5. Німці

Іван Франко

Коли пан вибрався з села, у маєтку, в лісі і на полях починається розорення, яке пан Прус описує надзвичайно виразно і художньо. Цією руйнацією керують євреї, уповноважені Гіршгольда, а виконують її переважно німці: лісоруби й ремісники. Нарешті на початку квітня прибувають колоністи. Ось як описує автор їхній прихід (стор. 183):

Це був довгий ряд возів, критих полотном, з-під якого виглядали людські голови, речі домашнього вжитку та сільськогосподарське знаряддя. Біля возів йшли або сиділи на козлах, звісивши ноги на орчики, люди в довгих синіх плащах і в кашкетах. До деяких возів були прив’язані корови, на деякій відстані поміж возами бігли невеличкі купки свиней. А на самому кінці походу котився трохи більший від дитячого візок, на якому лежав, звісивши ноги до землі, чоловік; його тягли з одного боку дишла – собака, з другого – жінка.

Ця остання фраза, на перший погляд, пригадує тенденційну вигадку або анекдот, подібний до того, що послужив Ценглевичеві основою пісні, яка починається словами: «Коли німець псами їхав…» Далі пан Прус пояснює все це надзвичайно просто, аж ніяк не кривдячи німецького характеру. Чоловік цей – сільський учитель, хворий на ноги, а жінка – його дочка; обидві ці постаті змальовані автором з надзвичайною симпатією і теплом, хоч вони накреслені тільки кількома рисами. Цей учитель пояснює Слімакові дивний і незрозумілий для нього факт німецької колонізації. Звісно, ми маємо свій край, навіть більший від вашого, але там погано. Людей багато, землі мало, тяжко заробити. А ще ми мусимо платити великі податки, і в війську служба тяжка, а ще й різні кари на людей накладають (стор. 187). Це й є прості економічні причини отого горезвісного «Drang nach Osten». «Кожний хоче, щоб йому було добре на світі, і ще хоче жити так, як йому подобається, а не так, як йому інші наказують» (стор. 188). Крім економічної потреби, бачимо тут ще й сильне почуття індивідуальної незалежності, тієї Thatkraft, відсутність якої німець закидає польському селянинові.

Колоністи розташувалися табором за річкою.

Вже німці поставили в квадрат свої вози, вкриті полотном, і утворили з них нібито загорожу; в середині стоїть худоба й коні, поза табором метушаться люди. Один витягає пересувний жолоб на чотирьох ніжках і ставить його перед коровами, другий сипле з мішка в нього обрік, третій іде з відрами до річки по воду. Жінки виймають з-під ряден залізні казанки та мішечки з сухарями, а юрба дітей біжить у яри за дровами… Ще вчора це поле було пусте й тихе, а сьогодні – справжній ярмарок. Люди над водою, люди по ярах, люди на нивах. Вирубують кущі, зносять в’язанки хмизу, розводять вогнища, годують і напувають худобу. Один німець уже відкрив крамничку на возі і, мабуть, торгує, бо навкруги нього товпиться гурт жінок і витягує руки: та по сіль, та по оцет, інша за цукром. Кілька молодих німкень влаштували колиски з ряден, причеплених до рогатин; однією рукою вони мішають у казанах юшку, другою гойдають колиску. Ось знайшовся й коновал, який оглядає шкапі підбиту ногу, а далі й перукар, що на підніжці воза голить старого шваба.

– Чи бачиш, Мацек, – каже Слімак до Овчажа, – як вони швидко пораються? Від нашої хати ближче ж до ярів, як звідти, а наші ходять за хмизом на півдня. А ці раз-раз – і вже повернулися. А, подивись-но, як вони все роблять разом! І наші люди, буває, вийдуть гуртом; але кожний порається сам за себе, а найчастіше відпочиває або ще й іншим перешкоджає. А ці псяюхи якось так звиваються, немов один другого підганяє. Тут не будеш дармувати, хоча б ти й з ніг валився, бо один силоміць втискає тобі роботу в руку, а другий вже стоїть у тебе над душею, щоб ти закінчував її якнайшвидше.

Соколиний зір Слімака, додає від себе автор, за півгодини відкрив дві таємниці новітньої праці: її інтенсивність і організацію (стор. 192 – 194). Незабаром Слімак відкриває ще й інші позитивні риси швабів.

У нас, як люди погніваються між собою, то вже один одного не слухають, а ці чорти, хоч і погніваються, то завжди один одного зрозуміє та й замиряться (стор. 196).

Звичайно, всі ці добрі якості і достоїнства хороші і похвальні самі собою, всі ці досягнення вищої культури стають чимось страшним і фатальним, коли вони починають конкурувати з таким недосвідченим і малоорганізованим суперником, яким є польський селянин. Хоч з морального боку німцям не можна зробити ніякого закиду, хоч їхня солідарність, наполегливість і організованість викликають у нас подив, все ж таки, співчуваючи усім серцем темному, слабому, доброму, як дитина, польському селянинові, ми відчуваємо якусь інстинктивну відразу і нехіть до цього чужого, хоч і вищерозвинутого елемента, який ступає на землю, политу потом і сльозами польського селянина, стає на ній одразу сильним табором, як свого часу загони хрестоносців, і, як у завойованій країні, під звуки переможних пісень будує фортеці, і серед яких навіть найблагородніша людина (дочка вчителя) на питання, чи німці не мають свого власного краю, що приходять у чужий, без вагання, мовби це було зовсім природне явище, відповідає: «Тут наш край!»

Саме цю силу німецького елемента з першої ж хвилини неясно, інстинктивно відчувають селяни – з першої хвилини німці налітають на село, як мара. Що таке мара? Це свого роду фікція, рефлекс фізичного болю на загамовану людську психіку, а все ж цей рефлекс може часом викликати велику і надзвичайно прикру реакцію. Так само досить самої появи німців, щоб уже ціле польське село почувало себе немовби якоюсь переможеною в бою дружиною і щоб між селянами почалися колотнечі, взаємні підозріння й ворожнеча, – одним словом, виявляється ота деморалізація, яка звичайно спостерігається у таборі переможених. Доволі найменшої причини, щоб Слімак зняв капелюх при співі німців або щоб його син з цікавості зайшов кілька разів у німецьку колонію, – а вже все село підозрює його у братанні з німцями і всі відвертаються від нього.

Але найгірше те, – а при такому стані речей це найбільш природне, – що при цьому загальному безсиллі та дезорганізації найгірші елементи – єврей-орендар і селянин-лихвар – висуваються на перший план, починають набувати дедалі більшого впливу, ловлячи рибу в мутній воді. Шкода тільки, що пан Прус, обмежуючи тему з художніх мотивів, саме в цьому плані не поширив рамок свого твору і не дав нам докладнішої картини суспільного життя всього села і впливу німецької колонії на це життя. Видається, що тут він мав би найкращу нагоду вивести на сцену не тільки такі посередні впливи, на які він натякнув в оповіданнях старої Собеської про наради селян у Йоселя (стор. 197 – 198), але й безпосередні конфлікти двох протилежних течій у житті села, в їхньому ставленні до влади тощо.

Незважаючи на те, що німці, як ми вже згадували, не роблять на форпост Слімака жодної безпосередньої атаки, а лише опосередковано ізолюють його і позбавляють припливу до нього живих економічних соків, не можна забувати, що близьке сусідство чужоземців з садибою Слімака з огляду на польські звичаї мусить бути для форпосту надзвичайно важким і прикрим. Пригадаймо тільки те, що Слімак говорить про панську луку: «Сьогодні на тій луці наша худібка попасеться задарма, а як я заплачу за неї чинш, то це вже буде не задарма» (стор. 32), – і згадаймо при цьому залізну послідовність німців, які, щоправда, не пустять своєї худоби пастися на чужій траві, але так само не подарують своєї стеблини, коли її скубне чужа тварина. Згадаймо німецьку пунктуальність і в словах, і на ділі з таким суперечним їй польським «якось воно буде» або «хіба я знаю?». Все це при близькому сусідстві мусило б спричинитись до безлічі конфліктів, сварок і неприємностей, в яких Слімак зі своїм м’яким серцем і м’якою щирою натурою завжди був би переможеним і потерпілим.

Підсумовуючи нашу думку про німців, ми повинні сказати, що, хоч пан Прус не показав нам у своєму творі всебічно впливу їхньої колонізації, не вивів на сцену безпосередньої боротьби германського елемента зі слов’янським на полі суспільного й культурного життя (за винятком слабо накресленої боротьби економічної), все ж таки кількома вдалими рисами він переконливо зумів показати різницю національних характерів і неможливість польському селянинові вистояти в цій боротьбі.

На цьому ми могли б закінчити наші зауваження про твір пана Пруса, хоч вони далеко не вичерпують навіть найважливіших проблем, порушених письменником у своєму романі. Дозволимо собі на закінчення сказати кілька слів про два персонажі, які у Форпості займають дуже важливе місце, а саме про жінку Слімака та його наймита Мацька Овчажа.

Слімачиха – це один із найкращих жіночих образів у всій польській белетристиці, це справжня героїня цієї оборонної боротьби проти німців, героїня, яка не тільки за життя підтримує свого чоловіка і керує ним так, як цього вимагають загальні інтереси господарства, але навіть після смерті своєї не перестає берегти цей форпост, не дає, щоб він перейшов у руки німців. Не знаю, наскільки ця постать взята з живої дійсності, а скільки в ній поетичного вимислу самого автора. Шкода лише, що пан Прус навіть не натякає на походження подібного типу. Звідки беруться серед простого народу такі жінки, які, коли б вони справді зуміли стати моральним типом польської жінки, могли б бути, на противагу чоловікам, основою справжнього світлого майбутнього польського народу? Єдина молода жінка, яку поряд із Слімаковою автор виводить на сцену, – наймичка Магда, зображена наскрізь поверхово й шаблонно і зовсім не дає можливості судити про те, якою вона буде, коли вийде заміж і стане самостійною господинею.

Постать Мацька Овчажа, наймита Слімаків, є, може, найоригінальнішою, але при цьому, мабуть, найменш реальною в цілому творі. Про нього можна сказати те саме, що Гейне сказав про тірольців: «Herzlich gut, aber herzlich dumm». Його добродушність, покора, послух і самозречення для добра хазяїна межують з неправдоподібністю. В його душі автор не побачив ні крихітки тієї заздрості і злоби, яка звичайно криється на дні душі людей, скривджених долею, – калік і бідняків, і якої навіть роки добробуту не можуть до кінця викоренити. Тим часом в одному місці (стор. 148 – 151) автор вкладає в уста цього розумового немовляти слова, повні високого поетичного натхнення і зовсім не селянського знання, а саме – короткий, але змістовний огляд історії польської шляхти. Варшавські критики слушно зробили авторові закид, що він у цьому місці вийшов з ролі, – тому не будемо на цьому більше зупинятись.

Кінчаючи наші зауваження, можемо сміливо сказати, що польська література може гордитися цим твором, і треба тільки побажати, щоб він був початком загального і тривалого повороту польської белетристики до власного народу. Тільки там, на цьому власному грунті, може вона знайти джерело живої води і невичерпне багатство оригінальних, важливих, живих і цікавих для всього суспільства тем, що хвилюють його далеко більше, ніж ті заяложені і на тисячі ладів перемелені любовні історії вродливих панянок і паничів, після прочитання яких, незважаючи на всю їхню психологічну рафінованість, ми залишаємося звичайно такими ж розумними, як були і до цього.

Примітки

Ценглевич Каспер (1807 – 1886) – польський революційний діяч періоду революції 1848 р., писав вірші революційного змісту польською і українською мовами.

Herzlich gut – джерело цитати не встановлене.