1. Проблема селянства в польській літературі

Іван Франко

Польська література ще недавно була небагатою на народні типи й постаті. Створена представниками шляхетського стану, вона звичайно найбільше була пов’язана з цим станом, найбільше своїх променів розсипала по шляхетських дворах і панських палатах, і там вона знаходила для себе найбільше матеріалу як у минулому, так і в сучасному. Простий народ, селянин з’являвся в ній рідко, переважно як сіра, одноманітна маса або як панський наймит, долею і внутрішнім духовним життям якого вона цікавилася дуже мало або й зовсім не займалася.

Цікаво, що навіть у такому, до речі, прекрасному творі, як «Пан Тадеуш» Міцкевича, де з такою майстерністю показані типи дрібнопомісної шляхти і навіть орендаря, – простого селянина не бачимо зовсім. Ця «народна епопея» є насправді тільки шляхетською епопеєю, а якщо під кінець у ній і з’являється народ, то це народ наскрізь театральний, декоративний, виведений на сцену тільки для підсилення фінального ефекту. Взагалі жоден із трьох великих поетів-романтиків не створив і навіть не намагався створити тип селянина, не проник у глибини його життя. Це явище було тим більш фатальне, що народ займав дуже важливе місце в еміграційній історіософії; ним оперували, як математичним невідомим, на нього покладали надії. Звичайно, це був народ чисто видуманий, а провідники польської інтелігенції навіть не утруднювали себе тим, щоб цю невідому величину вирахувати докладніше.

Так само небагато у цій ситуації змінили й спроби «української школи» вивести на сцену селянина в першорядній ролі. Честь ініціативи в цьому напрямі безумовно належить Северинові Гощинському, який у своєму творі «Zamek Kaniowski» перший пробує накреслити народні типи Небаби та Орліки. Однак і тут романтичні аксесуари майже закривають собою справжнє життя; більше того, криваве тло, на якому діють ці типи, скоріше відштовхувало від них, відбивало охоту вивчати їхнє життя та їхні душі. Чайковський у своєму дуже популярному творі «Вернигора» та в інших повістях із козацького життя не пішов ні на крок уперед, не проклав для громадськості дороги до кращого розуміння народного життя.

Тому й не дивно, що під впливом цієї літератури все польське суспільство довгі роки жило майже переконаним у тому, що основою народного життя є шляхта, що в ній зосереджені всі культурні зародки і здобутки минулого і сучасного, що вона є єдиною і найбільш тривкою підвалиною національного існування у майбутньому і що шукати національне життя і свідомість поза нею – це те саме, що шукати сонце вночі. Хоч у певних моментах і в деякому відношенні цей погляд міг бути й слушним, особливо щодо національної свідомості, все ж таки він був однобічним і шкідливим для подальшого розвитку, бо підтримував серед шляхетської інтелігенції почуття своєї вищості над селянином, до чого аж надто часто домішувалося почуття погорди до його темноти й апатії, хоча не він, а саме інтелігенція була в цьому винна.

Ця погорда перетворилася просто в ненависть після кривавих подій 1846 року, вона довела розчарування в романтично-народних доктринах до такого ступеня, що дехто з розпачу назавжди відвернувся від сучасності, щоб не натрапляти на селянина, і вдався до ідеалізації минулого, як Вінценти Поль, а дехто, як Рішард Бервінський, кинули навіть тяжкі слова про те, що нібито ніякого польського народу нема і не було, а була і є тільки польська шляхта, натомість те, що називається народом, це якісь колоністи чи навіть залишки якихось невідомих диких племен.

Однак, незважаючи на ці гострі слова, на гострі прояви болю і розпачу, 1846-й рік відразу звернув увагу всієї польської громадськості на польський народ, і сильніше, ніж це могла б зробити найкраща епопея. Одні проклинали цей народ, інші заперечували його право зватись поляками, але всі про нього говорили, про нього думали і шукали мотивів його поведінки. Правда, і тут знайдено зовнішні впливи, на які поки що можна було звалити всі нещастя; найпопулярніший твір, що розглядає цю тему, – пісня Уєйського «Z dymem pożarów» – виразно просить бога, щоб «карав руку, а не сліпий меч», тобто тут простий народ вважається не чим іншим, як тільки сліпим знаряддям у руках якоїсь сторонньої, темної сили.

Однак це зацікавлення, що прокинулося з такою силою, не могло вже згаснути на такій вузькій темі; критична думка почала працювати. Демократичні теорії, втративши романтичний пушок невинності, почали поглиблюватись; з другого боку, й етнографічний дилетантизм, розбуджений кільканадцять років тому, притягав дедалі більше осіб до спостереження народного життя. І знову «країна степів і могил», Україна, Волинь і Поділля, вносить свіжий, життєдайний струмінь у польську літературу.

Ще до 1846 р., як також і пізніше, Крашевський започаткував новий напрям у польській белетристиці, уводячи до неї вперше справжні, живі народні типи. Його повісті «Ярина», «Остап Бондарчук», «Уляна» і високохудожня «Хата за селом», крім першорядних мистецьких достоїнств, мають і завжди матимуть першорядну вартість в історії польської літератури, як перші промені світла, кинуті у цю, досі темну глибінь, яка називається життям і душею простого народу. Ентузіазм, з яким були прийняті ці первоцвіти народної літератури, був цілком виправданий і був разом з тим найкращим показником важливого перелому в поглядах суспільства.

Зокрема, воля, здобута в 1848 р., створила з селянина самостійну суспільну силу, якої не можна вже було ігнорувати. Взаємини між двором і хатою – це найпекучіша суспільна проблема, особливо в Галичині і у Великому князівстві Познанському. Всебічним опрацюванням і висвітленням цієї проблеми займається ціла група письменників, більш чи менш талановитих; вони розв’язують її так чи інакше, залежно від своїх симпатій чи відповідно до наперед прийнятих теорій. Так, коли Крашевський, Коженьовський і Захар’ясевич схильні захищати, а часом навіть ідеалізувати давні патріархальні взаємини, Дзержковський стоїть на зовсім інших позиціях і викриває зловживання шляхти, яка ці взаємини зіпсувала і зробила надалі неможливими.

І все-таки польського селянина в усіх цих спробах ще не було; був тут селянин майже виключно український, змальований на тлі українських краєвидів, а часто навіть барвами української народної поезії. Рідні польські народні голоси прозвучали в польській літературі вперше лише в творі Ленартовича «Lirenka»; співець мазовецьких полів і лісів був першим, хто бодай крізь призму своєї кришталевої лірики дав польській громадськості змогу заглянути глибше в душу польського селянина, подивитися на світ його очима, жити його життям і змусив полюбити цього селянина, побачити в ньому правдиву, щиру й чисту людську душу, здатну до поетичних поривів, чистих радощів, глибокого суму, здатну, врешті, до високої посвяти для добра батьківщини й народу.

В своїх чудових поемах і невеликих творах з народного життя, як «Захоплена», «Карпатський дудар», «Бранка», «Битва під Рацлавіцами» та ін., Ленартович дав полякам уперше образ польського народу, образ, щоправда, однобічний, поетично й тенденційно ідеалізований, але в усякому разі такий, який був потрібний тодішній громадськості, щоб у зранених серцях розбудити симпатію; причому він уперше показав справжню, просту й мальовничу мову цього народу, яка зовсім відмінна від тієї класичної польської мови, яку викарбував кінець XVIII століття і яку вдосконалили й підняли до найвищого ступеня поети з Литви й України.

Незважаючи на надзвичайно вузькі і здебільшого дуже наївні суспільні й релігійні погляди самого Ленартовича, які в цій мазовецькій поезії не дали йому змоги сягнути вглиб життя народу, незважаючи на вражаючу відсутність історичної перспективи в «Бою під Рацлавіцами», він залишиться назавжди одним із перших майстрів польського слова і батьком справжньої народної польської поезії, яка після нього, оновивши його форму та його метод і при цьому поглиблюючи цей метод на основі докладнішого вивчення історії народного життя, піде далі і збагатить польську літературу новими перлинами поезії, спорудить нову, величну будівлю на цьому наріжному камені, який, свідомо чи несвідомо, поминули поети романтизму.

Дивне, на перший погляд, однак в суті своїй дуже природне явище! Поетичну спадщину Ленартовича ще за його життя сприйняла «позитивістська» школа, одним із запеклих противників якої він був! У поезіях Конопніцької бринять ті самі золоті струни, які були на лютні Ленартовича, тільки в Конопніцької вони бринять далеко глибшими і сумнішими тонами. Те, що в Ленартовича було щебетанням щасливої дитини, у Конопніцької стає важкою задумою парубка, якого забирають у солдати, голосним наріканням вільного наймита, німим розпачем бідної сироти, що конає на порозі замкнутої церкви.

Ті самі золоті струни звучать також у народних оповіданнях Літвоса, в «Янкові-музиканті», «Барткові-переможці» і в «Нарисах вугіллям», в «Климентії Борутті» Оконського і в «Картинках» Пруса, – тільки тут перед нами розкриваються широкі, як дійсність, горизонти справжнього на родного життя, всебічно охопленого, старанно досліджуваного і представленого за допомогою всього витонченого апарату сучасного реалізму. І якщо, незважаючи на незначну кількість справді видатних митців, що працюють у цій галузі, незважаючи на відхід такого визначного таланту, як Сенкевич, польська література може й тут давати такі прекрасні плоди, як останній твір пана Пруса під назвою «Форпост», то, очевидно, це не випадково і не випливає з наївної інтуїції Ленартовича, а є результатом серйозної роботи самих письменників, їхніх глибоких, наскрізь демократичних і прогресивних суспільних поглядів, врешті результатом тих гірких уроків, які в останній час дає польській громадськості сама історія і які подібно до 1846 р., хоч і в інший спосіб, силою привертають очі всіх, хто тільки хоче бачити, до селянина і до його ролі в загальнонародному розвитку. Наївний ідеалізм «Битви під Рацлавіцами» поступається перед іншим поглядом, може, не таким ясним і світлим, але зате більш відповідним до дійсності, який захоплює ширші горизонти і глибше сягає в життя.

Боротьба, яка тепер розгортається, менш голосна й менш легендарна, як «Битва під Рацлавіцами», зате вона стократ тяжча, упертіша й масовіша, бо її полем дії є вся польська земля, а її метою – вдержатися на тій землі. Тому-то сучасна епопея – це не історія воєнних трофеїв і косиньєрів, що з розгону налітають на ворога і його розтрощують, – це історія благенького, відлюдного «форпосту», який до останніх сил витримує атаки переважаючих ворожих сил і елементів, атаки чужоплемінної колонізації, озброєної всіма новітніми завойовницькими засобами: капіталом, організованістю, особистою ініціативою, проворністю та спекуляцією, що поширює навкруги себе деморалізуючий і дезорганізуючий маразм і експлуатацію.

Примітки

Прус Болеслав (псевдонім Олександра Гловацького; 1847 – 1912) – польський письменник і публіцист. Учасник польського повстання 1863 – 1864 рр. У багатьох оповіданнях і повістях показав тяжке життя польських селян, викривав буржуазну мораль.

Гощинський Северин (1801 – 1876) – польський поет-романтик прогресивного напряму, представник української школи в польській літературі; учасник польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр.

Чайковський Міхал (1804 – 1886) – польський письменник консервативного напряму, один із представників української школи в польській літературі.

…після кривавих подій 1846 року… – Франко має на увазі збройні сутички (їх називали ще мазурською різнею) під час повстання польських селян в Західній Галичині 1846 р.

Поль Вінценти (1807 – 1872) – польський письменник-романтик консервативного напряму, ідеалізував минуле польської шляхти.

Бервінський Рішард (1819 – 1879) – польський прогресивний письменник, учасник революційних подій 1848 р.

Уєйський Корнель (1823 – 1897) – польський поет-романтик прогресивного напряму. Його «Листи з-під Львова» відіграли помітну роль в ідейній боротьбі напередодні польського повстання 1863 – 1864 рр.

Коженьовський Юзеф (1797 – 1863) – польський письменник, один із зачинателів реалізму в польській літературі.

Захар’ясевич Ян Хризостом (1825 – 1906) – польський прогресивний письменник, публіцист, автор історичних та побутових повістей.

Дзержковський Юзеф (1807 – 1865) – польський прозаїк, драматург і журналіст демократичного напряму, жив у Галичині.

Ленартович Теофіль (1822 – 1893) – польський поет прогресивного напряму, увійшов у літературу як співець недолі польського селянства під іменем мазовецького лірника.

Битва під Рацлавіцами – переможна битва польського повстанського війська під проводом Т.Костюшка про росіян (4 квітня 1794 р.; у сучасному Меховському повіті Малопольського воєводства).

…підняли до найвищого ступеня поети з Литви й України. – Йдеться, очевидно, про А. Міцкевича, який народився на хуторі Заосся поблизу міста Новогрудка в Білорусії (колись ці землі вважались литовськими), та Ю. Словацького, який народився в місті Кременці на Україні.

Позитивістська школа, варшавський позитивізм – течія в польській суспільно-філософській думці 70 – 80-х років XIX ст., що являла собою реакцію на поразку повстання 1863 – 1864 рр. з боку ліберальних буржуазно-поміщицьких кіл. Більшість представників польської реалістичної літератури 1870-х років, солідаризуючись із боротьбою варшавського позитивізму проти феодально-церковної реакції, підпадала під його вплив.

Конопніцька Марія (1842 – 1910) – польська письменниця.

Літвос – літературний псевдонім польського письменника Генріка Сенкевича (1846 – 1916).

Оконський В. (справжнє ім’я та прізвище – Олександр Свєнтоховський; 1849 – 1938) – польський письменник, критик і публіцист ліберально-буржуазного напряму. Після 1905 р. перейшов до табору реакції.

…в Картинках Пруса… – Йдеться про публіковані в кінці 1870-х та у 1880-х роках у польській пресі дуже популярні фейлетони Болеслава Пруса, який одним із перших серед польських письменників звернувся до життя робітників та селян, розвинув і збагатив глибоким психологічним аналізом польський соціальний роман.

…незважаючи на відхід такого визначного таланту, як Сенкевич… – Центральний твір Генріка Сенкевича, трилогія «Вогнем і мечем» (1883 – 1884), «Потоп» (1884 – 1886), «Пан Володиєвський» (1887 – 1888), пройнятий ідеалізацією польської шляхти і не позбавлений націоналістичних настроїв, особливо у зображенні польсько-українських взаємин у XVII ст., в тому числі Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Саме ці настрої Г. Сенкевича і має тут на увазі І. Франко.