Взаємини польської та української літератур
Іван Франко
У всій Слов’янщині немає двох народів, котрі б із погляду політичного і духового життя так міцно зрослися між собою, так пов’язані численними узами і, незважаючи на це, так довго цуралися один одного, як поляки та українці.
В усному рефераті я детально простежу, як від початків польської національної літератури видатну роль у ній відігравали Україна і Русь. Звідти походить багато польських письменників, і навіть тим письменникам, що не народилися на Русі, як Кльонович, Русь постачає теми для творів неабиякої вартості.
Досить згадати «Роксоланію» Кльоновича, «Громадянську війну» Коховського, твори Шимоновича та Зиморовичів, «Паношу» Папроцького, «Хотинську війну» Потоцького і багато інших творів другорядної вартості, щоб мати уяву про те, що вносили українська земля і народність в польську літературу. Чимало українських письменників XVI і XVII століть писало по-польськи; назву лише Рутського, Смотрицького, Косова, Карповича, Могилу, Галятовського і Барановича.
За посередництвом Польщі йшла в Україну Реформація і реформаційна література, котра теж мала неабиякий вплив на українську теологічну літературу. За посередництвом України до Польщі проникали деякі твори безіменної, апокрифічної та єретичної літератури, як, наприклад, повість псевдо-Мефодія Патарського про створення і кінець світу. За посередництвом Польщі прийшли в Україну початки релігійної драми, яка первісно виступає у мішаній, двомовній формі: поважна польська драма і веселі українські інтермедії, як у Гаватовича, чи українська драма і польський пролог, як у віднайденій мною драмі про муки Господні з 1658 року.
Ймовірно також, що за посередництвом Польщі йшли в Україну початки релігійної гімнології, написані мовою, наближеною до народної. У XVIII столітті внаслідок козацьких воєн Південна Русь, ослаблена і знищена, залишилася роздертою на дві половини, розділені Дніпром. Лівий бік відкинувся від польських впливів і почав підлягати впливам московським. Натомість на правому березі Дніпра польський вплив майже цілком заглушив і занедбав українську літературу.
Лише наприкінці XVIII століття у творах Трембецького («Софіївка»), Карпінського, Красіцького («Хотинська війна») знаходимо високомистецьке відтворення українських краєвидів та героїв. Тимон Заборовський усю свою поетичну діяльність, що рясніє не надто успішними творами, присвячує історії України. Поруч із ним працювали й інші, попередники великої плеяди письменників першорядного таланту, що становили т[ак] зв[ану] українську школу в польській літературі.
Для характеристики цієї школи залишу більше місця в усному рефераті, вказуючи, зокрема, на одну її знаменну рису – демократизм, любов до народу, справжнього чи виідеалізованого, котра за посередництвом творів цієї школи вперше просочилася в польське суспільство.
Після українських поетів-романтиків з’явилися письменники більш реалістичні і ближчі до дійсності, такі як Грабовський, Крашевський, Коженьовський, Єж, Качковський котрі також повними пригорщами черпали зі скарбниці легенд і краси України.
Щодо польських впливів на новішу українську літературу, то тут насамперед зверну увагу на поляків, які писали по-українськи: Падуру, Осташевського, Оссовського, Свєнціцького а відтак на впливи таких польських поетів, що належали до української школи, як Міцкевич, Крашевський та інші, на українських письменників.
В атмосфері тих впливів один за одним виростали українські поети і письменники Правобережжя: Тополя, Шевченко, з пізніших – Руданський. Польським впливам слід приписати деякі знаменні риси українського романтизму, як, наприклад, культ могил, тип лірника-пророка і т. д.
У Галичині польський вплив на розвиток руської літератури був ще більшим, можна твердити, що й досі є визначальним. Сміливо можна сказати, що якби не було збірки пісень Вацлава з Олеська, то не було б і воскресителів народної літератури в Галичині: Шашкевича, Вагилевича, Головацького, Устияновича. Ці всі письменники добре володіли як польською, так і руською мовою, а Устиянович свій тужливий вірш на гробі Шашкевича написав спершу по-польськи.
Останнім часом узи літературної взаємності між українцями і поляками, незважаючи на політичні чвари, затягуються тісніше. Твори нової польської літератури перекладаються українською мовою (згадаю «Низини» Ожешко, новели Сенкевича, Остої, Косякевича), з’являються також переклади деяких перел давнішої, романтичної літератури («Валленрод» Міцкевича, «Батько зачумлених» та «У Швейцарії» Словацького і т. д. ). З іншого боку, і поляки роблять чимало, аби ознайомитися з історією і творами української літератури, досить лише згадати тут переклад «Приблуди» Нечуя-Левицького та інших дрібніших українських творів польською мовою.
Закінчу викладом таких висновків:
1) при дослідженнях історії літератури, зокрема давньої, слід звертати пильнішу, ніж досі, увагу на провінційне походження письменників, на характерні риси місцевого побуту, клімату, становища, діалекту, що вносяться цим письменником до загальної скарбниці письменства;
2) при дослідженні творів безіменної літератури слід звертати увагу на те, звідки вони потрапляли до нашого письменства, щоби з порівняння певної кількості таких творів можна було скласти уявлення про раціональні течії, які з різних боків пливли до нашого краю;
3) в опрацюванні і викладах нової літератури, як української, так і польської, слід звернути пильну увагу на їх взаємні стосунки і досліджувати їх за допомогою порівняльного, міжнародного методу.
Примітки
Вперше надруковано польською мовою у збірнику: Pamiętnik Zjazdu literatów i dzennikarzy polskich. – Т. 1. Referaty i wnioski. – Lwów, 1894. – S. 1 – 2, під назвою «Wzajemny stosunek literatury polskiej i ruskiej», за підп. Iwan Franko.
Подається за першодруком у перекладі.
Кльонович Себастіан-Фабіан (1551 – 1602) – польський поет, автор поеми латинською мовою «Roxolania», пересипаної українськими народними легендами, піснями, голосіннями, описами звичаїв і побуту Галичини XVI ст.
Коховський Веспасіан-Гієронім (бл. 1633 – 1699) – польський поет і хроніст, учасник антикозацьких воєн і походу на Відень 1683 р.
Зиморовичі – брати Шимон (Симеон; 1604 – 1629) та Юзеф-Бартоломей (1597 – 1677). Шимон – польський поет, автор збірки сентиментальних віршів «Роксоланки, то є панни руські», в якій помітний вплив української пісні. Юзеф-Бартоломей – польський поет та історик, написав декілька історичних праць латинською мовою, автор пісень, віршів і поем з українською тематикою (поема «Козаччина» тощо).
Папроцький Бартош (бл. 1543 – 1614) – польський історик, поет, публіцист, займався також геральдикою, автор твору «Herby rycerszwa polskiego» (1584).
Карпович Леонтій (? – 1620) – архімандрит Віденського православного монастиря Св. Духа; активний захисник православ’я, проповідник і полеміст.
…повість псевдо-Мефодія Патарського… – «Откровеніє», твір, приписуваний Мефодієві Патарському.
Трембецький Станіслав (1739? – 1812) – польський поет, представник класицизму і рококо, придворний поет польського короля Станіслава-Августа (Понятовського). Один з його найкращих творів (високо оцінений А. Міцкевичем) – поема «Софіївка» (1806), у якій оспівано красу парку Потоцьких «Софіївка», що на Уманщині.
Карпінський Францішек (1741 – 1825) – польський поет-сентименталіст, стилізував свої вірші під народні пісні.
Заборовський Тимон (1799 – 1828) – польський поет родом з Галичини, представник «української школи» в польській літературі; писав поезії і драматичні твори про минуле України: «Подільські думи з часів турецького панування» (посмертно видано 1830 р.) тощо.
Качковський Зигмунт (1828 – 1896) – польський письменник, автор історичних повістей на теми з життя українського народу.
Осташевський Спиридон-Остоя (1797 – 1875) – польський письменник-романтик, писав і українською мовою. Брав участь у польському революційному русі (1831); байкар, автор бурлескної поезії у стилі І. Котляревського. Посмертно вийшла його книжка (польською мовою) «Сто байок, а в них найдено більше як сто правд, написав для руського мира Спиридон Остоя Осташевський», її рецензував І. Франко в газ. Prawda. – 1888, – № 41. – 13(1). X. – S. 487 – 488.
Оссовський Готфрід (1835 – 1897) – польський геолог та археолог. Замолоду працював для українського театру, переробляючи французькі водевілі на український лад («Мотруня», 1867 та ін,).
Свєнціцький Павлин (літературні псевдоніми – Павло Свій, Стахурський; 1841 – 1876) – польський і український письменник, жив і працював у Львові.
Тополя Кирило (? – ?) – український письменник першої половини XIX ст. Автор побутових п’єс «Чари» (1837), «Чур-чепуха» (1844).
Ожешко Еліза (1841 – 1910) – польська письменниця-реалістка, учасниця польського визвольного повстання (1863 – 1864), підтримувала дружні творчі контакти з І. Франком. «Низини» – її соціально-психологічна повість.
Сенкевич Генрик (1846 – 1916) – польський письменник, автор історичних романів, зокрема про українсько-польську минувшину XVII ст..
Остоя – літературний псевдонім польської письменниці Юзефи Савицької (1859-1920).
«Конрад Валленрод» – поема Адама Міцкевича, написана 1828 р., тоді-таки видана у Петербурзі.
«Приблуда» Нечуя-Левицького – точніше, «» (1869), повість І. Нечуя-Левицького, у якій зображено життя польської шляхти та полонізованої середньої верстви на Правобережжі середини XIX ст.
Наталія Тодчук
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 465 – 467.