Розвиток поетичної творчості Шевченка
Іван Франко
Поетичну творчість Шевченка можемо природно поділити на чотири періоди, які суттєво відрізняються між собою.
Перший період – від 1838 до 1843 р., тобто від звільнення з кріпацтва до першої подорожі на Україну. Тут Шевченко стоїть ще на романтичному грунті, пише балади і сентиментальні думки, складає невеликі, а згодом і більші історичні поеми, вінцем яких є поема «Гайдамаки», розпочата ще 1838-го, а закінчена 1841 р., безсумнівно, під впливом повісті Чайковського «Вернигора», хоч в основу її змісту поет поклав оповідання свого діда і народні легенди про Коліївщину. У своїх поемах Шевченко ідеалізує козаччину з її гетьманами, військовими походами і пожарами. Але й тут уже виявляється нахил поета до реалістичного трактування предмету, до аналізу людських почувань і до суто психологічних проблем. Цього ж першого періоду з’явилися чудова мелодійна поемка «» і гарний фрагмент «».
У другому періоді, який триває від першої подорожі на Україну аж до ув’язнення поета навесні 1847 року, геній Шевченка широко розправляє крила, з великою силою вдаряє в різноманітні струни. Романтична струна не одразу перестає звучати – ще й тепер Шевченко пише деякі балади, але суто баладний тон у них поступово слабне і замовкає, а переважають щораз потужніші ноти психологічного і суспільного аналізу.
Козацька традиція відлунюється також у поемах «» і «» (остання розпочата ще на свободі, але написана вже в оренбурзьких степах), але вона вже не становить головного мотиву поеми, а є радше реквізитом делікатного психологічного аналізу. Романтична наївність поглядів на рідну історію поступається місцем критиці, не раз дуже гострій; у хвилини зневіри поет готовий віддати половину своїх найкращих літ, аби лише забути давню історію. З рамок національної і релігійної боротьби чуття поета виривається на широке поле одвічної борні людського духу за поступ і свободу – він пише «Івана Гуса» і «Кавказ», де зичить успіху тим самим черкесам, які вбили його приятеля де Бальмена. З іншого боку, з української національної позиції Шевченко переходить на позицію суспільну, піднімає могутній голос в обороні кріпаків і підноситься на високе становище вчителя, народного пророка, звинувачувача політичного і суспільного деспотизму. Але поруч із цим з-під його пера виходять і такі прегарні реалістичні образки з народного життя, як «Наймичка», в якій поет з великим захопленням змалював вияви жертовності, продиктованої материнською любов’ю.
Несподіване, страшне нещастя підтяло цю широку поетичну творчість, знищило навіть деякі вже написані твори, як, наприклад, поему про Гуса. Під тиском військової дисципліни Шевченкові важко було й думати про таку широку поетичну творчість. Під впливом суворих людей і ще суворішої природи киргизьких степів поет самозаглиблюється, аналізує себе самого і виливає на папір власні тугу і страждання. Період цієї другої неволі поета – це період ліричних пісень, почасти глибоко суб’єктивних, а проте не позбавлених широкого суспільного і політичного обрію, почасти – надзвичайно оригінальних і характеристичних переробок українських народних пісень.
Нарешті, четвертий період – то час від 1858 року до смерті поета. Лірична поезія, розпочата в неволі, звучить тут і далі, набирає сили і розширюється аж до могутніх акордів «Оди до світла», яку можна назвати натхненним апофеозом світла, свободи і поступу.
Характерною особливістю цього періоду є повернення генія Шевченка до реалістичних тем. Імпульс до такого повернення дало, безсумнівно, вчитування в Біблію, й зокрема в Псалтир і Книги Пророків, в Апокаліпсис. Ясна річ, що саме з цих творів Шевченко уклав собі своєрідну історіософію, що з них черпав свої думки про майбутнє, в якому передбачав якийсь великий катаклізм – день суду за сповнені тепер гріхи.
Якщо б я мав одним словом охарактеризувати поезію Шевченка, то назвав би її поезією прагнення життя. Вільне життя, всебічний, нічим не стримуваний розвиток як особи, так і всього суспільства – ось ідеал, якому наш поет був вірний усе життя. Неволя і гніт – національний, політичний, суспільний чи релігійний – мали в ньому невблаганного ворога. Прагнення життя відбивається в усіх його творах, як золота нитка в різнобарвній тканині. Його названо селянським поетом par excellence – на мою думку, однобічно. Якщо виступає проти гніту, визискування і деморалізації, якщо викрешує громи на ляхів чи москалів, то вражає систему, а не людей. Людська індивідуальність, без огляду на стан, національність, віру, є для нього святою. Людські страждання і кривди завжди зворушували його з однаковою силою: чи то були страждання селянки, яку вигнано на панщину і яка залишила під снопом своє дитя, чи терпіння молодої княжни, життя якої затруїв і знищив рідний батько, чи терпіння генеральші, яку видали заміж задля інтересу і яка отруює свого чоловіка, чи, нарешті, терпіння тієї віденської жидівки, яка вбила рідного батька за те, що той не дозволив їй любитися з молодим студентом університету.
Тож не дивно, що, горнучись усією душею до всіх стражденних і покривджених, найтужливіших тонів Шевченко видобував зі своєї кобзи тоді, коли йшлося про змалювання терпінь жінки-коханої, жінки-матері. Не знаю в літературі всесвітній поета, який би так мужньо, так гаряче і з такою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, суто людське життя, який би таким могутнім словом бичував усе, що пригнічує, кривдить і деморалізує жінку. Не знаю в літературі всесвітній поета, який би представив такий пластично високий, щиро людський ідеал жінки-матері, як це зробив Шевченко у своїх поемах «», «Відьма», «Неофіти», «Марія». Не пасивне посвячення цієї людської індивідуальності для вчинків милосердя, а зневага до власних страждань, забуття власних кривд, коли йдеться про службу високим ідеалам – добра загалу, добра людства – ось ідеал жінки, який залишив нам у спадок Шевченко.
Примітки
Чайковський Міхал (1804 – 1886) – польський письменник, автор ряду повістей і романів на тему історії України, зокрема, «Козацькі повісті» (1837), «Овручанин» (1841). Роман «Вернигора» написано 1838 р. У ньому надії на майбутнє людства і визволення батьківщини пов’язав з козацтвом, значною мірою ідеалізованим.