з офіційної церковщини на народну мову, написаний латинськими літерами, – рукопис [18]20-х років. Він є найкращим доказом того, якою живою була потреба у викладанні і в підручниках народною мовою і як мало відповідали цій потребі тодішні книжки, видавані з консисторського дозволу.

До цього додаймо, що й економічний стан народу в той час значно погіршився порівняно з тим, що було за часів Йосифа II. Пішли в непам’ять і забуття давні проекти цього світлого монарха – цілковитого скасування панщини і заміни її чиншем. Цісар Леопольд II більше сприяв польській шляхті; цісар Франц І не мав часу займатися народом, бо стогнав від фінансових клопотів і банкрутства держави, виснаженої наполеонівськими війнами. Врешті, після Віденського конгресу настала доба загальної реакції; в Галичині в цей час губернатором був барон Гауер. Ми вже згадували про напади цього губернатора на українську мову; вони були відбиті, але не було кому відбити інших атак на економічне становище народу.

Під егідою цього губернатора проведено в 1819 р. нове господарське обстеження Галичини, списано нові панщинні інвентарі. Так звані рустикальні грунти, що їх займали селяни, значно зменшилися; громадські ліси, про які виразно згадують і патенти Йосифа II, зникли, натомість значно зросла загальна кількість панщинних тягарів і повинностей. Розпочалися численні заворушення, селянські помсти, приборкувані киями і тюрмою, розпочалися довголітні процеси за загарбані селянські землі, процеси, що руйнували цілі громади. Декрет Йосифа II, що накладав на поміщиків кару за пригнічування підданих, пішов у забуття; громадські комори, закладені за Йосифа II в 1782 р., конфісковано на державні потреби.

Одним словом, після цього першого початку відродження в 1816 р. здавалося, що над Галицькою Руссю залягла ще тяжча і ще темніша ніч і що цей уламок українського народу, який складався дивною волею долі з самих тільки темних селян-невільників і з попів, теж не набагато більше освічених або таких, що зовсім забували про свій народ і його долю, має загинути, зникнути і втратити свою національну індивідуальність.

Але так не сталося. Реакція вже в собі самій містила зародки нового руху, серед темряви блукали вже поодинокі промінчики світла. Однак треба було бурі, яка б зрушила цю гнилу, застояну воду і допомогла їй бодай трохи очиститися. І така буря зірвалася в 1830 році.

Примітки

напише про цей момент… – І. Франко цитує статтю «Die Zustände der Russinen in Galizien», опубліковану Я. Головацьким під псевдонімом Гаврило Русин в німецькому науковому журналі «Jahrbücher für slavischer Literatur, Kunst und Wissenschaft» (Лейпціг), 1846, № 9; див. окремий відбиток: «Zustände der Russinen in Galizien. Ein Wort zur Zeit von einem Russinen», 1846, с 11.

Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft – німецький науковий журнал консервативного спрямування, виходив у Лейпцігу в 1843 – 1848 рр.

Анквіч Анджей Алоїз (1774 – 1838) – львівський католицький архієпископ у 1814 – 1833 рр. З 1817 р. був першим ректором відновленого Львівського університету.

Гауер Францішек Серафім (1777 – 1882) – австрійський реакційний політичний діяч, в 1815 – 1822 рр. губернатор Галичини.

Збора – село, нині Калуського району Івано-Франківської обл.

грунтовною розвідкою про значення церковної мови для галицьких українців… – Ця розвідка І. Могильницького лишилася в рукописі і лише 1829 р. в розширеному варіанті була видрукувана польською мовою під назвою «О języku ruskim przez Jana Mogilnickiego» в журн. «Czasopismo naukowe księgozbioru publicznego imienia Ossolińskich», zeszyt III, с. 56 – 87.

«Czasopismo naukowe księgozbioru publicznego imienia Ossolińskich» – науковий журнал, який виходив у 1828 – 1834 рр. у Львові.

…передрук російського вірша Державіна… – Йдеться про видання: Державин Г. Р. Бог. Ода… на русском, польском и немецком языке, Львів, 1830.

…переклад німецького вірша – Йдеться про виданий Й. Левицьким у Відні 1822 р. переклад вірша невідомого німецького автора «Heim Wenn!» Одна із трьох частин цього перекладу мала назву «Домоболие проклятых».

Левицький Йосип (1801 – 1860) – український письменник і культурний діяч-клерикал, автор граматики української мови (Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galicien, Przemyśl, 1834).

Леопольд II (1747 – 1792) – австрійський імператор, імператор Священної Римської імперії (1790 – 1792). У політиці спирався на найреакційніші верстви вищого дворянства.

Франц І (1768 – 1835) – австрійський імператор (1792 – 1835), останній імператор Священної Римської імперії. Один з ініціаторів походу європейських монархій проти французької буржуазної революції. Посилив у країні поліцейський режим.

Віденський конгрес – конгрес 1814 – 1815 рр., яким завершилась війна європейських держав проти наполеонівської Франції. На ньому було укладено угоди, спрямовані на придушення революційного руху, на узаконення територіальних претензій переможців.