Лорд Байрон

Іван Франко

Може, ані один поет на світі при такій односторонності свого таланту не мав такого широкого і глибокого впливу на сучасну і пізнішу літературу, як лорд Байрон. Се знак, що висказуючи свої погляди, болі, мрії і змагання, він висказував заразом і те, що відчував цілий загал, чим жила уся суспільність, – знак, що він був духовим, а до того геніальним представником свого часу. І що цікавіше!

Хоч чистокровний англічанин а в творах своїх такий національний, як мало котрий поет від часів Шекспіра, Байрон мав величезний вплив на поетів інших народностей, в тім числі й слов’янських, і не перестав бути зрозумілим для широких мас інтелігенції всього світу. Є се нехибний знак, що під національною і навіть класово-аристократичною оболочкою живе у нього чоловік, незвичайний і при всіх своїх хибах глибоко симпатичний, чуткий на всі людські радощі й болі, незрівнянний майстер – переливати ті чуття в слово.

Лорд Байрон великий поет головно для того, що був великим, незвичайним чоловіком, і в тім, мабуть, лежить головна причина його чаруючого впливу на сучасних і потомних.

1

Джордж-Гордон Байрон родився в Лондоні 22 січня 1788 р. Батько його Джон Байрон був капітаном і провадив гуляще життя. Щоб поправити свої маєткові відносини, він оженився другий раз з багатою шотландкою Катериною Гордон, від котрої й родився наш поет. Та швидко опісля батько покинув жінку з дитиною і поїхав до Франції, де незадовго помер. Мати з маленьким Джорджем, котрий був дуже вродливий, та змалечку хромий на ногу, поїхала до Шотландії і жила досить бідно в місті Ебердіні (Aberdeen). Та бідність ся недовго тривала. В ту пору вмер внук лорда Байрона, що доводився рідним братом Джорджевого діда, котрий був адміралом.

Той старий лорд Байрон, чоловік загально нелюблений, злий і відлюдний, прозваний «безбожним Байроном», був з титулу свого лордства дідичем великих маєтностей, котрі мусили неподільно переходити з батька на сина. «Безбожний Байрон», про котрого говорили, що замучив свою жінку, що ненавидів свого сина і наслідника, а переживши його, переніс ту ненависть на свого внука, як міг, так руйнував родовий маєток, щоб якнайменше добра лишити тому внукові. Але вийшло так, що безбожний лорд пережив і внука, і тоді маленький стрийчаник Джордж, яко остатній мужеський потомок сім’ї, стався наслідником його титулу і маєтку. «Безбожний Байрон» відразу зненавидів того «хромого хлопчика з Ебердіна», як називав Джорджа, котрого і не хотів бачити й на очі. Та проте маєткові відносини Джорджа і його матері відразу поправились, хоча «безбожний Байрон» ще жив.

Мати Джорджова походила також з хоровитої, нервово розстроєної сім’ї і сама була крайньо нервова та неконсеквентна в поступуванні. Вона раз цілувала та пестила маленького Джорджа, то знов відпихала його від себе і мучила його без ніякої причини. При тім же хлопчик був незвичайно живий і збиточний, а непедагогічне обходження з ним матері зробило його страшенно дражливим, гордим, палким та пристрасним.

На п’ятім році мати віддала його до дешевої і лихої школи, бажаючи хоч на пару годин в день не бачити його при собі. Та швидко змінила думку, відібрала його зі школи і найняла йому домашніх учителів. Між ними трапився один, до котрого малий Джордж дуже прив’язався і від котрого багато скористав; се знов не подобалось матері; вона відправила учителя і оп’ять віддала сина до школи. В школі Джордж учився не особливо, та зате читав багато, особливо книжок історичних і описів подорожей, найпаче по східних краях.

Хоч хромий, Джордж був, однако, дуже сильно збудований і відзначувався між усіма шкільними товаришами проворністю при всяких забавах, силою і відвагою. Мати ненастанно мучила його, закликаючи різних знахарів та лікарів, щоб натягали йому ногу, через те хлопчик змалку вже привик переносити болі, так що серед докучливої муки міг сидіти за наукою, стараючись навіть виду не подати, що його щось болить. Зате рад був, коли мати брала його з собою, їдучи в різні сторони Шотландії відвідувати своїх свояків. Особливо романтично-дика природа гір шотландських робила на нього сильне вражіння, а побут у горах придавав йому здоров’я і сили.

В кінці р. 1789 умер старий лорд «безбожний Байрон», і Джордж стався лордом і паном обширних маєтностей. Се страшенно підняло його гордість і самолюб’я. Коли в школі при читанні каталога перший раз викликали його ім’я з придатком dominus, він не міг відповісти нічого, тільки встав і, постоявши хвилю, розплакався. Мати гордилася безмірно сином-лордом, та проте поступила з ним по-давньому непедагогічно. Вони поїхали до родового замку Байронів, але замок був так зруйнований, що жити в нім було неможливо. Вони замешкали в поблизькім місті Ноттінгемі, де мати знов найшла якогось лікаря, котрий за добрі гроші почав мучити хрому ногу молодого лорда. Найшовся і учитель, котрий з 11-літнім хлопцем, що не знав добре граматики, почав читати Ціцерона та Вергілія.

Врешті опікун Байрона, лорд Карлейль, вмішався в те і порадив матері з сином переїхати до Лондона. Тут Байрон вступив до приватної школи доктора Гленні, де найшов добрих учителів і швидко поповнив недостачі своєї початкової науки. Хоча многі товариші випереджали його в математиці, латинськім та грецькім язиках, та все-таки Байрон був між усіма найбільше розвитий духово і очитаний. В 11-тім році він почав писати вірші, а в 12-тім прийнявся за драму.

Та невгомонній матері Байрона швидко надоїла школа д-ра Гленні, і вона перевела свого сина до публічної школи в Гарроу. Для сеї школи Байрон не був ще добре підготований і стратив пару літ часу, поки міг зрівнятися з другими учениками. Скінчивши сю школу, він в жовтні 1805 р. вступив на університет в Кембріджі, де пробув три роки і відки вийшов з дипломом магістра штук (magister artium).

В ту пору він видрукував першу збірку своїх віршів «Години дармування» («Hours of Idleness»). Хоч видно в них ще руку молодого чоловіка, майже дитини, то все-таки де в чому вірші ті виявляли вже незвичайний талант будучого Байрона. На тій книжечці він підписався повним іменем і титулом. Се сталося причиною, що в січневій книжці вісника «Edinburgh Review» за р. 1808 появилася дуже їдка критика, в котрій знівечено ті вірші головно для того, що їх написав лорд-недоліток. «Із десяти учеників, – писав критик, – дев’ять могли би надряпати такі самі вірші, а один ще ліпші». Байрон страшенно розлютився, прочитавши сю критику, і ще того самого року написав свою знамениту сатиру «Англійські барди і шотландські вісничани», в котрій, не питаючи, чи справедливо, чи ні, вдарив на всіх без розбору критиків і писателів, що друкували свої твори в знаменитім «Едінбурзькім віснику», в тім числі й на таких знаменитих, як Вальтер Скотт.

В початку 1809 р. Байрон приїхав до Лондона і відразу виступив на публічну видівню двома дорогами: зайняв приналежне йому місце в палаті лордів і видав свою сатиру. В палаті лордів він посидів ледве кілька мінут, та зате його сатира мала величезне поводження: через кілька неділь її розпродано 4 видання, поки Байрон сам не спалив п’ятого, переконавшися, що в своїй сатирі многих людей вилаяв зовсім несправедливо.

Весною того року він вибрався в подорож на Схід. Від свого діда-адмірала унаслідив він пристрасну любов до моря і морських пригод, а розвив її ще лектурою. Він бажав їхати до Персії та Індії і вирушив з численним товариством по морю до Ліссабони, відки сухопуттям поїхав до Гібралтару; далі через Мальту до Албанії, де кілька неділь гостив у знаменитого тоді напівкнязя, напіврозбійника Алі-Паші. Проживши відтак около 3 місяці в Афінах, відси поплив до Смирни, далі до Константинополя.

Пливучи Геллеспонтом, він зупинився в місці, де після старинного оповідання Леандр перепливав щоночі через морський пролив до своєї улюбленої Геро. Байрон забажав і собі спокусити сеї вмілості і в присутності многого народу щасливо переплив з Азії до Європи. З Константинополя він бажав ще поїхати до Єгипту, та у нього не стало грошей і, проживши ще пару неділь в Греції, він мусив знов вертати до Англії. В Лондоні він почув, що його мати небезпечно хора лежить у його замку Н’юстеді. Не спочиваючи, він поїхав туди, та прибув якраз на погріб матері. Смерть її зворушила його глибоко, хоч він і силувався не показувати того по собі.

Вернувши до Лондона, Байрон дав до друку дві перші пісні своєї поеми «Вандрівка Чайльд Гарольда», котра сталася першою основою його безсмертної слави. Се не оповідання, не опис, не епопея і не критика, а ряд думок, вражінь і описів того, що автор бачив у своїй подорожі. Та хоч ми не знаємо, куди примістити сей стихотвір, публіка прийняла його з великим ентузіазмом – стільки в тім було живої правди, глибоких спостережень, величних і блискучих картин природи.

Герой поеми, добровільно покинувши рідний край, пливе по морю, блукає по Португалії, Іспанії і других краях, носячи з собою все і всюди своє невідступне горе – розчарування і гіркий насміх над людськими слабостями. Поява «Чайльд Гарольда» була фактом історичним для всієї Європи; від неї датується початок так званого байронізму майже у всіх європейських літературах. Змішавшися з німецьким романтизмом, байронізм звернув течію європейської поетичної творчості від середніх віків до сучасних людей і відносин, і хоч байроністи відносилися до тих людей і відносин гордо, негативно, то все-таки були в сім і зерна свіжої здорової критики, котра остаточно веде до глибшого зрозуміння речі, до старання о направу злого замість загального перечення.

Два дні перед виходом «Чайльд-Гарольда» Байрон виголосив свою першу і остатню промову в палаті лордів – в обороні ноттінгемських робітників. Промова була знаменита, і Байрон швидко стався вельми популярним в Лондоні. Його запрошували в найвищі товариства, чим від дуже гордився.

Та проте він ночами, потаємно від своїх знакомих, пильно працював над новими творами. В р. 1813 вийшов його «Гяур», котрий швидко розійшовся в 5 виданнях; того ж самого року вийшла «Наречена з Абідоса», в р. 1814 «Корсар», в р. 1815 «Лара», «Облога Коринфа» і «Парізіна». В усіх тих поемах, дуже неоднакової стійності, автор малює героїв на подобу «Чайльд Гарольда», т. є. на подобу свою власну – таємничих, злобних, звичайно зі споминами якихось тайних та кровавих проступків на сумлінні, та при тім безгранично гордих і повних погорди для всього, що їх окружає, без любові до життя і без страху перед смертю.

В ту пору Байрон оженився (2 січ[ня] 1815 р.) з шотландкою Анною Мільбанк, та по році спільного життя леді Байрон покинула чоловіка, забравши з собою малесеньку донечку Аду, і, мабуть, за намовою своїх родичів розвелася з ним. Сей розвід, котрого правдивих причин ніхто не знав, послужив для Байронових ворогів пожаданою причиною до найрізніших напастей і клевет на поета, так що він бачився змушеним в р. 1816 назавсігди покинути Англію.

2

Виїзд із Англії серед таких непринадних обставин був правдивим переломом в житті Байрона. Хоч стояв на вершинах суспільності, багато обдарований усім тим, в чім другі бачать щастя і принаду життя: красотою, генієм, багатством, він пройшов усю глибінь людського горя, перетерпів такі муки, які навіть з найнещасніших мало хто перебуває. В тім страшнім огні дух його не тільки не упав, не зігнувся і не здеморалізувався, а противно, зміцнів і очистився. Правда, що песимістична закраска лишилася в його творах і надалі, але розуміння і відчування людського горя сталося безмірно глибше, співчуття з людськими муками і слабостями живіше і тепліше.

Перепливши на континент Європи, Байрон поїхав каретою півперек Бельгії, оглянув поле битви під Ватерлоо, відси горі Рейном поїхав до Швейцарії. По дорозі він скінчив третю пісню «Чайльд Гарольда», в котрій найкраще видно той поворот в його душі, про котрий вище згадано. Серед глибокого розчарування, котре панує в душі поета, мов серед темного бурливого моря, лишились тільки два острови – любов до свободи і до поезії.

Та швидко нове окруження, нові знакомості прояснили темний круговид поетової душі. В Женеві він познакомився з молодим англійським поетом Персі Шеллі, одним з найідеальніших людей, які коли-небудь жили в світі, і не менше геніальним від самого Байрона, хоч без крихти його песимізму і розчарування. Оба вони звиділи Шільйонський замок, котрий натхнув Байрона до написання одної з його найліпших поем – «Шільйонського в’язня»; оба разом любувалися дикою красотою Альп, а особливо гори Юнгфрау, котру Байрон пізніше вибрав місцем дійства своєї ліричної драми «Манфред».

Покинувши Швейцарію і розставшися з Шеллі, Байрон поїхав до Італії і замешкав довший час в Венеції. Тут міг він, оминаючи вище товариство, жити і бавитися з простим народом. Гуляв багато, та працював також не мало. Вчився східних язиків, заглиблювався в історію Венеції, а притім не покидав і поетичної творчості. Тут він скінчив «Манфреда» – один із найхарактерніших своїх творів, англійський відгомін до Гетевого «Фауста».

З Венеції їздив на короткий час до Рима, де знаменитий різьбяр Торвальдсен зробив з нього чудовий бюст мармуровий. Вертаючи з Рима через Феррару, написав там ліричну поему «Жалі Тассо». Вернувши знов на довший побут до Венеції, написав поему «Беппо» з життя італіанського простолюддя, далі четверту часть «Чайльд Гарольда», в котрій огнистими словами висказав свою невигаслу любов до рідного краю, хоча в тім же часі порвав з ним усякі зв’язки, продавши свій родовий маєток.

Дуже сильний і добрий вплив мала на нього знакомість з сім’єю молодої, незвичайно вродливої і образованої графині Гвіччіолі з дому Гамба, з котрою Байрон познакомився в Венеції. Графиня спонукала Байрона вглублятися в красоти Данта, писати більше помірковано ніж досі і взагалі старалася лагодити його надто смілі вибрики. Байрон зжився з її ріднею, що походила з Равенни, прожив там кілька щасливих літ, багатих на поетичні твори перворядної краси.

Тут 1818 р. написаний був «Мазепа», почасти на підставі Вольтерової «Історії Карла XII», почасти на підставі усних оповідань поляка Антона Мальчевського, з котрим Байрон знався в Венеції. «Мазепа» – один з найкращих творів Байрона. З геніальною силою і вірністю англійський поет змалював тут звісні йому тільки з наслуху безконечні степи України, не кажучи вже про майстерський образ психології Мазепи.

В Равенні повстали далі: в р. 1820 трагедія з венецької історії «Маріно Фалієрі» – одна з найліпших Байронових драм; в р. 1821 містерія «Небо і Земля», що кінчиться гігантським описом потопу світу; трагедія «Сарданапал» – річ дуже цінна, що становить доказ високогеніальної інтуїції Байрона, котрий з коротенької і сухої історичної нотатки про остатнього царя ассірійського зумів сотворити цілий ряд фігур, повних життя і сили. Драму сю присвятив Байрон «творцеві німецької літератури» Гете, назвавши себе його «літературним васалом». Слаба є драма «Два Фоскарі», взята також із венецької історії, та зате в містерії «Каїн» автор оп’ять піднісся на вершину творчої сили і написав річ справді безсмертну.

Остатнім і найбільшим твором Байрона був «Дон Жуан», котрого поет писав шість літ і лишив нескінченим. Гете дуже високо ставив сю поему, називаючи її найгеніальнішим поетичним твором XIX віку. Се немов відмолоджений «Чайльд Гарольд», без трагіки, без понурого розчарування, гарячий, палкий, готовий любити, та при тім гордий і неподатливий, як тамтой. Так само, як Гарольд, він вандрує з краю до краю, від пригоди до пригоди, з Іспанії на один із грецьких островів, відси до Константинополя, далі – над устя Дунаю до кріпості Ізмаїлії, дістається відтак як військовий бранець до Росії, на двір Катерини II, де й уривається Байронова поема. Впрочім, треба сказати, що головним змістом Дон Жуана не є пригоди героя, але почасти величні описи (розбиття корабля, штурм Ізмаїлії російськими військами і т. ін.), а почасти ненастанні відскоки, уваги, жарти та натяки автора на найрізнородніші явища життя публічного і літературного в Європі, а особливо в Англії.

В остатніх роках свого життя Байрон чимраз більше почав втягатися в політичне життя. Він покинув Равенну і разом з сім’єю Гамба перенісся до Пізи. Там він оп’ять здибався з Шеллі. Вони задумали видавати часопись, та вона не вийшла вдачною. Шеллі втонув у морі. Похоронивши його, Байрон дуже тужив, та нові події вирвали його з туги. В Греції вибухло повстання проти турків. Байрон віднісся до того повстання дуже симпатично, а коли повстанський комітет, що пробував у Лондоні, обернувся до нього, щоб прилучився до повстання, Байрон, не надумуючись довго, рішився їхати до Греції, знаючи, що саме його ім’я дуже поможе грекам і високо підніме кредит їх народного діла в цілій Європі.

Д[ня] 14 липня 1823 р. Байрон з П’єтром Гамбою, слугами, двома гарматами і з всіми своїми грішми рушив до Греції. Власне тоді турки облягали місто Міссолунгі в західній Греції. Там був і комендант повстання Маврокордато. Туди дістався і Байрон. Приїзд його вельми підняв дух повстанців, до котрих раз у раз прибували добровольці з усіх сторін Європи. Греки задумали з оборонного становища перейти в зачіпне і вдарити на важне портове місто Лепанто. Байрон мав бути комендантом сього походу, та доля не судила йому здобути воєнну славу: він заслаб і д[ня] 18 цвітня 1824 р. умер. Його похоронили з великою виставністю, а день його смерті був днем жалоби для всієї Греції. Пізніше приятелі перевезли його тіло до Англії.

3

Смерть Байрона зробила в цілій Європі величезне вражіння. Можна сказати, що для самої справи грецького повстання смерть та принесла далеко більше пожитку, ніж би було принесло життя. Але й для самої особи Байрона смерть та в очах Європи була правдивою апофеозою. Той аристократ, окричаний англійською аристократією яко чолові к без характеру, без ідеалів, без моральності, як якийсь демон негації і знищення – і нараз показується, що він мав у собі силу віддати все своє добро, свою любов, своє славне ім’я і своє життя в обороні свободи чужого і далекого народу!

В його творах потомність швидко побачила той самий святий огонь обурення та ненависті проти усього злого, котрий горів у душах усіх найліпших людей того часу. Оттим-то вийшло, що смерть Байрона сталася важним фактом в історії європейської цивілізації XIX віку, фактом, котрого впливи і досі ще не перестали бути дійсними, а котрого наслідки нерозривно зв’язані з найкращими проблисками європейської поезії XIX віку, а особливо з найкращими цвітами національного і духовного відродження слов’янських народів.

Про ті чуття, які панували про Байрона у найліпших людей того часу по його смерті, найліпше виображіння дає Гете, котрий в другій часті «Фауста» представив Байрона в фігурі Евфоріона, сина класичної красоти і германської глибокоумності, напівчоловіка, напівгенія, котрий виривається з обійм змислових принад, обертається до всіх мешканців Греції з огнистим покликом до свободи:

Keine Wälle, keine Mauern,

Jeder nur sich selbst bewusst;

Feste Burg, um auszudauern,

Ist des Mannes ehrne Brust.

Wollt ihr unerobert wohnen,

Leicht bewaffnet rasch ins Feld!

Frauen werden Amazonen

Und ein jedes Kind ein Held!

[Ніяких фортець, ніяких стін, кожен покладається тільки на себе; міцною фортецею, яка витримує наступ, є чесні груди чоловіка. Якщо ви хочете залишитися вільними, легко озбройтесь і вирушайте в бій. Жінки стануть амазонками, а кожна дитина героєм! (нім.) – Ред]

а врешті, як другий Ікар, зриваючися до піднебного лету, гине.

«Doch das Körperliche verschwindet sogleich, – додає Гете, – die Aureole steigt wie ein Komet zum Himmel, Kleid, Mantel und Lyra bleiben liegen» [Але тілесне одразу ж зникає, ореол, як комета, зноситься в небо, долі залишаються одяг, плащ і ліра (нім.). – Ред].

Чудово гарні слова, котрими хор оплакує смерть Евфоріона; се заразом найкращий вираз того, що Гете думав про Байрона, що почував для нього.

Ach, zum Erdenglück geboren,

Hoher Ahnen, grosser Kraft,

Leider früh der selbst verloren,

Jugendblüthe weggerafft…

[Ах, народжений для земного щастя, маючи високих предків і наділений великою силою ти, на жаль, рано сам себе згубив, втративши свій юнацький цвіт… (нім.) – Ред]

Коли старий, 80-літній патріарх німецької літератури міг такими словами величати Байрона, тощо ж сказати про молоде покоління, котре мусило живіше відчувати огонь його поезії і силу його думок! Не диво, що по всіх краях Європи цілі громади поетів пішли слідами Байрона. Досить буде сказати, що в Німеччині під його стягом виступила ціла громада, прозвана «Молодою Німеччиною» («Junges Deutschland»), що його слідами ішли два найчільніші після Гете лірики німецькі – Гейне і Ленау.

У Франції школа романтична, до котрої належав, між іншим, і молодий Віктор Гюго, повстала далеко більше під впливом Байрона, ніж під впливом романтизму німецького. Із старих французьких писателів деякі підлягли сьому впливові, як Шатобріан, а з молодших цілковито слідами Байрона пішов Альфред де Мюссе.

В Італії вплив Байрона видно в найліпших поетах сього віку: песимісті Леопарді, сатирику Джусті, лірику Кардуччі. Але головно у слов’ян проявився вплив Байрона на найчільніших геніїв слов’янської поезії: Міцкевича, Пушкіна і Лермонтова, вітхнувши їх до таких безсмертних творів, як «Konrad Wallenrod», «Онегін» і «Герой нашего времени». Недаром Пушкін називав Байрона «властителем дум наших». Таким він в найліпших своїх творах не перестане бути ніколи.

На нашу мову з творів Байрона перекладені тільки «Мазепа», «Каїн» та деякі «».

Примітки

Вперше надруковано в кн.: Взори поезії і прози для кл[асу] 5 ц[ісарсько]-к[оролівської] шк[оли] середньої]. Львів, 1894, с. 371 – 381, за підписом І. Ф.

Подається за першодруком.

Карлейль Фредерік-Хоуард (1748 – 1825) – англійський лорд, опікун Байрона.

В ту пору він видрукував першу збірку своїх віршів «Години дармування»… – Збірка «Години дозвілля» вийшла 1807 р.

Персія – давня назва Ірану. Вживалася до 1935 р.

Алі-Паша Телепенський (або Алі-Паша Янінський; 1744 – 1822) – албанський феодал, правитель частини албанських і грецьких земель, які належали Османській імперії.

Геллеспонт – давньогрецька назва протоки Дарданелли, що сполучає Мармурове море з Егейським.

…Байрон дав до друку дві перші пісні своєї поеми «Вандрівка Чайльд Гарольда»… – Дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» були опубліковані у березні 1812 р., III і IV пісні у 1817 – 1818 рр.

…Байрон виголосив свою першу і остатню промову в палаті лордів – в обороні ноттінгемських робітників. – У палаті лордів Байрон виступав тричі – першим був його виступ 27 лютого 1812 р. саме на захист ноттінгемських робітників; другий виступ відбувся 21 квітня 1812 р. і третій – 1 червня 1813 р.

«Шильйонський в’язень» – поема Байрона, написана 1816 р.

«Манфред» – драма Байрона, написана 1817 р.

Торвальдсен Бертель (1768 або 1770 – 1844) – датський скульптор, автор пам’ятника Байрону для Кембріджа (1830 – 1831).

«Жалі Тассо» – поема Байрона, написана 1817 р.

«Беппо» – поема Байрона, написана 1817 р.

Мальчевський Антон (1793 – 1826) – польський поет, представник «української школи» в польській літературі.

«Маріно Фалієрі» – точна назва трагедії Байрона «Маріно Фальєро, дож Венеції».

«Сарданапал» – трагедія Байрона, написана в 1821 р.

«Два Фоскарі» – драма Байрона, написана в 1821 р.

«Каїн» – містерія Байрона, написана 1821 р.

«Дон Жуан» – поема Байрона, друкувалась частинами у 1819 – 1824 рр.

Гамба П’єтро (1801 – 1826) – італійський граф, друг Байрона, автор «Опису останньої подорожі лорда Байрона до Греції» (Лондон, 1825).

«Keine Wälle, keine Mauern…» – уривок з 2-ї частини 3-ї дії «Фауста» у власному перекладі І. Франка 1899 р.:

Жодних валів, жодних мурів,

Сам собою кождий будь,

Твердь найтвердша серед бурі,

Се залізна мужня грудь.

Хочете не в ярмах жити,

Гей же в поле в блиску зброй!

Кожда жінка – амазонка,

Кождий хлопчик будь герой.

«Doch das Körperliche verschwindet sogleісh…» – уривок з 2-ї частини III дії «Фауста» у власному перекладі І. Франка 1899 р.: «…але тіло щезає зараз, авреола, мов комета, піднімається до неба, одіж, плащ і ліра лишаються на землі».

«Ach, zum Erdenglück geboren»… – уривок з 2-ї частини III дії «Фауста» у власному перекладі І. Франка 1899 р.:

Ах, для щастя ти вродився,

Славних предків сильний плід,

Але вчасно заблудився,

Змарнував свій юний цвіт.

Шатобріан Франсуа-Рене (1768 – 1848) – французький письменник, представник реакційного романтизму.

Мюссе Альфред де (1810 – 1857) – французький поет-романтик.

Леопарді Джакомо (1798 – 1837) – італійський поет-романтик, деякі твори якого позначені песимізмом.

Джусті Джузеппе (1809 – 1850) – італійський поет-сатирик.

Кардуччі Джозуе (1835 – 1907) – італійський поет, автор творів про визвольну боротьбу італійського народу.

…Пушкін називав Байрона «властителем дум наших…» – Перефразований рядок з вірша О. Пушкіна «До моря» (1824) – «Другой властитель наших дум».

На нашу мову з творів Байрона перекладені тільки «Мазепа», «Каїн» та деякі «Єврейські мелодії». – Переклади названих тут творів належать М. Старицькому, І. Франкові та М. Костомарову.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 283 – 292.