2. О. Нестора приводять до тями

Іван Франко

Сінешні двері тої офіцини, де було помешкання о. Нестора, були широко отворені. Крізь двері видно було людей, що стояли в присінку; се були: Гапка, садівник і Гадина. Сей остатній, вибравшися косити траву під вікном о. Нестора, побачив, що не тільки сінешні двері офіцини були незамкнені, але й другі двері, що вели до покоїв о. Нестора, були нарозстіж отворені, а, зазирнувши досередини, побачив, яке нещастя сталося з о. Нестором, і наробив крику.

Пані Олімпія хитким непевним кроком наблизилася до групи, що стояла в дверях помешкання о. Нестора, і не сміла ввійти досередини. Люди розступилися мовчки перед нею. Всі були бліді і перелякані.

– Та що тут сталося? – зламаним голосом запитала пані Олімпія.

– Нещастя! – відповів садівник. – Єгомость убиті! Адіть, онде лежать.

І він показав у півтемну просторінь. Від сінешніх дверей видно було все в передпокої; двері з передпокою до покою також були отверті, а насеред покою, близ ліжка, видно було недвижну темну масу. Тільки привикнувши до сутінка, що панував у покої (вікна в покої і в передпокої були позаслонювані), можна було розпізнати стать чоловіка, що лежав горілиць, розкиданий на землі, обернений головою до порога, в калюжі крові.

– Господи! – скрикнула пані, зирнувши досередини, і перехрестилася. – Відверни і заступи від такого!

Всі мовчали, а пані Олімпія чула, що всіх очі з якоюсь бездушною цікавістю, з якимись глухими підозріннями та докорами звернені були на неї. Під перехресним огнем тих німих поглядів вона почула себе дуже ніяково, та в глибині її душі кричало щось: «Не дайся! Покажись сильною, спокійною! Не дайся!»

– Треба зараз післати по жандармів, – буркнув понуро садівник. – Тут очевидна річ, що якийсь кримінал стався.

Сі слова були для пані Олімпії мов перший вистріл, що розпочинає битву, мов острога для коня. В її очах блиснула енергія. Неспокій пропав, вона випрямилась.

– Очевидна річ, кажете? А ви були всередині, в покої?

– Та ні, ніхто не був, – відповіла Гапка. – Страшно, а може, й не належиться… або я знаю.

– Хоч по війта треба післати, – доповів її думку садівник. – Самим ніяк не слід приступати до вбитого.

– Та хто ще знає, може, він і не вбитий? – промовила пані.

Всі видивилися на неї. Таке припущення нікому з них і в голову не прийшло від першої хвилі, коли побачили о. Нестора на підлозі, простертого в кров’яній калюжі. І тепер ніхто з них не вірив сьому, та проте всі ахнули з несподіванки. Пані не давала їм часу отямитися.

– Ходіть лишень! Погляньмо ближче! Адже чоловік! Хто знає, чи є пощо кликати війта і жандармів. А коли треба буде, то, звісно, покличемо.

Сі остатні слова, висказані спокійно і рішучо, трохи направили неприємне вражіння, яке спочатку зробили слова пані Олімпії на всіх присутніх. Звільна, осторожно, ненастанно озираючись довкола, всі пішли наперед. В передпокої не добачили нічого підозреного. До покою ввійшла перша пані Олімпія, та вона, як здавалось садівникові, уникала якось дивитися на о. Нестора, а тільки, обійшовши його здалека, почала пильно роздивлятися по покою.

– Тут все в порядку, – промовила вона. – Не видно, щоб які-небудь злодії…

Та тут перервав її слова голосний окрик Гапки:

– Прошу ясної пані! Єгомость живі! Єгомость ще дихають!

– Господи! – скрикнула пані, та таким якимось голосом, відмінним від дотеперішнього, не то радісним, не то смертельно переляканим, що всім мов ножем у груди кольнуло.

Гапка тим часом припала до о. Нестора. Приклякнувши на коліна, вона піднесла його голову з землі. Лице о. Нестора було страшенно бліде, чоло і волосся все в крові, сорочка на груді також кровава. Він дихав, але очі його були замкнені, немов у глибокім сні. Впрочім, був роздягнений, тільки в сорочці і штанах; ліжко було зім’яте, але на ньому не видно було слідів крові; видно, що катастрофа стряслась над ним вночі, коли він уже спав, але не в ліжку.

– Води, Параско! Води подай! – крикнула Гапка, котра славилась в селі тим, що вміла «давати раду» в припадках наглої і тяжкої слабості.

– А я би радив зараз післати по війта і шандарів, – мовив садівник, роззираючись по покою і передпокою. – Он те вікно в передпокої отворене, туди міг ввійти лихий чоловік, пек би йому було!

– Але ж хорого чоловіка треба рятувати! – скрикнула Гапка і при помочі Параски почала обмивати голову о. Нестора і тверезити його.

Пані тим часом стояла мов остовпіла, не сміючи зирнути на те, що її служниці робили з о. Нестором. Тільки слова садівника оп’ять укололи її, мов шило.

– Ану, переконайтеся, чи справді вікно відчинене! – промовила вона, видимо силуючись бути спокійною.

Садівник приступив до вікна, відсунув стору і попхнув вікно, щоб його отворити. Показалось, що вікно не вітворяється. Долішнього скобля бракувало, але верхній був засунений і держав.

– Бачите, що вікно замкнене, – промовила сумовито, але з певним тріумфом у голосі пані Олімпія.

В тій хвилі о. Нестор відкрив очі, а з його груді роздалося глибоке, протяжне, болюще стогнання:

– Оооо! Оооо!

– Живий! Живий! – оп’ять, мов перелякана, скрикнула пані Олімпія. Вона попробувала глянути на нього, але зараз же відвернулася, мов від виду гадюки.

– Ох, не можу бачити крові! Не можу бачити ран! – скрикнула вона.

– Най ясна пані будуть спокійні, – мовила Гапка, котра тим часом промила чоло і лисину о. Нестора. – Тут ран великих нема, тілько отсей один синяк, із котрого потекла кров. Від того єгомость чень не згинуть.

– А на груді відки кров? – запитав Гадина. – Ади, сорочка вся кровава.

Гапка розіп’яла сорочку на о. Несторі, але рани на груді не було ніякої. Кров на сорочці походила, очевидно, з тої самої рани на голові.

Гапчині слова справді вспокоїли паню Олімпію. Коли рану промито, пані остаточно здужала пересилувати себе і поглянути зблизька на о. Нестора. Тепер він зовсім не був такий страшний, як перед хвилею. Блідий, мов труп, непритомний ще, він, проте, дихав правильно, стогнав міцно, зовсім не харчав, як конаючий. Рана на горішній часті чола, трохи з лівого боку, була велика, майже як долоня, вся синя, аж чорна, напухла, і тільки з одного боку, на протягу якого півтора цаля, шкура трісла і з розсілини плила ще й досі кров. Гапка заходилась, власне, при помочі мокрого рушника і губки спиняти кров. Приглянувшись уважно рані, пані Олімпія спокійно і рішучо промовила:

– От іще люди! Якого страху мені завдали! Розбійники! Убитий! Бог знає, що видумали! А то простісінька річ: о. Нестор уночі впав з ліжка та й о щось тверде вдарився головою. Се з ним уже пару разів траплялося, тілько що досі ніколи так не розкалічився. Ну, та се ще не є нічого страшного. Кілька день полежить та й буде здоров. А ви вже зараз і війта, і шандарів! Тьфу! Доктора – хіба що доктора треба буде спровадити, та й то не конче. Рана зовсім не є небезпечна. Потовкся троха, закровавився, але то нічого.

– Але прошу ясної пані поглянути, кілько тут крові з него зійшло. І молодого б се ослабило, а то ж старий чоловік. Доктора конче потрібно, – промовив садівник, котрого рішучі слова пані Олімпії почали було вспокоювати а котрому, проте, власне чуття шептало, що тут щось та не так.

– Прошу ясної пані, єгомость досі ніколи вночі не падали з ліжка. Вони сплять спокійно. Та й о що би тут таке могли вдаритися? – неосторожно вмішався Гадина.

– І що ти тут мішаєшся? – офуркнулася пані Олімпія. – Чого тебе тут потрібно? Волиш іти до своєї роботи, ніж тут очі витріщати та дурниці говорити!

– Та я так лишень… я нічого, – пробулькотів Гадина, змішаний не стільки словами, скільки громовим поглядом, який кинула на нього пані Олімпія і котрий він добре знав. Для того, не гаючись довше і заспокоївши свою цікавість, він вийшов з покою, взяв косу, що стояла оперта о стіну знадвору, і, обійшовши фірткою через сад до огородця перед вікном офіцини, принявся завзято викошувати високий бур’ян, що заповнював той огородець зеленню, цвітами та запахом свіжої ростинності.

В покої тим часом служниці порались коло о. Нестора. Пані Олімпія, раз підхопивши думку проте, що о. Нестор, чи то в неспокійнім сні, чи в якій-небудь слабості кидаючись на ліжку, випав з ліжка вниз головою і вдарився о щось тверде, хоч би о дерев’яну ніжку ліжка або о «хлопця» до ззування чобіт, держалась тої думки твердо, повторяла її на різні лади, немовби старалася вмовити в себе і в усіх окружаючих певність і віру, що іменно так, а не інакше воно сталося, а інакше й бути не могло.

А скоро так було, пригода тратила всякий сенсаційний, кримінальний характер, ставалась звичайним нещасливим випадком, в котрому ніхто не винен, з котрим нема що й носитися. Сей погляд силою мимовільної сугестії швидко уділився не тільки Гапці й Парасці, але навіть недовірливому садівникові, котрий якийсь час іще щось воркотів, пильно придивлявся то до кантів ніжки, то до «хлопця», о котрий о. Нестор звичайно ззував із себе чоботи без ніякої чужої помочі, і остаточно, напівпереконаний, здвигнув плечима і похитав головою.

– Га, та, може, воно й так було. Або я можу знати. Коли ясна пані кажуть, що се вже не перший раз він так спадає з ліжка…

– Авжеж, авжеж! Я се найліпше знаю, бо звичайно рано заходжу до нього. Він сам мені не раз се говорив! – поспішно мовила пані.

– Та то так! О випадок не тяжко, а ще такому старому чоловікові. А в покої, кажуть ясна пані, нічого не бракує? Не видно, щоби ту хто що господарював?

– Адже самі бачите, що все в порядку. Шафи позамикані, комода заперта. Якби злодії були, то, певно би, не таку замішанину лишили. Шукали би грошей, ну, а знаєте, як чужі люди грошей шукають, а ще вночі, то не дуже о те дбають, щоби все в порядку лишити.

– Та то правда, – мовив садівник, чимраз сильніше переконуючись о правді слів пані Олімпії. – Тілько ось що, прошу ясної пані. Як ми сюди прийшли, то двері були поотворювані.

– Як то поотворювані? – здивувалась пані Олімпія.

– Гадина сказав, – вмішалася в розмову Параска, – що, забираючись косити траву в городці, посмотрив отсі сінешні двері. Так якось припадком посмотрив – двері незамкнені. Отворив їх, заглянув до сіней, а двері до передпокою і до покою єгомостя обоє нарозтіж повідчинювані. «Відразу, – каже, – мене переполох обгорнув, бо о. Нестор звичайно дуже старанно на ніч замикався».

– Ну, ну, ну! Замикався! Се вже він бреше! Часом замикався, то правда. Але часом – звичайно, старий, слабовитий, непам’ятливий, та й забуде замкнути. Чи раз я сама заставала рано двері його передпокою незамкнені, хоч він іще спав!

– Я також пару разів заставала двері незамкнені! – потвердила Гапка, все ще пораючись коло о. Нестора, котрий, помимо всяких старань, не приходив до себе, а тільки стогнав і важко дихав.

– Ну, дівчата, – мовила пані Олімпія, – треба конче щось робити з ним! Гей, дядьку! Поможіть нам підняти його та покласти на ліжко! Не можна ж хорого так лишити на підлозі.

– А я думаю, прошу ясної пані, чи не добре би було змити його груди і плечі зимною водою, – може би, так борше прийшов до себе? – мовила Гапка.

– Добре, добре! Ну-ко, піддержіть його! Знімайте з нього оту сорочку! Так! Ось вода!

І всі четверо, не виключаючи й пані Олімпії, почали мити і натирати о. Нестора. Свіжа холодна вода справді підбадьорила хорого. Він підвів голову, в очах заблищав огоньок свідомості. Стогнання зробилися живіші, голосніші, та з-поміж них почали прориватися невиразні, уривані слова.

– Ой! Бо-о-лить! Ой… як же тя-жень-ко! Голова! Де мо-о-я голова? Хто ме-е-е-ні голо-о-ву взяв? Оооо!

– Маячить! Нещасний! Видно, в голові біль тяжкий чує! Ану, Параско! Живо ліжко постели! Перенесемо його на ліжко!

– А сорочку чи сю саму на нього надінемо? – питала Гапка.

– Е, ні! Я зараз вийму чисту з комоди! Хіба ж можна хорого в такій закровавленій сорочці класти? Доктор приїде, люди поприходять – де ж се можна, щоби панотець так лежали.

І вона, не гаючись, виняла з комоди білу сорочку і наділа її на о. Нестора, котрого опісля три женщини при помочі садівника поклали на ліжко. Пані Олімпія сама поправила йому подушку, підложила яська так, щоб хорому було якнайвигідніше.

– Я би радив до голови оковити прикладати, – мовив садівник. – Се на такі рани дуже помагає.

– Не бійтеся, ми се і без вас знаємо, – відповіла Гапка, котра почала знов поратися коло пораненої голови о. Нестора, перемиваючи закровавлений рушник та губку. О. Нестор при найлегшім дотику до його голови стогнав страшенно, судорожно хапався пальцями за подушку, за груди, за що міг і тратив притомність. Очевидно, біль був страшенний. Та коли Гапка поперемивала все, а пані Олімпія зі свого покою принесла в фляшечці оковиту, котрою намочено губку і приложено до рани, він швидко вспокоївся, і здавалось, що заснув.

– Не треба йому надто докучати. Вступімся від нього, лишім його в спокої. Як трошечка проспиться, то сон покріпить його, – говорила спокійно, лагідно пані Олімпія, мов мати, дбаюча о спокій хорої дитини. Перший садівник послухав її слів і, вклонившися їй, пішов до свого діла.

– А ти, Параско, візьми собі води і вимий тут підлогу, – промовила пані з тим самим спокоєм. – Адже ж не випадає, щоб отака калюжа крові тут лишалася. Вимий добре і піском посип. Нині літо, швидко висхне, а хорому се не пошкодить.

– Слухаю ясної панії – промовила Параска і, вхопивши коновку, побігла за водою.

Розпорядившись отак, пані аж легше відітхнула.

– Ой господи! – мовила вона, обертаючись до Гапки. – Тай перелякали ж мене! Я вже думала, чи справді тут яке забійство не сталося! Вся помертвіла! Бо подумати лишень, якби, не дай боже, справді щось таке сталося на моїм обійстю, та ще з єгомостем! Господи! Та ж я не пережила би того встиду, того поговору людського! Та богу дякувати, що сим разом відвернув від мене се нещастя! А як думаєш, Гапко, він дійде швидко до притомності? – перервала нараз свої сердечні виливи і, приступаючи близько до Гапки, з якимсь острахом вдивлялася в бліде, старече, напівтруп’яче лице о. Нестора.

– Не знаю, прошу ясної пані, – мовила Гапка, також видивляючись в о. Нестора. – Щось мені та його рана не подобається. Вона, мабуть, тяжча, ніж мені зразу здавалося.

– Тяжча? Як то тяжча?

– Боюсь, що то не тілько шкура прорвалася, але під нею й кість проломана.

– Що ти говориш, Гапко! Де ж то може бути?

– Не знаю напевно. Але коли я доторкнулася зраненого місця, то здавалося, що кість подаєся під пальцем.

– Але ж, Гапко! Якби кість була проломана – адже там під нею мозок – то він би вже не живі

– Ні, прошу пані! Буде живий. Се ще не конче, щоб відразу вмер. Але мені таки здаєся, що мозок у него нарушений. Бо від чого ж би він так довго лежав непритомний? А коли мозок нарушений, то вже бог знає, чи й прийде він до себе.

– Ну, Гапко! Не згадуй про таке! – промовила пані немов з докором, але з таким якимось відтінком бодрості в голосі, що бистріший від Гапки слухач був би підмітив якусь таємну радість при такім ореченні.

Власне прийшла Параска з водою, і пані зараз змінила тему розмови.

– Ну, Гапко, ходімо лагодити деяке снідання. А ти, Параско, будь тут, а якби хорий прокинувся, то покличеш або мене, або Гапку.

– Тут конче треба, щоби хтось раз у раз при хорім сидів. І то хтось тямущий, – мовила Гапка.

– Ну, таж маємо… Господи! А я загуталась та й про головне й забула! А ще сюди йдучи, думала про нього. Гапко! Що се значиться, що Деменюка нема? Де Деменюк?

– Не знаю, прошу пані! Я відучора вечора його не бачила.

– Як то, і не ночував дома?

– Не знаю, я його не бачила ані вночі, ані нині рано.

Отак розмовляючи, вони обі вийшли з офіцини на подвір’я. Пані Олімпія зирнула у городець перед вікном, де Гадина вже докошував бур’ян.

– Слухай, Гадино, – обізвалась пані, – ти не бачив де Деменюка? Коло єгомостя треба би комусь раз у раз сидіти. Я не все маю час, Параска ще менше, а Деменюк був би до сього найліпший.

– Я бачив Деменюка, але не нині, а ще вчора вночі, – мовив Гадина.

– Вночі? О якім часі?

– Не знаю. Вже було темно. Ага, та саме перед тим, як ясна пані мене здибали на подвір’ї.

– Де ж ти його бачив?

– А тут.

– Де тут?

– В помешканні єгомостя. Єгомость розмовляли з ним досить довго, а потім він пішов геть. Казав, що йде до коваля Гердера.

– Як же ж ти се бачив? Як чув?

– Я ходив по саду… садівник мене просив обійти, чи хто де не закрався… Дивлюся з тамтого боку, в вікні у о. Нестора світло. Я підійшов під вікно і бачив…

– Що ж ти бачив? що? – поспішно питала пані. Поза її плечима пішов мороз, по лиці розлилася смертельна блідість, на чоло почав виступати холодний піт. Гадина не бачив сього. Він стояв з косою в руці і похилив лице вниз, бачачи по невчасі, що непотрібно вирвався з сим оповіданням, котре може наробити йому біди.

– Ну, говори, говори, що ти бачив? – налягала пані.

– Та нічого особливого! – відбріхувався Гадина. – Те, що кажу, те й бачив. Застукав хтось до дверей, о. Нестор запитав: «Хто там?» Відповідає: «Я, Деменюк». О. Нестор вітворив. Увійшов Деменюк, оба почали розмовляти…

– О чім?

– Або я знаю, о чім? Я не міг чути. Те тілько я чув, що Деменюк сказав: «Іду до Гердера».

– І вийшов?

– Та вийшов.

– Ти бачив, як вийшов?

– Бачити не бачив, але чув, як о. Нестор замкнув за ним двері.

– Замкнув?

– Замкнув.

– На замок?

– Здається, на замок. Я чув, як ключ ценькнув у замку.

– Ну, а потому що було?

– Я не знаю. Я пішов геть, пішов спати.

– А де ти спав?

– Та ось тут, у своїй комірці.

Пані Олімпія перевела сей перший протокол з Гадиною в чотири очі, сперта руками на плоті городця; за плотом, віддалений о кілька кроків, стояв Гадина з косою в руках. Гапка зараз із помешкання о. Нестора пішла до кухні, а Параска мила підлогу в покої о. Нестора. Пані і Гадина говорили швидко, притишеним голосом, хоч довкола не було нікого, хто б їх міг підслухати, бо садівник зі своїм псом власне обходив сад і находився досить далеко від них. . – Ну, – мовила пані, трохи вспокоєна словами Гадини, – надіюсь, що Деменюк швидко прийде! Докошуй сей бур’ян і знеси його до стайні, а потому прийдеш до мене до покою, то я тобі скажу, що маєш далі робити.

І вона пішла півперек подвір’я до свого помешкання. Але тут немов щось спинило її на порозі. Якийсь несупокій затрепався в її душі. В грудях зробилося так тісно, що їй формально булося страшно ввійти між чотири стіни свого непривітного помешкання. І вона пішла далі, до руїн старого двора, вигоном до улиці, а в її голові вертілася все одна думка:

«Бестія сей Гадина! Він щось знає, та не хоче сказати! Він щось бачив, щось чув більше, ніж говорить! Ну, та вже я видобуду се від нього! Він мені мусить усе виспівати! Тілько помалу, зручно, осторожно, не перехапуючись! Господи! Як же ж ся півгодина мене змучила! Та се ще нічого. Що то далі буде?»

В тій хвилі очі її, склонені вниз, мимохіть якось піднялись угору, визирнули на улицю. І в тій же хвилі ноги під нею задилькотіли, в груді сперло дух, немовби й серце перестало битися; холодний піт виступив по всьому тілі. Пані помертвіла, стала на місці мов вкопана, а в очах її потемніло. Найстрашніший привид не був би так перелякав її, як те, що вона тепер побачила, хоч се була дуже проста, звичайна, натуральна річ. Вулицею долі селом ішов жандарм, звичайний патрулюючий жандарм, в чаку з когутячим пір’ям, в мундирі і з карабіном. Побачивши паню дідичку, він салютував їй, та, на диво – і се, власне, зробило на пані таке могуче вражіння – не минав двора, а скрутив з дороги і почав іти прямо до пані Олімпії.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 309 – 318.