4. Пани

Іван Франко

А тепер розглянемо ті дві сили, які виявляють такий великий вплив на долю польського селянина: панський двір і німецьких колоністів, звичайно, дотримуючися тих фактів і вказівок, які знаходимо в самому творі пана Пруса.

Авторитет двору чи, скоріше, поміщика сам селянин визнає й уважає за якусь непорушну догму. «Хлопська річ – робити, панська – бавитися й наказувати», – така приповідка Слімака. Однак, незважаючи на це, його ставлення до поміщика визначається передусім тією пасивною впертістю і глибоко вкоріненим недовір’ям, яке в кожному русі, в кожному незрозумілому слові пана вбачає якийсь прихований підступ, бажання використати селянську простоту. Чудово написана сцена, коли Слімак приходить у двір, щоб взяти в оренду луку; і в кожному слові поміщицького шурина, у розмові поміщиці і поміщика французькою мовою він бачить тільки те, що шляхта заповзялася на нього і хоче ошукати хлопа. Сам Слімак яскраво висловлює свій погляд на панів (стор. 384): «Хто знає, що вони думають? Шваргочуть між собою, як ті євреї, а з чоловіка тільки глузують». І так воно й є насправді з цим глузуванням, бо ж цілий цей уривок з описом продажу луки, яка варта близько 200 карбованців, а пан готовий її продати Слімакові за 120 карбованців, але з тією єдиною умовою, щоб він зважився на це зараз, не радячись з жінкою, – це тільки глузування з хлопського «ідіотизму». Що цей уривок здається мені швидше переробкою якогось анекдоту, ніж типовим фактом, що має характеризувати польського селянина, про це я згадував вище.

Польській белетристиці, особливо романтичної доби, досить слушно закидали не раз, що вона милується передусім не стільки самим зображенням, скільки ідеалізацією двору й шляхти. Сучасній польській белетристиці, з Ожешко і Прусом, такого закиду зробити не можна. Коли у попередніх польських романах народ, селянина змальовували тільки мимохідь, у формі декорації, а на першому місці стояв двір, то у «Форпості» навпаки: центром є селянська оселя, а двір виступає тільки на задньому плані, сповитий якимось чаром невиразності, – виразно бачимо тільки його занепад. Поміщик тільки двічі з’являється на сцені: раз при відомій вже розмові з Слімаком, другий раз на балу, коли під час перерви між мазуркою і вальсом він продає свій маєток євреєві Гіршгольдові. Які ж характерні риси цього сільського магната подає пан Прус?

У взаєминах між панським двором і сільською хатою бачимо з першої ж хвилини зіткнення людей з двох різних світів, які своїми поняттями та інтересами настільки чужі, що навіть не можуть зрозуміти один одного. Що Слімак не розуміє двірських навичок і вподобань, це ще зрозуміло; але ж і пани з двору виявляють таку саму нездатність зрозуміти селянське життя. Справді зворушливою є наївність поміщиці, яка хоче допомагати селянам, але замість допомоги справляє тільки клопіт і собі і селянам.

Коли минулої осені, – розповідає вона, – я влаштувала забаву для дітей наших наймитів, щоб їх трохи наблизити до себе, то на другий же день вони поламали мені всі морелі. А наближуватись до них?.. І це я робила. Увійшла раз до хати, де лежала хвора дитина, і за годину просякла такими запахами, що мусила майже нову сукню подарувати своїй служниці. Справді фатальне становище: ні їх до себе наблизити, ні самому до них наблизитися не можна.

Правда, передусім треба було поставити питання: для чого потрібне це зближення? Але такого питання поміщиця собі не ставить, бо мусила б на нього відповісти, що вона цього й сама не знає. Наблизитися, щоб тільки наблизитися! І вже саме зближення вона вважає з свого боку за якесь апостольство, думаючи, мабуть, що наслідком цього будуть бозна-які добродійства для селян. У кращому разі вона спробує навчити сільську дівчину гаптувати, що їй у дальшому житті ні на що не придасться, або селянського хлопця читати, але, коли довідається, що хлопці мають дома іншу роботу, підніме очі до неба і, глибоко зітхаючи, почне говорити про нудне життя у селі. Цілком очевидно, що таке наближення для самої пані є самопожертвою, тобто чимось таким, що людина робить неохоче, мов яку панщину, а для селян це тільки клопіт і витрата часу.

Крім цієї наївності, бажання допомагати, не маючи найменшого уявлення, чим і як допомогти, крім цієї принагідної хвилинної мандрівки по полю демократизму в шовкових сукнях і біленьких рукавичках, ми зустрічаємо тут ще й інші, принциповіші прояви: безцільність життя без серйозної праці, нудьгу й порожнечу, яку заповнюють хіба емоції штучно викликаних почуттів або дивацькі вибрики фантазії. Цієї сторінки панського життя пан Прус торкнувся дуже слабо; він не показує жодної сцени з життя у дворі. Сцену з продажем луки Слімакові можна назвати вибриком фантазії, до того ж вибриком далеко не невинним, бо пан інсценізує все це виключно для того, щоб своїй жінці і своєму шуринові продемонструвати ad oculos, якими ідіотами є ці хлопи. Найтиповішим зразком шляхетської фантазії з домішкою добродушності є сцена, в якій шляхетський карнавальний поїзд зустрічає по дорозі сани Овчажа, які, навантажені дровами, загородили дорогу (стор. 147 і далі).

– Гей, що там?

– Стій! Якийсь віз загородив нам дорогу..,

– Хто ж це?

– Хлоп з дровами.

– Звертай, собачий сину!

– Не з’їде набік, бо коні не потягнуть.

– Зіпхнути його в рів.

– Облиште!.. Краще перенесімо його!

– Браво! Перенесімо хлопа! З саней, панове!

– Беріть його!

І не встиг Овчаж отямитися, як його оточив рій панів у масках, пір’ї, багатих костюмах, з шаблями, мітлами та гітарами. Одні вхопили його сани з дровами, другі його самого, витягли на самий верх небезпечної гори, потім спустили сани в долину і поставили в такому місці, звідки він міг уже повернутись додому без особливих труднощів.

Пан Прус надзвичайно влучно відзначив тут ті характерні риси панської фантазії, яка випливає з вдачі, по суті благородної, однак зіпсованої безцільним життям без серйозної праці. Одночасно і собачий сину, і зіпхнути його в рів, і перенесімо його! Те, що така фантазія може бути джерелом не одного благородного вчинку, хвилинної самопожертви і геройства, це напевно, і історія дає докази цього. Однак слабку її витримку і абсолютну недостатність у практичному житті, де треба повільної і осмисленої праці, а не самих поривів, ясно бачить кожний, хто хоче бачити. У цьому плані треба визнати цілковиту слушність золотих слів А. Міцкевича, який ще в 1833 р. у своєму «Листі до галицьких друзів» писав: «Повторюймо собі завжди, що хвилинна самопожертва – річ легша і менш корисна для добра батьківщини, ніж самозречення дрібне, але постійне».

Перенести селянина з навантаженим возом через гору було легше, ніж знайти серед того селянства на селі якусь реальну працю, яка захистила б від нудьги й могла б бути основою для втримання того форпосту, яким була панська земля до продажу її і переходу в руки німців. Тож не дивно, що, незважаючи на ці хвилинні пориви доброзичливості чи, краще, доброго панського гумору, – в доброту панів селянин не вірить, а коли цей пан продав свою землю євреям і німцям, ті самі селянські уста кидають вслід за паном, який від’їздить, страшні прокльони. «Як продав, то… хай його бог скарає… Хай його не минуть усі нещастя…» (стор. 172).

Без сумніву, цими словами, вкладеними в уста енергійної дружини Слімака, автор висловлює щодо тих панів, які в теперішній час важкого натиску германізму легковажно випускають із рук польську, слов’янську землю на користь чужого, завойовницького елемента, почуття свої власні і всіх своїх читачів.

Примітки

Ожешко Еліза (1842 – 1910) – польська письменниця, учасниця польського визвольного повстання 1863 – 1864 рр. З симпатією ставилась до української літератури, підтримувала дружні творчі контакти з І. Франком.