Хома з серцем [Первісний варіант]

Іван Франко

Казка

1

Якось-то раз в саму глупу північ ішла селом бабуся, вся в білому, з великою торбою за плечима. Іде й спотикається, паличкою поперед себе дороги шукає, зовсім так, як сліпа. Аж ото насупроти неї чалапкає друга бабуся, чорна-чорна, як вуголь, уся в лахмітті, обшарпана, обтраскана і також з торбою за плечима.

– Пома[га]йбі, Доленько! – казала чорна бабуся.

– Здорова була, Бідонько! – відповіла Доля.

– А куди се ти плетешся, небого? – питає Біда.

– Та от іду до Іванихи, знаєш, отут на Зарінку. Власне сьогодні має їй бог хлопчика дати. То хочу йому дещо подарувати.

– Та візьми й мене з собою! Я видюща, навіть в пітьмі бачу, я тебе проведу. А то ти сама, сліпуючи, розіб’єшся де о пліт або в рів упадеш.

– Та добре, сестрице, веди. Йому й так, мабуть, без тебе в життю не обійтися.

– Видима річ! – підхопила Біда. – Нема й не було того, хто б в життю моїх рук уйшов. Хіба що зараз умре по народженню.

– Е, Іванишиному хлопцю се не суджено, – каже Доля. – У неї, бідної вдови, шестеро дрібних дітей, а се має бути семе. Вже по смерті батька родиться – значить, мусить жити.

– Го, го, го, Доленько, – зареготалась Біда, – ти щось так говориш, як коли б в моїй норі на терновій подушці три ночі проспала.

– Так або не так, – відказала Доля. – Вже я знаю, що говорю. Але гов! Ми вже, мабуть, під хатою.

– Так і є, – сказала Біда. – У вікнах світиться, в печі горить, дитина пищить.

– Ходімо ж до хати! – сказала Доля, і обі бабусі відразу вчинилися в хаті, не відчинивши дверей.

– Помагайбі, Іванихо! – сказала Доля.

А Іваниха, тільки що вродивши хлопчика, навіть без помочі баби, поралась коло печі, гріючи купіль для дитини. Була се крепка, здорова жінка.

– Бог вас приносить, гостеньки! – сказала Іваниха. – Сідайте!

– Ні, небого, ти сама лязь, а ми тут за тебе упораємось. Не бійся, ми знаємо, що кому бог судив, то й зла ніякого тобі не зробимо.

Іваниха лягла на постіль. Біда сіла їй в головах і проганяла сон з її повік, от так, як уліті старовлива мати проганяє мухи з очей дитини. А Доля тим часом поралась коло печі, злагодила купіль для дитини, вийняла з своєї торби пару пеленочок і взяла дитину від матері, щоб її скупати.

– Постій, постій, Доленько, – спохватилась Біда. – Адже ж і я мушу щось своєму похресничкові до купелі дати!

І пошолопавши довго в своїм кошелі, витягла відтам завинений у десятьох шматках «дурний» крейцар, ще й продірявлений, обіздріла його, обнюхала та й кинула в купіль.

– І за те спасибі! – сказала Доля, хухнула тричі на воду і положила в неї дитя.

– Що ж би то я йому дала? – почала міркувати Доля, купаючи дитину.

– Обіцяй йому гарну жінку! – підхопила Біда.

– Е, гарна жінка – великий клопіт, – відказала Доля.

– Ну, то дай йому багато грошей! – каже Біда.

– Багато грошей мати, то так як на бистрім коні їхати – можна голову зламати, – задумчиво відказала Доля.

– Ну, то зроби його великим паном, – сказала Біда.

– В такім разі треба б йому серце заморозити, – відказала Доля.

– Е, тобі-бо не догодиш! – каже Біда. – Ну, то не дай йому нічого більше, лиш одно велике та гаряче серце!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 504 – 505.