Візантійська література

Іван Франко

Karl Krumbacher. Geschichte der byzantinischen Literatur. München, 1891, і його ж – Byzantinische Zeitschrift. Leipzig, 1892 – 94. Bd. І (стор. 1 – 648); Bd. II (стор. 1 – 648); Bd. III, erstes Heft.

Візантія! Візантійщина! Адже ж се мало що не лайка, а в усякому разі слово, котре мимоволі викликає в уяві виображення якоїсь мертвечини, чогось сухого, неприродного і закостенілого. А тут на тобі! Візантійська література! Ще й спеціальний журнал, присвячений дослідам над історією та літературою Візантії! Дивний смак у тих людей! Ну, та, впрочім, про смак не спорять. Вільно панам і жаб їсти. Але яке нам діло до того? Пощо нам звертати увагу на ту візантійщину, котра стільки віків давила нас, придушувала в нас всякі пориви до самодіяльності і від котрої ми й тепер іще за законами духовного атавізму не зовсім свобідні.

Може бути, що не один із наших земляків скаже або подумає так, почитавши заголовок отсеї статті. Я не перечу, що така думка, особливо про вплив візантійщини на нас, де в чому правдива, та все-таки сказати треба, що згірдне відношення до історії і літератури Візантії було б не тільки не науковим (наука нічим не погорджує і нічого не цурається), а й несправедливим з нашого боку. Який, власне, був вплив Візантії на нас, слов’ян? Чи обіч злих боків не було й добрих, чи побіч мертвечини та отупіння, церемоніальності та деморалізації не йшли до нас із Візантії й добрі, плідні зерна, свіжі думки, високі ідеали? Здається, нема чоловіка хоч трохи тямучого в славістиці, котрий би на ті питання рішуче відповів: ні.

Адже ж, крім заведення християнства, на котре можна собі дивитися, як хто хоче, з Візантії (розумію державу, а не сам город) вийшли перші учителі слов’ян, перші творці слов’янського письменства, брати Кирило й Мефодій. Відтам ішли до нас книги і то не тільки церковного, а й світського, історичного та поетичного змісту, що опісля перекладувались на слов’янські мови, а з часом служили рамою, що поповнювалась і слов’янськими додатками (як хронографи), або взірцями, після котрих складались і свої, слов’янські твори (житія святих, канони служебні, акафісти і т. і.).

Відтам ішли до нас і взірці організації, наразі церковної, і взірці штуки, і зерна науки. Відтам, і то майже рівночасно з заведенням християнства, пішли до нас і зерна гностичних єресей: мессаліан, павлікіан, гесіхастів і т. і. і витворили на слов’янськім, болгарськім грунті секту богомилів, у Сербії патаренів чи катарів, котрим на Русі відповідали, мабуть, стригольники. Відтам, з тої самої закостенілої Візантії пішли до нас численні фантастичні та моралізуючі твори, апокрифи, пісні, пророцтва, заклинання і т. ін., що здобули собі широку популярність серед наших предків і перейшли в склад т[ак] зв[аного] питомого світогляду широких мас народних.

Як бачимо, вплив Візантії на нас був далеко більший, ніж се ще донедавна допускали. Ми зрослись з нею духом так тісно, черпали з її духовного скарбу так довго в злім і добрім, що студіювання тої візантійщини являється неминучим і дуже важним складником студіювання нашого власного народу, його історії і його розвитку. Спадщина Візантії така багата і розкинена по так широкім обширі і по таких далеких закутках, що для її повного пізнання і докладної, наукової оцінки треба ще багато часу і праці. А поки ся праця не буде зроблена, поти й ми не можемо з чистим сумлінням відповісти на таке важне питання; що, властиво, ми завдячуємо Візантії в злім, а що в добрім?

Оттим-то я рад би звернути увагу наших земляків, особливо ж тих, що, вийшовши з гімназії, не забули ще по-грецьки читати (як зачуваємо, таких забудьків у нас більшість), і тих, що займаються слов’янською старовиною, на книги і видання монахійського професора Крумбахера, котрих заголовки виписані вище. Хоча про поодинокі моменти візантійської історії, про поодиноких візантійських писателів у європейській науці було чимало добрих праць; хоча много греко-візантійських текстів ще від часу Ренесансу в Італії, Німеччині і Франції повидавано, то все-таки систематичних студій над візантійщиною в її цілості ніхто не робив.

Проф. Крумбахер, виступивши в світ зі своєю «Історією візантійської літератури» (в р. 1891), написаною для енциклопедичного видання «Handbuch der klassischen Philologie», що виходить під редакцією проф. Івана Мюллера і при співуділі многих знаменитих філологів, можна сказати – відкрив новий світ для філологічної науки. Сам він справедливо міг сказати про себе в передмові, що «не мав попередників» і що «один із найзнаменитіших європейських філологів гаряче остерігав його, щоб не вглублявся в студії над «невимовними» століттями і їх витворами, бо коли філологія зійде на такі манівці, то пропаде чиста любов до старовини і її педагогічна сила».

Та проф. Крумбахер зовсім справедливо відповідає на такі заміни ось яким порівнянням:

«Коли б який природознавець сказав, що хоче займатися тільки львами, орлами, дубами і рожами, перлами і клейнотами, а не хоче глядіти на огидливі та погані речі, як павуки, реп’яхи та квас сірковий, то його заглушили б голосним сміхом. А в філології таких перебірливих панів найбільше, що вважають негідним своєї честі віддавати свої коштовні сили на що-небудь інше, крім маєстатичного орла та запахущої рожі – і ми не привчилися ще зустрічати таку перебірливість сміхом».

Як бачимо, д. Крумбахеру приходилось іще мостити мости для наукового розуміння і трактування справи, і коли б його історія візантійської літератури мала тільки ту одну мету і осягнула її в тій мірі, як се справді сталося, заслуга його була б дуже великою. Тим часом книжка проф. Крумбахера й сама по собі має дуже велику наукову вартість.

Се перший систематичний і критично оброблений звід усього того, що досі було зроблено для вияснення і зроблений візантійської історії, літератури, штуки і науки, т. є. для вияснення життя і розвою грецького духу в часі від 527 р. (т. є. від початку царювання Юстініана) до 1453 р., т. є. до здобуття Царгорода турками. В тій звиш 900-літній історії нагромаджене таке багатство матеріалу, та заразом так багато ще є темного, необробленого і непідготовленого, що приходиться виразити всяке признання для знання і витривалості проф. Крумбахера, котрий зміг усе те осилити і вбгати в органічну цілість.

Правда, не в одній речі він мусив полишити більші або менші прогалини. І так він лишив на боці літературу строго теологічну, т[ак] звану патристику, а з браку підготовляючих праць не міг посвятити детального розбору й обширній літературі житій святих (так званій агіографії). Та проте багатство інформацій, які дає книжка проф. Крумбахера, – величезне. Крім обширного і дуже інтересного вступу, в котрім подано загальний погляд на історію візантійської літератури, її характер і її зв’язки з літературою інших народів, головно ж слов’янських і західноєвропейських, весь матеріал розложено на три групи: 1) література прозова (історики і літописці, географи, філософи, ретори, юристи і листописателі, археологи), 2) література поетична і 3) література на грецькій людовій мові.

Для фольклориста особливо ся остатня глава, в котрій автор між іншим розбирає прози візантійського історичного та народного епосу, романтичні поеми на основі древніх тем, романтичні твори на основі середньовічних, почасти західноєвропейських тем, звірячий епос, східні казки, лічебники і т. і. Загалом розібрано звиш 200 авторів або важніших безіменних творів і при кождім з них подано погляд на стан тексту, бібліографію видань і опрацювань і загалом усе, що потрібне для дальших самостійних студій.

Книга проф. Крумбахера не тільки для широкої публіки, але ж і для загалу спеціалістів-філологів була правдивим відкриттям. Між іншими проф. Ягич гаряче привітав її як підмогу також для студій слов’янської старовини. Рух, розбуджений появою сеї книги, уможливив проф. Крумбахеру приступити до заснування спеціального періодичного видання, посвяченого студіям візантійщини.

Таким способом з початку 1892 р. постав чвертьрічний вісник «Byzantinische Zeitschrift» під редакцією проф. Крумбахера а при співуділі багатьох знаменитих спеціалістів з різних країн Європи. Із слов’янських учених в числі головних співробітників сього вісника находимо професорів: Ягича з Відня, Кондакова і Веселовського з Петербурга, Успенського з Одеси. Надто находимо тут більше або менше важні причинки молодших слов’янських учених Кирпичникова, Карнеєва, Сперанського, Решетара, Вольнера, Павловського і др. Вісник містить статті на язиках німецькім, французькім, англійськім і грецькім.

В передмові до першої книжки сього вісника начеркнув проф. Кр[умбахе]р програму свого видання і начеркнув її, як і слід було ждати від автора історії візант[ійської] літератури, вельми широко. Розказавши про давніші невдалі проби основання періодичної публікації для студій над візантійщиною, він мотивує конечність – признати тим студіям право самостійної дисципліни.

«Православний Схід – се немов який окремий світ, якась своєрідна, напівосвічена, напівдика купа держав і народів між освіченою Європою і варварською Азією. Ся різномасна сутолока народів, що колись була захистом Європи проти азіатського варварства і, мабуть, станеться колись культурним мостом між Європою і Азією, аж до остатніх часів мало звертала на себе уваги.

Навіть слов’янська філологія, про котрої значення нині ніхто вже не сумнівається, багато терпіла через сю зневагу для європейського Сходу. Міклошич мусив віддати ціле своє життя, повне невтомної праці, на те, щоб перед усім світом доказати право існування слов’янської філології, а його наслідник Ягич тільки з несказанним трудом здужав оснувати і досі піддержати центральний орган для сих студій «Archiv für slavische Philologie».

Тепер приходить черга на старшу і оригінальнішу частину східноєвропейських середніх віків, на світ візантійський з його предтечами і паростями. І се не простий привид, не мертве слово, а величезна, багатостороння, багата на всякі події історія лежить перед нами в візантійськім віці. Язиковий, літературний і артистичний, релігійний, суспільний і політичний розвій народів, обхоплених широкою течією візантійського моря від кінця древніх віків аж до початку новочасних, ось поле для дослідів, вповні спосібне заповнити живучу і багату здобутками галузь науки».

Далі вказує проф. К[румбахе]р детально відносини візантиністики до тих галузей науки, котрі з нею стикаються, з одного боку, достарчають їй основ і принципів, а з другого – можуть і з неї черпати собі доповнення і вияснення в багатьох подробицях. В першім ряді в безпосереднім зв’язку зі студіями візантійськими є т[ак] зв[ана] класична філологія; особливо історія старогрецької мови не в одному вже скористала і ще скористає із ближчого пізнання т[ак] зв[аної] вульгарної, людової греччини візантійської.

Але й романська філологія чимало тут може скористати. В середньовічній західній літературі легенд і оповідань займають візантійці дуже видне місце як автори, посередники і передавці літературних сюжетів і мотивів. Досвід міжнародних взаємин – се один з найважніших відділів середньовікової історії літератури, а не знаючи візантійської літерату и, дуже часто не мається в руках зв’язку між Сходом і Заходом. Впрочім, вульгарна греччина важна і для історії романських язиків, не кажучи вже про її велику вагу для мови румунської.

«Ще більше, ніж романська, мусить слов’янська філологія слідити за кожним кроком візантійських студій. Ані літератури, ані штуки полудневих і руських слов’ян, ані їх політичної та церковної історії не можна зрозуміти без докладного пізнання їх духовних батьків – візантійців. Та з другого боку, треба замітити, що й навідворіть, пізнання слов’янських форм, слов’янської минувшини кидає багато світла на темні точки візантійської минувшини» (Byz[antinische] Zeitschrift, І, стор. 5 – 6).

В такий же ядерний спосіб викладає проф. Крумбахер відносини візантиністики до пізнання народів Сходу: вірмен, жидів, сірійців, арабів, єгиптян, коптів, персів і індійців; далі величезну вагу тих студій для історії церковної, особливо для історії догм, церемоній літургічних, поезій церковної, агіографічної в її зв’язку з середньовіковими повістями та поемами і т. д. Нема що й говорити про вагу тих студій для істориків, котрі в візантійській літературі находять величезне множество першорядних джерел: літописів, документів, написів, монет і т. і. Те саме треба сказати і про географію та етнографію, особливо Балканського півострова. Дуже важні поправки вносить візантиністика в дотеперішню історію штуки, про що зараз скажемо ще кілька слів. В кінці підносить проф. Кр[умбахе]р також вагу візантиністики для правників, особливо для зрозуміння пізнішого права турецького і слов’янського.

Кожна книжка «Візанті[йського] часоп[ису]» містить самостійні праці, довші і коротші, або старі надруковані тексти, попереджені вступом і поясненнями, далі критичні розбори важніших праць на полі візантиністики, а в кінці багатий відділ бібліографії, в котрім нотуються всі праці, журнальні статті, видання текстів і т. і., що відносяться до обсягу часопису, і про кожну з тих праць подається довшу або коротшу замітку, де розказується її зміст, а часто короткими словами оцінюється її вартість.

Із багатого змісту вийшовших досі 6 зошитів «Візантійського] часоп[ису]» ми можемо піднести тільки деякі важніші праці загальнішого змісту, а зупинимось довше тільки на тих, що ближче торкаються тем слов’янських.

Розпочнемо від історії візантійської штуки, для котрої маємо тут ряд дуже інтересних статей першого нині спеціаліста на сьому полі проф. Й. Стшиговського з Грацу. В першій, програмовій статті (В. Z., 1, 61 – 73) п[ід] з[аголовком] «Die byzantinische Kunst» автор вказує, як мало досі ми знаємо про розвій візантійської штуки, підносить заслуги таких працівників, як Байє і Кондаков, і переходить ряд спеціальних питань з історії архітектури і малярства, в котрих найліпші історики штуки, як Шназе, Шпрінгер і др., не знаючи історії штуки візантійської, наговорили багато такого, що ніяк не видержить критики.

Той сам автор дає в дальшій статті «Die byzantinische Plastik der Blüthezeit» (B. Z., I, 575 – 593) дуже інтересний причинок до пізнання зв’язку візантійської різьби з грецькою: теми вчасти зовсім світські, вчасти християнські (хрещення Ісуса, св[ятий] єванг[еліст] Марко), та спосіб трактування фігур, фалди, вираз лиця і т. і. зовсім грецькі. До сеї статті додані три таблиці рисунків.

До історії архітектури і пластики IX в. відноситься його стаття «Inedita der Architektur und Plastik aus der Zeit Basilios I» (B. Z., III, 1 – 16). Більші або менші причинки до історії візантійської штуки дають надто: Хр. Діль про візантійські мозаїки в Нікеї (І, 74 до 85; 525 – 526) з доповненням до сеї статті Стшиговського (І, 340 – 341), Папагеоргіос про давню ікону св. Дмитрія в Солуні (І, 479 – 487), Г. Шлюмбергер про барельєф у Венеції, на котрім виображений візантійський імператор з X в. (II, 192 – 194), Ол. Павловський про декорації плафона Палатінської каплиці (II, 361 – 412), Шлюмбергер про візантійський багатораменний свічник (II, 441 – 443). Осібно треба тут згадати про гарну і дуже інтересну статтю А. Рігля про коптійську штуку (II, 119 – 121).

Із праць історичних згадаємо тільки про такі, що обговорюють ширші теми, інтересні й поза кругом спеціалістів. Програмова є тут стаття афінського проф. Спіра Ламброса «Byzantinische desiderata» (І, 185 – 201), де він вказує на цілий ряд важних питань по історії Візантії, котрі належало б обробити, вичислює цілий ряд історичних джерел, літописів та документів, досі друкованих і недрукованих, котрі б належало видати і визискати.

Із історичних монографій, поміщених досі, найширше заложені праці Й. Дрезеке «Nikolaos von Methone» (I, 438 до 478), з інтересними причинками до історії богомильства, – «Johannes Mauropus» (II, 461 – 493) і особливо «Von Dionysios Kloster aus dem Athos» (II, 79 – 95) – вельми важний причинок до історії оригінальної монашеської республіки на Афоні, що відіграла важну роль в історії нашого духовного розвою.

Назву ще тут історичні причинки: К. Неймана про документальні джерела до історії взаємин між Візантією і Венецією, особливо в часі Комнінів (І, 366 – 378), Й. Перлеса про взаємини між жидами і візантійцями (II, 569 – 584), Ед. Лейча про перехід Венеції з фактичної до номінальної залежності від Візантії (III, 64 до 115) і Цахаріс фон Лінгенталя, першорядного знавця візантійських правних відносин, причинки до історії візантійських документів (II, 177 до 186). На увагу заслуговують праці Г. Гельцера, спеціаліста в справі написів і монет візантійських і історії церкви візантійської, а також вельми інструктивна стаття Дюшена «L’illyricum ecclesiastique» (І, 531 – 550). Із слов’янських учених дали історичні причинки проф. Іречек, Ф. Успенський і Кирпичников, та, на жаль, досі не було в «Byzantinische Zeitschrift» статті, котра б на ширшій основі розібрала відносини між Візантією і слов’янами.

Із статей, що відносяться до історії літератури і фольклористики (обі сі галузі тут тяжче розділити, чим де-небудь інде), згадаємо тільки загально про групу праць і заміток Гацідакіса, Бюттнера-Вобста, Ламброса, Людвіха, Куртца, К. Ф. Мюллера, Брауна, що відносяться до критики тексту поодиноких візантійських писателів, а зупинимось тільки на таких працях, що мають загальніший літературно-історичний інтерес.

В першім ряді згадаємо тут інтересну статтю проф. Ягича «Der weise Akyrios» (І, 107 – 126). Як звісно, повість о премудрім Акірі і царю Сінагріпі належить до вельми популярних староруських повістей. Список її находився також в рукописній збірці, що зберегла нам текст «Слова о полку Ігоря». Вже Карамзін, подаючи виписки з тої збірки в примітках до своєї історії, в тім числі й виписки з повісті про Акіра, вірно замітив, що вона походить зі Сходу, де ввійшла з часом у знамениту збірку казок, звісну п[ід] заголовком «Тисяча і одна ніч».

Не так легко було означити дорогу, якою ся повість зайшла на Русь. В своїй книзі «Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских» (1858 р., стор. 63) О. М. Пипін уважав як певну річ, що повість ся занесена на Русь від полуденних слов’ян, та доказу на се не міг дати, бо знав руські, і то досить пізні її рукописи, югослов’янських рукописів, котрі б можна було вважати оригіналами руських, не було.

Тільки в 10 літ пізніше відкрив і опублікував проф. Ягич два сербохорватські рукописи сеї повісті з XV і XVI віку, але й вони, хоч видимо виплили з джерела, писаного мовою церковнослов’янською, все-таки так значно різнилися від староруських версій, що приходилося шукати дальших посередніх огнив. Аж в р. 1886 віднайшов проф. Барсов у Москві новий церковнослов’янський текст сербської редакції (опублікований того ж року в «Чтениях», т. III) в рукописі XVI в., в котрій справді можна бачити югослов’янське джерело руських оповідань. Ся югослов’янська редакція мусила постати в XIV або в початку XV в. і, очевидно, принесена була до сербів з Візантії. А що візантійський текст сеї повісті досі незвісний, то проф. Ягич подає докладний німецький переклад церковнослов’янського тексту як причинок до історії візантійської літератури.

До сеї вельми інтересної статті проф. Ягича додав монахійський орієнталіст проф. Е. Кун бібліографічні замітки про розширення повісті о Акірі (Гейкарі) на Сході, про її походження і т. д. Проф. Кун є за тим, що повість ся постала в Сірії, а джерелами її вважає біблійну книгу Товіта і сірійські акти перських мучеників.

Інтересні також для славістів є причинки до літературної історії т[ак] зв[аного] Діктіса Кретенського, одного з авторів оповідання про війну Троянську, котре в середніх віках було вельми популярне в Європі, в часі, коли Гомер звісний був тільки з наслуху, а з часом зайшло і до нас. Оповідання Діктіса Кретенського дійшло до нас не в оригіналі, а в латинській переробці якогось Л. Септимія, котра пізніше перекладена була також на грецьку мову. Деякі вчені в остатніх часах почали доказувати, що властиво ніякого грецького Діктіса не було, що мнимий переводчик Септимій сам був автором тої книги. Проти сьому твердженню виступає Едвін Патціг (І, 131 – 152), доказуючи виписками з візантійських істориків (Кедрена і др.), що вони далеко перед перекладом книги Септимія на мову грецьку знали грецьку книгу Діктіса і робили з неї значні виписки. До сього додає і А. Сонні з Києва виписку з Арети (X в.), котра доказує, що Діктіс уже тоді був у Візантії загально звісний (І, 590).

Дуже інтересний причинок для образу візантійського шкільництва дав М. Трей (М. Treu, Ein byzantinisches Schulgespräch, II, 96 – 105), друкуючи текст діалогу шкільного, подібно до тих, які і у нас до XVIII віку були в моді, і розбираючи його детально. Е. Буві, автор цінної праці про початки грецької християнської гімнології, віднайшов і випечатав анакреонтичні (щодо форми) вірші в житію св. Івана Дамаскіна, написанім патріархом Іваном Єрусалимським (II, 110 до 111). О. Кирпичников приводить зразки римованої прози в візантійських текстах з V в. (І, 527 – 530), а К. Прехтер вказує старогрецькі джерела в творах звісного мораліста Теофілакта болгарського (І, 389 до 414).

Романтичному оповіданню про Флорія і Плаціафлору, одному з тих, що зайшли до Візантії з Західної Європи, посвятили невеличкі замітки Г. Кестлін (І, 392 – 398) – головно критика тексту, і Джон Шмідт (II, 212 – 220), котрий займається джерелами сеї поеми і вказує безпосередній її взірець в одній староітальянській поемі. А. Карнеєв, автор гарної праці про «Фізіолог» (по-російськи), подав тут грецький текст «Фізіолога» з рукопису Московської синодальної бібліотеки (III, 26 – 63), попередивши його інтересним вступом про різні редакції сього, в різних віках вельми популярного і у нас також звісного діла, і про їх рукописі.

Пападопулос-Керамеус подає коротеньку звістку про життя найзнатнішого поета, автора духовних гімнів Романа (II, 599 – 601). Сп. Ламброс публікує з одного старого рукопису коротеньку пісню народну з візантійських часів (III, 165 – 166).

Дуже інтересну студію посвятив А. Гейзенберг т[ак] зв[аним] родійським пісням любовним (II, 549 – 562), т. є. збірці народних пісень візантійських, віднайденій в однім рукописі, де вони уложені були почасти поазбучно, відтак видані були п[ід] заголовком «Азбука любовна». Позаяк в тексті деяких пісень згадувалося про острів Родос, про шпиталь, що находився на тому острові, і про французьких лицарів, то деякі учені догадувались, що всі ті пісні мають темою любов якогось родійського лицаря (темплярія) до грецької дівчини. Д[обродій] Гейзенберг виказує, що така догадка не має ніякої підстави, що азбучне впорядкування тих пісень – самовільне й розбиває їх натуральний зв’язок і вказує 8 циклів пісень, з котрих кожний творить для себе органічну цілість. В примітці до сеї статті проф. Крумбахер звертає увагу на те, що многі пісні, поміщені в тій візантійській збірці, ще й досі живуть в устах народу.

Ми далеко перейшли б поза рамки сього реферату, коли б хотіли вичерпати весь зміст вийшовших досі зошитів «Віз[антійського] часоп[ису]». Тому згадаємо ще коротко про відділи критики і бібліографії. Відділів тих не можемо поминути, бо вибір їх і впорядкування, може, ще більше характеризують редакцію, ніж добір самостійних статей, котрі походять від спеціалістів, пишуться по їх власній уподобі, значить, в журналі появляються все більше або менше припадковими.

Натомість відділ критики і рецензій може редакція вести систематично. З того, власне, погляду треба віддати редакції «Візантійського часоп[ису]» повну похвалу. Многі критичні розбори, поміщені в її віснику, мають вартість самостійних статей, напр. М. С. – розбір книги Ельтера «Sexti Pythagorici sententiae», Ягича «Rozum i filozofia iz srpskich knjiz’evnih starina» і його ж «Die Menander-Sentenzen in der altkirchenslavischen Übersetzung» (I, 157 – 162) – розбір, що сам становить гарний причинок до пізнання літературної історії так популярних колись у нас збірників сентенцій, звісних під назвами «Пчела», «Златая цѣпь» і т. ін. Не менше інтересна і оцінка Стшиговського на книгу Брокгауза «Die Kunst in dem Athosklostern» (I, 347 – 351).

Взагалі в сьому відділі бачимо дуже живу участь слов’янських вчених, старших і молодших, а слов’янські праці, котрі посередньо чи безпосередньо відносяться до візантійської історії, мови, літератури, права і т. ін., нотуються і розбираються дуже пильно. В тім пункті «Візантійський часопис» може привстидати всяке слов’янське наукове видавництво.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1894, т. 1, кн. 2, с. 292 – 300.

Подається за першодруком.

Канони служебні – тут богослужебні книги, загальноприйняті (або канонізовані) у практиці християнської церкви.

Акафіст – церковна хвалебна відправа.

…зерна гностичних єресей… – Гностицизм – еклектична філософія, яка ввібрала в себе елементи поганської (греко-римської), іудейської (монотеїзм) та християнської релігії, поєднавши їх з ідеалами релігій Стародавнього Сходу (дуалізм) та з окремими положеннями античних філософських систем (платонівської, піфагорійської, стоїчної). В основу гностицизму покладено містичне вчення про знання, яке досягається божественним одкровенням і вказує людині шлях до спасіння. Гностицизм постав у Сірії та Месопотамії в І ст. (секта офітів) і швидко поширився в усьому християнському світі.

Мюллер Іван (1830 – 1917) – німецький філолог, дослідник античного світу.

Юстініан І(483 – 565) – візантійський імператор (527 – 565).

Патристика – ідеалістичне вчення, яке розроблялося отцями церкви у II – VIII ст. Суть його – у приведенні в єдину систему догматики, культу та організації християнської церкви з метою обгрунтування християнства.

Агіографія – церковна література, що подає описи життя святих і церковних діячів.

Успенський Федір Іванович (1845 – 1928) – російський археолог і слов’янознавець, академік АН СРСР (з 1925 р.).

Кирпичников Олександр Іванович (1845 – 1903) – російський історик літератури.

Карнеєв Олександр Дмитрович – російський філолог, славіст.

Сперанський Михайло Несторович (1863 – 1938) – російський історик літератури, академік АН СРСР (з 1928 р.).

Павловський Олексій Андрійович (1856 – ? ) – російський історик мистецтва.

Стшиговський Йозеф (1862 – 1941) – австрійський історик мистецтва, поляк за походженням, візантиніст.

Шназе Карл (1798 – 1875) – німецький історик мистецтва.

Шпрінгер Антон (1825 – 1891) – німецький історик мистецтва.

Хр. Діль – Діль Шарль-Мішель (1859 – 1944), французький історик візантійського мистецтва.

Шлюмбергер Густав (1844 – 1929) – французький історик і археолог.

Палатінська каплиця – каплиця, побудована на Палатіні – одному із семи пагорбів, на яких був розташований стародавній Рим.

Рігль Алоїз (1858 – 1905) – австрійський мистецтвознавець.

Коптійська штука – мистецтво християнського населення Єгипту III – IV ст., представлене настінними розписами в монастирях, рельєфами з каменю й дерева, мініатюрами й орнаментами в рукописах тощо.

Ламброс Спір (Спиридон) (1851 – 1919) – грецький історик-візантиніст.

Нейман Карл Йоганн (1857 – ? ) – німецький історик-візантиніст.

Комніни – династія візантійських імператорів (1081 – 1185).

Гельцер Генріх (1847 – 1906) – німецький візантиніст.

Барсов Елпідифор Васильович (1836 – 1917) – російський збирач і дослідник слов’янського фольклору та давньоруської писемності.

Анакреонтичні вірші – життєрадісна лірика. Назва походить від давньогрецького поета Анакреонта.

Іоанн Дамаскін (бл. 675 – бл. 754) – візантійський богослов, письменник, поет, вчений.

…автор гарної праці про «Фізіолог»… – Йдеться про працю: А. Карнеев. Материалы и заметки по литературной истории физиолога. Спб., изд. Общества любителей древней письменности, № 92, 1890.

«Фізіолог» – збірка оповідань про тварин (реально існуючих та вигаданих), рослин, дорогоцінне каміння тощо. Збірка виникла у II – III ст., очевидно, в Александра; на Русі популярна з XI – XII ст.

Темплярій, тамплієр (храмовник) – член католицького духовно-лицарського ордену, заснованого в Єрусалимі 1118 р. для захисту так званих святих місць. Орден існував до 1312 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 184 – 194.