1. Дитинство Германа Гольдкремера

Іван Франко

Герман Гольдкремер встав нині дуже злий. Він все такий, кілько разів йому лучається ночувати в Бориславі. А лучається то щотижня раз, в п’ятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу і виплатити ріпникам. Герман Гольдкремер, хоть маєток його доходить до мільйона, ніколи не звірює чужим очам надзору ані чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичі своя камениця, порядна, нова, ясна, – сказати не жаль. А тут приходиться йому ночувати в дерев’янім домику, серед магазинів, завалених бочками кип’ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, все-таки найпорядніший і найкраще положений на весь Борислав, – але знов дарма річ рівняти його до дрогобицьких будинків. Хоть стіни білі і вікна ясні, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні магазини та ще брудніші помешкання людські. Ні зелені свіжої, ні виду всміхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий від нафтового сопуху; у Германа від нього за кождий раз голова крутиться, немов від дуриці.

Та ще й люди, що снуються навкруги його помешкання, помежи брудні шопи, помежи глинисті гори, що, мов мурашки, невгавно невпинно нишпорять коло закопів, – тьфу, чи то люди? Чи такі на світі люди? Зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони, – на них пошарпані шмати – не то шкіра, не то якесь невидане полотно, – від них на сто кроків віє незносний дух нечистоти, сопуху, шинків, зопсуття! І голоси у них – ні, се не людські голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов дренькіт розбитого баняка. А який позір у тих людей – дикий, зловіщий! Кілька їх, що помимо ранньої пори підхмелені йшли до ям (тверезому годі видержати в глибині!), поглянули в вікно і побачили Германа. Від їх поглядів йому якось стало моторошно. «Такі люде, – подумав собі, – якби виділи мене в багні, то не то, щоби мя не витягли, а ще би мя глибше пхнули». І ось в якім товаристві приходиться йому, аристократові, проводити цілого півтора дня. Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернувся.

Його очі живо оббігли комнату – чистеньку веселу світличку. Гладка лакирована підлога, мальовані стіни, круглий столик з оріхового дерева, комода і «писемне» бюрко – ось що передусім насувалося оку. Все блищало, ясніло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміння крізь вікна до комната і золотисто-кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очі Германа відвернулися від них, – він не міг знести сильного світла.

На боковій стіні, супроти дверей, у півтіні висів великий образ в золочених рамах, – на нім спочили очі Германа. Була се досить хороша і вірно списана картина тропічної, індійської околиці. Вдалі, повиті синявою мрякою, мріють величезні тросники – цілі ліси бамбукові Бенгалю. Здається, видиш, як із того далекого зеленого моря підносяться хмари гарячих визівів, що відтак розносять по світі заразу. Здається, видиш чуєш, як в тій гущавині з легким шумом вітру мішається плачливе скомлення тигра-кровопійці. Ближче к передньому планові картини троснику не стає, тільки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, ясно-зелена ясна, ясно-зелена папороть, а над всім зносяться мальовничими живописними групами стрімкі широколисті пальми, царі ростин.

На самім переді, трохи збоку, – іменно така група, розкішна, стрійна. Під неї кілька газель прийшло, певне, за пашею. Але необачні звірята не діздріли, що серед величезного зеленого листя сидів страшенний змій-удав змій-удав (Boa constrictor), сидів на чатах, ждучи на добичу. Вони сміло, безпечно підійшли к пальмам. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину – хвилька мертвого переполоху – один бек блей ухваченої газелі, один і послідній, – а все стадо в дикім розгоні пирскає на всі сторони, тільки одна, найбільша – видко, мати тамтих – зісталася в звоях вужа.

Маляр підхопив саме тоту хвилю, коли розпирслися газелі, а вуж, високо піднявши голову, з всею силою стискає своїми велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати їй кості. Він обкрутив її шию і хребет, а з-посеред закрутів його сорокатого блискучого тіла видко голову бідної жертви. Великі очі, вигнані наверх передсмертною мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напружені, – голова, немов доочне бачиш, кидається ще в послідніх судорогах. Зате очі змії блискають таким злорадним, демонічним огнем, такою певністю своєї сили, що мимоволі мороз пробігає по тілі, коли добре йому придивитися.

Дивна річ! Герман Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тім образі, а особливо любив цілими годинами вдивлюватися в страшні, сатанським огнем розіскрені очі змія. Давно вже, будучи перший раз у Відні, побачив сей образ на виставі і він Він відразу так йому подобався, що сейчас закупив його два примірники і повісив один у себе в покої в Дрогобичі, а другий в Бориславі. Не раз показував його гостям, жартуючи при тім з дурної газелі, котра сама підсунулася під ніс вужеві. Однако ж на самоті він якось не міг жартувати з вужа. Він чув якийсь темний, забобонний страх перед тими очима, – йому здавалося, що сей вуж колись ожиє і принесе йому щось незвичайного – велике щастя або велике горе.

Поволі розвіялася густа холодна паморока, що досвіта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засів до бюрка і добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до світлиці таку повінь світла, – поранній холод і глухий віддалений гамір робучого люду – все то ласкало лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Організм, розстроєний учорашньою їздою і домашніми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки і до цифер, що в ній п’ялися величезними стовпами, і до пера з вирізуваною кістяною ручкою, – йому стало так якось солодко, ні одна мисль не шевелилася, тільки віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсім із людей задумчивих, багато розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецінь тепер, перший раз після довгих-довгих літ, нестямився і пустив волю всім враженням свого життя – віджити в пам’яті, перейти живо, наглядно поперед свої очі…

Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші літа його молодості. Страшна бідність та недоля, що стрітила його при першім виступі на світ, і досі проймає його холодом, дрожжю. Хоть і як не раз йому прикрим стане теперішнє життя, – однако ж він ніколи не бажав і не буде бажати, щоб вернулися йому молоді літа. Ні! Тоті молоді літа висіли прецінь якимось важким прокляттям над його головою – прокляттям нужди, прокляттям заглушення в першім зароді хороших і добрих способностей душі. Не раз чув він тото прокляття в хвилях своїх найбільших спекуляційних тріумфів удач, – не раз мара давньої нужди застроювала затруювала йому найбільшу радість, досипала горечі-полину в солодкі напої багатства і збитку.

І досі він живо нагадує тоту напіврозвалену, підгнилу, вогку, нехарну і занедбану хатку на Лану в Дрогобичі, в котрій побачив світ. Стояла вона над самим потоком, напротив старої і ще відразливішої гарбарні, відки щотижня два трудоваті каправоокі робітники виносили ношіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю перію пересторону (перію) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побіч хати його матері стояло багато подібних других, подібних. Всі були скопичені так густо, дах у кождої був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що ціла тота перія пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу сміття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. І воздух тут раз в раз такий густий, затхлий затхлий, що сонце сумрачно якось світило крізь шпари в стінах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася і відти розходилася на десять миль довкола. В кождій із тих хаток жило по кілька родин, т. є. по кілька сварливих, лінивих і до крайності нехлюйних жидівок, а кругом кождої роїлося, пищало та верещало бодай по п’ятеро дробини-жиденят. Мужчини, руді, пейсаті жиди, рідко коли сюди зазирали, – найбільше раз в тиждень, у п’ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то по більшій часті капцани-міхонохи, міняйли, онучкарі шматярі, кістярі та бог знає які ще зарібники. Деякі пробували в місті раз на раз, другі бували тут тільки дуже рідко. Перші воліли не раз переспати де-будь в шинку на лавці, в корчах під голим небом, на холоді, щоби не дихати густим, нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки і оглушуючого гамору баб та бахурів.

І Германова мати була не ліпша, коли й не гірша других. Хоть ще молода жінка – всього могло їй бути 20, а най 22 – то прецінь вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидівок, так звичайний по наших містах, на вироблення котрого складається і погане, нездорове помешкання, і занедбане виховання, і цілковита недостача людського образовання, і передчасне замужжя, і лінивство, і сотки других причин. Герман не пригадує собі, щоб бачив її коли оживленою, свіжою, веселою, пристроєною, хоть на її лиці видні були сліди якої-такої краси. Лице, колись кругле і рум’яне, пожовкло, згризене брудом і нуждою, обвисло вдолину, мов порожній мішок; губи, давніше повні, рум’яні і різко викроєні, посиніли, віддулися, очі помутніли і скаправіли.

Чотирнадцять літ від роду вона вийшла замуж, по трьох літах розвелася з чоловіком, котрий не хотів її довше при собі держати і кормити. Старшого сина він взяв із собою бог знає куди (він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подріб за онучі платянки); молодший, Герман, лишився при матері. Йому було тоді півтора року, коли його родичі розійшлися, – він не затямив ні вітця, ні старшого брата, а пізніше припадком довідався, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх найшли аж десь за тиждень коло здохлого трупа коня. Взагалі, ростучи в такій пагубній і нездоровій атмосфері, він розвивався дуже поволі і тупо, хорував часто, і найдавніше враження, яке застрягло йому в пам’яті, то його величезне черево грубий животик, в котрий часто штуркали його другі жидики, мов у бубен.

Дитинячі забави серед череди голих, заваляних, круглих дітей пригадуються йому неясно, мов крізь сон. Діти бігають довкола тісного подвір’я поміж двома хатами, побравшися за руки, і верещать щосили, – бігають, доки їм світ не закрутиться, а тоді покотом падуть на землю. А ні, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в гнилій, смердячій, гарбарським гарбарським лубом начорно зафарбованій воді потоку, полохаючи величезних довгохвостих щурів, що шмигають бігають їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як не раз качався з другими жиденятами на животі долі долі берегом в потік і як старші жиди, стоячи на мості, реготалися до розпуку з його грубого, буро-синього черева животика, до котрого, мов два патички, причеплені були худі довгі ноженята. Ще глибше вбилися йому в тямку пам’ять нічліги в тіснім, поганім закамарку, разом з десятком таких, як він, дитенят, – тоті ночі, проведені на вогкій, сирій підлозі, на соломі, що напів перегнила та кипіла черв’яками і бог знає яким гидом; тоті страшні ночі, заглушувані сміхом і плачем дітей, штурканням, бійкою та криком жидівок; тоті безконечні ночі, котрі він проводив скулений в клубок від холоду, після котрих вставав рано з закислими очима, скусаний гидом рано горючий і червоний по всім тілі.

Ох, тоті страшенні ночі дитинячих літ, що другим світять до пізньої старості ангельськими усміхами та поцілуями матері, тишею та утіхою, першим і посліднім щастям життя, – йому вони були першим і найтяжчим пеклом! Його вони до старості пекли і морозили; сама гадка о них запирала йому дух в груді, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Він сам не знав, яка тому причина, не знав, що така молодість мусить в кождім притупити нерви, заглушити голови до того тої степені, що нещастя і плач другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нім тільки обридження, але не милосердя. Впрочім, Герман Гольдкремер ніколи й не думав о тім, не старався аналізувати розбирати причини свого поступовання, а коли не раз бідні, покривджені ріпниці з нужденними, замурзаними нужденними лицями, в лахах, просяклих кип’ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, він сплював, відвертався і казав слузі викидати їх за двері.

Свою матір він нагадує, як, бувало, цілими днями сидить під хатою з панчохою та клубком в руках та репетує хриплим голосом всяку погань, щоби перекричати котру-небудь із своїх сусідок, котрій нині прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в її руці дуже поволі поступала наперед, хоть на перший погляд могло показатися, що вона плете ненастанно. Не раз цілими місяцями вона носила тоту панчоху і тот сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як все довкола – брудно-сірої. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допік їй яким острим словом, – чалапкала по баюрі розхристана, задихана, охрипла, посиніла з лютості, – а допавши бідного бахура, хапала за волосся і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю. Не раз і Германові діставалося від неї, і то дуже прикро. Вона була, як всі ліниві а бідні, дуже уразлива і люта, а в опалості не перебирала, кого б’є, чим і куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його по голові патинком патинком так сильно, що повалився на землю, обіллятий кров’ю. Тоді вона хопила його за волосся, підняла догори, заліпила рану розіжваним хлібом, плюнула йому в рот, щоб утишити плач його і вивергла за двері, песя скавуляче. Чим жила його мати, з чого удержувала себе і його, того Герман не знав. Знав тільки, що хата, в котрій вони сиділи, не їх, а наймлена, – та й ще пригадує собі високого, грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матір, що така розхристана, і брав її з собою. Часто вечорами і сама мати виходила кудись і не вертала змучена, зла мов по безсонній ночі, і приносила потроха грошей. Пізніше Герман дізнався, на який заробок виходила його мати, та се небагато його обходило. Тепер він старався ніколи про неї не думати аж над раном.

Таке було життя будущого мільйонера Германа Гольдкремера аж до десятого року. Правда, ростом і подобою він походив на семилітка, та й то плохо розвиненого. Сили і живості дитинної у нього не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лінивства і часто сидів-туманів цілими днями на лавці в хаті, хоть мати гнала [його] на місто продавати сірники хлопам або займатися яким другим зарібком, як другі жидики.

Було се літом 1831 року. Страшна нечувана досі пошесть навідала наш край. Довго бігали глухі чутки межи народом, що наближається «кара божа», довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерті. Аж ось вона і надійшла, сто раз страшніша, як ся надіяли. Цілі села пустіли-вимирали, цілі родини щезали зо світу, як віск на огні. Один не знав про смерть другого, і собі ж смерті вижидаючи. Брат відвертався від брата, отець від сина, щоб не побачити на нім страшного клейма смерті. А хто ще лишився живий, ішов до коршми, пив і горлав пісень в безумній непам’яті. Нікому було потішати безнадійних та сумуючих, нікому було рятувати хорих, що не раз пищали водиці, конаючи в страшенних судорогах. Поміж простими людьми літали страховинні повісті про опирів, що «потинають» людей, а по декотрих селах п’яні, відчайдушні товпи почали навіть палити на огні таких, котрих уважали ніби опирями.

І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як другі передмістя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стіснені густо в одних хатах, легко одні від других заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава під косою, умирали серед глуші, тихо потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш бог один знає. Котрі були маєтніші, повиїздили при наближенні зарази в гори, на здоровіший воздух, – але зараза і там їх дігнала, може, лиш де сотий успів вернути назад. Але у Германової матері грошей не було, зарібку не стало і хліба, нічого. Вона серед загальної тривоги валандалася попід хату, без пам’яті від переляку і голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена.

Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитинячою цікавістю зблизився к тому тілу, посинілому, покорченому, близькому лютої смерті. Йому ще і нині живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безгранично болісний, перекривлений та змінений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тілі. Він тямить кождий її рух, кожде її слово в тоті страшні хвилі вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, – материнська любов, хоть під грубою оболічкою, не загибла в ній, а проявилася в хвилю найтяжчої муки. Її рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всі жили, всі сустави в ній стягались, то випручували судорожно, як вона дрижала з холоду, а попід шкіру щораз видніше набігала синя, ба зеленкувата муравиця.

– Герш, – прохрипіла вона, – не підходи… до… мене!..

Хлопець стояв мов отуманілий. В тій хвилі він дуже мало і дуже невиразно тямував розумів, що воно таке діється. Шарпане судорогами тіло матері почало перекачуватися на всі боки.

– Герш!.. чесно жий! – простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тій хвилі упала лицем на землю.

На один миг Герман заздрів її очі – вони доразу заплили кров’ю і аж вилазили з ямок у натузі. Герман стояв, боячися приступити до неї, а не менше боячися утікати.

– Води! води! – прохрипіла конаюча, але Герман не міг рушитися з місця, його пам’ять щезла на тот час. Як довго він так стояв, два кроки віддалений від посинілого, закоценілого трупа матері матері, того й сам не знає. Навіть не може собі нагадати, хто і як пробуркав пробудив його з того остовпіння, коли і куди спрятали трупа: все то пожерло вічне забуття, вічна непам’ять.

Він очутився вночі серед улиці. Голод рвав його нутро, спрага горло палила, тривога немов кліщами стискала груди. А довкола тиша глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-під землі, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де є ще живі люди, блимає світло, меркотячи в віддалі і, мов острі ножі, прорізуючи пітьму. Малому Германові ще страшніше робиться, коли глядить на тоті світла, – він аж тепер почуває цілу пропасть своєї самоти, свого сирітства, – його зуби мимовільно цокочуть, коліна підшпотуються і дилькотять, світ починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вітер від сходу, відсвіжив його. Він ходить улицями, зразу в великім страсі, щохвилі щохвилі озираючись. Але голод не перестає йому докучати, прогонює поволі все друге, прогонює і страх і підсуває йому нову, смілу гадку. Германові ніколи довго розважувати, – він тихими кроками, мов кіт, крадеться до першої-ліпшої хати, у котрій не видно світла, де, значить, всі вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена, – добуватися дарма річ, сили нема. Він поповз к другій. Тут послідній живий чоловік іно що сконав. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов досередини. Насамперед поліз до полиць, до мисника, – всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хліба. Вхопивши його, він аж стрепенувся і в безумнім переполосі пустився утікати з хати. Та, на лихо, втікаючи, зашпотався на вмерця, що лежав на землі, і з розмахом ударився лицем о землю, не випускаючи, однако, з рук своєї дорогої добичі.

Заспокоївши голод, Герман хлопець засунувся під якийсь пліт у лопушшя і заснув мов убитий. Другого дня збудився значно покріплений, – особливо утішив його ясний, теплий, сонячний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по улицях, небагато зважаючи на крики і плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а з вчорашнього хліба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, – голоду не боявся. Але Аж ось він попав на одну улицю, по котрій возили мерців з трупарні на кладовище – далеко за місто. Він зразу цікаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею довженним рядом, обладовані трумнами, наборзі позбиваними з неструганих дощок. У труно паковано по два, по три трупи, бо на всіх не ставало домовин. Крізь шпари або з непристаючого віка звисали та стриміли руки, ноги, – то голі, відразливо зеленкуваті, то в лахах або й порядній одежі. Крик та завід осирочених не вгавав вмовкав, – товпами перлися люди різних станів улицею, багато навіть по дорозі падало заражених. Германа пробіг мороз, коли поглядів на ту страшну безконечну процесію, – він щодуху почав утікати з тої улиці, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекі, глухі закавулки. Але ще довго опісля йому причувався гуркіт трумн, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій каменистій улиці, – причувався прочувався йому той плач скажений, болісний і пуджав болісний і лякав його не раз серед тихої ночі.

Куди блукав він до кінця сього дня, як проводив слідуючі, він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий організм занадто надто сильні вражіння враження приглушили його пам’ять. Він тямить тільки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, і шарив напотемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хліба, що не раз надибав холодні, слизькі вже трупи і бридився їх гірше жаби, що раз гонили за ним якісь хлопці (запевно, такі, як і він, сироти, що з голоду взялися до такого самого промислу) і що він ночував звичайно під плотами, в бур’яні або межи купами дерева, що стояли на якійсь широкій торговиці. Впрочім. Чим далі, тим більше лишала його пам’ять, йому ставало якось гаряче в голові, у грудях, а перед очима часто крутилися червоні колеса, – вкінці все щезло, темно…

Він прокинувся в якійсь обширній світлиці, в котрій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом, і дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило і косим промінням освічувало блискучу, лакировану, чорну дощечку над його головою. Круг нього багато других ліжок – стогнання, охання… Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить довкола і заглядає в ліжка до хорих. Він дуже її злякався і затулив очі. Знов забуття…

Мов крізь сон, до його слуху пробивається пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспівує. Він відкись ніби знає, що се шпиталь, але як він сюди дістався і чому – не знає.

Герман не знає і донині, як довго лежав в шпиталі, на яку слабість, відки його взяли і за яку ласку. Враження з того часу мелькають в його голові, мов відблиски далеких блискавиць.

Був сумний осінній сльотавий осінній день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на свіжий воздух, він почувся такий безсильний, покинений всіми, несвідущий того, що тепер починати, – страх переняв його серед тої широкої безлюдної улиці, так як колись вночі при виді огників, що тут і там блискали з вікон. Він ледве міг собі пригадати, що таке з ним діялося перед недугою. Йому збиралося на плач, – але якось здужав перемочи себе і пішов, куди очі видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болоті улиці.

– Герш, Герш! А ходи сюда! – крикнув хтось на нього збоку жидівською мовою. Хлопчина обернувся і побачив невеличкого зизоокого жида з рідким жовтавим поростом на бороді. На жиді була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германові зразу чудно стало, що хоче від нього той незнакомий жидок, – і він мимоволі підійшов к ньому.

– Не пізнаєш мене? – спитав жидок. Герман кивнув головою і витріщив випучив на нього очі.

– Я Іцик Шуберт, знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, знаєш?

Герман ледве-не-ледво пригадав собі жидка, але на згадку о матері, сам не знаючи чому і про що, заревів на весь голос.

– Ну, ну, не плач, – сказав жидок благим, добродушним голосом. – Видиш, і мої померли, – що робити? Всі померли, всі до одного, – додав він сумно, немов сам до себе, – і Тавба, і бухер, – всі! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе! А я гадав, що і ти капорес, а вно ти ще живий!

Герман нічого не говорив, тільки хлипав і обтирав очі рукавом.

– Знаєш що, Герш, – сказав Іцик, – ходи зо мною. Герман видивився на нього, мов не розумів того слова.

– Куди?

– До Губич! Там у мене хата є, і кінь є, і візок, – поїдемо з весною шматки платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно так жити, – і твій тато пішов, та, бідний, умер!

Герман не мав куди повернутися, не мав де ночі переночувати, а Іцик не хотів його покинути і того-таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, відколи пішли осінні холоди та сльоти, але люди ще не вспіли отямитися після страшного нещастя. Загалом по улицях рідко видно було чоловіка, а де і показалося людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленіле, що, бачилося, ті люди повиходили йно що з в’язниць, де довгі літа конали в вогкості, холоді, пітьмі та всіляких муках.

Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла іляста земля чіплялася ніг, важила, мов кайдани, так що нашим пішоходам дух захвачувало з натуги. Але мимо силування вони йшли так поволі і незначно, мов слимаки. Іцик ще-як-ще, але схорований малий Герман! Тому мало що не до смерті приходилося, заким доліз до Іцкового помешкання. Його добродушний опікун і ніс його на руках, і провадив, радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно вночі вони дочапали до цілі, і Герман, скоро допав лавки, повалився і заснув мов забитий.

Губичі – досить велике село, розложене здовж річки Тисьмениці, на половині дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На північ від села здвигається високо догори споховаста площа, а на полуднє ще вищі горбки переходять в другу високу площу, на котрій пишно красується невеличкий, чотириугольний, самий дубовий ліс, Тептюж. Само село розсілося на низькій рівнині, широкій, на яких-де тисячу кроків, котра тягнеться від Бориславського узгір’я геть-геть долі Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться з великою Дністровою долиною. Околиця Губич відзначується тою, властивою підгірським сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деінде. Не побачиш тут ані острих шпилів височенних Бескидів, ані голих, пошарпаних скал Чорногори, ані стрімких вимулистих урвищ гір задністрянських. Тут круговид у дивній гармонії показує вам чаруючу заманчивість і різновидність гірської околиці, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільських. Мила, не грандіозна і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбінацій – риси все круглі, лагідні, гармонійні, ріки невеличкі, прудкі, чисті, воздух здоровий, як в горах, але без тої гірської різкості, котра так швидко стає прикрою, – а при тім всім широкий видна далекі, легко хвилюючі рівнини, на сотні нив, перелісків та осель людських, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахівницею…

Життя Германа пішло тепер дійсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсім сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед всяким «зі своєї вірі»; З «гоями» він обходився, як кождий другий, – сварив і гантелив одних послідніми словами, підлизувався другим, шахрував і ошукував кождого, де і як міг, не роблячи собі з того зовсім ніякої важності. Взагалі тут Герман перший раз пізнав, що то за народ тоті «гої», і його хлоп’ячий розум швидко покмітив, що в кождого з «жидівської віри», так сказати, двоє лиць: одно, котре обертається до хлопа, у всіх однаке: гидке, насмішливе, грізне або хитре, – а друге, котре навертається до своєї віри, і того лице нічим не різниться від лиць других людей, то є значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве.

У Іцка тото «своє» лице було дійсно щире і ласкаве, тож малому Германові, що на своїм віку не зазнав ні ласки, ні вигоди, ні пестощів, аж тепер відкрилася нова, ясніша сторона людського життя. Уже само життя на чистім, здоровім воздусі було для нього великим щастям. Він, що довгі літа, перші свої літа, душився в затхлім, нездоровім воздусі перелюдненого, нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми, розкішно надихувався чистого сільського воздуху, аж йому кров живіше грала в тілі і світ крутився, мов п’яному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, простірне, – і Германові той тапчаник з простим сінником і старою бекешею замість ковдри видавався бог знає якою пишною постіллю, відай тому, що і у його опікуна не було ліпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав йому як міг, – та хоть не раз і не зовсім смачно зладжена, вона смакувала їм якнайліпше, бо була приправлена голодом.

Загалом сказати, Іцик обходився з Германом, як з рівним собі, бачив його зручність і справність і радився з ним, мов зі старшим, перед всяким ділом. Сама його натура, блага і податлива, не приводила йому і на голову думки – взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до беззглядного послуху, як то люблять робити другі опікуни, котрі, хотячи ніби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб’ють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, тумановате і позбавлене власної волі і живості, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим розказам, хваляться, що «ось то ми! порядок у нас мусит бути!» – а ні, то на додаток кидають дитині в лице своїм хлібом: «На чиїм, собако, візку чиїм візку їдеш, того пісню співай!»

Зимою Іцик почав учити Германа читати і писати, – розуміється, по-жидівськи, бо інакше сам не умів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс в обставинах, так несприяющих розвиткові духової спосібності, що лиш вроджена завзятість могла помочи йому побороти початкові трудності. Його ум, бистрий і понятливий в щоденнім житті, в звичайних речах, при науці показувався такий тупий, непам’ятущий і неповоротливий, що навіть терпеливий і добродушний Іцик не раз лютився, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію. Однако ж, мимо його терпеливості і Германової пильності, вони через зиму не дуже далеко зайшли при неприступнім, механічнім способі науки.

Зате як прийшла весна, настало тепло, погода, – то тоді почалося життя для Германа! Іцик впрягав конину до візка, накупував в місті всілякого подріб’я, якого потребують селяни, і гайда з тим добром по селах! Яка втіха була для Германа сидіти ззаду на возі на скриньці: спереду і ззаду копиці онуч і всілякого «фурфантя», а понад тими сірими купами ледве виглядає мала головка жидика в дрантавій шапчині, зі здоровими рум’янцями на лицях, кучерява рум’яна, весела. Кругом пишні зелені поля, шум’ячі дуброви, блискучі сріблисті річки, а над головою погідне, голубе небо, – і тепло, сумирно, любо довкола, голоси пташенят зливаються з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків в одну далеку, стрійну гармонію щастя, величі і спокою.

Ex, кілько-то разів нагадує Герман Гольдкремер, мільйонер, ще і тепер тоті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського життя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, – він з погордою дивиться тепер на тодішню бідність, на забіги о пару крейцарів, на утіху, коли їм удалося виміняти багато онучок, – його навіть злить тота тиха радість, тото вдоволення, яке чув тоді; але все-таки якийсь тайний, незнаний голос шепче йому, що се була найщасливіша пора його життя, що тихе щастя, сумирні, погідні дні, котрі прожив в бідності, на Іцковім візку, не вернуться для нього ніколи.

А то їдуть, бувало, дорогою посеред піль: довкола ні живої душі, збіжжя ще не достигло, легенький вітрець хвилями-хвилями клонить важке колосся половіючого жита. Вусатий ячмінь де-не-де вирізується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх стрійних гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно хати людської, – село в долині. Далеко-далеко на сході розіллялася зеленим, пахучим озером лука, і відтам доносить вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпаються в зелені – то косарі. Іцкова конина немов і собі рада тій величній тиші, тому теплу і запахові, шкандибає іде нога поза ногу м’якою «польською» дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ході. Іцик мурликає під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть, «Finsterer bałygułeh», – батіг застромив за пояс та повільно розхитує головою наліво, направо, немов роздає поклони тим пречудним благословенним нивам, тій луці далекій і тому Ділові синьому, що з заходу сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лісистими верхами та мріє в віддалі величний, спокійний, непрослідимий, немов шмат неба, котрим природа для більшої вподоби замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо та веде сам з собою всілякі розмови, немов се він онучкар, а до нього приходять баби і торгуються з ним за свої онучі ним.

Але ось вони з’їхали з гори. За ними схопився туман пороху, перед ними зеленіють верби, вишні; сріблиться річка межи хатами, іграють діти на вигоні, бродить худоба по оборах: село. Герман схапується, щоби отворити лісу, і швидко запирає її, скоро візок проїхав, та біжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, – вже з присп посхапувалися пси і біжать громадою привітати гостя. Дивачний стрій, ще дивачніший візок онучкаря візок побуджує їх до лютої запеклості, а кілько раз Іцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: «Міняй онуці, міняй!» – то пси аж заливаються, аж землю рвуть під ногами з превеликої люті. Вони гурмою біжать довкола візка: деякі уїдають на конину, котра хитає головою на всі боки, немов розкланюється добрим знакомим, а як котрий пес надто вже до неї надскакує, форкне і підійме голову догори та й далі. Другі взяли на око онучкаря, біжать попри віз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германові робить превелику утіху тота безсильна лютість псів, він дразнить їх прутом і голосом та регочеться до розпуку, коли який сміліший зведеться на задні лаби, щоби скочити на віз, – віз тим часом пімкне дальше, а бідний псисько аж перекарбуляється з розмаху в поросі.

Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина… Баби, хлопці, діти – все біжить навпроцапи на улицю, доганяє міняйла. Але міняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: «Жиде, жиде, а зажди-но!» Він бачить, що їх ще мало, їде далі, де на містках та по оборах піджидають другі, і ще раз затягає своє протяжне: «Міняй онуці, міняй!» Аж тепер він зупиняє конину, кидає їй кулак сіна і обертається назад, щоби видобути скриньку з всіляким добром, за котре промінюють селяни онучі платянки. От тут зачинається життя, рухливе, говірке, веселе! Тут і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика: одні відходять, другі надбігають, – Іцкові годі всіх заспокоїти. Герман і воза пильнує, і сам дещо торгує, – на нього Іцик здав сільських дітей, котрих найтяжче обігнатися, а найлегше одурити.

Герман ще й тепер з усміхом згадує, як то він шпарко увивався межи сільськими хлоп’ятами, як швидко відправляв їх, як зручно умів підсунути кождому то, чого той хотів, і брав від нього шмат узатроє більше, як варт товар. І кілько-то було сварів, криків, проклять на тих сільських вигонах. Особливо з жіноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою і не вступиться: дай їй тото або тото за тілько онуч. Але тут Іцик був уже зовсім не той, що дома: упреться і собі, і насварить на бабу, і споганить їй всю родину, і таки поставить на своїм. Довго тягнуться торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє конину горі селом, все в супроводі цілої гурми сільських хлоп’ят та дівчат, у котрих нема онуч платянок і котрим зависливо дивитися на ножики, перстені та скиндячки, що другі понамінювали. Поволі шкандибаючи їдучи горі селом, візок онучкарів візок чим раз, то більше наповнюється платянками, Іцик поглядає на їх наскидані копиці і засукує руки, – знає, що швидко набереться в нього сотнар і буде мож везти до ліверанта в Дрогобичі.

Аж ось вони серед села, против широкої мурованої коршми. Іцик звертає конину на брудне обширне подвір’я. Орендар Мошко його знакомий. Тут він пообідає, – розуміється за гроші, – і побалакає печених бараболь і молодої цибульки і побалакає «зі своєю вірою», тут і конину попасе, і онучки в коморі зложить на час, бо йому невигідно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидіти в тіснім ванькирі, заваленім трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидівських бахурів та уриваної бесіди двох селян, що широко розсілися в коршмі на лавці, випили по півкватирці, люльки позапікали та, пикаючи, час від часу перекидаються кількома словами. І Германові добре та любо побігати надворі з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м’якій мураві. Сонце саме в полудні. Жарко, аж душно. Комарі та овадня докучають Іцковому коневі, котрий дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свіжу траву, що йому докинули орендареві хлопці. Дітям жаль коня, вони беруться обганяти його від овадів, а коли їм то навкучиться, поналамують зеленої широколистої вербини і обтичуть нею коня для якого-такого захисту.

Сонце хилиться з полудня. Іцик відпочив, покріпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори і зложив до свого-таки мішка, що там стоїть лишень про тоту потріб. Пора в дорогу. Візок порожній легко котиться і туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня і знов затягає своє: «Міняй онуці, міняй!» Починаються давніші сцени, торги, крики, біганина, – і знов міняйлів візок їде, немов у параді, наповняючися поволі онучками платянками. Вже сонце геть-геть похилилося, заким Іцик зміг покінчити з бабами, – ось і селу кінець. Знов біжить Герман відпирати лісу, – тим разом вони виїздять тихо, пси утихомирились давно, їм знов приходиться їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко глинистою дорогою. Але дорога суха, візок теркотить по груддю, Іцик швидко поганяє, бо на вечір їм треба стати в другім селі, у знакомого орендаря на ніч. «Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!» – покрикує раз по разу Іцик і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку: «Finsterer bałygułeh». І далі, далі, далі. З села до села, з гори в долину, через річку, горі горбками, посеред піль, поперек лісів тягнеться повільно їх теркотячий візок, розлягається самотньо проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, – вічна, ненаглядна, супокійна краса пречудного пречудового Підгір’я…

Примітки

Губичі – між Дрогобичем і Бориславом, нині – північна частина м.Борислав.

Колодруби – на Дністрі, нині – Миколаївського району Львівської обл.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 370 – 385.