Заслання

Іван Франко

Період від 1843 до 1847 рр. – це найвищий розквіт, найщасливіша доба в його житті. Вільний, щасливий, він подорожує по Україні від двору до двору, і всюди його вітають з великою радістю, пошаною з любов’ю. У Києві отримує посаду при Археографічній комісії. Там довкола нього групується молодь, яка вже перед тим, почасти під впливом його поезії, утворила таємний гурток, який мав на меті просвіту народу і знесення панщизняної неволі.

Шевченко вніс новий дух, нові погляди в цю громадку молодих людей, гаряче перейнятих прагненням загального добра. Його полум’яна поема «» сповнила переляком навіть найінтелігентнішого з-посеред цієї молоді, згодом історика Костомарова, який з Харкова приніс до грона київської молоді більш вироблену програму федералістичного слов’янофільства.

Так утворилося таємне Братство св[ятих] Кирила і Мефодія, яке поєднало в собі програму освіти народу, скасування кріпацтва з програмою федерації всіх слов’ян на грунті рівноправності й автономії окремих народів під протекторатом російського царя, Шевченко, хоч і не належав формально до цього товариства, був, однак, його душею так, як Костомаров – його інтелектуальним керівником. Водночас за дорученням Археографічної комісії Шевченко їздив по Україні, малював картини пам’ятних місць в історії України, старі будівлі, розкопував могили, збирав враження і думки, які потім виливав у чудових піснях.

Але ось на початку 1847 р. вдарив грім серед ясного неба і одразу знищив усі надії, всі плани поета. Через донос студента Петрова викрито Братство Кирила і Мефодія, його членів ув’язнено і доставлено до Петербурга. Ув’язнено також Шевченка за його поеми «Сон» і «Кавказ», знайдені у рукописах. У цих поемах цар Микола знайшов образи, адресовані особисто йому і цариці, і засудив їх автора на пожиттєву солдатчину, заборонивши йому що-не-будь писати і малювати. Після трьохмісячного ув’язнення у Петропавлівській тюрмі Тараса посаджено в кибитку і відправлено до Оренбурга, а звідти – до Новопетровського форту.

В Оренбурзі й Новопетровську йому велося непогано. Пізнав там інтелігентних людей, які дарували йому свою симпатію; таких людей він знайшов як серед своїх начальників, так і поміж товаришами по неволі, політичними вигнанцями, серед яких була значна кількість поляків, таких як поет Желіговський, Броніслав Залеський, Янковський та інші. Його доля ще більше поліпшилася, коли комендант оренбурзького краю генерал Перовський (батько відомої в історії Росії Софії Перовської) відрядив його як матроса до наукової експедиції відомого біолога Бера, метою якої було дослідити береги Аральського озера і безлюдних раїмських степів. Більш ніж півтора року плавав Шевченко з цією експедицією по Аралу, офіційно записаний як матрос, а фактично як такий, що малює місцеві пейзажі і сприйнятий членами експедиції як рівний серед рівних. Лише коли після повернення до Оренбурга він запропонував свій альбом пейзажів аральських околиць комендантові, той, гадаючи, що виклопоче для нього якусь пільгу, повідомив про це в Петербург; звідти надійшла до коменданта сувора догана, Шевченкові повернули альбом і загострили його кару, бо вислали в одну з найстаріших карних колоній, до Орської фортеці над Аральським озером. У важкому духовому пригнобленні, у тяжких муках і стражданнях поет провів 6 років у цій фортеці. Його листи і вірші з тих літ – це єдиний неперервний зойк живої душі, похованої, здавалося б, навіки в тій жахливій, Богом забутій пустелі.

, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться. Боже милий,

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Попід оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить.

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

Таких простих думок, які, проте, в своїй простоті сповнюють жахом, серед тогочасних поезій Шевченка знаходимо десятки. Пошта приходила в Орськ лише двічі на рік, тож не дивно, що та пошта, з якої він не отримував жодного листа, приносила йому несказанні муки.

Нічого пошта з України!

За грішнії, мабуть, діла

Караюсь я в оцій пустині!

волає від розпачу поет. Дружба і діяльна допомога Бр. Залеського, який не залишив нашого поета в його важкому нещасті, був посередником у продажу його образів і малюнків, створених крадькома в цій дикій глухомані, була для нього єдиною осолодою життя.

Тому не дивно, що листи Шевченка до Залеського з тих важких літ просякнуті безконечною вдячністю і щирим почуттям дружби. Саме життя в душній, затхлій тюрмі, серед п’яних солдатів, яких висилали сюди в покарання за важкі злочини, було несказанною мукою для інтелігентної людини, а що вже й казати про поета з гарячими почуттями і високими, шляхетними поривами!

З гіркою іронією описує те життя російський поет Некрасов у вірші, написаному в річницю смерті Шевченка:

Був він солдатом серед нікчемних солдатів,

І кожен неук, посіпака глумився над ним,

Певно, міг умерти від шпіцрутенів,

А може, навіть, і хотів того сам.

Примітки

ув’язнення у Петропавлівській тюрмі – тут Франко помилився. Насправді Шевченко був ув’язнений у тюрмі 3-го відділення; але в кінці 19 ст. ця плутатина була поширеною.

В Оренбурзі й Новопетровську йому велося непогано – Франко переплутав два місця заслання Шевченка і в цій статті вживав «Орськ» замість «Новопетровськ» (власне, Новопетровський форт) і навпаки. А наші горе-коментатори цього не помітили. Правильно було б сказати «в Оренбурзі та Орську». М. Ж., 5.10.2013 р.

Желіговський Едвард-Вітольд (псевдонім – Антоній Сова; 1816 – 1864) – польський поет. За драму у віршах «Йордан» (1846) та її продовження – драму «Зорський» (1847, не опубл.) був висланий до Петрозаводська, 1853 р. переведений до Оренбурга, потім – до Уфи. Під час перебування в Оренбурзі листувався з Шевченком, зустрічався з ним у Петербурзі, подарував йому свою збірку «Поезії», написав до Шевченкового щоденника вірш «До брата Тараса Шевченка», а Шевченко написав поезію «Подражаніє Едуарду Сові» (1859).

Залеський Броніслав (1820 – 1880) – польський історик і художник. Діяч польського визвольного руху. У 1846 р. був заарештований і через два роки засланий до Окремого Оренбурзького корпусу, де познайомився і заприятелював із Шевченком. Як художник Залеський був відряджений допомагати Шевченкові завершувати малюнки, виконані під час Аральської експедиції. У 1851 р. вони разом брали участь у Каратауській експедиції. Шевченко зобразив Залеського на картині «Шевченко серед товаришів».

Перовський Василь Олексійович (1795 – 1857) – оренбурзький і самарський генерал-губернатор, нащадок гетьмана Кирила Розумовського (нешлюбний син його сина Олексія). У 1850 р. клопотався про полегшення долі Т. Шевченка, однак пізніше відмовив у присвоєнні поетові звання унтер-офіцера, що давало право на відставку. Насправді доводився дядьком С. Перовської, а не батьком, як твердить І. Франко.

Перовська Софія Іванівна (1853 – 1881) – російська революціонерка-народниця.

Бер Карл Максимович (1792 – 1876) – російський природодослідник. Очолював експедицію 1853 – 1856 рр. для дослідження Каспійського моря. Шевченко познайомився з ним 1853 р. в Новопетровському укріпленні, однак брав участь в експедиції, яку очолював не Бер, а О. Бутаков (1816-1869).

З гіркою іронією описує те життя російський поет Некрасов… – Йдеться про поезію О. Некрасова «На смерть Тараса Шевченко», написану 1861 р. і вперше опубліковану у львівській «Зорі» (1886. – № 6). Ті рядки з вірша, що їх Франко цитує у статті, в оригіналі мають такий вигляд:

В нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый каждым невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими,

Мог умереть он, конечно, под палками,

Может, и жил-то он этой надеждою.

У корпусі своєї статті І. Франко переклав ці рядки польською і мовою:

Żył on sołdatem wśród nędznych sołdatów

I każdy nieuk, siepacz zeń urągał,

Pewnie mógł umrzeć pod razami batów,

A może nawet i sam tego żądał.

Поезію Некрасова І. Франко переклав і німецькою мовою під назвою «Auf den Tod des Taras Schewtchenko».