2. Зміст роману

Іван Франко

Спробуймо коротко переказати зміст цієї сучасної селянської епопеї, темою якої є, за словами одного з критиків, не боротьба за жінку, а «боротьба за землю».

Над річкою Бялкою, осторонь від села, при дорозі розташована селянська садиба Слімака, власника десяти моргів землі, хати, стайні з оборою і хлівцем, стодоли, повітки для возів, пари коней, двох корів і собаки Бурка. Земля, що є його власністю, це три пагорки, як три насипані холми, що лежать на самому краю села і замикають долину.

Хазяїн Юзеф Слімак, його жінка Ягна, його два хлопці, Єндрек і Стасек, наймичка Магда і наймит-каліка Овчаж – ось і весь «народ» цієї оселі, яка, хоча й краплина в океані людських інтересів, була, однак, окремим світом, що проходив різні фази розвитку і мав власну історію (стор. 9). Ця оселя, ця земля з усім її живим і неживим майном, є головним і єдиним героєм роману, вона є тією прекрасною Оленою, за яку розгортається епічна боротьба.

В понятті селянина земля є живою відчуваючою істотою, яка усвідомлює, що вона дає селянинові, але незгірше знає, що селянин їй повинен дати. Селянина в’яжуть з нею щирі, майже синівські почуття. Правда, ця щирість дещо своєрідна, вона виявляється не так у вишуканих словах, як, швидше, у почутті невіддільності селянина від землі; це органічний зв’язок дуба з землею, що його живить: чим сильніше її любить, тим дужче всмоктується в неї своїми корінчиками, стискає її кліщами своїх товстих коренів і гнітить її тягарем свого велетенського тіла. Не ніжна, вишукана форма, а непоборна сила опору – така основна риса цього почуття, головна ознака ставлення селянина до землі.

Та я впав би трупом на порозі, коли б мені довелося покинути цю хату, а вже якби я вийшов за ворота, то ви мусили б мене відвезти просто на кладовище…

Бо ж селянин осів на землі, як той камінь при дорозі:

Я тут кожний куток знаю напам’ять, всюди потрапив би у потемках, кожну грудку землі перевернув своїми руками, а ви мені кажете: продай і йди у світ (278).

Такими простими, але сильними словами висловлює Слімак своє почуття прив’язаності до землі.

Тому й не дивно, що від цієї головної героїні – від землі – іде початок конфлікту, що становить сюжет епопеї. Джерелом прив’язаності селянина до землі є його постійна боротьба з цією землею за своє прогодування, боротьба тяжка і безкінечна, яка, однак, у результаті дає життя. У цій боротьбі ми бачимо Слімака вже на початку роману, коли він боронує ниву, засіяну вівсом. Послухаймо, як автор при цій нагоді передає розмову своїх героїв, надзвичайно важливу для їхньої дальшої долі.

Вже ні радості не мав Слімак від своєї праці, ні пошани. Мало того, що горобці з вереском критикували його роботу, що його гніді погордливо вимахували йому попід ніс хвостами, ще й борони замість того, щоб іти вперед, опиралися з усіх сил, і кожний камінчик, кожна грудка землі теж на свій лад чинили йому перешкоди. Ось, зробивши кільканадцять кроків, пристають втомлені гніді, а коли Слімак кликне: вйо, діти! – вони, щоправда, рушать з місця, але знову борони починають їх бунтувати і тягнути назад. Коли ж втомлені цією тяганиною борони пустять їх вперед, знову ж таки каміння лізе коням під копита, а йому під ноги або забиває зуби борін, а часто не один і зламає. Навіть земля чинить йому опір, невдячна!

– Ти гірша від свині! – обурився селянин. – Якби я так свиню шкрябав скребницею, як тебе боронами, вона б не тільки лягла спокійно, але ще й хрюкнула б в подяку. А ти все їжачишся, ніби я тебе кривджу!..

Оборонити зневажену землю взялося сонце і кинуло величезний сніп світла на сіру ріллю, де місцями видно було темні або жовтаві плями.

– Ось глянь, – мовило сонце, – бачиш цей чорний шмат? Таким чорним був увесь цей пагорб, коли твій батько, бувало, сіяв на ньому пшеницю. А тепер поглянь на цю жовту скибу – тут уже глина виглядає з-під чорнозему і незабаром вона обсяде все твоє поле.

– А хіба я тому винен? – відповідає Слімак.

– Як же не винен? – шептала у свою чергу земля. – Сам їси тричі на добу, а мене як часто годуєш?.. Дай боже раз на вісім років. А багато мені даєш? Собака сконала б від такої годівлі. І чого ти жалуєш мені, бідоласі?.. От, сором і згадувати – жалуєш мені трохи того гною…

Слімак, каючись, похилив голову.

– Сам спиш, якщо жінка не зжене тебе з постелі, і по два рази на добу, а мені який даєш відпочинок? Раз на десять років, і то ще худоба мене топче. І я маю бути вдоволена твоїм боронуванням? Попробуй не дати сіна коровам, не застели їм обори, а шкрябай їх щіткою, тоді побачиш, чи матимеш молоко? Загине тварина, а сільська управа пришле тобі ветеринара, щоб добив і решту твоєї скотини, і навіть єврей шкури з неї не купить.

– Боже мій, боже! – зітхав селянин, визнаючи, що земля говорить правду.

Я навів дослівно цей уривок, по-перше, у зв’язку з його важливістю для дальшого розвитку оповідання, а, по-друге, для того, щоб ширшим колам галицьких читачів, досі, на жаль, дуже мало знайомих з творами Пруса, дати змогу пізнати надзвичайно просту і разом з тим дуже оригінальну творчу манеру цього автора, про що, зрештою, далі доведеться мені говорити трохи ширше.

Земля має рацію – селянин не дає їй того, що їй належить, отже, звідси природне її незадоволення і опір. Але й селянин має рацію, бо він скупий не зі злої волі, а тому, що не має звідки дати землі більше. Від двох корів і двох коней гною більше не зробить, лишати землю перелогом частіше не може, бо і так поля мало, а сіножаті немає нітрохи. «Я б інакше господарював, коли б дочекатись ще одної коровки і бодай ось цього клаптика луки», – це ідеал, до якого раз у раз повертаються думки Слімака. І справді, цей ідеал, завдяки енергії та ініціативі його жінки, здійснюється швидше, ніж він смів про це мріяти. Ще того ж дня Ягна намовляє його купити третю корову і в логічній послідовності з цим фактом випихає його до панського двору, щоб взяти в оренду луку.

Життєва ситуація Слімака після здійснення цієї мрії склалася б ідеально, коли б на його вузькому горизонті не виринули раптом два нових і грізних явища, провісники іншого світу – могутнього, бурхливого і зовсім не подібного до того, у якому виріс Слімак. Ці два явища – це німецькі колоністи і залізниця. Єврей-спекулянт Гіршгольд купує панський двір разом із належними до нього грунтами, вирубує ліс, а землю продає німцям Гаммерам, які ділять її і селять на ній цілу колонію.

Гаммери (батько й син) домовилися з Гіршгольдом, що вартість землі вони будуть йому сплачувати частинами; щоб роздобути гроші на першу виплату, вони потребують значного капіталу. Старий Гаммер має ще одного сина, який хоче негайно стати власником млина, здається, з любові до дочки багатого в цій околиці мірошника Кнапа. Кнап також погоджується видати свою дочку заміж за наймолодшого Гаммера, однак тільки тоді, коли батько поставить синові млин. Для побудови цього млина (вітряка) в цілій околиці є тільки одне відповідне місце – земля Слімака, що, як відомо, лежить на трьох пагорбах, з яких один найвищий на всю околицю. Тому німці роблять все можливе, щоб змусити Слімака продати їм свій грунт.

Після закінчення терміну оренди вони відбирають у нього луку – і внаслідок цього Слімак знову мусить продати одну корову. Вони влазять між його оселею і селом, відмежовують його від інших сусідів, зовсім ізолюють його від людей, позбавляють заробітку на залізниці, врешті запроторюють його сина за бійку у тюрму, – однак все це не може зламати опору Слімака.

Могутнім союзником німців у боротьбі з бідним селянином стають ті відносини, що склалися внаслідок будівництва в цій околиці залізниці. Це будівництво привабило в околицю багато чужих людей, часто непевних і підозрілих. Передовсім самі пани інженери мимохіть і зовсім несвідомо поставили Слімака в фальшиве становище щодо інших селян і викликали до нього ненависть місцевих євреїв. Зайшовши до хати Слімака, щоб закупити в нього деякі продукти, вони були так вражені ціною, яку їм довелось заплатити, що доручили винятково Слімакові постачати їх необхідними продуктами.

Деякий час Слімак заробляв на цьому непогані гроші, незважаючи на погрози євреїв у зв’язку з тим, що він відбирає у них заробіток, ані на заздрість сусідів, особливо багатія Гжиби. Однак коли геометри з цієї околиці відійшли, а Слімак гадав, що в час самого будівництва залізниці він заробить далеко більше, виявилося, що він прорахувався, бо німці самі взялися і за постачання, і за всі роботи при залізниці, а Гаммер прогнав його з возом додому.

Втрата заробітку була для Слімака справжнім нещастям, однак залізниця принесла йому ще цілий ряд інших поразок. Недалеко від його подвір’я був побудований насип із залізничним мостом через річку; одного разу під час бурі річка піднялася так, що перед насипом утворилося справжнє озеро, в якому втопився молодший син Слімака, приваблений співом німців. Нарешті, залізниця деморалізувала сільське населення, сприяла утворенню злодійських організацій, кінці яких сходилися в руках євреїв і виконавчим знаряддям яких ставали розбещені сини найбільших сільських багатіїв. Між іншими і син Гжиба стає розбишакою на всю округу і врешті краде в Слімака його пару коней.

Втрата коней – це справжнє розорення для господаря. Тому й не дивно, що Слімак у першому пориві розпачу побив і прогнав свого наймита Овчажа за те, що той не вберіг коней. Каліка Овчаж, якому колесо розтрощило ногу, до того ж з немовлям-знайдою на руках, іде шукати коней; йдучи до пізньої ночі по сліду, він заблукав у лісі серед снігу і нарешті втомлений заснув під каменем і замерз разом із сиротою. Їхні трупи відвозять з села до містечка, коли раптом по дорозі зустрічає їх мати дитини дурна Зоська, божевільна, яку вели до села під конвоєм. «Моя дівчина!.. Слімак її заморозив!.. Бодай його бог покарав!.. Бодай він так сконав!..» – верещала Зоська, вириваючися з рук варти і біжучи за саньми, які везли небіжчиків у протилежний бік, поки врешті не впала в звичайну свою апатію.

І все ж у її серці виникло бажання помсти, тому, коли її випустили з волості, вона побігла до Слімака. Тут застала нове нещастя: Єндрка заарештували за бійку з наймитом Гаммерів, а жінка Слімака лежала хвора. Зоська впросилася на ніч до Слімаків – і підпалила їм хату разом з клунею. Усе, чим жив і що любив Слімак, повалилося навколо нього; на пожарищі, на землі в нужденному хлівці поруч з смертельно хворою жінкою він відчув, що слабне, і почав піддаватися думці, яку давно йому повторювали німці, продати свою землю. Вже мала бути підписана угода, вже Слімака і його жінку перевезли в колонію, куди прибув також Кнап, щоб підписати контракт. Однак енергія вмираючої жінки додала йому сил. Не бажаючи вмирати в чужій хаті, жінка Слімака вночі піднялася з постелі, покликала чоловіка і потягла його з собою до своєї власної оселі. Я не можу відмовити собі у приємності, щоб ще раз не навести досить великого уривка – останньої розмови жінки з Слімаком.

Йшли мовчки. Лише над річкою втомлена жінка зупинилась і, відпочивши хвилину, почала говорити.

– Гадаєш, я не знаю, що німці тебе спокусили і ти хочеш їм продати землю? Може, неправда? – промовила, дико дивлячися йому в очі.

Слімак похилив голову.

– Ти, зраднику! Ти, запроданцю!.. – скрикнула раптом, погрожуючи йому кулаком. – Ти землю продаєш?.. Та ти б і самого Христа продав євреям!.. Вже тобі набридло, що ти чесний хазяїн, як твій батько, і хочеш іти поневірятися між людьми? А що Єндрек буде робити? Піде доглядати чужих свиней… А мене як поховаєш? Як хазяйку чи як комірницю?

Вона потягла його, і вони зійшли на лід. Коли були на середині річки, жінка Слімака вибухнула знову:

– Стій тут, іудо! – скрикнула, хапаючи його за руки. – Ти ще думаєш продати поле? Я вже тобі не вірю. Слухай, – говорила в гарячковому маячінні. – Якщо продаси його, бог проклене тебе разом з хлопцем. Цей лід провалиться під тобою, як не кинеш цієї диявольської думки… Я і після смерті не дам тобі спокою… Ніколи не заснеш, бо хоч би й заснув, я встану з домовини й буду відкривати тобі очі.

– Слухай! – кричала вона в приступі божевілля. – Як продаси землю, не проковтнеш святого причастя, воно стане тобі в горлі або розіллється кров’ю.

– Господи! – ледве промовив Слімак.

– Куди ступиш, трава загориться під твоїми ногами! – кляла непритомна жінка. – На кого глянеш чи кинеш свій погляд, на того впаде велике нещастя…

– Боже мій, боже! – стогнав селянин. Він вирвався з її рук і заткнув вуха.

– Продаси? Продаси? – питала, нахиляючись до його обличчя що раз ближче.

Слімак захитав головою і розвів руками.

– Хай буде, як буде, – відповів він, – не продам.

– Хоча б ти мав здохнути у своєму барлозі?

– Хоч би мав і здохнути.

– Клянешся богом?

– Так, клянуся богом і його невинними муками.

Яна похитнулася, Слімак підтримав її і майже доволік до хліва (стор. 360 – 362), прогнав звідти наймитів Гаммера і таким чином порвав зв’язки з німцями.

Слімакова померла тієї самої ночі, а вранці Слімак, побачивши, що його жінка вже нежива, відчув себе таким безсилим у своєму розпачі, таким духовно зламаним, що, не думаючи ні про що більше, ліг поруч з нею, звичайно, чекаючи теж смерті. Так пролежав він цілий день, і тільки ревіння непоєних зранку корів привернуло увагу єврея Йойни Нетопежа, що проходив мимо і так перейнявся долею нещасного і покинутого всіма Слімака, що вирішив робити все можливе, щоб його врятувати. Він пішов до знайомого і приятеля Слімаків, Гроховського, але цей саме робив засідку на злодія, тому й нічим не допоміг.

Звідси поштивий старий єврей подався до попа і розказав йому про долю Слімака; попові вдалося поставити нещасного Слімака знову на ноги і помирити його з сусідами, особливо з Гжибом, син якого, підстрелений Гроховським під час спроби нової крадіжки, признається, що то він украв коней у Слімака. Селянське завзяття перемогло німців; не змігши купити землю у Слімака і поставити на ньому млин, вони втрачають усе, продають фільварок Гжибові, який одружує Слімака зі своєю сестрою, і обидві ці родини спільно господарюють на землі, яку легковажно покинув шляхтич, використав єврей і яку їм удалося відвоювати у німців.

Сподіваюсь, читачі не будуть ремствувати на мене за те, що я, може, дещо занадто докладно зупинився на змісті «Форпосту»; однак мені здавалося, що я повинен був це зробити для галицької громадськості, яка читає і зачитується такими фантастичними речами, як «Вогнем і мечем» або «Потоп», а на згадку про Б. Пруса аж надто часто відповідає з подивом:

– Прус… Прус… А хто такий цей Прус?

А тепер перейду до детальнішого аналізу окремих постатей і відносин, які змальовані в цьому романі, очевидно, з тим застереженням, що, не знаючи життя польського селянина, не можу теж вирішувати, що автор підмітив точно, а що вигадав сам. Моя думка може спиратися тільки на аналогію з українським селянином, а критичні зауваження можуть бути висловлені лише у формі запитань.

Примітки

прекрасна Олена – цариця Спарти, через викрадення якої розгорілася Троянська війна, оспівана в «Іліаді» Гомера.