2. Як Сову обирали царем

Іван Франко

Було колись так, що всі птахи зібралися докупи і почали міркувати, що як же се так, що вони не мають царя? Десь люди мають стілько своїх царів, звірі мають Льва, а ми, бідні птахи, не маємо нікого, хто б нас боронив у нещасті і робив між нами порядок. Нібито Орел називається нашим царем, але що нам з нього за пожиток? Він собі гніздиться по найвищих горах, літає попід саме сонце, а на нас, бідних птахів, хіба тілько погляне, щоб одного або другого вхопити собі на страву. Що нам з такого царя, що не знає нашого життя, не дбає про наше горе?

Було там багато такого нарікання. Кождий говорив, що знав: кури кудкудакали, гуси гегали, качки квакали, журавлі курлюкали, бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, – одним словом, гомін такий був, що не суди господи. Тільки одна Сова, надувшися, сиділа тихо і вдавала з себе страх мудру. Далі птахи завважили се й кажуть проміж себе:

– Гей, слухайте! Отся Сова мовчить, певно, вона знає більше від нас усіх!

– Певнісінько, – мовили інші, – адіть, яка у неї голова величезна.

– Ще й окуляри на носі! Та вона, певно, весь день у книгах та письмах читає.

– Знаєте що, виберім її за царя. Нам мудрого царя дуже треба.

– Добре, добре!

Пішла така гутірка поміж усім птаством, і всі крикнули:

– Добре, добре! Сова нехай буде нашим царем! Вибираємо Сову! Многая літа Сові!

Як згода, то згода! Зараз почали зносити все, що потрібне для коронації: пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дорогі масті. Почалися співи, бузьки дзьобами викресали огню і розложили ватру, накидали в огонь пахучого кадила, – одним словом, парада, як належиться. Аж тут десь-відкись надлітає Ворона. Вона не була на нараді, а тепер, летячи понад те місце, побачила пташину нараду і думає собі:

«Ов, а се що таке? Треба подивитися ближче!»

А птахи й собі, побачивши Ворону, почали гомоніти:

– Ось летить Ворона! Варто би послухати, що вона скаже. Адже ж се також розумна птиця, з вершки рибу виймає, – ану, може, вона скаже нам щось мудрого.

Наблизилася Ворона, привіталася з гуртом та й питає:

– А що се у вас, панове, за зборище таке? Який празник справляєте? Чи Синицю замуж віддаєте, чи, може, Чижиковим дітям іменини справляєте?

– Не вгадала! Не вгадала! – загули птахи. – Царя вибираємо.

– Царя вибираєте? От новина! Ну, ну, нівроку! А на кого ж голосуєте?

– Та бачиш, на Сову. Думаємо, що вона наймудріша з нас усіх, то нехай би царювала.

– Сова? Наймудріша? Сова має нам царювати? Та що ви, подуріли чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота криводзюба просторіка, що й слова по-людськи не вміє сказати! Вона мовчить не для того, що все знає, а для того, що дурна, як пень. А її окуляри, то одна мана, – вона навіть азбуки не знає! Ні, як має Сова бути нашим царем, то я зараз дам собі обскубти все пір’я і запишуся до повхів або до щурів і не хочу признаватися до того, що з яйця виклювалася! І не могли ви вибрать хоч Паву, хоч Журавля, хоч Соловія – то бодай би видно, що є чим похвалитися. А зрештою пощо вам нового царя, коли маєте Орла? Кажете, що він не дбає про вас. Та певно, він не буде розщибатися, щоб кождому до дзьоба ввіткнути все те, чого кому треба. Се не царське діло. Кождий дбай сам про себе. А для слабих уже се багато значить, коли в тяжкій годині можуть покликатися на поміч міцнішого. Не раз саме ім’я міцного заступника може відвернути від нас лихо так, як від зайців, що покликалися на місяць.

– О, о, о! – закричали птахи. – А се що за чудасія? Як то так зайці покликалися на місяць. Ану, говори!

– Слухайте, – мовила Ворона, – я вам розповім.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 130 – 132.