Розвиток української літератури до Шевченка

Іван Франко

Українська література XIX ст. зростає за незвичайно несприятливих обставин. Національна самосвідомість українського суспільства пробуджується дуже повільно і нерівномірно, політичне життя у переважній частині цього суспільства досі цілком затамоване, а в іншій частині, в Галичині, через слабкість своїх чинників і брак незалежної інтелігенції приречене на безплідність і залежність од вітрів, що дмуть згори.

Літературне і наукове життя, яко в наш час вимагає і значних матеріальних засобів, і ще значніших засобів духових – багатих центрів духового життя, товариств, бібліотек і свободи, – у більшій частині України, під Росією, є майже цілком загальмоване не лише відомим розпорядженням від 1876 р., яке забороняє белетристиці й науці використовувати українську мову, а й ще більшою мірою російською централізацією, котра задля створення одного чи двох духових центрів у Петербурзі та Москві впродовж ста минулих літ систематично знищувала, та й зараз ще не перестає нищити, будь-які осередки і центри такого життя у провінціях. А в Галичині та ж слабкість цивілізаційного елементу, яка підтинає ноги політикам, не сприяє розвиткові літературного й наукового життя, а тих нечисельних руських письменників і поетів, які з’являються тут, змушує притримуватися застарілих формулок, давно відкинутих у всьому світі ідей, витискає на них смутне тавро зацофаної й мертвої парафіянщини.

І все-таки українська література не є штучним витвором, не є інновацією чи іграшкою якихось фантастів або побожних ідеалістів, її коріння сягає глибоке з потреби більш як 20-мільйонної маси, південноруського народу, який, без огляду на те, чи вважатимемо його окремим від польського і великоруського, чи ні, без вивчення ні польської, ні великоруської мови фактично не розуміє і навіть елементарної науки жодною з цих мов сприйняти не може. Українська література, отже, є насамперед наслідком необхідної потреби народних мас, є постулатом цивілізації, а її утиски, нищення і гальмування розвитку є справою сліпої реакції та обскурантизму.

Але це не все. Українська література такою ж мірою, як і будь-яка інша, є наслідком і виразом історичного українського життя, виявом народних традицій уподобань, а отже, є також духовою потребою, такою ж необхідною, як і будь-яка інша, Українська література не є новиною, вона не виникла сьогодні чи вчора. Вже у XII ст. вплив самостійного і широкого політичного життя в південній Русі перетворював і насичував візантійсько-болгарську церковщину рідними елементами, які не раз спромагалися на оригінальний вираз, як, наприклад, у гарному «Слові о полку Ігоревім», у забарвленій гарячим патріотизмом Іпатіївській хроніки і в багатьох інших творах.

А коли по трьох століттях занепаду, викликаного навалою монголів і татарів, під польським правлінням південноруське життя знову почало буйно розквітати, воно створило у містах Львові, Острозі, Вільні, Луцьку, Могилеві і, нарешті, в Києві у 1570 – 1708 роках могутні і просторі осередки нової літератури, цього разу вже не загально-церковнослов’янської і не загальноросійської, а саме південноруської, вони творили мовою, нашпигованою полонізмами, латинізмами і білорусизмами, і попри це мовою живою, яка вживалася тогочасними інтелігентними верствами і була зрозумілою для них і навіть значною мірою для простого сільського люду ще й донині. І водночас цей простий люд, який у Запорозькій Січі і в інституції козаччини впродовж півтора століття мав також оригінальний і вільний центр для політичного життя, витворив у цьому центрі такі ж оригінальні квіти духові, славні козацькі думи, одну з найвидатніших спроб нової народної епопеї.

Сьогодні можемо визнати за доведений факт, що XVIII ст. не становить перерви в розвитку української літератури, хоч, без сумніву, за несприятливих політичних обставин цей розвиток був значно ослаблений. Як друковані і рукописні скарби давніх століть були духовою поживою для наступних поколінь, так і усні твори жили в пам’яті народу, не даючи загинути думкам про самостійність, про свободу, про широку політичну діяльність і про широкий приріст духових інтересів.

Лише наприкінці XVIII століття хвилі волелюбних і демократичних західноєвропейських впливів розбудили ці українські традиції до нового життя. Ті хвилі йшли на Україну різними шляхами: почасти через Петербург, який за задумом Петра В[еликого] мав бути вікном у Європу, але був усе-таки вікном у стіні, яка відгороджувала від Європи не лише Росію, а й приєднану до неї в 1654 р. Україну; почасти йшли вони і з Польщі, де, зокрема, в Станіславську епоху був подоланий старий нужденний макаронізм, де під впливом Конарського, Коллонтая, Нарушевича, Красіцького виникла і буйно розквітла нова література, не лише перейнята формами французького псевдокласицизму, а й така, що поширювала в тих формах ідеї епохи Просвітництва та раціоналізму. Послідовник цього напряму, Тад. Чацький, створює перший на українській землі центр європейської освіти – Кременецький ліцей, з якого вийшла ціла плеяда світил, які й досі палають безсмертним блиском у польській літературі. Що відблиск цих світил мусив падати і на весь український грунт, що саме вплив т[ак] зв[аної] української школи польських поетів мусив призвести до пробудження і до розвитку української літератури, – це нині не підлягає сумніву.

Але світло волелюбної європейської думки діставалося до України ще й іншими шляхами. Насамперед не забуваймо, що 1772 р. частина русько-українського народу відійшла до Австрії, тобто безпосередньо увійшла до складу цивілізованої європейської держави. На жаль, через причини, про які, як кажуть, можна багато говорити, а мало слухати, саме ця частина України досі найменше спричинилася до загального розвитку української літератури, дала найменше визначних талантів і плідних працівників.

Однак європейський рух продирався за Дніпро, в глухі степові хутори недалеких козацьких нащадків і ще іншими шляхами. Катерина II намагалася колонізувати ті степи сербами і німцями; деякі заможніші панове козаки посилали своїх синів у науку за кордон, і ось серед цих різнорідних елементів виростають такі люди, як український філософ, містик, знавець і любитель німецької філософії, трохи Herrnhüters, вільний муляр Григорій Сковорода, який провів усе своє життя в мандрах від хутора до хутора, від знайомого до знайомого, граючи на сопілці і поширюючи всюди свої твори, сповнені не так глибиною думки, як щирістю почуття, чистим гуманізмом. На цьому грунті виростає також могутня постать Каразіна, російського маркіза Поза, засновника Харківського університету. Під цими впливами, наближений до гуртка знайомих Сковороди, виріс також Котляревський, перший автор з видатним талантом, що писав чистою українською мовою. Маючи університет, Харків став першим осередком власне українського духового життя. Там виріс і творив інший видатний український письменник – Григорій Квітка, нащадок козаків, спадкоємець села Основа, звідти, врешті, вийшов геніальний Микола Гоголь, також нащадок козацьких полковників, реформатор і, поруч із Пушкіним, творець нової національної російської літератури,

Примітки

Іпатіївська хроніка – звід літописів: Початкового, з деякими відмінностями, зокрема в кінцевому тексті, Київського та Галицько-Волинського. Походить з Іпатіївського монастиря в Костромі.

Станіславська епоха – роки правління короля Станіслава-Августа (Понятовського) (1764 – 1795). Дослідники цієї епохи говорять про «стиль Станіслава-Августа» – польську видозміну загальноєвропейського класицизму другої половини XVIII ст.

Конарський Станіслав (1700 – 1773) – польський письменник, публіцист, педагог. Для потреб шкільного театру перекладав і переробляв драми Корнеля, Расіна, врешті сам створив на цих зразках драму «Трагедія Епамінонди» (1756, видану 1800). Автор поетичної збірки «Opera lyrica» (1767).

Коллонтай Гуго (1750 – 1812) – польський письменник, філософ, політик, шкільний діяч. Автор трактатів «Політичне право польського народу» (1790), «Про становлення і занепад Конституції З травня» (т. 1 – 2, 1793), інших праць.

Нарушевич Адам-Станіслав (1733 – 1796) – польський поет, історик, перекладач. Автор ліричних віршів, од, сатир (т. 1, 1824).

Поза – маркіз, персонаж історичної повісті «Дон Карлос» (1673) французького письменника та історика абата Сезара Вішара де Сен-Реала (1639 – 1692) та драми Ф. Шіллера з такою самою назвою – довірена особа закоханого принца. Під іменем маркіза Поза слід розуміти оборонця правди і прав людини.