3. Слімак та його родина

Іван Франко

Однією з головних позитивних рис роману «Форпост» є дивовижна простота і чіткість його змісту, що грунтується в основному на простому і чіткому зображенні окремих постатей. Майже всіх персонажів, змальованих у «Форпості» з усіма їхніми вчинками і словами, можна звести до спільного знаменника, і цей знаменник завжди буде ціле число, а ніколи не дріб. Або, висловлюючись мовою психолога, можна сказати: кожна його постать є значною мірою представником певного психічного типу, виведеного автором у найчистішій формі, без домішок суперечливих рис. Визначніші постаті автор проводить не через різні фази їхнього розвитку (розвитку характерів у «Форпості» зовсім немає), а через цілий ряд ситуацій і конфліктів, в яких їхній характер вимальовується з різних боків і в різному освітленні, але характер завжди той самий, представлений надзвичайно ясно і послідовно до самого кінця. В тихих мріях і в сильних вибухах почуття, у проявах прихильності й ненависті, в словах і в діях він завжди виступає з тією стереотипною стійкістю і однотипністю, яка, на мою думку, є одним із секретів великої популярності твору.

Пан Прус, як відомо, є прихильником найновішої естетики, яка намагається пояснити й витлумачити поетичність твору за допомогою арифметичних і геометричних пропорцій. Я пригадую, скільки нарікань викликав свого часу з боку польських естетів його аналіз «Фариса» Міцкевича, в якому він пояснював красу мови цього твору пануючою у ньому пропорцією золотого розрізу. Мені здається, що основи тієї самої естетики, якою він користується при поясненні чужих творів, є для пана Пруса провідними при написанні власних творів; принаймні у плані і в характерах «Форпосту» в усьому можна бачити ці математичні пропорції; все тут спрощене, все замикається в стислі рамки і межі, так ніби усе це приготоване для спостерігання під мікроскопом.

Зайве говорити про те, що художній бік твору від цього дуже виграв і що «Форпост» з боку композиції та характеристики кожної, навіть найменшої постаті, є шедевром. Однак саме ця художня досконалість, що грунтується на зведенні усіх дробів і мішаних чисел до чисел цілих, на спрощенні всіх, часто надзвичайно складних психологічних і суспільних проблем, викликає у нас деякі сумніви, які можна висловити в питанні: чи не занадто для досягнення художньої виразності та цілісності автор пожертвував психологічним та суспільним аспектом свого твору?

Це питання набирає особливої ваги саме тому, що в варшавських журналах проголошується думка, що з цим твором народився і виступив на літературне поле психолог польського народу («Prawda») і що роман – це в польській літературі явище першорядного значення, у першу чергу своїм суспільним звучанням («Głos»). Аналіз окремих постатей, груп і відносин, зображених у «Форпості», повинен показати нам, наскільки в його героях ми можемо бачити явища індивідуальні, а наскілько типові для цілих суспільних класів, іншими словами, наскільки на типи, групи та відносини роману можна посилатися як на певні дані для аргументації тих чи інших положень про польське селянство та про польське суспільство в цілому.

Почнемо з головної і найстаранніше накресленої автором постаті, з самого Слімака. Звичайно, автор мав на думці представити в ньому пересічний тип польського селянина з усіма його добрими і поганими рисами. Це тип меланхоліка, схильного швидше до мрійливості, ніж до дії, позбавленого ініціативи і рішучості; зате він міцно тримається того, що раз зрозумів і роботою своєї тяжкої думки визнав за потрібне. Це і є повний показник його характеру, від першої до останньої сцени, від тієї розмови з землею, яку ми навели вище, аж до останньої розмови з сусідою Гжибом, в якій сусіда майже силою одружує його зі своєю сестрою і диктує йому ще й інші умови. Ось якими словами сам автор характеризує свого героя в одному із вступних розділів:

Дивна людина був цей Слімак. Він в усьому розбирався, навіть у жатці, все умів робити, навіть полагодив у панському дворі молотарку; умів усе продумати, навіть перехід до сівозміни на своєму полі, однак сам нічого не насмілився виконати, поки його хтось інший не примусив до цього. Його душі бракувало тієї тонкої нитки, що зв’язує проект із виконанням, зате був у нього дуже міцний нерв послуху. Поміщик, піп, війт, жінка – всі вони були послані богом для того, щоб Слімакові давати усякі накази, яких він сам не вмів собі дати. Він був розсудливий, навіть спритний, але самостійності боявся більше, ніж скаженої собаки (стор. 35 – 36).

Правда, ця характеристика дає трохи більше, ніж це можна було б сказати про нього на основі фактів, змальованих у самому романі. Про спритність Слімака з тексту твору ми не дізнаємося нічого; він не вміє радити собі в найпростішій ситуації, як, наприклад, тоді, коли, поїхавши шукати заробітку на будівництві залізниці, при першій відмові якогось писаря він повертається додому замість того, щоб піти до самого начальника будівництва. Упертість, якою він перемагає німців, це не та активна упертість, що твердить: «Хай буде, що буде, а я мушу поставити на своєму»; це упертість абсолютно пасивна, яка при кожній нагоді знає тільки вигук: «Боже, мій боже!» або ж: «Чи я знаю?»

Звичайно, пан Прус саме в такій формі упертості бачить основну рису польського селянина. Хай собі німці будуть розумніші, а єврей спритніший, не перебірливий у методах, – але «упертістю вони селянина не подолають». Проте цей опір виявляється надзвичайно слабкою і нетривкою основою «Форпосту», коли поєднується з тією відсутністю «сильної волі», тієї німецької Thatkraft, як це слушно докоряє Слімакові мірошник Кнап і як це в своєму романі сам пан Прус підкреслює ще сильніше, ніж цей пасивний опір.

Коли жінка вимагає від нього, щоб купив третю корову і заорендував у поміщика шмат луки, про що він і сам віддавна мріяв, – то ця нагла зміна в господарстві здалася йому чимось жахливим і він крикнув до жінки: «Лихий тебе опутав, чи що?» – і після цього ще довго стогнав і бідкався, поки врешті зважився вийняти зі скрині тридцять карбованців, щоб заплатити за корову. Коли в селі починають красти і злодії навіть йому самому погрожують, що його обікрадуть, він довгий час роздумує і носиться з планами купити замок до стайні, аж поки у нього справді не вкрали коней.

Цей брак рішучості і власної волі, яку Слімак любить прикривати якимись туманними аргументами, запозиченими з глухих вістей, що поширюються між селянством, підкреслив пан Прус ще більш, може навіть перебільшено, в сцені, де поміщик пропонує Слімакові купити в нього за 120 карбованців луку, яка варта більш як 200 карбованців. Ця лука конче потрібна для господарства Слімака, але він не хоче її купити, не порадившись з жінкою, і сам перед собою виправдується тим, що, може, незабаром знову будуть ділити грунти і, хто знає, може, навіть поміщик тільки тому й хоче так дешево продати луку, щоб не мусив її пізніше віддати цілком задарма. Не знаю, чи справді подібна сцена можлива серед польського селянства, але і в цьому випадку пан Прус таки, мабуть, трохи пересолив, в усякому разі він переробив її по-своєму, зробивши її головним вузлом повісті, джерелом дальшої долі героя. Бо ж зовсім очевидно, що коли б Слімак купив тоді цю луку, то німецька колонізація зовсім не була б для нього такою страшною і він міг би спокійно залишитись на своєму місці, не шукаючи, але й не лякаючись конфліктів з німцями, – так бодай можна здогадуватись із дальшого розвитку повісті.

Що ж виходить з поєднання обох цих основних рис польського селянина: пасивного опору і величезної безпорадності та браку рішучості? Висновок можна передбачити наперед – він дорівнює нулеві. Що пасивний опір рад би і утримати, те непорадність утратить і випустить з рук. Коли б пересічний польський селянин був таким, як його змалював п. Прус у своєму романі Форпост, то польські прихильники народу не мали б ніякої підстави говорити про силу опору й витривалість цього народу, не могли б на цьому селянстві, як на могутньому наріжному камені, будувати майбутнє цілого народу.

Давайте поглянемо, як насправді виглядає цей Слімак, що являє собою його передня сторожа, які наступи вона витримує і що робить її власник, щоб оборонити її. Господар на десяти моргах кепської землі – це в наших відносинах швидше вбога, ніж заможна людина; на них він виживе сам з сім’єю, заплатить податок – більш нічого; весною не раз доводиться йому докуповувати хліба і майже завжди – паші. Про те, щоби відкласти щороку до скрині 50 або 100 злотих, не може бути й мови, на те необхідно принаймні втричі більше доброї землі і в чотири рази більше худоби. Не знаємо докладно, в яких сторонах живе Слімак і в який спосіб він може на своєму невеличкому і мізерному грунті, не сіючи конюшини, не маючи луки й паші, так господарювати, щоб не тільки добре жити, але й відкладати щороку 60 – 100, а пізніше, за тяжчих часів, по 50 карбованців. Навіть те, що він їздить до панського двору з євреями, не в силі вияснити нам тієї економічної загадки.

А все ж Слімак має, як про це довідуємося у кінці книжки, зовсім гарний капітал у своїй скрині, він має ще раз стільки, скільки варте його поле (стор. 347) і знову для нас загадка: навіщо він тримає ці гроші, коли в цей же самий час він так дошкульно відчуває брак луки? Чому не купити луки або не докупити поля, коли вже не в поміщиків, то хоч би в кого-небудь з сусідів так, як це робить Грабовський (стор. 46)? Тоді Слімак не був би таким залежним від панського двору і двірських заробітків, тим самим і німецькі колоністи, що оселилися на панському полі, не були б йому такі небезпечні. Безумовно, селянин не легко позбувається заощаджених грошей, однак, у нас принаймні ідеалом селянина є не гроші, а тільки земля. Тому він складає гроші так довго, поки йому не трапиться нагода купити шматок землі, і то не обов’язково тут коло своєї власної, а часто навіть у другому селі. «Гріш круглий, покотиться, а земля залишиться», – це один з непорушних законів селянської логіки. Тому-то це вперте замилування Слімака переховувати гроші без усякої цілі, для самих тільки грошей, здається мені навіть з наскрізь селянського становища незрозумілим.

Але ось прийшли німці, за словами автора, звалили на Слімака цілий ряд нещасть. «Як тільки прийшли сюди, почали мене силувати, щоб я їм продав свій грунт», – нарікає на них Слімак (стор. 385), а в іншому місці знову він говорить: «А всі, мабуть, нещастя почалися з тих часів, як поміщик продав село, як стали будувати залізницю і як прийшли німці» (стор. 383). З цих слів можна б догадуватись, що німці справді повели на оселю Слімака цілий ряд послідовних атак, що вони вживали всяких можливих, законних і незаконних засобів, щоб викурити Слімака з його землі, від якої їм справді так багато залежало.

Тим часом нічого подібного у цьому романі ми не бачимо. Щоправда, німці по закінченні терміну відбирають у Слімака орендовану ним у поміщика луку і через його власну безпорадність проганяють його з заробітків на залізниці, але все це в господарстві такі звичайні речі, як поганий врожай, і для людини такої заможної, як Слімак, вони не можуть стати серйозною небезпекою. Найбільшою і єдиною небезпекою є величезна безпорадність. От, не додумався чоловік після того, як відібрали луку, докупити паші – і мусить продати одну корову, не додумався зробити скобу і замок до стайні – і вкрали у нього коні. Але ось ряд звинувачень, які сам Слімак кидає німцям (стор. 335):

Втопився мій Стасек, це раз, – німці тому винні. Мусив продати корову на заріз, це два, – бо через цих швабів не вистачило паші. Злодії вкрали у мене коней, це вже чотири, – за те, що я відібрав у злодіїв німецького кабана. Отруїли Бурка – це п’ять. Єндрка забрали в суд за Германа – це шість. Овчаж і сирота – це вісім. Вісім душ загубили!.. А ще й Магда через них мусила відійти, бо я збіднів, і ще жінка у мене хворіє, певно, з журби, – це дев’ять… Ісусе Христе! Ісусе Христе!..

А після цього автор додає вже від себе:

Лише в цю хвилину, після оцього рахунку осіб і тварин, яких не стало в його домі, Слімак зрозумів і злякався німецької сили. Це ж ті спокійні німці зруйнували йому, як вихор, усе господарство, все щастя, всю працю його життя. І коли б хоч вони самі крали або розбивали! Ні, вони живуть, як і інші люди, орють дещо ширше, моляться, навчають дітей. Навіть їхня худоба нікому не зробить шкоди в полі, не скубне чужої травички. Нічого, зовсім нічого поганого не можна їм закинути, а все ж він уже збіднів через них, вони спустошили йому хату самим своїм сусідством. Як дим, що йде з цегельні, сушить зілля, так і їхні колонії димлять нещастям, знищуючи людей і тварин. А втім, що він тут значить? Хіба ж ці самі німці не вирубали старого лісу, не порозбивали в полі одвічних каменів, не вигнали поміщика з двору?.. А скільки-то людей з двору, втративши місце, потрапили в злидні, або розпилися, або навіть почали красти?.. (стор. 336).

Цей уривок безумовно чудовий і жваво написаний, однак звинувачення Слімака і самого автора, які вони висувають проти німців, продиктовані швидше хвилинним патріотизмом, ніж художньою правдою. Подивимося на них по черзі, дотримуючись точно тих фактів, які нам дає сама повість.

Смерть Стаська є ядром однієї з найкращих частин цього твору – опису бурі і припливу води в річці Бялці. Стасек – хлопчина нервовий, він є ніби уособленням однієї половини натури Слімака, його мрійливої вдачі. Нездатний до жодної праці, він все ходить по луках і горах, до всього приглядається і прислухається, його думки на кожному кроці спрямовуються від практичного світу в країну поезії. Це натура в селянській родині ненормальна, справжній «виродок», якому немає місця під сільською стріхою. Коли б його віддати вчитися, з нього могла б вийти незвичайна людина; під сільською стріхою він мусить пропасти. Особливо могутнє, чарівне враження справляє на нього спів. Тому-то після грози, майже одурманений сильними електричними розрядами, що вплинули на його вразливу нервову систему, почувши спів німців, він виривається з хати і біжить наосліп у бік співу, по дорозі падає в яму, наповнену водою, і тоне. У чому тут винні німці? Сам Слімак у першу хвилину відчуває докори сумління з приводу його смерті. «Батьку! батьку!.. Коли б ти був обгородив гору плотом, не втонула б дитина» (стор. 259). А з думкою загородити гору плотом носився Слімак здавна і все відкладав цю роботу з дня на день (стор. 242).

Тому, коли він намагається заглушити в собі докори сумління відповіддю: «Не я тому винен! То німці його очарували своїм співом» (стор. 259), – то факти, при тверезій оцінці, самі заперечують таку відповідь. Гроза та електрика винні тут стільки ж, скільки й німці, бо довели хлопчину до одурманення, а при такому догляді і без німців могла дитина кожного дня так само загинути.

Другий закид щодо корови і нестачі паші ми розглянули вже вище і на його основі прийшли до того самого висновку, що виною тут були не німці, а дивна безпорадність Слімака і його якийсь сліпий запал, з яким він ховає гроші без цілі; ми вже згадували і про крадіж коней, але цю справу слід проаналізувати дещо ширше у зв’язку з тим, що для зміцнення закиду сам автор додав від себе.

Німці вижили поміщика з двору, внаслідок чого частина двірні розпилася і почала красти. Наскільки ці закиди взагалі могли б бути справедливими, настільки у самому творі вони абсолютно неслушні. Не німці вигнали поміщика з його маєтку, а власна глупота й легковажність його самого і його жінки, яка прагне жити у місті. Не німці купили й зруйнували двір, а єврей, не німці вирубали ліс, а цей самий єврей. Не з вини німців двірня розпилася і почала красти, а сам двір за хазяйнування в ньому поміщика-поляка був для неї школою щодо цього. Сам Прус у живих картинах змальовує факти, які дуже яскраво підтверджують цю думку (див. стор. 133, 137). Хто ж, нарешті, обікрав Слімака? Не німці, а Ясек Гжиб, деморалізований частково у війську, частково тим самим євреєм Йоселем, панським орендарем, з яким був у спілці. Німці з усією цією справою мають хіба те спільне, що й у них цей самий Ясек украв кабана.

Постать старшого сина Слімака, Єндрка, вдалася пану Прусові дуже добре. Це справді типова постать сільського парубка з сильними руками і ногами, роботящого, з почуттями не дуже тонкими, але зате з великою дозою цікавості та енергії. Натура матері, енергійної та кмітливої, взяла в ньому верх над натурою батька. Його бійка з Германом, якого він «бацнув злегенька поліном по голові, може, зо два рази, ну… нехай, три», – це така дрібниця, а навіть його арешт за цю бійку річ настільки неважлива, що робити з цієї сусідської справи якийсь поважний закид німцям було б смішно.

Далеко важливішим і тяжчим є закид щодо Овчажа і сироти, але цей закид повністю скерований на самого Слімака. Те, що він у нелюдський спосіб проганяє Овчажа з малою дитиною на мороз, коли були вкрадені коні, свідчить дуже невигідно не тільки про енергію та винахідливість, але навіть про моральний бік Слімака. Замість того, щоб мобілізувати всі свої фізичні й розумові сили на те, аби вислідити злодіїв по свіжих слідах, що взимку було б легко зробити, – і це було б цілком справедливо, адже Слімак сам завинив тут найбільше, – він насамперед немилосердно побив хворого наймита, після цього прогнав його з малою дитиною, а сам навіть не рушив з хати. Цей факт настільки дивний, що просто видається мені неправдоподібним. В усякому разі замішувати в цю фатальну подію у будь-який спосіб німців було б простою недоречністю. Тим часом саме смерть Овчажа і малої сироти стала безпосередньою причиною головної катастрофи – пожежі оселі Слімака. Цілком ясно, що дурна Зоська помстилася за свою дитину зовсім незалежно від німців – цих останніх ми бачимо тут тільки при гасінні пожежі, як вони йшли у вогонь, як на танці, сміючись і випереджаючи один одного, – але це, звичайно, не може бути підставою для будь-якого закиду; навпаки, це лише влучно підмічена автором їхня характерна риса.

Врешті й останній, найтяжчий удар, який завдано Слімакові, – хвороба й смерть жінки – теж аж ніяк не був справою німців. Після вечірньої пиятики Слімак і його жінка зимою поверталися додому; зігріта і підпила молодиця вийшла на мороз у розхристаній свитині й померла від запалення легенів, а не від якоїсь журби. І це нещастя могло зустріти Слімака кожної хвилини, навіть коли б про німців не було й жодної чутки в його селі.

І все ж таки, незважаючи на те, що німці, крім усного намовляння й усунення Слімака від тимчасового заробітку при будівництві залізниці, не роблять на нього жодного іншого натиску і, незважаючи на загрозу банкрутства, не вдаються до жодного серйозного наступу, – форпост падає, тобто Слімак падає духом, погоджується продати землю, і треба було надлюдського зусилля вмираючої жінки, щоб відвернути його від цього заміру, і, більш того, потрібний був цілий ряд суто парадоксальних явищ, щоб його підняти з духовної кризи. Бо хіба ж це не парадоксальне явище, що лише єврей разом з попом рятують селянина?

Що це нетипове явище, нічого й говорити! Чи, може, воно має в «Форпості» якесь символічне значення? Бо важко припустити, щоб письменник, який так дбайливо ставиться до подробиць, висунув таку парадоксальну розв’язку своєї драми без будь-якого значення, без якогось особливого наміру. Чи, може, пан Прус хотів у такій формі висловити думку, що після шляхтича, від розорення якого починаються всі нещастя польського селянина, залишаються йому два кращі й певніші приятелі – єврей і ксьондз? Я б не насмілився твердити щось подібне, хоч після уважного прочитання «Форпосту» мимоволі виникають такі думки.

Примітки

Фарис – поема (касида) А.Міцкевича, написана в 1828 р.

Głos – польський громадсько-політичний і науково-літературний журнал, що виходив у Варшаві в 1886 – 1905 рр.

10 моргів – приблизно 3.3 гектара.