4. Власне багатство душить Германа

Іван Франко

Ніч. Звізди горять та мигкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанівських пастівниках залягала мряка. Гори дрімають в тіні, крізь величну тишу, не переривану гамором людської недолі та людського униження недолі, чути тільки глухі, неясні прориви якогось глибокого, таємного шуму, мов дихання сплячої природи.

Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневній праці, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцією різних упоюючих напитків. Герман не любив упиватися, але нині прецінь треба було покріпити свою силу, треба запити щасливу нахідку нової матки, треба, впрочім, «заморити черв’яка», що без перерви вився в його нутрі, без перерви ціпів і прожирав його супокій. Сідаючи до вечері, він почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навіть було діждатися, поки служниця не поприносила наладжені з Дрогобича бутельки з вином та різними лікерами. Чим більше Герман пив, чим швидше грала в нім кров, чим прудше скорше шибали різні думки, – тим більше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в ніщо, щоб тільки те розплинення було любе, лагідне, легеньке… Його лице налилося кров’ю, очі блищали, руки мимоволі підмітувалися на столі, язик починав лепотіти щось без зв’язі і мислі, – служниця ледве-ледве завела його до його кабінету, де вперед ще приладила і постелила була ліжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотів, силувався навіть думати, але в його голові все помішалося, все гнало і перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повіднімати всі слюзи і всі затвори. По хвилі він утих і заснув мертвим сном.

Але ні! Хто се казав, що Герман спить, що Герман п’яний! Ні, він зовсім не п’яний, він не спить! Може бути, що колись… Він нагадує навіть, що був такий вечір, він пив багато, напивався жару і отяжів. Але тепер він легкий, такий легкий, що летів би десь вдаль, в той синій, усміхнений безмір, що над ним так любовно мріє! Він тепер щасливий, зовсім щасливий, яким ще ніколи не бував! Довкола нього зелень, цвіти, криштальні води, вдалі фантастичними контурами рисуються рожево-червоні скали, – ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом і смердячою заморокою заморокою! Тут чисто, ясно, весело, – ох, як весело! Герман віддихає повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвітастих лугах, топче запашні цвіти, котрі, настоптані, ще краще пахнуть і звучать, так любо, солодко звучать, що його хватає за серце. Де він… де він чув тоті звуки? Не може нагадати…

– Щастє, се твої звуки, твій запах, твій погляд в тій зелені, в тім чистім лазурі, в тих чудних горах, потоках, дубровах! Щастє – ти моє! Ти віддалося мені, як любка свому милому, ти відкрило мені своє лице, подало мені свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пізнаю тебе, чую віддих твій глибоко в серці, чую, як тепло розгріває мою кров, і она, звенячи, мов срібло, біжит ясними стругами по моїх жилах! Щастє, ходи в мої обняття, віддайся мені зовсім, навіки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкоші, супокою, запаху, утіхи! Ходи до мене, я твій навіки!

Який легкий, який свобідний Герман! Яким солодким, чарівним а сильним голосом прокликав він сю свою сю пісню, се закляття! Гаї, дуброви, ріки, і гори, і небо синє, і цвіти пахучі – все, ціла природа звенить, гомонить відголосом його пісні! Кілько солодощів ллється з кождого слова, з кождого тону! Як розкішно дихається тутка, – ні, розкіш хвилями ллється в його грудь, розширює її до безміру… Він простер руки широко-широко над околицею. Він улетів над нею, мов огромний орел, а навстрічу йому з всієї природи гомонить:

– Щастє, я твій, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкоші, супокою і втіхи утіхи! Щастє, ходи в мої обняття! Щастє, віддайся, віддайся мені!

Безмірну, велетну силу чує в собі Герман! Він обняв раменами цілу околицю від краю до краю. Грудьми приляг до її розкішної груді і чує биття серця в її глибині. Се ж вона сама – тото щастя, і він і лиш дивується, як він вперед не знав сього. Він п’яний з розкоші, притискає любку до груді, пестить її, наливається її теплом, її силою, любується нею, як забавкою, молиться до неї, як до бога! Вона для нього все, він нічого не бажає, посівши її, – бо тепер ніщо не може розірвати його з нею. А вона з божеським усміхом на лиці глядить йому в очі, тає в його огнистих обняттях, слабне, в’яне, тає… Се пароксизм любовної розкоші, се зеніт щастя навіть для щастя самого!..

– Любко, ти богиня!.. Ти вічна, безсмертна, правда? Що за усміх, що за голос, тихий, розкішний!

– Так, я богиня, я вічна, безсмертна, – я твоя.

З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою п’є він її огнисті поцілуї! Більше жару! Більше огню! Більше розкоші! Хвиля така – то вічність! Ще, ще!.. Він тратить пам’ять, жар перемагає його, котиться потоками лави по його жилах, не дає думати. Він весь тільки одно чує – і очі зажмурив, щоб тільки повніше, безконечніше вливати в себе розкіш всіми порами тіла.

А вона тає, слабне, в’яне в його обняттях… Пахущі цвіти зів’яли, потоки повсихали, мов від спеки. Але він сього не бачить, не чує, а чує тільки одно, як жар, сила, живість у нього чимраз більшає, росте, змагається, немов переходить від неї до нього. І чим сильніші стають його мускули, чим швидше котиться кров в його пульсах, тим і обняття та поцілуї його стають сильніші, тим більше жар обнімає всю його істоту.

– Ти вічна, безсмертна, ти моя! – шепче він.

А вона тає, слабне, в’яне в його обняттях. Не має вже сил сили, щоб промовити слово, не має сили, щоб усміхнутися. Вона тільки слабо, солодко дише в його обняттях, чимраз слабше, чимраз повільніше. Рожеві гори почорніли, мов уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблідло, почорніло, країна щастя щезла, мов хмара, мов привид. Поволі, поволі сива мряка, удушлива, густа, почала залягати довкола. Повінуло холодом, і послідні сліди щастя забрав з собою той перший холодний повів. Герман ще лежав в безпам’яті, ще був велетом…

– Любко, любко, ти моя, правда? – шептав він. Але в тій хвилі знов повінуло холодом, острим, пекучим, і він стрепенувся, – замість вічно молодої богині побачив чорного, страшного трупа! Він чув, що жар страшний горить в його крові, розсаджує його груди, але довкола все було холодно, гидко, мертво…

– Щастя, щастя Щастє, щастє, де ти? – скликнув кликав він в страшній тривозі та розпуці. Ніхто не відповідав.

– Га, ти покинуло мене, ти відвернулося від мене, – скрикнув він. – Та годі, ти мені не уйдеш! Я сильний, у мене в крові цілі вулкани огню, я здужаю дігнати, зловити тебе! Ти не уйдеш мені, ні, ніяким способом!

І він пускається скаженим бігом кудись в темну далечину, не бачачи, куди і за чим. Його сила росте, але він чує, що нема вже у нього такої легкості, як вперед. Він не може свобідно знестися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де скрилося щастя. Його гарячий, важкий віддих уноситься перед ним, мов хмара, і затемнює його погляд. Залізні, сильні його мускули м’якнуть, стають звичайним людським тілом, хоть утоми ще в них не чує. Він летить без упину. Околиці мигають перед ним, мов образки, ріки блискають, мов перлові шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в тій скаженій погоні.

– Щастє, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецінь віддалося мені, ти моє!.. – кричить він, але але відповіді нема.

Мряка – він кидається в мряку, мов блискавка. Холод – він розжарює своїм огнем усе довкола, мов розпечене залізо. Дерева хиляться, куди він пройде, трави в’януть, цвіти перегоряють на уголь. Але він не питає, він летить далі, він знає, що мусить дігнати щастя!

– Стійте, пречудні привиди! – кричить він, знемагаючи. Жар його почав остивати, в тілі чутна утома, в крові холод.

– Стій, щастє, ти прецінь моє! І воно стало. З густої памороки виринає країна – хороша, блискуча, зелена. Де він бачив таку країну? Се не тота, де вперед заблисло його щастя. Се не тота лагідна, люба ясність, не тото синє небо, не тоті рожеві гори, не тоті цвіти пахучі. Тут небо ціле горюче, червоне, мов луна безмірного пожару. Тут гір нема, тільки море зелені, темної, твердої, острої, а береги того моря – то густа паморока, що хмарою зноситься над лісом високого гінкого бадилля. Тут дубров нема, лиш одинокі групи високих стрімких пальм з вінцями огромного листя, котре махається в воздусі власною силою, мов крила вітряка. І потоків сріблистих тут нема, тільки далеко десь чути шум водопаду, і в гущавині бадилля скомлять тигри та ричать носороги. Де він бачив, де він бачив сю околицю? Чому вона видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по тій горючій землі, по тих острих, тернистих листях? І запаху любого не чути, тільки вогкі повіви гнилизни. Де він? Куди занесла його скажена погоня погоня за щастям?..

Тривожними, дрижачими ногами ступив кілька кроків наперед. Чу Чує – шорох між високою травою! Се переполошена його приходом газель зірвалася зі сну і зручними скоками погнала далі і щезла. Але Герман уже не думає, не нагадує, де де він. Якась дивна сила здавлює його мислі. Жар якийсь палить його, мов хто огнем обложив його шкіру обложив, а прецінь на чолі виступає холодний піт. Він спішить наперед. Он група пальм запрошує його до себе своєю тінню, своїм товстим зеленим листям, що без вітру раз в раз шевелиться, мов огромні вахлярі, порушані невидимою рукою. Він так спішить до тіні, такими любощами наповняє його думка про спочинок, так заманчиво манить його листя!..

Ось він під пальмою, в холоді, коло живого, журчачого джерела.

Але нараз – легенький шорох, крізь крізь темну зелень мигнула різнобарвна блискавка, – Герман почув тільки, що вона мигом повалила його на землю. Він обезумів від страху і болю. Одну хвилю не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся, то побачив, що страшенний вуж, той сам Boa constrictor, що у нього був намальований і котрим він не раз так любувався, – обкручував його своїми дужими залізними скрутелями. Ах, що се він зробив! Пощо ішов в прокляту тінь!.. Герман чув, що його смерть близька. Прудкими Скорими рухами вуж обвивався круг нього і придавлював його заразом до пня пальми. Холод від тіла гадюки доходив йому до кості, морозив смілість і силу, – він не міг ні крикнути, ні утікати, ні боронитися. Його ноги вже були обпутані і здавлені, мов кліщами. Скрутелі доходили вже до грудей, до шиї. Германові спирає дух в груді, – він чує, що вуж обмотав його доразу, він бачить його голову, його страшенні, демонічним блеском, злорадною утіхою граючі очі якраз против свого лиця, погляди їх стрітились, і Герман помертвів. Мов ледовими ножами запоров його в груди той гадючий погляд! Ось паща змії рознімається широко-широко, мов кровава пропасть, і Герман бачить, як під блискучою лускою корчаться залізні мускули гадюки, щоб послідній раз здавити свою жертву, щоб подрухотати їй кості. Він чує страшенний тиск, лютий біль… Його очі рвуться наверх, отворені уста харчать, тіло холоне і мертвіє…

«О розпуко! Гинути, – чи так суджено мені гинути Чи так суджено мені гинути, марно гинути? Щастє моє, чи ти ж мене сюди завело?..» Ся думка промигнула йому через голову в тій страшній, послідній хвилі. Червоні колеса закрутилися перед його очима, заливаючимися кров’ю… Ще хвиля, ще один стиск… Але ні! Герман зібрав послідні остатки сили… ні, не зібрав свідомо зібрав, бо свідомість відбігла від нього серед страшного стиску. Сам його організм пруднувся в послідній натузі так сильно, так нагло наперед, що скрутелі пустили, звільніли, обсунулись, і Герман, доразу пробуджений, зірвався на рівні ноги, держачи в судорожно затиснених руках… що? кого?..

– Прокляте на тебе, – не вдалось!.. – прохрипів над ним лютий глухий голос.

Але Герман в своїм нелюдськім зрушенні, не можучи прийти до повної свідомості зі сну, страху і болю, зібрав всю свою силу і з найбільшим зогидженням кинув до підлоги тото холодне, звиваючеся, ціпке тіло, котре держав в руці. Грохнуло, мов огромний тягар, зойкнуло, мов конаючий. Сесі два рівночасні і рівно страшні голоси протверезили Германа. Він скочив в одній хвилі з ліжка, черкнув сірником по стіні і засвітив свічку. Що за вид показався йому! На підлозі лежав його Готліб з окровавленою головою, котру розсадив собі, падучи з ліжка, відки кинув його батько головою… Він вився і харчав в страшнім болю, але з очей його ще не сходила тота затекла злоба, тота ідіотична ненависть, котра блискотіла в них ще в полуднє, скоро прийшов до батька. Герман став над ним, мов оглушений. Він мимоволі глипнув у глянув в дзеркало і, побачивши себе, залякався залякся. Його лице ціле посиніло від страшного здавлення, білки очей залиті були кров’ю, кров капала з лиця, котре продер Готліб у однім місці нігтями.

– Ти що робиш, вироде? – спитав Герман по довгій мовчанці, під час котрої Готліб все ще лежав на землі з затисненими зубами і часом тільки кидався судорожно з болю. – Ти що робиш? – питав далі Герман глухим дрижачим голосом. – Чого хочеш?

– Проклятє на тебе, – прохрипів ідіот. – Грошей хочу, давай сюди!

– Грошей хочеш? А за що? Нащо? Ти чим заробив на гроші? Ти, може, мучився томився на них ціле житє так, як я? А тепер ще батька берешся мордувати, вироде!

– Давай гроші, то ти дарую житє, давай! Га, замордую ще, замордую, щоб ти знав! – хрипів Готліб, б’ючи кривавою головою о підлогу.

– Псе проклятий! – крикнув Герман і приступив до нього. – Ти ще грозити мені! Гадино хіба не бачиш, що в одній можу тебе розтоптати, як жабу! Най прокляте Єгови спаде на твою руку, котра піднялася на батька, і най она всхне, як суха тернина!

Готліб страшно захарчав, хотів зірватися на ноги, але не мав сили і покотився аж до ніг Германа. Лице його було страшно бліде, волосся позлипалося від крові, він він почав кричати з болю. Германа прошиб той крик до глибини, він кинувся до сина, щоб зав’язати йому рану, але Готліб почав битися о підлогу, кидатися і кричати, щоб батько не дотулювався до нього.

– Пусти мене, най здохну! Не не хочу твоєї помочі!

Надбігла служниця, збуджена гамором, і остовпіла з ляку.

– Що стоїш, – крикнув на неї Герман, – ходи мені помогти зв’язати сього шаленого, бо далі вся кров з нього стече!

По довгім шамотанні Готлібові зв’язали хустками руки і ноги, відтак обмили і перев’язали його рану рану і поклали, втомленого, охриплого, ледве живого, на ліжко. Він ще хвилю кричав, але, ослаблий до крайності, заснув швидко, мов дерево.

Служниця пішла, дрижачи зі страху і зачудування і не знаючи, що се все значить, що сталося з Германом і його сином. А Герман лишився сам в своїм кабінеті.

Все, що сталося після страшної хвилі його пробудження, тривало так коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподіване, неприродне, що Герман довгу хвилю стояв серед кабінету, важко дишучи, без руху, без ясної думки. Він силувався пригадати і роз’яснити собі все, що сталося з ним через тих кілька хвиль, але ясність і споминки приходили так поволі, що довгий час, видячи його стоячого, можна було думати, що се камінна статиця статуя, а не живий чоловік.

Поволі-поволі Германові прояснювалося все діло і ставало перед ним в цілій страшній, голій страшній правді. «Мій син перший бажає моєї смерті. Ненавидит мене люто, завзято, як найгіршого ворога! За що? Чи на то ж я працював весь вік, мучився, ссав, дер, щоб тепер не бути безпечним свого житя навіть перед власною дитиною? А моє щастє, котрим я так славився, – де оно? Коли в житю я зазнав єго? Хіба тогди, як ще малим хлопчиною їздив на онучкарськім візку?.. Боже, боже! За що ти покарав мене багатством? За що, за які гріхи затроїв мою кров горющою жадобою грошей?.. Чим я заслужив на то? Хіба з мене не міг би бути добрий чоловік? Міг – я се чую нині, але ти, ти пхнув мене на тоту прокляту дорогу! Ти вказував мені на ній образи, щастя – фальшиві образи! Ти ошукав мене! Ти несправедливий! Я проклинаю тебе! Най на тебе спаде вина нинішньої ночі, на тебе сльози тих тисячів, котрі через мене стали нещасливими! На тебе, на тебе!.. Я прецінь слабий чоловік, без твоєї волі нічого не міг я зробити! Ти все дозволив, ти всьому вина!..»

І Герман в скаженім болю грозив небу кулаками небу, звинявся з всього, мов дитина, звинявся перед посліднім зерном людської натури, котре ще остало в нім, неперепалене забійчою золотою гарячкою. Але чим більше звинявся, чим більше кляв небо кляв, тим тяжче ставало йому. Він не міг зразу переглянути всієї незміримої пропасті недолі, пониження і одичіння, в котрій тепер нараз побачився. А звиняючися з усього Аж тепер звиняючись з всього сам перед собою, він розрив всю погань, яка нагромадилася здавен-давна в його житті, аж тепер побачив ясно причину всього того, що тепер мучило мучило його і гризло. Якими огнистими палящими буквами виринали записані глибоко в його серці вічні закони братолюбства, чесноти та рівності з всіми людьми! Яким безмірним докором гриміли тепер до нього всі суспільні рани, всі пута та тягарі життя людського, котрих він досі так мало чув, про котрі навіть не думав ніколи! «І ти причинився до збільшеня тих ран і доложив свою часть до сего тягаря, що давит братів твоїх!»

Суспільна борба, про котру одні балакають з нуди, другі для зиску, треті з ненависті до всього, що людське, чесне, природне, – стала лицем к лицю перед Германом перший раз тепер, в страшній хвилі найбільшого збурення духового, найбільшої тривоги, найтяжчого сердечного болю. Тепер аж поняв він ясно все, що досі морочилося йому, мов сонні привиди. Тепер поняв, чому його серце щеміло не раз в часі найбільших спекуляційних удач, чому грижа якась, якесь невдоволення лягало на його серці за кождий раз, коли по обрахунку з робітниками зрахував докупи тоті надвишки, котрі поуривав їм із тої нужденної заплати, за яку вони ставали у нього на роботу.

Тепер аж поняв Герман, який страшний він переступник, він, котрий довгі літа добивався слави твердого, холодного Geschäftsmann-a, котрий гордився нею, мов найбільшою чеснотою, гордився безсердечністю та нелюдськістю! Але, пізнавши і понявши се, яким же нужденним, слабим, нещасливим почувся Герман! Хіба ж він сам, з власної злої волі став недолюдком? Ні, він мусив ним стати, ступивши раз на прокляту стежку, мусив зайти до тої цілі, до котрої зайшов! Мусив! Він прецінь був зразу бідним либаком, він бажав вибитися з нужди, бажав щастя, а щастя – весь світ каже – в багатстві. І того щастя бажав він і бажає донині, за тим щастям гнав він ненастанно, гнав гнав найпростішою дорогою. Ба, він не міг спинитися, не міг вернути назад, його перли наперед другі, ціла товпа подібних до нього! Що ж він тому винен, що дорога кінець кінців завела в пропасть?.. Але хто ж винен? Герман не міг на се відповісти, йому мішалося в голові. «Хто винен моїй нужді, моїй грижі?.. Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далі, чимраз швидше, хто засліпив мої очі, щоби-м не бачив нічого, аж поки не буду на дні безвихідної пропасті? Хто се такий? Хто се такий?..»

Герман боровся з думками, напружався, але не міг найти відповіді. Його очі почали без цілі і виразу блукати довкола по кабінеті, перебігати з предмета на предмет. Нараз, зупинилися і впилися в одно місце – в образ на стіні, в той сам образ, що нині рано визвав цілий ряд споминок в думці Германа, а вночі оживився в такий страшний спосіб. Герман замер на місці. Вся тривога, весь забобонний страх, що нині потрясав його душею, віджив тепер в одній хвилі і витиснув смертельний піт на Германовім чолі. Яким лютим поглядом дивився на нього вужі Се той сам погляд, котрий в сні заморозив всю кров в його серці! Як блищала до світла різнофарбна різнобарвна луска на тілі гадюки! Се тота сама луска, те саме тіло, що дотикалося його в сні, котрого страшний стиск передавлював його тіло до кості, запирав йому дух в груді, висаджував очі з голови! О, так, се той сам вуж! Його сон триває далі! При меркотячім блискоті свічки Герман бачить виразно, як вуж росте, рушається, простується, підносить голову догори, закручує хвостом широчезні колеса, все ближче, все ближче до нього!..

Га! Що за думка блисла нараз у Германовій голові! Се не вуж, се безмірно довга, зросла докупи і оживлена чарівною силою зв’язка грошей, срібла, золота блискучого! О, так, се певно так! Хіба ж сесь блиск весь блеск, що б’є в очі від вужевої луски, – хіба ж се не блеск золота та срібла? А сесі різнобарвні латки на нім, хіба се не різні векслі, контракти, банкноти?.. О, се певно, се не вуж його обводив своїми велетними збоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто глядить на нього зачарована потвора! Вона певна своєї добичі, вона знає, що її металевим перстеням, її горючому блескові ніхто не уйде! Вона знає, що найпевніше не уйде їй Герман, бо він на дні пропасті, він жертва розпуки, – й вона, вона завела його сюди!

Герман усе все то порозумів в одній хвилині безмірної болі та тривоги тривоги. Він заревів, мов ранений звір, аж вікна задзвеніли від його реву. Він чув, що сеся одна думка валить в порох, в ніщо його цілого враз з його життям, надіями та планами, – його прошибло таке саме чуття, якого мусив дізнавати чоловік, котрого заживо четвертують. Зажмуривши очі, він в скаженій безпам’яті кинувся наперед, горі стіною, вхопив проклятий образ і гримнув ним до землі щосили. Золочені рами розпиралися на боки з лускотом, – але Герман не отямився. Він скочив на полотно, і, мов безумний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нігтями, а далі, приступивши один кінець ногою, хопив за другий і роздер його роздер на два кусні, зім’яв їх в клубки і кинув геть, через вікно. Він був немов в пароксизмі, – груди підносилися і опадали швидко, кров стукала о пульси, і перед очима все крутилося, мішалося, щезало. Він убрався і, мов гонений, вилетів на улицю.

Була північ. Прозірчасті клубки хмар надтягали поволі зі сходу і густою чередою залягли вже більшу половину неба. Крізь невеличкі відступи між ними виднілося темне, глибоке тло дно неба з блискотячими звіздами. Холодний вітер потягав від Губицького лісу. Німі кошари бовваніли в сумерку своїми кінчастими, острими контурами, мов огромні, остро завершені стоги сіна. А нижче, над землею, все тонуло в глибокій пітьмі поміж чорними глиняними чорними сугорбами. Тільки улиця ширшала перед Германовими очима, мов розбурханий і разом замерзлий потік болота. Покрай неї, над ровом, ішла вузенька, утоптана стежка для пішоходів. Герман поквапно спішив нею наперед, спішив, не думаючи куди і за чим. Його гнало щось з дому, йому важко було добути ночі в тій заклятій хаті, і він ішов, ішов ішов наперед долі Бориславом, немов утікаючи перед чимось, немов кваплячись до якогось важного діла.

– Gott’s Fluch über mir! Gott’s Fluch über mir! – воркотав він, нагадуючи кроваве, нам’єтністю, ідіотичним бішенством викривлене лице Готліба, і мимоволі приспішував ходу.

Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинів, фабрик, недолі і муки. Він знав добре, що вся тота різнородна маса тепер лежить мертва, обнята глибоким сном, – а прецінь холодний вітер, що віяв йому просто в лице, так сильно і так болісно разив його нерви, що перед ним немов все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем він був перед кількома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього. Доми заступали йому дорогу, ями, мов отворені смочі пащеки пащі, показувалися перед його ногами, а з тих ям, із страшенної глибіні, чути було роздираючі зойки, прокляття і крики смертельної розпачі та муки конаючих. А заким Герман міг отямитися, привиди щезали, лишаючи тільки в серці його ледоватий холод тривоги, мов застромлені стріли.

– Gott’s Fluch über mir! Gott’s Fluch über mir! – проворкотав він, і поперед його очі з переражаючою живістю перемигнула труп’яча голова перемигнув і цілий кістяк Івана Півторака, – ба, йому здалося, що кістяк Іван стояв ось тут перед ним, насеред дороги, і грозив йому обгнилою кістяною своєю костяною рукою. Тут його думка, що серед усієї тої тривоги шибалася та мішалася, мов птах в самотріску, опинилася на однім предметі, чепилася його, мов потопаючий слабої стеблини.

Що сталося з вірником, що так раптово поблід і послаб, почувши оповідання старого Матія? Чи дійсно ся слабість прийшла так, сама з себе? Чи, може, вірник почувається до чого злого? Пощо Матій питався, коли Іван відійшов від роботи? Чому не хотів говорити нічо більше?.. Сесі мислі насувалися тепер Германові до голови з далеко більшою силою, ніж при виплаті. Він силувався занятися виключно тим ділом, не тикаючим просто його самого, щоб хоть трохи забути все то, що давило і палило його мозок. Він з гарячкою якоюсь почав думати о смерті Івана Півторака, розбирати і розважати всі обставини. Іван мав думку – заробити тілько, щоб міг в Тустановичах купити собі хату і кусень поля, і для того не брав щотижневої виплати, але, жиючи враз з жінкою, обходився дуже скупо її власним зарібком, а свій щадив. Нараз Іван пропав десь, а коли його жінка прийшла до Германа допоминатися грошей, що заробив її чоловік, то Герман увидів, що в книжці видатків стояло виразно записано його власною рукою: «Взяв дня того і того всі гроші».

Але Герман дармо напружує свою пам’ять, щоб пригадати собі, чи він платив коли сі гроші Іванові на руку. Може бути, що Іван взяв їх через руки вірника, як се не раз ріпники роблять. Але що ж виходить із цього всього? Нічого, поки не возьмем на увагу блідості та слабості вірника при оповіданні Матія. Так се значить тоді, що Германів вірник або сам забив Івана чи там пхнув пхнув Івана п’яного до ями, або знав о тім і, може, поділився грішми з забійцею?.. То принаймні певна певна річ, що при трупі не було ніякого сліду грошей. Ах, а Матій же казав, що на Покрови бачив, як якийсь чоловік пив з Іваном. Хто був той чоловік? Чому Матій не хотів сього сказати?.. В тім щось мусить бути!..

Такими невеселими думками занятий, ішов Герман далі, щораз далі, аж опинився геть на самім краю Борислава, де при купці стояло кілька нужденних, старих, гнилою соломою критих хаток, в котрих жили ріпники. В одній з тих хаток, що стояла коло самої дороги, ще світилося. Се світло серед загальної пітьми звернуло на себе Германову увагу. Він тихенько підійшов к хатині і заглянув крізь тісне віконце досередини. Він не знав, хто жиє в тій хатині, і йому зовсім не йшло о то – дізнатися сього. Щось перло його придивитися, як жиють тоті ріпники дома, поза роботою, що говорять, чим занімаються. Та й того не був Герман так дуже цікавий, бо кілько ж то разів заходив він в такі хатки, кілько разів обзирав холодним, згірдним поглядом всю мізероту, котрої повні вони були від гори до споду!

Але нині дивним якимось способом все, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, – усе все, чого діткнувся, змінювалося, перекидалося змінювалося в що інше, мов зачароване. Всякі найщоденніші і найзвичайніші речі показувалися йому нині з нових, невиданих досі боків, – і ось що потягло Германа під віконце нужденної ріпницької хати. Та тут ждало його ще одно, зовсім несподіване зрушення, котре мусило довершити морального перевороту в його душі, перевороту глибокого, страшного, болісного, котрий нині в нім звершався силою всіх вражень життя, наслідком всіх добрих і злих сил, котрі він в собі виробив.

В хаті, до котрої заглянув Герман крізь вікно, все свідчило о страшній нужді і занедбанні. Тісна хатина з голими, давно не біленими, закоптілими стінами подобала радше на гріб, ніж на людське помешкання. Більшу половину вільного місця в ній забирала глиняна піч з припічком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою і накритий грубою веретою. От і тілько всієї постелі! Ні стола, ні стільця не було. На жердці над тапчаном висіло кілька лахів жіночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тілько всієї посуди побачив Герман всередині. На тапчані сиділа молода ще, хоть нуждою і невсипущою важкою працею страшно зіссана і підточена підточена жінка. На ній була брудна, зрібного полотна сорочка і ще брудніша мальованка, а на голові старий чепець і поверх нього надвержена дірява хустина непевної барви, з-під котрої спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час від часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися їй до очей. Герман знав добре тоту жінку – то була вдова по Івані Півтораку. Перед нею, обернений до вікна боком, сидів на припічку старий Матій з невідступною файчиною в зубах.

– Ей, Марисе, Марисе! – говорив старий Матій м’яким, тремтячим голосом. – Не такого я житя надіявся для тебе та й для Івана! Та що! Не знати, чи бог не судив, чи лихі люде не дали!

Марися замість відповіді заридала вголос, захлипала, мов дитина.

– Цит же бо, – уговорював Матій, – не час тепер плакати, нічо не поможе, лиш здоров’я шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо світу, – тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!..

– Ох, господоньку мій, – зойкнула бідна жінка, – або ж я, нещаслива, знала, де він ся подів? Говорив ми, що піде до Дрогобича, а відтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, потому ще десь мав піти. Що небіжчикові не кажу: «От, може би, ліпше було туй де ближче купити яку пустку, – і до роботи близько, і всьо». А він до мене: «Най мене, – каже, – бог боронит від тої роботи, не хочу єї на очі видіти! Волю з голоду здихати гинути межи добрими людьми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хліба, ніж маю ту день бути, в тій западні!» Та й як пішов – і на нинішній день!

Матій порушився на своїм місці, почувши сю мову.

– А коли то було, не знаєш? – спитав він. – Коли Іван пішов?

– Та він вибрався якось вечором на самої Покрови. Не знаю, казали другі, що го ще виділи у Кирницького.

– А потому чи вернув назад з міста?

– Та щось говорили, що вернув, і гроші, кажут, взяв від пана.

– А ти го виділа потому?

– Ні, не виділа.

– А знаєш допевно, що гроші відобрав?

– Аякже! Знаю Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цілий тиждень – нема Івана. Я іду до пана, щоби бодай гроші віддав. «Що, – каже, – то ти приходиш по гроші, а твій чоловік іно що вчора ту був і гроші відобрав!» Ще ся розтріскотав на мене! Та й тілько всього!

Матій слухав тої бесіди з напруженою увагою і, бачилось, укладав щось в голові. Довгу хвилю мовчали обоє.

– Пропало! – сказав вкінці Матій, важко зітхаючи. – Нема що і згадувати! Як му ся який лихий чоловік прислужив, то най му бог відплатит за все! Добраніч, небого! Не плач, не гризися журися, чень-то колись бог дасть добро!

– Ой, уже! – відказала жінка, заходячися з плачу. – Буде мені добро, але аж на тамтім світі, не ту! Бувайте здорові, най вам бог стокротне відплатит, що прийшли мене, бідну, потішити.

Матій, не кажучи і слова більше, вийшов з хатини. Герман сховався за угол і видів ще кілька кроків, як старий ріпник ішов, розкладаючи руками та воркотячи щось під носом, немов нараджуючись з самим собою. Але швидко старий щез в пітьмі, а Герман, ввесь дрижачи з холоду і від навалу нових думок та догадок, став знов під вікно. Його тверде серце таяло на вид тої нещасливої жінки, він виразно чув, що, коли вона говорила – сльози тислися до його очей, – важкі, горющі, давно не видані сльози! Він чув і бачив аж тепер, що з нинішнім днем кінчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Він знав добре, що завтрашній день застане його вже зовсім не тим чоловіком, яким застав його вчора. Переворот вершився бистро в його душі, переворот глибокий і сильний. Що мало бути змістом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не міг застановитися. Та й що йому до того? Коли старий будинок звалиться, коли руїни згорять і спопеліють, то і новий будинок поставити не тяжко. Який, будинок? Пощо? З чого? – покаже час, покаже потреба, покаже совість!

По виході Матія Іваниха, замкнувши двері, стояла довгу хвилю насеред хати, мов остовпіла. Сльози не текли з підпухлих, почервонілих очей, зойку, заводу, плачу не чути було від неї. Вона стояла нерухома і гляділа німо на свою дитину, що спала в колисці. Тільки лице її показувало, який біль лютився в її серці, як вона терпіла. Але хвиля розпуки минула, рвучою рікою вибухло затаєне горе.

– Дитино моя, дитино моя! – ридала вона, припадаючи до колиски. – Нема твого тата, не прийде вже ніколи. А ти, біднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата ніколи, мій ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надіятися? Хто нам допоможе в слабості, в недолі? Хто догляне, порятує? Господи, чому ти зібрав його зо світа, а мене лишив лишив мене на таку тяженьку недолю!..

Хлипання перервало її завід. Дитина в колисці пробудилася від її голосу і підняла головку вгору, витягла рученята до мами.

– Та-та-та!– пролепетала дитина. – Та-та-та!

Бідна вдова заридала ще дужче. Невинний, любий голос дитини різав її, мов ніж, у серце глибоко. Вона цілувала ручки дитини, обливаючи їх гарячими сльозами.

Герман стояв під вікном, мов громом прибитий. Сесь образ нужди, розбитих надій, розпуки, побіч дитинячої несвідомості, довершив того, що не довершили всі різнородні а такі сильні враження нинішнього дня. Гарячі сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишені цілу купу срібняків. Він розмахнувся і з цілої сили кинув ними крізь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дзенькнуло срібло, розсипаючись по хатині. Той брязк і дзенькіт проразив Германа не менше, як саму Іваниху. В його ухах він звучав як зойк нарікання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила повергла його, і він пустився щомоці втікати щосили утікати горі улицею, аж земля під ним задудніла.

– Господи, що се таке? – скрикнула перелякана Іваниха, почувши брязк вибитої шиби. Вона озирнулася і зачудуваним оком дивилася на срібло, що котилося в різні сторони по хаті. Що се? Відки тот несподіваний дар? Хто змилосердився над її нуждою і таким чудним способом посилає їй поміч?.. Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив її. Вона вибігла надвір, – але під хатиною не було нікого, тільки швидкий стук людських кроків по улиці показував, куди утікав Герман.

І що дальше?

Ex, милі читателі, дальше життя пішло своїм звичайним ладом, – Герман в доброго чоловіка не перемінився. Його милосердний порив під вікном бідної вдовиної хати був хвилевий; хвиля минула, і він мусив знов статися тим, чим зробило його ціле життя – холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стон нужди і сльози вдовині.

І Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Іваниха і Матій удались до суду, щоб перепровадив слідство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совість мовчить? Кого доля засудила на потолочення, той буде потолочений, ніякий суд не видвигне його, хіба він сам видвигнеться. Але се далека-далека історія.

Примітки

Маткою називається головна жила, або грубий поклад земного воску. Поклади такі стрічаються досить рідко, і хто до нього докоплеться, може бути певний великого зиску. – Прим. І.Франка.

Кінцівка від слів «І що дальше?» дописана для окремого видання 1884 р., у версії 1877 р. її не було.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 426 – 441.