Початок поетичної творчості

Іван Франко

Водночас із музою пензля і палітри під час прогулянок по Літньому саду навідала бідного челядника славетного майстра Ширяєва й інша муза, сувора, але значно сильніша. Ще в кріпацькому стані з’явилися перші поетичні твори Шевченка. І згодом, вже як студент Академії мистецтв, часто кидав він пензель і палітру й хапався за перо, щоб виливати на папір мелодійні пісні, які заповнювали його душу. Сошенко неохоче поглядав на такі відскоки від малярства, та й Штернберг, здається, не дуже на цьому розумівся.

Лише в 1840 р, один український пан на прізвище Мартос, випадково познайомившись із Шевченком, прийшов якось до його оселі. Тараса не було вдома, був лише Штернберг, що мешкав тоді разом з ним. На столі, на ліжку і під ліжком Шевченка лежали порозкидувані аркуші списаного паперу. Взявши в руки один з цих аркушів, Мартос прочитав на ньому вірші: « несе Альта вісті» і т. д. Ці вірші одразу захопили його своєю поетичною силою і мелодійністю. Товариш Шевченка сказав йому, що в Шевченка є ціла гора того скарбу. Коли Шевченко прийшов додому, Мартос випросив у нього той пакет для перегляду, і поки ще наш митець зміг поминутися про його повернення, побачив на полицях книгарень мініатюрну книжечку «Кобзар Тараса Шевченка».

Тут певною мірою повторилася та ж історія, що в 1798 роді з Котляревським, у якого якийсь Парпура переписав і крадькома видав перші частини травестованої «». І цього разу, як і в 1798 р., мініатюрна книжечка, видана без відома автора, являла собою епоху в духовому розвитку всього українського народу не менше, ніж в житті її автора.

Так! Видання цієї книжечки становить епоху в житті самого Шевченка. «Кобзар» справив значний вплив на всіх освічених українців. В авторі цієї книжечки одразу спостерегли першорядного світоча рідної літератури, а такі великі панове, як гр[аф] Тарновський вступаючи в листування з недавно викупленим кріпаком, намагається здобути його приязнь. Щоправда, в тогочасній російській літературі і критиці, захопленій філософією Гегеля, творами Гете, питанням мистецтва для мистецтва, критиці, яка ставить Діккенса нижче, ніж Поля де Кока, Шевченко не знайшов ні прихильного сприйняття, ні належної оцінки, а видана наступного року розлога поема «» зазнала гострої критики не лише в Петербурзі, а й за кордоном, у Лейпцизі, у «Slavische Jahrbücher», що його видавав Йордан. Але в Україні слава поета зростала. Його книжечки облетіти увесь край, від Збруча до Дону.

З Харкова писав до нього сповнені щирого захоплення слова високо шанований усюди письменник Григорій Квітка. Гр[игорій] Тарновський запрошував його до себе на Україну. Увесь світ посміхався молодому поетові. Він відчув, що не малярство, а поезія є головним покликанням його життя. Кинувся до читання книжок, до вивчення рідної історії. Великі плани виникли в його голові. А тим часом туга тягнула його на Україну, якої більш ніж 12 років не бачив, про яку так багато розповідав йому Штернберг, а ще більше, може, його товстий малярський альбом, заповнений ескізами чарівних українських місцевостей.

І ось у 1843 р., отримавши в Академії мистецтв срібну медаль за картину на задану тему, Тарас поїхав на вакації до рідного краю. То було своєрідне тріумфальне повернення людини, яка 12 років тому покинула ці краї в тиковій куртці домашнього козачка, гнаної цюпасом разом з купою голодних і обдертих кріпаків під солдатським конвоєм. Щоправда, рідна хата поета була убогою, як і колись; родинні стосунки не поліпшилися зовсім і справили на нього гнітюче враження, тим більше, що, попри свою свободу і славу, Шевченко був бідним студентом Академії і нічим не міг допомогти своїй нещасній родині.

Повернувся до Петербурга восени того-таки року, освіжений повітрям любої України, впоєний запахом її степів, зміцнений і збагачений знайомством із багатьма найкращими людьми, яких тоді мала Україна. По панських дворах він придивлявся і прислухався до залишків козацької традиції, пізнавав людей, які колись навчалися в закордонних університетах, які вздовж і впоперек пройшли Європу під час наполеонівських воєн, належали до таємних революційних товариств, що створилися в останні роки панування Олександра І, а й тоді ще, закопавшись у тихих хуторах і дворах придніпровської України, під маскою дивацтва і здичавіння зберігали іскри святого вогню – любові до всього, що добре і шляхетне.

До таких слід, віднести де Бальмена, зукраїнізованого французького емігранта, який невдовзі за якісь вільнодумні слова був висланий на Кавказ і там загинув від черкеської кулі, Закревського, історика України Маркевича, багатого поміщика Лизогуба. Вплив тих людей, ближче знайомство з ліберальними поглядами і козацькою республіканською традицією значно розширили горизонт поглядів Шевченка. Але, може, найважливішим і найсприятливішим був для нього короткий побут у Яготині, в домі князя Рєпніна, колишнього прусського віце-короля і генерал-губернатора Малоросії, одного з найінтелігентніших і найліберальніших людей в тогочасній Росії. Донька князя, Варвара, стала щирою приятелькою і опікункою молодого поета і художника.

До цих живих імпульсів слід додати ще літературні впливи, зокрема вплив Міцкевича і тогочасного слов’янофільства. У 1844 р. Шевченко пише свою поему «», змодельовану на зразок Міцкевичевого «Вступу» і «Петербургу», сповнену полум’яної ненависті до російського деспотизму, що пригноблює і висмоктує Україну. Водночас збирає матеріали і студії до поеми «» і в відомому пролозі до цієї поеми короткими, простими словами висловлює програму нового слов’янофільства, яка базується не на думці Пушкіна, щоб «слов’янські потоки злилися в російському морі», а на тому, «щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди» і уклали між собою вічний союз.

Влітку 1844 р. Шевченко знову покинув Петербург і поїхав на Україну, закінчивши Академію мистецтв і отримавши золоту медаль і титул вільного художника.

Примітки

Мартос Петро Іванович (1809 – ?) – дідич Лохвицького і Лубенського повітів, знайомий Шевченка. Його коштом був виданий «Кобзар» 1840 р. Автор спогадів про поета.

Парпура Максим Йосипович (1763 – 1828) – культурно-освітній діяч родом із Конотопа. Працював у Петербурзі, зокрема перекладачем у Медичній колегії, з 1793 р. завідував її друкарнею. Вів також перекладацьку та видавничу діяльність. У 1798 р. на власні кошти видав «Енеїду» І. Котляревського.

Тарновський Григорій Степанович (1788 – 1853) – український поміщик, власник маєтку в Качанівці на Борзенщині. У 1843 – 1845 рр. Шевченко гостював у нього, виконав тут кілька малярських творів (зокрема, «Катерину»), листувався з ним.

Кок Поль де (1793 – 1871) – французький письменник. Автор більше 50 романів, а також комедій, водевілів, поезій.

Бальмен Яків Петрович де (1813 – 1845) – український художник і графік родом із Полтавщини; граф. Приятель Шевченка, ілюстрував його рукописний «Кобзар». Загинув у війні на Кавказі.

Закревський Віктор Олексійович (1807 – 1858) – український поміщик, один із власників с. Березова Рудка. Ротмістр у відставці. Організатор і старійшина так званого товариства мочемордія, яке, за словами І. Франка, було реакцією проти «фальші шляхетсько-панського життя». Шевченко нерідко бував у нього, листувався з ним, написав його портрет.

Лизогуб Андрій Іванович (1804 – 1864) – поміщик, власник маєтку в Седневі на Чернігівщині, де в 1846 – 1847 рр. гостював Шевченко. Захоплювався музикою і живописом; шанувальник української мови і літератури. Один із небагатьох, хто листувався з Шевченком на засланні й допомагав йому матеріально.

Репнін (Репнін-Волконський) Микола Григорович (1778 – 1845) – російський державний і військовий діяч; князь. Генерал-губернатор Саксонії, згодом Лівобережної України.