5. Громада у дворі пані Торської

Іван Франко

Вість про страшну пригоду в дворі вже коло десятої години рано розбіглася блискавкою по селі. Ніхто не вмів докладно сказати, від кого її чув уперве, бо хто тільки здибався з другим, то показувалося, що оба вже знали, що в дворі щось сталося. Одні казали, що рабунок другі, що крадіж, треті, що забійство. Жінки бігали від хати до хати, оповідаючи про страшно покалічені трупи пані, панича і всіх тих панів, що вчора тут гостили і потім заночували. Говорено о розбійниках, що вночі напали на двір, шукаючи грошей, то о якихось жидах, то врешті о циганах, котрих банда два дні тому переходила через село, а не діставши в дворі нічого, мала грозити пані страшною помстою.

Аж три сусідки нараз прибігли з тою звісткою – розуміється, кожда з різними відмінами – до війтихи з тим, щоб вона розповіла все свому чоловікові. Війт зразу не хотів вірити, але, коли жінки почали божитися, що чули се від людей, що отім ціле село говорить, плюнув сердито, вдягнув сіряк, перевісив поверх нього торбу з урядовою бляхою і, взявши палицю в руку, пішов до двора. Поки йшов дорогою, до нього з кождого вигону підходили цікаві чоловіки і жінки, здоровкались і зараз починали несміло:

– Та що, пане начальнику, чи то правда?

– Що чи правда?

– Ну, та теє… в дворі, кажуть, щось там теє…

– Сеє не теє! – відповідав сердито війт. – Я нічогісінько не знаю. А ви відки чули?

– Та говорять. Усі в селі говорять. Уже й не тямлю, хто мені перший сказав.

– Та хто перший? – доповідала якась язиката жінка. – Всі перші. По селі як би в дзвін ударив, щось-то в тім мусить бути.

– Ну, то ходіть зо мною до двора, переконаємося.

– Правда є! Се найрозумніша річ. Пек-іму, та чень же люди не зловили.

Від війта до двора було неблизько, І по дорозі юрба все росла та росла. Серед неї особливо голосно балакав та перебігав від одного до другого Цвях, котрого рано жандарм казав випустити з громадського арешту і котрий відтоді мов навіжений бігав по селі, розносячи вість про те, що в дворі сталося щось страшного, та все додаючи, що ось перед хвилею чув се від сього або того сусіда, власне, від такого, котрому він сам перед хвилею сказав.

– Ну, люди, – сказав війт, коли вже були близько двора, – так, як ми тут є, чень усі не підемо до двора.

– Чому ні! – роздались крики серед юрби. – Що нам хто зробить? Ходімо!

– Але не можна! – рішучо відмовив війт. – Ану ж то все неправда? Ану ж там нічого не сталося? Готова нас пані заскаржити до суду, що її двір нападаємо.

Слова про скаргу, про напад утихомирили людей. Вони зацукалися трохи, тим більше, що всі якось почували в душі, що, властиво, ніхто не знає, чи і яке там склалося нещастя.

– Найліпше так буде, – мовив далі війт. – Ви тут задержіться, а я з трьома господарями піду до двора. Розвідаємо, що там чувати. А як справді буде вас потрібно, то вас покличемо.

– Добре, добре, най так буде, – загомоніли люди. Вибравши трьох господарів, війт на їх переді посунув ід дворові.

Доходячи до брами, він кашельнув на відвагу, поправив собі шапку на голові, потім поправив на собі пояс, далі торбу з бляхою, а вкінці, перехрестившися, отворив фіртку і ввійшов досередини. Був се чоловік старший, котрий тямив ще покійного графа і панщину і по старій пам’яті ніколи не любив мати діла з двором. Нові конституційні відносини зовсім не затерли у мужиків старих панщизняних згадок, а розділ села на громаду і обшар відчужив їх від себе а, властиво, накопичив між ними цілу купу нових взаїмних роздразнень, підозрінь, суперечок, тим доткливіших, що діялися нібито на легальній основі, а звичайно виходили на шкоду громади навіть тоді, коли дворові не приносили ніякої видимої користі.

Ледве отворивши фіртку і зробивши крок досередини, в вузький вигонець, що провадив на панське подвір’я, пан начальник цофнувся напруго, немов побачив щось страшне перед собою, і хотів взадгузь вернутися на вулицю. Він стукнувся плечима о свого сусіда, котрий власне за ним проходив фірткою.

– А вам що, пане начальнику? – спитав той, зупиняючися також.

– Агі! – промовив неохітно начальник. – Десь якась стара баба набалакала, що тут усіх вирізали, обрабували, обікрали. Адіть, пані онде на подвір’ї, – здоровісінька! Ще й з паничем!

– Та то правда, – мовив сусід. – Видно, що забійства не було. Але за крадіж чи рабунок таки ще би варто розпитати.

– Е, говоріть своє! Варто розпитати. Вам то легко говорити, бо ви права не знаєте. А я яко начальник не маю права мішатися до того, що робиться на обшарі, хіба що би пані дідичка сама мене завізвала. А вже якби були її обікрали або обрабували, то, не бійтеся, вона була б досі наробила гвалту не тілько на все село, але на весь повіт. Ходімо геть!

– Е, пане начальнику, – почали вговорювати його ті господарі, що ввійшли остатні, – якось-то не ялося так прийти і, не сказавши нічого, втікати. Ще пани подумають, що їх боїмося.

– Та коли хочете, то питайте, – промовив війт. – Мені урядово не випадає, а вам можна.

– Ну, нам! Чому нам? Ви у нас у селі найстарша особа, то вам найліпше випадає, – змагалися мужики. Всі були цікаві дізнатися, що, властиво, сталося в дворі, та ніхто не мав відваги підступати до пані, котрої не любили за її великопанську гордість та невмолиму напасливість зглядом мужиків, особливо тоді, коли по її боці була хоч тінь управнення.

І хто знає, як довго ще вони були би змагалися, коли б не Адась перший побачив їх та наблизився до них з подвір’я, де досі занятий був якоюсь живою розмовою з матір’ю.

– Чого вам треба, люди? – запитав він строго, підходячи до них і ані одним кивком голови не відповідаючи на їх поклін.

Мужики стояли, кланяючись та позираючи один на одного. Ніхто якось не зважувався перший промовити. Вкінці промовив таки війт:

– Прошу ясного панича, тут по селі хтось чутку пустив, що в дворі щось не теє…

– Що не теє?

– Та щось сталося.

– Що таке мало в дворі статися?

– Або я знаю що? Гомонять люди, а самі добре не знають. Одні кажуть, що якась крадіж, другі, що рабунок, треті, що забійство. То ми прийшли…

– Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке сталося? – скрикнув Адась, запаленівши цілим лицем. – Ніякої крадежі ані рабунку тут не було! Нічого тут не сталося такого, до чого би ви були потрібні. Як вас буде треба, то вас покличемо, а тепер ідіть собі геть!

І, не чекаючи на відповідь, панич відвернувся, щоб іти геть від них.

– От бачите! Чи я не казав? Треба нам того? – промовив війт, засуваючи шапку на вуха та обертаючись, щоби йти назад на вулицю. Прочі господарі також були, видимо, збиті з пантелику, не знали, на яку ступити.

В тій хвилі крізь підхилену фіртку просунулася руда розкудлана Цвяхова голова. Звертаючи своє п’яницьке лице до начальника, він промовив до нього ніби шептом, але так голосно, що слова його почули не тільки господарі, але й відходячий панич:

– Не вірте, пане начальнику! Я вам кажу, що тут сталося щось недобре!

– Та що таке? – скрикнув роздразнений війт. – Говори, коли знаєш, а не води нас, як кітку за стеблом.

– Спитайте панича, – шептав далі так само голосно Цвях, – що діється з єгомостем?

– Ага, ага, – підхопили господарі. – Ото, а ми й забули. Адже кажуть, що з єгомостем щось сталося. Ходімо до нього подивитися.

– Се що іншого, – промовив війт. – До єгомостя можемо йти.

Адась хоч добре чув усю оту розмову і в душі мало не тріскав з лютості, та проте удавав, що не чув нічого і захотів грати раз розпочату роль як можна найдовше.

– А що там? – скрикнув він оп’ять грізно, обертаючися до людей. – Ви ще тут чогось чекаєте?

– Та ні, прошу ясного панича, – мовив війт уже сміліше. – Ми до ясного панства нічого, борони господи!

– Ну, а чого ж тут стоїте?

– Та ми вже йдемо.

І всі чотири пустилися йти, але не в фіртку, а вигоником на панське подвір’я.

– А куди ви сюди йдете? – бліднучи на лиці, спитав Адась.

– Ми хочемо до свого старого єгомостя подивитися, – мовив війт, кланяючися йому з лукавою чемністю.

Аж тепер, бачачи, як панич то паленіє, то блідне, міниться на лиці та затискає зуби, як якийсь несупокій кипить в його нутрі, війт почав догадуватися, що тут таки мусило статися щось негоже, а притім щось таке, що пани раді би закрити перед їх мужицькими очима. Ще перед хвилею, такий несміливий і нерішучий, він виступав тепер далеко сміліше, певний себе, чуючися на твердім, правнім грунті.

О. Нестор, хоч жив у дворі, не належав до обшару, був тут тільки комірником, а громада мала перше право дбати про нього. Панич не міг тепер відправити їх, не міг зборонити їм бачитися зі своїм панотцем, а через нього війт і прочі господарі надіялись таки довідатися, що, властиво, сталося у дворі сеї ночі. Та Адась не думав так легко податися.

– До єгомостя не можна тепер, – мовив він трохи лагідніше.

– А то чому? – запитав війт трохи остріше, бачачи, що «ясний панич» спускає з тону.

– Єгомость тепер спить.

– Спить? Та де то може бути? Ми знаємо єгомостя не віднині. Єгомость у таку пору, перед обідом, ніколи не сплять.

– Кажу вам, що спить тепер. Можете прийти троха пізніше! – знов гнівно фукався пан Адась. Та люди вже не слухали його. Вони йшли, держачи шапки в руках, кланяючися паничеві, та проте й не думаючи цофатися взад. Адась аж трясся з лютості; здавалось, що ще хвиля а він готов кинутися на тих упертих мужиків з нігтями і зубами.

– Мамочко, – скрикнув він нарешті, – скажіть що сим людям! Пхаються, мов свині, до єгомостя та й до єгомостя. Хтось їм наговорив якихось дурниць, то вони сюди…

Та не договорив. Війт станув перед ним, випростувавшись і показуючи на знак своєї урядової поваги.

– Пане, – сказав він звільна, але з притиском. – Я є начальник громади. Я чув, що з єгомостем сталося щось недобре. До нього ми маємо право, і ви не смієте нам зборонити з ними бачитися. А свиньми ви не смієте нас називати, бо ми під тим самим цісарським правом ходимо, що й ви.

Тим часом фіртка отворилася знов. Люди, зібрані на вулиці, чуючи, що щось довго балакають їх післанці з паничем і що панич щось надто високо підносить голос, почали звільна, один за другим, входити в вигонець і громадитися довкола війта. Купка вже була досить поважна і робилася щораз більша. Назва «свині», котру кинув панич селянам, обурила всіх до глибини. Почали гомоніти, далі бурчати щораз голосніше. Ті, що були ззаду, промовляли сміливіше:

– Що? Ми свині? А дивіть на нього! Смаркач один! Коли ми свині, то ти, певно, за свинопаса над нами не будеш! Ходімо до панотця! Не зважайте на сього молокососа! Он яке воно!

І юрба поперла наперед на панське подвір’я. Та в тій хвилі пані Олімпія заступила їм дорогу.

– Але ж, Адасю! – мовила вона, заламуючи руки і хитаючи головою. – Як же можна таке говорити про таких поважних господарів! Пане начальнику, прошу вас, даруйте йому! Він дуже згризений – там такі неприємності… Господи, а тут у нас також! Єгомость нам троха заслабли. Вночі у них був напад – знаєте, у них часом тота слабість трафляється. Вчора при гостях троха міцнішої гербати з ромом випили, та й на тобі! А вночі, кидаючися, бідний випав з ліжка і вдарився в голову. Але то нічого. Тепер уже йому ліпше. Рано була гарячка, але тепер поснідав і заснув. Не бійтеся, я вам ручу, що йому нічого не буде, але пару день треба його лишити в спокої. Тож, прошу вас, ідіть тепер додому. Адась поїде нині до Львова і для всякої обезпеки спровадить доктора. А тим часом будьте певні, що йому у мене нічого не хибне. Адже знаєте, що я досі його не кривдила і тепер, певно, не скривджу.

Вона говорила незвичайно лагідно, щиро, добродушно. Її слова відразу зупинили, втихомирили, розоружили людей. Правда, ніхто з них досі ніколи не чув, щоби о. Нестор мав, напади тої слабості, т. є. епілепсії, але в сій хвилі ніхто над сим не застановлявся, а пані говорила се з виразом такої певності і натуральності, що нікому якось і в голову не приходило сумніватися о правдивості її слів.

І вже всі обернулися, щоб іти геть; уже пані Олімпія раділа в душі, що й сю навалу відвернула від свого дому; вже Адась зі своїм звичайним цинічним усміхом моргнув до неї, мовби хотів сказати: «Славно мама говорить!» – коли, втім, з офіцини, де жив о. Нестор, роздалися голосні крики, роздираюче ридання, жіноче «заводження», мов по покійнику. Ті жалібні голосні крики прошибли всіх, мов тернові шпильки. Пані Олімпія поблідла і вхопилася за голову, Адась стрепенувся і обкрутився на місці, немовби наступив на гадюку босою ногою, а всі селяни мимоволі простягли наперед голови, немов ловлячи ухами щось нове, нечуване та страшне.

– А се що? – промовив війт.

– Хтось там заводить! – скрикнули люди.

– Ходімо погляньмо власними очима, що там таке? – доповіли другі.

Пані Олімпія і Адась стояли мов остовпілі. Жадне з них і не думало вже спиняти людей, котрі, то відвертаючися, то кидаючи на них гнівні, а то, бачилось, і згірдні погляди, в німій мовчанці лавою повалили наперед до офіцини, де жив о. Нестор. А плач, крик і завід розлягався з офіцини чимраз дужче, голосніше, жалібніше. Здалека можна було розрізнити два голоси: мужеський грубий і трохи прихриплий і тонкий та дзвінкий дівочий. То ридали над зомлілим панотцем Деменюк і його дочка Маланка.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 330 – 336.