М. Шашкевич і галицько-руська література

Іван Франко

Недавно вийшла осібною відбиткою з III, не виданого ще тому «Записок Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка у Львові» невеличка праця д. В. Коцовського «Пам’яті Маркіяна Шашкевича», читана на однім засіданні того тов[ариства] при нагоді перенесення тіла Шашкевича до Львова. Д[обродій] Коцовський звісний уже своїми працями про Шашкевича і критичним виданням його творів; праці ті були прихильно оцінені не тільки у нас, але й за границею такими вченими, як Пипін і Дашкевич.

Беручи в руки нову його працю про Шашкевича, ми надіялись найти в ній нові причинки до зрозуміння і оцінення діяльності Шашкевича, та прочитавши сю працю, – трохи розчарувались. Автор замість сконцентрувати свою увагу на Шашкевичі і його добі, гуляє по широкім просторі 1000-літньої історії Русі і Слов’янщини, вихапує тут один факт, там другий, не раз відділений від нього століттями і сотками миль простору, і, набравши в’язанку таких фактів, виводить із них щось таке, чого по законах логіки зовсім не слід би ждати! Замість правильної аргументації виходить ошоломлення читача купою подробиць, в котрих задля їх відірваності тяжко розібратися.

Чим був Шашкевич для галицько-руської літератури? З дотеперішніх праць про нього, а головне, з праць самого д. Коцовського ми знали, що він був свого роду новатором, вніс у галицько-руську літературу нові елементи, котрих в ній досі не було і котрі він черпав почасти з творів українських, з пісень народних, від польських романтиків, із слов’янського відродження, з сучасних літератур європейських (хоч ті остатні, здається, він знав небагато).

Новою супроти давнішого галицько-руського письменства у Шашкевича є не тільки мова, гарна і чисто народна. Щодо мови у нього були попередники ще в XVIII віці, автори «світської політики» і полународних пісень дворацьких, котрих купа як пісні народні увійшла в збірку Вацлава з Одеська. Новим був дух Шашкевичевої поезії – свіжий і оригінальний; новим був той її індивідуальний, суб’єктивний характер, що дає нам можність із-за кождого твору, із-за кождого стиха бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце.

В Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку; давня «мова богів», як колись називано поезію, тут сталася кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненою безпосередньо до сердець усіх інших людей. Так ми розуміємо слова д. Коцовського проте, що Шашкевич «зірвав книжні пута письменства» (стор. 10). Справді, в своїй поезії він не ставав на котурни, не маскувався і не удавав, а говорив так само просто, від душі, як би говорив усно в хвилях афекту і підйому чуття – і се його велика інновація в галицько-руській поезії, се засновок справді нової, справді народної школи літературної. Народні пісні тут тільки наполовину могли бути для нього взірцем; вони так само прості і натуральні, та при тім вони імперсональні, без суб’єктивного колориту, індивідуальність поета в них затерта.

Супроти сього нам тяжко зрозуміти те, що д. Коцовський говорить про кілька рядків перед фразою про «зривання книжних пут письменства», немовбито «значення Шашкевича лежить іменно в тім, що він тісніше зісполив передання книжні питомого письменства й се, що зачер з літератур інших, з поезією й живою мовою народу». Поперед усього що се значить: зісполити якісь передання з такою чи сякою мовою? Хіба переповісти їх тою мовою. Ну, се ще була б не велика заслуга – заслуга звичайного переводчика.

Шашкевич справді перекладав дещо на нашу нар[одну] мову, та я не знаю, щоб се була така велика його заслуга, титул до безсмертної слави. Важніше те, що д. Коцовський пише про «передання книжні питомого письменства». Виказанню сеї тези, що Шашкевич був прямим продовженням нашого давнього письменства і виразом усіх кращих його ідей, посвячена вся праця д. Коцовського.

Та мені здається, що д. Коцовському не вдалося виказання зв’язку між Шашкевичем і нашою старою літературою. Я не входжу наразі в те, чи зв’язок такий був, чи ні, але мушу завважити, що д. Коцовський взявся до своєї аргументації зовсім не з того кінця, з котрого б було слід.

Замість вийти від Шашкевича і на основі докладної аналізи його творів, його життя, виховання і впливів духових, яким він підлягав, виказати, що Шашкевич справді те й те й те завдячував нашій старій літературній традиції, а відтак уже слідити за корінням тої традиції методом ретроспективним, д. Коцовський починає від характеристики давньої церковнослов’янської літератури чи, властиво, тої її частини, котру Ягич назвав «кирильською» в противенстві до глагольської, вказує шлях, котрим вона йшла до нас, згадує про Нестора і його неприхильність до противників Фотієвої схизми, підносить роль Волощини при передачі старої літератури з Болгарії на Русь (примітимо, що факту літературного не подає ані одного, а наводить самі факти політичні; взагалі ся роль волохів в часі перед XIV віком видається нам проблематичною; д. Коцовський наводить тільки один факт давніший, про підвладність болохівських князів під кн[язями] галицькими; дальші факти у нього наведені (стор. 3 – 4) з пізніших часів, XV – XVII віку).

Згадавши про те, що Галич і Львів держались ще якийсь час по упадку Києва під монгольською навалою, автор характеризує далі час упадку Галича (після 1380 р.), котрий в тім стані мертвоти лежав аж до половини XVI віку. Далі характеризує д. К[оцовський] нове відродження Южної, а особливо Гал[ицької] Русі, що вийшло від Литви і в другій половині XVI віку проявилося розквітом братств, шкіл, друкарень, письменства у Львові, Острозі і по других місцях.

Д[обродій] К[оцовський] підносить демократичний характер Ставропігійського братства і його школи в противенстві до тодішніх шкіл єзуїтських, підносить гарячі слова Івана Вишенського в обороні мужиків, хоча й приточує до тих цитат ні к селу ні к городу цитати з Барановича і з запорозької вірші про (політичну) свободу України і козацтва і про бунти українських] мужиків проти шляхти, з котрими Баранович не дуже-то симпатизував. Темними видаються нам слова д. К.[оцовськ]ого про тодішню нашу літературу:

«Мимо упадку зуміла наша суспільність зберегти гарні передання часів давніх; при всіх заворушеннях і усобицях, при сильних сторонніх впливах не розбилась вона ніколи цілком на ворожі суспільні верстви, все наново єдналась, ставала до діла» (стор. 7 – 8).

Ми не знаємо, які се гарні передання часів давніх зберегла наша суспільність XVI – XVII в., коли те, що в ній було справді гарне і жизненне (братства, школи, друкарні, козацтво, зв’язки театру, література), було, власне, нове, постало чи то під впливом нових потреб, чи під впливом посторонніх, західних інституцій, як се показує й сам д. Коцовський. А слова про нерозбивання суспільності на ворожі верстви прямо історично невірні. Адже ж від Люблінської унії почав довершуватися великий розлом руської суспільності на «поспольство» і шляхту, що в протягу несповна 100 літ в переважній часті з руської сталася польською!

Адже від Берестейської унії 1596 р. починається другий розлом серед руської суспільності – релігійно-обрядовий, котрий дійшов до того, що в 1648 і дальших роках православні козаки різали руських уніатів і аріан нарівні з ляхами і жидами. І коли се роз’єднані верстви нашої суспільності «все наново єднались і ставали до діла»? [Поправимо тут помилку д. Коцовського, що не «під кінець XVI в. переноситься осередок духовного життя Південної Русі до Києва» (ст. 8), а тільки коло 1620 р. Друкарня в Києві постає десь коло 1615 р]

Дальші часи XVII – XVIII в. характеризує д. К[оцовськи]й дуже коротко і побіжно, вказуючи тільки на […] вплив піддання Лівобережної України під Москву, згадуючи загально про діяльність Ставропігії у Львові і про праці деяких василіан над історією руської церкви (чому тільки Нальчицького, що друкував свою книжку по-латині і в Римі? Далеко важніша була праця Стебельського «Dwa wielkie światła») і надділами для народу («Народовіщаніє» і «Богогласник»). Щодо тих двох книжок, то нам здається, що д. К[оцовський] помиляється, думаючи, що вони були призначені для народу.

«Народовіщаніє», як видно з титулу, призначене було для попів як підручник для катехізації; сьому відповідає й уклад книги. Катехитична часть уложена в мові дуже близькій до народної, а оповідання і легенди, що служать поясненням поодиноких догм, писані мовою церковною. Так само й «Богогласник» не був книгою, призначеною для люду, але прямо для ужитку церковного, богослужебного.

Не дуже щасливо дібрані й остатні два приміри: Гарасевича «Annales», писані по-латині, і історичні праці Зубрицького, з котрих Шашкевич міг знати тільки одну, видану по-польськи. Що ж із сього всього виводить д. Коцовський?

«Так отже, – читаємо у нього (ст. 8), – ніколи цілком не переривалась нитка, що нас лучила з минувшиною, а минувшина ся сягає дуже давніх часів і не могла ж пройти без сліду. Бачимо се й на провідних гадках і діяльності М. Шашкевича. Ті гадки, що держались століттям серед суспільності, не могли не проявитись в чуткій душі сучасного поета».

Підозріваємо, що д. К[оцовськ]ий навмисно так темно устилізував отсі свої виводи, щоби в них не можна його було спіймати на нічім конкретнім. Звісно, нитка, що нас лучила з минувшиною, ніколи не переривалась, бо якби раз перервалася, то вже би нам і був капут. Звісно, минувшина наша сягає дуже давніх часів, бо її сміло можна віднести до арійської правітчини, а коли хто хоче, то й до Ноєвого ковчега. Звісно, ся минувшина не могла пройти без сліду, бо ж її витвором є вдача, спосіб життя, мова, історія народу. Але чи се все можна сказати й про літературу? Звісно, до певної міри можна, бо ж, напр., вплив церковних книг і церковної проповіді не переривався від Володимира Вел[икого].

Та тільки до пояснення появи Шашкевича се все ані крихти не стосується. Які гадки находить д. Коц[овський] в душі Шашкевича схожі з тими, «що держались століттями серед суспільності»? «Читаючи щирі, теплі слова Маркіяна (котрі?), пригадуємо собі такі ж слова наших письменників часів попередніх». Автор приводить «Слово о полку Ігоревім», Мономаха, Данила Паломника, Феодосія Печерського, Вишенського, Барановича і т. д. і кінчить:

«У Маркіяна те саме щире, тепле серце, ті самі відносини чи до справ народних, чи до родини, товаришів, прихожан, те саме високе розуміння свого післанництва».

От тобі й на! Тільки що нам обіцяно показати думки Шашкевича схожі з провідними думками старої літератури, а потім зараз показано – щире серце. Але щире серце не думка! Воно не взяте з літератури, бо воно дар природи, воно вносить в літературу свій колорит. А «високе розуміння свого післанництва» д. Коц[овський] додав в остатній хвилині, бачачи, мабуть, недоладність свого виводу і не мотивуючи сеї фрази нічим ані у Шашкевича, ані тим менше можучи її поставити на якусь провідну думку давньої руської літератури.

Зовсім хибними і з фактичного і з логічного боку видаються нам усі загальні уваги, зібрані д. Коцовським на стор. 9. По його думці, Шашкевич «старається по змозі получити гарні традиції домашні з найкращими провідними думками сучасних літератур Західної Європи». Viel gesagt, nicht bewiesen. Щодо гарних традицій домашніх, то ми вже бачили, що вони властиво д. К[оцовськ]им зовсім у Шашкевича не показані, а щодо найкращих провідних думок сучасних літератур, то й тут д. Коц[овський] був би добре зробив, коли б потрудився їх показати. Ми не хочемо казати, що їх (найкращих чи не найкращих) у Шашкевича нема, але мусимо сказати тільки те, що д. К[оцовськ]ий ані одної з них нам не показав. Противно, з того, що він далі говорить про тих «найкращих думок», видно, що сам він має про них дуже неясне виображення. «Бо чи ж було в тих думках щось, щоб противилось традиціям домашнім?» – питає д. К[оцовськ]ий.

Звісно, що було, та й чи одно! Лишаючись в границях самої літератури і науки: романтизм противився візантійській закостенілості, що у нас сталася «традицією домашньою»; псевдокласичний раціоналізм противився незугарності наших форм літературних, нашому варварському літературному смакові; іронічний скептицизм та цинізм Вольтера і Парні противився нашій релігійній чи псевдорелігійній біготерії; універсалізм Гете, Шеллі, Рюккерта, Шлегелів противився нашій тісній парафіянщині; гордий індивідуалізм Байрона та Бернса противився нашій безличній шаблонності; огнистий революційний гуманізм Шіллера противився нашому рутенському смиренномудрію.

Взагалі ми раді б почути, які се «найкращі провідні думки сучасних європ[ейських] літератур» має на думці д. К[оцовськ]ий, котрі не противилися нашим традиціям? Замість прямої відповіді на се питання він скаче оп’ять в улюблену минувшину і починає гратися аналогіями та зводженням укупу фактів різного розбору.

«Літератури Західної Європи розвивалися прецінь на тій самій основі, що й наша, тільки що розвивались свобідніше й багатше».

На тій самій основі? Досі ми були певні, що розвою новішої Європи були дві основи: греко-візантійська і римо-латинська. Д. К[оцовськ]ий думає, що основа була тільки одна – візантійська. Інтересно почути докази! «Як до Західної Європи, так і до нас прийшла література від греків, з Візантії». Гм! Але ж у Візантії ще в IV – V віках нашої ери панувала мова і література латинська! Але ж на латинській мові, починаючи від Мінуція Фелікса, повстає ціла величезна література церковна, незалежна від грецької, повстає церковна християнська гімнологія, повстають хроніки зовсім іншого характеру, ніж візантійські, повстають пісні героїчні, секвенції, драми (Гросвіта в XII в.) і т. і., повстають писання наукові! З тої латинської літератури черпають перші соки різні «вульгарні» літератури: французька, німецька, іспанська, італійська, навіть потрохи й сама візантійська.

«Хто переніс знайомство грецьких писателів класичних до Західної Європи?» – питає далі д. К[оцовськ]ий. Гм! Перші перенесли його іспанські та сіцілійські араби, а тільки пізніше, починаючи від XIV віку, візантійці. Та зате Західна Європа зберігала рівно багатий скарб класичних писателів римських. Поминаємо дальше питання д. К(оцовськ]ого про взори західноєвропейської штуки, бо се завело би нас задалеко, а перейдемо до поезії.

«Де витворилась нова форма поетична, ритм на місце давнього розміру і рим?» Гм! Ритм на місце розміру! Як коли б ритм і розмір не було все одно. Д. Коцовський хотів сказати: ритм наголосовий на місце ритму квантитативного. На се питання нелегко дати певну відповідь, та правдоподібно сей новий ритм і рим витворився швидше на заході, ніж на сході Європи. Рим стрічаємо вже у Овідія; ритмом наголосовим уложені були давні людові вірші латинські (versus leoninus – вони ж і римовані!); ті леонінські вірші панують в поезії латинській доби упадку Римської імперії аж геть в середні віки. Маршові пісні римських легіонів укладені були ритмом наголосовим – і ті вірші послужили взірцем для найстарших гімнів християнських на латинській мові (гл[яди] Ebert, Geschichte der lateinischen Literatur des Mittelalters).

«Звідки черпали середньовічні поети Західної Європи свої теми?» Гм! Одним словом на се відповісти годі. Дещо брали й візантійського, безперечно, та багато йшло й орієнтального з Іспанії від арабів, дещо з класичних споминів італьських (круг легенд про Вергілія-чарівника), дещо було витвором домашніх традицій (французькі chansons de gestes, бретонські романи про Артура і Круглий стіл, звірячий епос про Лиса Микиту, іспанські романси про Сіда).

«Дант оперся на візантійськім апокрифічнім творі («Видіння св. Павла»; і у нас звісна була частина сього твору п[ід] заголовком «Хожденіє богородиці по муках»), а Дант писав щойно в сто літ по авторові «Слова о полку Ігоревім». Що має значити се остатнє зіставлення, – не розумно. Чи й автор «Слова» також оперся на тім творі? А далі, де вичитав д. К.[оцовськ]ий, що Дант оперся на «Видіння св. Павла»? «Видіння св. Павла» є одним з премногих творів апокаліптичної літератури, що плодилась так само буйно в греко-візантійськім, як і в римо-латинськім світі, де повстали візії св. Брандана, опис пекла св. Патріка, візія св. Анзельму і т. і. З візій тих у Данта є дуже тільки слабенькі відгомони; головну основу своєї безсмертної поеми він узяв, як се нині звісно, не з тих візій, а з Summa theologiae св. Томи з Аквіну.

Щодо «Видіння св. Павла», то воно звісне було і в слов’янщині в старослов’янськім перекладі (текст старослов’янський] видав Попов, Библиографические разыскания). Д. Коцовський зовсім невірно мішає сей апокриф з «Хожденієм богородиці»; се зовсім осібний твір і опертий на зовсім інших джерелах.

Ще один цвіточок ученої бистроумності д. Коцовського.

«Лютера випередили візантійські аріани (готи), чеського Гуса – болгарські богомили і тісно з ними сполучені полуденнофранцузькі альбігензи».

Який зв’язок має се з нашою старою літературою і з Шашкевичем – не звісно. А далі: який зв’язок мають ті факти між собою? Лютера випередили аріани. Певно, що випередили, бо були давніше від нього, але що ж з того? Чи Лютер пішов їх слідом? перейняв їх науку? Ні! Богомили випередили Гуса – і що з того? Чи Гус нав’язав до їх традицій і доктрин? Ні! Історично беручи, треба б хіба сказати, що Гуса випередив Вікліф, а обидва вони з Гусом випередили Лютера; аріани і богомили тут ні при чім. Та й чим же ті аріани візантійські? Арій був єгиптянин, аріанізм у Візантії не панував ніколи.

Із усіх отих натяганих та фіктивних преміс д. Коцовський сміло виводить:

«Так отже, знайомлячись з літературами західноєвропейськими, не довідувався Шашкевич нічого такого, що противилось би різко поглядам, які здавна держались і серед нашої суспільності і літератури».

Але ми не знаємо, чи Шашкевич справді знайомився з західноєвропейськими літературами і чи знайомився з ними власне так, як їх знає д. Коцовський. В писаннях своїх, оскільки тямлю, Шашкевич ніде не вибігає поза круг слов’янщини. Та д. К[оцовськ]ому, мабуть, ходило про те, щоб показати нашим сучасникам, а особливо молодежі, що знайомитися з західноєвропейськими літературами і тепер не стоїть, бо, мовляв, усе добре, що в них є, є і від віків було й у нас, а злого, звісно, не варто й переймати.

Чи ми вже десь-колись не чули подібної філософії? Чи не приписують подібних поглядів Омарові, що мав спалити Александрійську бібліотеку? Та ні, «великий Омар» нічого подібного не говорив, і д. Коцовський виразно сього не говорить.

«Противно, – додає він, кидаючи ще й Оссу на Пеліон, – література наша розвивалась все досить рівномірно і рівнобіжно з іншими літературами Європи так щодо форми, як і щодо провідних гадок».

Сю думку досить навести, полемізувати з нею не треба.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1894, т. 2, кн. 4, с. 147 – 153. Це рецензія на працю В.Коцовського «Пам’яті Маркіяна Шашкевича», Львів, 1894.

Подається за першодруком.

…перенесення тіла Шашкевича до Львова – відбулося 1893 р., в 50-річчя його смерті. Шашкевич помер у с. Новосілках (тепер Кам’янсько-Бузького району Львівської області), де і був похований. Після урочистого перевезення його останків до Львова похований на Личаківському кладовищі.

Цій події І. Франко присвятив три замітки: «Перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича» («Зоря», 1893, № 19, с. 382), «Pogrzeb popiołów śp. Marcjana Szaszkiewicza» («Kurjer Lwowski», 304, 2 листопада, с. 2), «Z pogrzebu Szaszkiewicza» («Kurjer Lwowski», 305, 3 листопада, с. 3).

Д[обродій] Коцовський звісний уже своїми працями про Шашкевича і критичним виданням його творів… – Йдеться про праці В. Коцовського «Життя і значення Маркіяна Шашкевича», Львів, 1886; «Маркіян Шашкевич» («Зоря», 1886, ч. 1 – 9, 11, 13 – 16), «Огляд національної праці галицьких русинів» («Зоря», 1887, ч. 21 – 22), «Література галицько-руська і Маркіян Шашкевич», Львів, 1894; «Писання Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького», Львів, 1884.

…збірку Вацлава з Олеська. – Йдеться про двотомну збірку «Пісні польські і руські галицького люду», яка сприяла популяризації української пісні серед слов’янських народів. Видана 1833 р. польським фольклористом Залеським Вацлавом (літературний псевдонім – Wacław z Oleska; 1798 – 1849).

Фотієва схизма – йдеться про виступ у 867 р. прихильника централізованої православної церкви на чолі з патріархом Фотія (бл. 820 – між 891 і 898) проти канонічного підкорення візантійської церкви папі римському.

Волощина (Валахія) – історична область у Румунії між Карпатськими горами і Дунаєм, була об’єктом постійних зазіхань з боку османських поневолювачів.

Волохи – загальна назва населення Придунайських князівств і Трансільванії, з якого згодом сформувалися румунська та молдавська нації.

…про підвладність болохівських князів під кн[язями] галицькими… – Болохівські князі володіли землями між верхів’ями річок Південного Бугу і Тетерева, що межували з Галицько-Волинським і Київським князівствами. Вели боротьбу проти спроб приєднати їхні землі до Галицько-Волинського князівства.

Вишенський Іван (між 1545 – 1550 – після 1620) – український письменник-полеміст. У своїх творах вів непримиренну боротьбу проти соціального, національного та релігійного гноблення народу.

Стебельський Ігнатій – монах-василіанин, автор праць з історії греко-католицької церкви та василіанських монастирів.

«Богогласник» – збірка релігійно-моралістичних віршів і пісень (з нотами), надрукована вперше у Почаєві 1790 – 1791 рр., кілька разів перевидавалася в XIX – на початку XX ст.

Гарасевич Михайло (1763 – 1836) – професор Львівського університету, церковний діяч, автор праць «Annales ecclesiae Ruthenae» i «Chronologia metropolitarum Haliciensium».

…історичні праці Зубрицького. – У 1837 р. Д. I. Зубрицький видав у Львові польською мовою «Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому королівстві».

…до арійської правітчини… – Аріями, тобто «повноправними», на відміну від сусідніх або поневолених народів, називали себе в давнину племена і народи, які розмовляли індоіранськими мовами.

Даниїл Паломник – давньоруський письменник кінця XI – початку XII ст., автор опису подорожі до Палестини (бл. 1106 – 1108) «Житье і хоженье Данила, Руськыя земли игумена».

Феодосій Печерський (бл. 1036 – 1074) – ігумен Києво-Печерського монастиря, давньоруський письменник-полеміст. Його послання, повчання, казання містять цікавий матеріал про побут і звичаї народу та ченців.

Парні Еваріст-Дезіре де Форж (1753 – 1814) – французький поет.

Рюккерт Фрідріх (1788 – 1826) – німецький поет і перекладач.

Шлегелі – брати: Август-Вільгельм (1767 – 1845) – німецький історик, літературознавець і теоретик німецького романтизму; Фрідріх (1772 – 1829) – німецький мовознавець-індолог, критик, письменник, основоположник і теоретик реакційного романтизму в німецькій літературі.

…нашій тісній парафіянщині… – Йдеться про убогу початкову освіту в парафіяльних школах, які існували при церковних парафіях.

Мінуцій Фелікс – римський адвокат і філософ, написав близько 180 р. н. е. трактат «Октавій», в якому захищав християнство.

Секвенція – йдеться про середньовічні секвенції або прози (від лат. pro sequentia – замість секвенції) – подібні до гімнів церковні співи, що виникли у IX ст.

Гросвіта (бл. 935 – бл. 1000) – давньонімецька поетеса і драматург.

Овідій – Публій Овідій Назон (43 до н. е. – 17 н. е.) – римський поет.

…бретонські романи про Артура і Круглий стіл… – Мається на увазі цикл кельтських сказань про легендарного короля Артура та рицарів «Круглого стола». Ця тематика розроблена у рицарському романі, що виник у XII – XIII ст. й пізніше одержав назву «куртуазна література».

…іспанські романси про Сіда… – Йдеться про «Пісню про мого Сіда» (бл. 1140), де описуються подвиги Родріго де Бівара, героя реконкісти – відвоювання іспанцями і португальцями на Піренейському півострові земель, загарбаних арабами і берберами.

«Хожденіє богородиці по муках» – есхатологічний апокриф, популярний в давньоруській літературі.

Святий Брандан (помер у 578 р.) – за легендою, що виникла в XI ст., герой фантастичної подорожі до пекла і раю.

Святий Патрік (380 – 460) – єпископ Ірландії, якому приписують навернення цієї країни до християнства.

Святий Анзельм (1033 – 1109) – ігумен бенедиктинського монастиря в Нормандії, апологет схоластичної філософії, автор ряду богословських праць.

Святий Тома з Аквіну – Фома Аквінський (1225 – 1274), представник середньовічної схоластики, один з ідеологів католицизму.

Попов Андрій Миколайович (1841 – 1881) – російський історик літератури, дослідник давньоруського письменства, автор праці «Библиографические материалы, собранные А. Н. Поповым, бывшим секретарем императорского Общества истории и древностей российских при Московском университете, изданные под ред. М. Сперанского (XV – XIX)», – «Чтения в Обществе истории и древностей российских», 1889, кн. 3.

Лютер Мартін (1483 – 1546) – діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства.

Вікліф Джон (бл. 1320 – 1384) – англійський релігійний реформатор, професор теології Оксфордського університету.

Омар ібн-аль-Хаттаб (бл. 580 – 644) – арабський каліф (634 – 644), завойовник Палестини, Сірії, Іраку, західної Персії та частини Єгипту.

…кидаючи ще й Оссу на Пеліон… – фразеологізм, що не зовсім точно відбиває легенду про те, як титани нагромадили гори Оссу й Пеліон на Олімп.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 249 – 257.