12. Кінець Івана Вишенського
Іван Франко
Вечоріє. Наче сизий
килим, тінь лягла на море,
а з-поза гори проміння
скісно в морі порина.
Золотистий шлях простягся
від тих морських хвиль рухливих
до верха гори Афона,
під скалою море гра.
У печері в самім вході
згорблений сидить пустинник
і письмо раз в раз читає
і сльозами полива.
«Слухай, рідна Україна,
стара мати-жалібниця,
голосом плачливим кличе
своє любеє дитя».
«Любеє, нема що мовить!
Що в найтяжчую годину,
в непрозору, люту скруту
свою матір покида!
Що в засліпленні безумнім
сам лише спастися хоче,
а братів тривожних, бідних
без поради покида!
І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про своє спасення дбати
там, де гине міліон?
Чи забув слова Христові:
«Добрий пастир власну душу
віддає за своє стадо?»
Ти хіба не пастир їх?
Чи забув слова Христові:
«Хто рече: кохаю бога,
а не порятує брата, –
той брехню на душу взяв»?
Адже ж за всі душі тії,
що там впадуть у зневірі,
а ти б піддержав їх, в тебе
бог рахунку зажада.
Адже ж ті твої чернечі
горді мрії про спасений
тут, далеко від спокуси, –
се ж спокуса, гріх тяжкий.
Се не божий шлях верстаєш,
а дияволові служиш,
майстру гордощів, що богу
рівним бути забажав.
Се не божий шлях! Таж навіть
якби в рай ти так дістався,
а твій рідний край і люд твій
на загибель би пішов –
адже ж рай тоді для тебе
пеклом стане! Сама думка:
«Я міг їх порятувати!» –
тобі з неба зробить ад!»
І смертельная тривога
зціпила старече серце
і заперла дух у груді,
зимний піт лице покрив.
Він зирнув на синє море,
де рубцем золототканим
зарисовувався обрис
від Афонської гори.
Глянь, з Афонської затоки
звільна барка випливає,
із отіненого плаю
ген на сонячний біжить.
Турчин баркою кермує,
в барці кунтуші козацькі
і шапки червоноверхі,
бризка золото з весел.
Ах, посланці з України!
В старця серце стрепенулось,
і в тривозі, і в нестямі
худі руки він простяг.
«Стійте! Стійте! Заверніться!
Я живу ще! По-старому
ще кохаю Україну,
решту їй життя віддам!
Стійте! Стійте! Заверніться!»
Та дарма! Не чують крику.
І по хвилях золотистих
барка геть пливе й пливе.
І ламає руки старець,
і болюче серце тисне,
і перед хрестом на камінь
він кидається лицем.
«О розп’ятий! Ти ж лишив нам
заповіт отой найвищий:
свого ближнього любити,
за рідню життя віддать!
О розп’ятий! Глянь на мене!
О, не дай мені пропасти
у безодні мук, розпуки,
у зневір’я глибині!
Дай мені братів любити
і для них життя віддати!
Дай мені ще раз поглянуть
на свій любий, рідний край!
Глянь, отсе остатня нитка,
що мене тягла до праці!
О, не дай же їй порваться!
Заверни її сюди!
О, зішли противний вітер!
Підійми грізную хвилю!
Або дай мені злетіти,
мов пташині, зі скали!
Ти ж благий і всемогущий!
О, коли моя молитва,
і моє мовчання, й труди,
і всі подвиги, й весь піст
мали хоч зерно заслуги,
хоч пилиночку значіння,
то я радо, о розп’ятий,
все без жалощів віддам.
Все віддам, готов, як грішник,
Вічно у смолі кипіти –
лиш тепер зроби для мене
чудо: барку заверни!
Або дай мені до неї
відси птахом долетіти,
або збігти, мов по кладці,
по промінню золотім.
Ох, таж ти, малим ще бувши,
бігав з храму по промінню
і по морю серед бурі,
мов по суші, ти ходив.
Дай, о дай мені се чудо!
Лиш одно, на сю хвилину!
Не лишай мене в розпуці,
мов стривожене дитя!»
Так моливсь Іван Вишенський,
хрест щосили тис до груді –
і нараз почув, як дивна
пільга біль його втиша.
Легко-легко так зробилось,
щезла дикая тривога,
ясна певність розлилася
у обновленій душі.
Ясна певність, що послухав
бог отсе його благання,
що настала хвиля чуда –
просвітління надійшло.
Те, чого він ждав так довго,
обдало його, мов легіт,
мов гармонія безмежна,
райські пахощі святі.
І він радісно піднявся,
і перехрестився тричі,
і благословив промінний
шлях, що скісно в море йшов.
Він нічого вже не бачив,
тільки шлях той золотистий
і ту барку ген на морі –
і ступив і тихо щез.
А в печері пустельницькій
тільки білий хрест лишився,
мов скелет всіх мрій, ілюзій,
і невпинний моря шум.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 78 – 83.