Доля Шевченка до викупу з кріпацтва

Іван Франко

Україна на правому березі Дніпра пізніше почала пробуджуватися до нового життя. Видатні таланти, що вийшли з панських і шляхетських дворів, тягнулися до Варшави, здобували лаври в польській літературі, допомагали в розвиткові і зросту нової, романтичної літератури, а згодом, із Крашевським і Коженьовським, закладали підвалини реальної і реалістичної школи. Лише один Тимко Падура, який походив з дрібної шляхти, але також тримався у магнатському дворі Ржевуських, пробував сил наближеною до народної українською мовою. Але та дворянсько-селянська поезія була витвором штучним, невиразним, не мала того вогню, що розпалює серця. Попри це і зона, без сумніву, збуджувала певні течії думки, допомагала формуватися певним ідеям там, де цього найменше сподіваються.

Все це є тим духовим тлом, на якому від 1840 року зарисовується нова, наскрізь оригінальна, могутня постать поета-селянина Тараса Шевченка, постать, що вийшла з найглибших глибин народу, з-під убогої стріхи кріпака, і яка неймовірно крутими стежками, через нужденну сільську хатину, через дячківську школу, через кухню і дворянський передпокій, через нужденну майстерню петербурзького хатнього маляра, через Академію мистецтв, через казарми і солдатську шинелю прийшла до безсмертя, сягнула вершин, що доступні лише нечисельним геніальним постатям, і посіла одне з найпочесніших місць на всеслов’янському Парнасі.

Нині, коли зникли упередження, коли пристрасті, розпалені поезіями Шевченка, вгамувалися і очистилися, коли можемо охопити оком майже всю його літературну спадщину, коли знаємо його життя, якщо не цілком, то принаймні досить детально, і можемо сприйняти його думки і погляди досить безсторонньо, – сьогодні, гадаю, можемо визнати за ним це високе становище без побоювань, що нас звинуватять у перебільшенні. Зрештою, так вчинили критики різних національностей, відомі своєю стриманістю в судженнях, Спасович, добре знаючи лише цензурні поезії Шевченка, порівнює його з Сирокомлею, говорить про його поезію, що вона виросла, як могутній, але самотній дуб серед українського степу. Російський критик Скабичевський бачить у поезії Шевченка перші прояви тієї поезії майбутнього, яка колись розвинулася з народної поезії, ушляхетнивши її форму і розширивши її зміст до тієї міри, що нею можна обійняти все людство. Нарешті, Драгоманов слушно твердить, що козацькі думи і поезії Шевченка – то найкращі твори, на які досі спромігся геній українського народу; це, водночас, найцінніші свідчення про здатність цього народу до освіти й поступу, найкращі задатки його майбутнього духового і цивілізаційного розвитку.

Про коротке життя і довгі страждання короткі тріумфи і великі болючі розчарування українського пісняра не буду тут широко розповідати. Обмежуся основними фактами, характеристикою головних фаз розвитку людини і поета.

Тарас Шевченко народився у 1814 р. як молодший син панщизняного селянина Грицька Шевченка-Грушівського у селі Моринці Київської губернії, тогочасної власності змосковщеного німця Енгельгардта. У дитинстві, втративши матір, дуже тернів від злої мачухи, вчився читати у сільського дяка, відчуваючи потяг до малярства, на 8-му році життя пішов мандрувати по сусідніх селах і містечках, шукаючи майстра, який би навчив його малювати. Не маючи змоги ні в кого знайти науку, повернувся до рідного села з наміром найнятися громадським пастухом.

Але його чекала інша доля. Саме тоді помер старий Енгельгардт. Його син, вихований більше в польському дусі, зажадав, щоби з-поміж кріпаків вибрати для нього нову службу. Серед тих новобранців опинився і Тарас, спершу як кухарчук, а згодом підвищений до домашнього козачка, який прислуговував самому панові.

З паном Енгельгардтом Тарас подорожував то по Україні, то в Вільно, то до Варшави, зазвичай на ярмарки і контракти. Бачачи в молодого хлопця нахил до малярства, Енгельгардт віддав його у Варшаві в науку до маляра-портретиста Лампі. Майже через рік після цього, в листопаді 1830 р., розпочалося польське повстання, яке перервало науку. На вимогу пана всю його службу, яка перебувала у Варшаві, а разом з нею і Шевченка, пішки, етапами, чи, як кажуть у нас, «цюпасом», вислано аж до Петербурга. Тут, на наполегливі прохання самого Шевченка, пан віддав його в науку до художника Ширяєва, в якого Тарас пробув 8 років. На жаль, Ширяєв зовсім не був художником-митцем, а лише хатнім малярем, ремісником, у якого Шевченко, що вже пробув рік у Лампі, не міг нічого більше навчитися, але мусив хіба що заробляти на себе і на пана. 3 усіх декораційних робіт, які виконав Шевченко в наймі у Ширяєва і звичайно, на його прибуток, сам Шевченко згадує лише про великий орнамент al fresco у Великому петербурзькому театрі.

Природно, що такі роботи, як малювання кімнат, а навіть парканів, нужденне і сповнене принижень наймитське життя у Ширяєва мучили Шевченка, не могли задовольнити його розуму, пробудженого літами і оточенням столиці. Вечорами крадькома він бігав у парк, названий Літнім садом, і змальовував там убогі статуї міфологічних постатей. Під час одного з таких сеансів перед групою Лаокоона його зустрів земляк Сошенко, який також вийшов з убогої міщанської родини, тривалий час боровся із злиднями і добився у Петербурзі хліба й науки.

Сошенко вжив усіх заходів, щоб допомогти землякові, про якого чув уже давніше. Він познайомив його з невисоким урядником, але талановитим російсько-українським письменником Євгеном Гребінкою, автором гарних українських байок і російських повістей, написаних на тлі історії України. Гребінка, який входив до нечисленного тоді в Петербурзі грона прогресивних письменників, намагався звернути на Шевченка і його жахливе становище увагу високого достойника і відомого російського поета Жуковського, який був домашнім учителем наступника трону, а згодом царя Олександра II. Сошенко також розповів про Шевченка своєму вчителеві з Академії мистецтв Брюллову, голові мистецького товариства Григоровичу, придворному художникові Венеціанову та іншим.

Ця група світлих людей, талановитих митців і філантропів у найкращому сенсі цього слова, гаряче зайнялася поліпшенням долі Шевченка, який, зіткнувшись, хоч і здалеку, з тим світом, до якого рвалася його душа, впав у таку тугу й меланхолію, що думав про самогубство, зрештою, дістав сильну гарячку і захворів так, що Ширяєв наказав відвезти його до шпиталю. Тим часом Жуковський і Венеціанов зуміли зацікавити долею Шевченка навіть царську родину. За ініціативою цариці портрет Жуковського, написаний Брюлловим, був розіграний у лотерею. Усі білети цієї лотереї закупила царська родина, Венеціанов тим часом виторгував Шевченка в пана Енгельгардта, і за гроші, зібрані з лотереї, тобто за ціну 2500 рублів, Тараса викуплено з неволі.

Тепер він міг ступити на поріг Академії мистецтва яка досі для нього, як для кріпака, була недоступною. Невдовзі Шевченко став одним із улюблених учнів Брюллова, навіть його домашнім товаришем і лектором, а після виїзду Сошенка на Україну заприязнився з іншим талановитим молодим художником українського походження – Штернбергом, який невдовзі передчасно помер.

Примітки

Коженьовський Юзеф (1797 – 1863) – польський письменник, педагог. Автор комедій «Євреї» (1843), «Майстер і челядник» (1845), драми «Карпатські верховинці» (1843), повістей «Спекулянт» (1846), «Коллокація» (1847) та інших творів. Жив і працював у Кременці, Києві, Харкові.

Ржевуський Вацлав (1765 – 1831) – польський магнат і політичний діяч, родом з Волині. Деякий час жив на Сході й повернувся звідти з титулом «Емір-Ходжа-Ель Федер» («Золотобородий емір»). У своєму маєтку заснував школу лірників, поклав на ноти чимало пісень Т. Падури, покровителем якого був. Відомий у фольклорі як «отаман Ревуха» («Ревуга»).

Спасович Володимир (1829 – 1906) – польський літературознавець, публіцист, суспільний діяч; професор Петербурзького університету. Автор праць «Огляд історії польської літератури», перша редакція якої увійшла в книжку «Огляд історії слов’янських літератур» (1865, разом з О. Пипіним), а також досліджень творчості Міцкевича, Жеромського, інших письменників.

Сирокомля Владислав (справжнє ім’я та прізвище – Людвік Кондратович; 1823 – 1862) – польський письменник, перекладач, літературознавець. Рясний поетичний доробок охоплений у збірці «Gawędy i rymy ulotne» (т, 1 – 6, 1853 – 1861), яка подає образ суспільних стосунків на селі, кривди людини часів панщини. Автор «Історії літератури в Польщі» (т. 1 – 2, 1851 – 1852), перекладів із Беранже, Гейне. Переклав польською мовою «Кобзар» (1863),

Скабичевський Олександр Михайлович (1838 – 1910) – російський літературний критик та історик літератури. Автор праць «Белетристи-народники» (1888), «Нариси історії російської цензури» (1892).

Енгельгардт Павло Васильович (1798 – 1849) – поміщик, власник с. Кирилівка; нешлюбний син В. Енгельгардта. Саме йому належав Шевченко-кріпак до 1837 р.

Лампі Франтішек-Ксаверій (1782 – 1852) – польський художник (за походженням італієць). Писав ідеалізовані сентиментально-романтичні портрети, морські краєвиди, фантастичні пейзажі. За недоведеною гіпотезою, під час перебування у Варшаві в нього навчався Шевченко.

Ширяєв Василь Григорович (1795 – ?) – російський художник. Походив з кріпаків, був відпущений на волю. На той час відомий майстер декораційного живопису, виконував внутрішні розписи у приватних та громадських спорудах. П. Енгельгардт у 1832 р. законтрактував Шевченка на чотири роки до Ширяєва для навчання, щоб мати свого дворового маляра.

Лаокоон – у грецькій міфології троянський жрець, якого разом із синами задушили велетенські змії, послані богами. Сцену його загибелі зображено в скульптурній групі «Лаокоон», створеній родоськими скульпторами.

Сошенко Іван Максимович (1807 – 1876) – український художник, педагог. Один із найближчих друзів Шевченка. Викладач малювання у Ніжинській, Немирівській, Київській гімназіях. Збереглися кілька полотен Сошенка, ряд пейзажів та ікон.

Жуковський Василь Андрійович (1783 – 1852) – російський поет. Служба при царському дворі (до 1841 р.) дала йому змогу полегшити долю Т. Шевченка, з яким познайомився 1837 р. Саме він вручив Шевченкові відпускну з кріпацтва.

Брюллов Карл Павлович (1799 – 1852) – російський художник, професор Академії мистецтв у Петербурзі, вчитель Шевченка, Сошенка, Штернберга та ін.

Григорович Василь Іванович (1780 – 1847) – мистецтвознавець, професор естетики і конференц-секретар Академії мистецтв у Петербурзі, родом із Пирятина. Гуртував і підтримував українців у тодішній столиці Росії.

Венецианов Олексій Гаврилович (1780 – 1847) – російський художник і гравер, родом із Ніжина. З 1811 р. – академік Академії мистецтв у Петербурзі.

Штернберг Василь Іванович (1818 – 1845) – український художник і графік. Народився у Петербурзі. Друг Шевченка. На запрошення Г. Тарновського приїздив в Україну і виконав тут багато портретів і полотен із селянського побуту. Написав кілька портретів Шевченка, виконав фронтиспис до його «Кобзаря» 1840 р.