3

Іван Франко

– Лесихо, Лесихо! – чути голос якогось косаря з-під лісу.

Лесиха встала, приложила руку над чоло і вперла очі в далечінь.

– Чи не видите, онде три ваші корови в вівсі? – кричав голос дальше.

Із лісу долітало галайкання і верескливий спів Василя:

Ой там на горбочку

Сидів дідько в черепочку,

А ми його не пізнали…

Гей…

(оте «гей» тяглося безконечно довго).

мати ж моя, мати,

Пусти мене погуляти…

Го-о-о-а-усподи, воззвах тебі, услиши мя!..

– Ах, чортів накоренок! Уже знов змалював! Бодай же ти з себе печінки викричав! Василю, гей! Василю, гей! Дідьча би тобі мати в печені всадилася! Ту-у-мане вісімнадцятий, на! А не видиш, що корови в шкоді – га? А, повилазили би тобі тоті сліпаки, та би тобі повилазили!

– Господи помило-о-ой! – ішов відгук із лісу. Те «лой» тяглося знов дуже довго і згубилося вкінці десь у далекім темнім лісі.

– Галаю – на, Галаю! – закричав знов косар з-під лісу. – А не виженеш ти собі корови з царини? Вигнало би тебе, як Бачинську гору, га!

– Ой, туду, ду, ду, ду, ду, ду, за волами я йду! – репетував Галай з лісу.

Косар, мабуть, стратив терпливість, ухопив косу на плече та побіг сам виганяти корови з вівса. Ввігнав їх у ліс і щез за ними в темряві зелені. Лиш незадовго чути було крик і ревіт Василя.

– А то, то, то! – приговорювала Лесиха, знов схиляючися до жнива. – Най з нього там і третю шкіру здійме, слова йому не скажу! Най пантрує худоби, а не галайкоче!

Вечоріло. Сонце пишно закотилося за сині гори. Мряка зачала налягати на луки і клубитися чимраз ширше сивими туманами. З-під неї, мов дитина з-під теплої перини, обізвалися деркачі. Перепелиці запітпіліткали з жита. Вітер повіяв від мочарів теплом та запахом сирого лепеху і татарського зілля. Любо якось та легко ставало на серці.

Наші женчихи дожали нивки, поставали, повипростовували крижі та відсапували.

– Ладний деньок буде завтра, – промовила Лесиха якось ласкавіше, як звичайно. – Богу дякувати, що ми тут нині впоралися. Завтра треба буде ячмінь на Базарищі схопити.

– Ладна ніч буде нині! – прошептала Горпина, легко почервоніла і зітхнула.

Анна всміхнулася до неї, та якось сумно, мов крізь сльози. Вона одна знала про тайну Горпининого дівочого серденька, про її любов до вродливого чорнобрового парубка Митра Грома.

– Ну, чого стоїте! Анно! Хопти узбирати, коровам до припусту! Ти, дівко, бігай телята напій! Ну, борше!

Анна зараз метнулася мовчки, радніше, як звичайно. Чаруюча сила лежить в однім-однісінькім слові! Горпина підбігцем і приспівуючи поквапилася додому, а стара Лесиха, положивши серп на голову вістрям до хустки і завдавши собі на плече сніп-первак, гордо помела за нею. Остатня прийшла додому Анна, двигаючи на плечах велику верету свіжого, пахучого та цвітистого бур’яну. Корови чекали вже на неї, а побачивши свою звичайну вечерю, зачали ричати з радості і стовпилися разом коло сіняних дверей, чекаючи, аж прийде черга на кожду йти до сіней, перекусити смачного зілля і віддати в чистий скопець свій цілоденний запас молока.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 260 – 261.