3. Жандарм Шеремета розпитує пані Олімпію

Іван Франко

Жандарм був знайомий пані Олімпії з видження. Досі вона чула себе так далекою по свойому соціальному положенню від людей того роду, що хоч не раз бачила в селі постенфірера Шеремету, хоч він кілька разів бував навіть у неї в дворі задля різних справ, вона дуже мало звертала на нього уваги. Жандарм та жандарм, – а що він за чоловік, добрий чи злий, спосібний чи неспосібний і до чого власне спосібний, а до чого ні, – сим вона й не думала інтересуватися.

Тож не диво, що тепер, коли Шеремета почав наближатися до неї і коли вона інстинктово почула в душі, що з сим чоловіком прийдеться їй видержати першу і, може, рішучу боротьбу, вона видивилась на нього так, немовби перший раз в житті його бачила, сконцентрувала в очах усю силу свого духу, всю свою проникливість і догадливість, вироблену вихованням, досвідом, знанням вищого світу і освітою, щоби відгадати, проникнути душу, думки і намір сього плебея, одягненого в мундир, від котрого чути було запах препарованого спирту, котрим були чищені гудзики його мундира.

Постенфірер Шеремета був високий статний мужчина, з чорними довгими вусами, довгим простим носом, чорними блискучими очима, з широкими рум’янцями на здоровім лиці, осмаленім сонцем. Постать його так і дихала здоров’ям, силою і енергією, а в очах світився простий розум, виострений службою. Тільки тепер уперве пані Олімпія запримітила, що сей жандарм був дуже вродливий мужчина і що будь на нім замість жандармського мундира – батистова сорочка і тонке дороге вбрання, будь він не жандарм, а який-небудь вельможний граф або барон, він робив би фурор, за ним пропадали б дами, він був би «звіздою», «львом» товариства.

Ся увага якось так мимовільно, бог зна відки мигнула в голові пані Олімпії, мабуть, з привички до таких «естетичних» оцінок кождого, хто перший раз звертав на себе її увагу. Та тепер їй було не до естетики, і для того зараз у слідуючій хвилі вона почала пильніше слідити його лице, щоби змірити, зміркувати обсяг його інтелігенції, котра в даній хвилі могла статися найстрашнішим її ворогом в разі, якби оказалася завеликою, а найліпшим її союзником в разі, якби була малою і слабосилою. А поперед усього їй важно було доміркуватися, чого се він повертає до двора?

Чи він знає, що тут сталося? Від кого і яким способом міг о тім дізнатися? Якої тактики держатись їй супроти нього? Вулиця перед двором була широка, а вигін, що вів попри згарища старого двора на подвір’я, був також доволі довгий, так що поки жандарм, ступаючи без поспіху мірними широкими кроками, наблизився до пані, вона мала час прийти трохи до себе після наглого перестраху першої хвилі. Вона стала при самім кінці вигону, тут, де він доходив до подвір’я, так що жандарм, розмовляючи тут з нею, міг бачити подвір’я, але не бачив докладно тої офіцини, де сталося «нещастя», і загалом не міг зміркувати, що діялося в глибині подвір’я.

Пані Олімпія зовсім логічно міркувала, що коли жандарм знає вже, що тут сталося, то піде прямо на місце, а коли не знає, то лучче буде не підпускати його близько, щоб без потреби ні о чім не дізнався. Інстинкт самоохорони говорив їй, що за всяку ціну треба старатися виграти час, протягти відкриття і розголошення «нещастя», що сталося в її дворі.

Наблизившися, жандарм ще раз салютував перед панею і зупинився в такім віддаленні, якого вимагало ушанування для пані графині.

– Дуже перепрошаю ясневельможну паню, – мовив він плавно, рівно, кладучи ліву руку на шийку від кольби свого карабіна, – що смію так вчасною порою тривожити. Я вчинив се тілько для того, що побачив ясневельможну паню на подвір’ї.

«Значить, не знає ще нічого! В якійсь іншій справі приходить!» – подумала пані Олімпія, набираючи нової відваги. До жандарма вона не мовила нічого, а тільки з виразом напівстрогим, напівчемно питаючим дивилась йому в лице.

– Тут учора у ясневельможної пані і у молодого пана дідича на фільварку були гості зі Львова, – мовив жандарм.

– Так, були.

– А не могли б мені ясневельможна пані сказати, чи вони всі вже від’їхали, чи, може, дехто лишився?

– Не знаю напевно. У мене нема нікого, а у Адася на фільварку, може, хто й є. Чи пану потрібно чого від них?

– Ні, ні! – поспішно промовив жандарм.

– Можете піти на фільварок і там розвідатись, – мовила далі пані з певним ущипливим відтінком в голосі.

– О ні! Чого там! Я тілько… тут невеличка формальність… Може би, ясневельможна пані були ласкаві сказати мені… Тут між гістьми один пан був, його другі панове кликали Кайцьо. Яке його властиве ім’я і прозвище?

– Кайцьо… Кайцьо… – повторила пані Олімпія, немов пригадуючи, хто то такий міг бути, а на ділі вона міркувала:

«Що се значить? Чого він потребує? Видно, що хитра якась бестія, здалека заходить, так що й не знати, до чого прямує? Пощо йому сього Кайця? Адже ж не думаю, щоб він його справді на щось потребував. Видно, що хоче зайти мене з майки. Ну, та чекай, зо мною ти не так легко справишся, як тобі здається».

І додала голосно:

– Перепрашаю вас, пане постенфірер, але у мене така пам’ять до назв… Розуміється, Кайцьо – то пан Калясантий… знайомий мого сина, чудесний чоловік… був, був учора, – але як він на прозвище називається, бігме, не тямлю. Я в товариствах рідко буваю і з тими панами видаюся хіба тоді, коли зволять до мене загостити, то де вже мені знати їх назви?..

Пані балакала свобідно, стараючись, щоб її слова виглядали так, немовби плили зі щирого серця. Жандарм стояв перед нею, покірно слухав тих слів, притакував головою, та коли пані скінчила, він оп’ять зачав своїм звичайним смирним та твердим голосом:

– Дуже перепрашаю ясневельможну паню, але позволю собі запитати ще одно. Для мене було б важно – то є не так-то дуже й важно, а так потрібно знати, де би я міг найти того пана Калясантія? Чи то який пан із сусідства, з села, чи, може, зі Львова?

– І сього не можу вам сказати. Здається, що приїхав учора зі Львова з Адасем, але то розуміється, що десь на селі має маєтність. Мій Адась з леда-ким не буде товаришувати.

– Розумію! Розумію! Я й не думаю нічого подібного. Пан граф Адам звісний в цілій околиці яко взір молодого благородного чоловіка. А щодо пана Калясантія… як то ясневельможна пані його назвала на прозвище?

– Я ніяк його не назвала, – строго промовила пані, показуючи вид, що ся розмова починає її нудити. – Я вам сказала, що не тямлю його назви.

– Ах, правда, правда! Перепрашаю, дуже перепрашаю! Так от про пана Калясантія ясневельможна пані кажуть, що він обиватель.

– Так думаю. Напевно сього не знаю, але думаю по тім, як він чудесно розуміється на конях, на полюванні, на грунтах, на лісах і на всякого роду господарстві! О, то дуже світлий чоловік. А в товаристві який милий!

Говорячи се, пані Олімпія чула, як у душі її ворушиться злість і підступає до серця. Чого сей жандарм причепився до неї і пристає з тим Калясантим? Чи вона для нього якесь бюро інформаційне? Та ще гірше, ніж на жандарма, пані зла була на себе. Замість відпалити жандармові коротко а досадно, щоб йому відійшла охота нудити її, вона стоїть ось тут, і показує йому чемний вид, і говорить з ним як за якийсь обов’язок, і пускається перед ним у такі інтимності, котрих би й зовсім не слід було виговорювати перед чоловіком, так дуже нижчим від неї соціально, а що найгірше, що всі її зусилля – оказатись супроти сього жандарма гордою, гнівною або недоступною, падуть на землю, мов птахи без крил, що її злоба против жандарма – безсильна, що вона не може – таки фізично не може – не строїти супроти нього привітного лиця, не говорити лагідно й обширно о речах, про котрі він не питає і не потребує знати. В душі її ворушилося безмірно прикре та завстиджуюче чуття власної безвладності, подібної до безвладності воза, що, раз попавши на похилу площу, сам власним тягарем безупинно котиться вниз.

– Припускаю, припускаю, що все се так, – мовив жандарм, – та проте… Може бути, що се тілько людська злоба… я, власне, рад би переконатися… Але тут, прошу ясневельможної пані, до нас на того пана Калясантія прийшло донесення. Досить неприємна річ…

– Що такого? Донесення на пана Калясантія?

– А так. Дуже мені прикро було чути се, а головно для того, що донесення доторкало хвилевого гостя ясневельможної пані графині і пана молодого графа.

– Але о що ж ходить? Що таке сталося?

– Нічого особливого! – мовив жандарм. – Я думаю, що то або проста сплітка буде, або якась дрібна формальність. Ясневельможна пані зволять дарувати, що не можу висловитись докладніше, але що ж, моя служба не позволяв на се. Якби тут був молодий пан граф, то я не сумніваюся, що він вияснив би нам сю справу в одній хвилі і не треба би було ніяких дальших заходів.

– Дуже жаль, що Адася тут нема. Він, певно, на фільварку, бо не думаю, щоб учора вночі з гістьми поїхав до Львова.

– Або що? Може, мав намір і він їхати? – з острахом запитав жандарм.

– А так, намір був, але я думаю, що Адась не поїхав. Дуже був утомлений вчорашнім днем.

В тій хвилі з глибини подвір’я надійшов Гадина, держачи в руках якісь сподні і з переляканим видом кличучи:

– Прошу ясної пані! Прошу ясної пані!

Пані Олімпія озирнулася і окинула його громовим поглядом.

– Дай мені спокій! – сказала сердито. – Бачиш, що я занята.

Гадина і сам якось зацукався, побачивши жандарма, та проте вважав потрібним ще раз окликнути паню.

– Я тілько хотів сказати…

– От іще туманище! – скрикнула пані, обертаючись оп’ять до нього і чуючи прилив холодної тривоги. Щось немов шептало їй, що те, що мав сказати Гадина, могло б відразу обернути справу в якийсь інший бік і наробити їй багато клопотів. І, збираючи докупи всі сили свого духу, вона сказала до Гадини, силуючись вимовити се якнайспокійніше і найрівнодушніше:

– Я за хвилечку буду готова. Іди до мого передпокою і зажди, коли щось маєш мені сказати, а тут мені не докучай!

Гадина обернувся і пішов.

– Видять пан, – мовила пані з відтінком жалю над своєю власною долею, – отаке моє раз у раз! Такі всі тумани, з найменшою дрібницею до мене йдуть. Тут роздерлося, тут чогось бракує, тут се зробити, там те, – ніколи жадне власним розумом не розбере, а все до мене! За всім до мене!

– Видно, що ясневельможна пані так їх призвичаїли, що всі до пані, як діти до матері. Видно, що мають довір’я до ясної пані, знають, що ясна пані справді про все дбає, у все входить.

Пані Олімпія з усміхом приняла сей комплімент.

– Се може бути, що я й призвичаїла їх до того, собі на лихо. Та все-таки я воліла б, щоби кожде хоч троха подумало власною головою, заким з усякою дрібницею до мене лізти. А то інколи, знаєте – невелике наше господарство, а проте голова ходором ходить, коли отак з усіх боків до тебе одно за сим, друге за тим, третє знов за чим іншим. А кождому дай, кождому порадь, кождому скажи, виясни, витолкуй, і, представте собі, найчастіше все надармо! Кожде, проте, зробить по-свому, перепутає, попсує та й годі. Ой, доля наша з тими людьми!

Жандарм слухав сих нарікань з очевидним вдоволенням. Чи йому підхлібляло те, що така вельможна пані, графиня, промовляє до нього так, як до рівного, чи йому з якої іншої причини пожадані були ті інформації, досить – він слухав і якось не квапився відходити.

– Ну, та я розбалакалася, – мовила нарешті пані Олімпія, – а пану, певно, ніколи.

– Ні, овшім! Я дуже рад. Я ще хотів ясневельможну паню запитати о одну річ.

– Ну, прошу, – далеко привітніше, ніж спочатку, мовила пані Олімпія, котра рада вже була позбутися сього грізного свідка зі свого обійстя.

– Перепрашаю дуже, що ще раз верну до вчорашнього, але чи не могли б ясна пані сказати мені, хто ще тут був учора з гостей з паном молодим графом?

– Хто був? їй-богу, так мені тяжко спам’ятати назви. Та от – а! Був доктор Васонг, адвокат львівський, потому…

– Дякую ясневельможній пані! – мовив жандарм кланяючись. – Мені досить! Мені аби одного. Д-р Васонг – о, се звісний адвокат, знаменитий адвокат! Се чудесно! Дякую ясневельможній пані. Цілую руці!

І жандарм, салютуючи, обернувся по-військовому на місці і пішов геть. Пані Олімпія ще добру хвилю стояла на місці, проводжаючи його очима. Їй якось аж не хотілося вірити, щоб жандарм справді пішов геть, щоби ся грізна хмара сим разом зовсім минула її дім. Вона так і ждала, що ось-ось жандарм зупиниться, верне назад і почне розмову про щось інше.

Оскільки з початку своєї розмови з ним вона зупинилась на тій думці, що він нічого не знає, остільки потім його довга гутанка і та охота, з якою він слухав її балакання, зродили в її душі наново підозріння, що щось в тім є, щось він знає, чогось догадується. Але ні, жандарм пішов униз селом, не зупиняючись і не вертаючись. Пані слідила за ним очима, аж доки він зовсім не щез їй із виду. Тільки тоді вона зітхнула глибоко і, обернувшися, звільна пішла до свого покою.

В сінях ждав на неї Гадина.

– Ну, що тобі таке? Чого ти прилетів, язик висолопивши? Що там таке сталося, що за тобою мов собаки гнали? – накинулася пані на Гадину з докорами.

– Та, може, то й нічого, прошу ясної пані, – відповів Гадина, все ще держачи сподні в руці, – але я думав…

– То-то й є, що ти все думаєш, а ніколи нічого путнього не робиш. А як що придумаєш, то таке, що хоч на лопаті вивози!

– Та я лише задля отсих споднів, – лепотів Гадина, збитий з пантелику. – Мені здавалось…

– Ну, що тобі здавалось, тумане? Що мене якісь сподні обходять? І видиш, що я з чужим чоловіком розмовляю, а ти до мене з якимись споднями лізеш! Тьфу! Десь такого й придумати годі, як ти зо мною робиш!

– Але прошу ясної пані! Прошу вислухати! Се єгомостеві сподні, ті, що вони вчора на собі мали! – мовив Гадина.

– Ну, так що з того?

– А я отсе найшов їх у стодолі під купою соломи, геть у споду запхані.

– Що? В стодолі? А вони відки там узялися?

– Отож-то, власне, я не знаю. Тут щось є!

– Тьфу! Десь ані хвилі не можна бути без клопоту! А ти говорив кому про се?

– Та ні, не говорив нікому.

– Ну, то добре! Візьми ж ті сподні і занеси їх до єгомостевого покою і не кажи нічого нікому. Може, тут і справді щось недобре сталося, але треба з тим осторожно. Нема пощо розтрублювати. А що єгомость? Як йому?

– Здається, ліпше. Пробудився. Там десь Гапка коло нього.

– Ну, ну, зараз і я йду. Так знаєш що, – мовила пані, нагадавши щось нового. – Дай мені ті сподні, а я їх сама занесу. А ти тим часом, як стоїш, зараз бігай на фільварок до панича. Отуди біжи лукою і кажи паничеві… Або ні, не кажи нічого, тілько передай отсю карточку!

І пані поспішно виняла зі свого нічного столика візитовий білет, написала на нім кілька слів, заліпила його в маленьку коверту і передала Гадині, котрий зараз же побіг з ним через сад та луку на фільварок.

– А живо! – крикнула вслід йому пані, поспішаючи до о. Нестора.

Та поки ще дійшла до офіцини, назустріч їй поспішно вийшов садівник із саду з камізелькою в руці.

– Прошу ясної пані, – мовив він наближаючись. – Прошу поглянути, що я найшов у саду!

– Камізелька, – звільна цідила пані, з нехіттю оглядаючи її, – так що ж з того?

– Чи ясна пані не знають, чия се річ?

– Що, знов? Відки я маю знати? – обурилась пані.

– А мені здається, що то єгомостева.

– Єгомостева! Де ж вона була?

– Я найшов її в саду, отам у корчах під плотом.

– Що знов за лихо! Відки вона там узялася? – скрикнула пані.

– Не знаю, прошу ясної пані. Та здається, що тут щось погане сталося. Самовільно вона там не забігла, а мусив її хтось закинути.

– Та хто би там кидав та й пощо?

– Ну, єгомосць самі певне її не кинули. Адіть, нова камізелька, зовсім добра. Здається, вчора ще мали її на собі.

– Може, ваш пес як-небудь ухопив та в корчі затягнув?

Ся догадка гірш усього обрушила садівника.

– Мій пес до єгомостевого покою ніколи не ходить, а все коло мене сидить. Він не має звичаю затягати шмаття в корчі.

– Ну, то я не розумію, що тут могло статися! – прикро якось промовила пані і відвернулася, щоб іти до офіцини. Садівник з камізелькою пішов за нею.

– А я думаю, прошу ясної пані, що тут щось нечисте. Що тут якась погана справа. Не дай господи чого, то не тяжко нам усім в біду впасти. Моя рада – зараз, не чекаючи довго, післати по війта, скликати людей, дати знати шандарям. Нехай би добре обшукали… Сама камізелька з покою в корчі не забігла, мусив хтось її винести. А виніс камізельку, то вже, певно, для самої камізельки там не йшов, мусив ще щось більше, вартніше забрати, а камізельку кинув. То, прошу ясної пані, небезпечна річ! Тут криміналом пахне.

Він говорив се звільна, рівним балакливим тоном, котрий в душі пані Олімпії збуджував уприкрення, відразу, мало не дрож, так, як рясний, холодний і безконечний осінній дощ.

– Та добре, добре! – промовила вона, силуючись не крикнути з подразнення. – Зараз усе зробимо що треба. Я, власне, післала по панича, мого сина. Він троха розумніший від нас усіх в таких справах. Будемо видіти, що тут треба робити.

Вона майже рівночасно ввійшла до передпокою, в котрім ще поралась Параска, посипаючи піском тільки що вимиту підлогу. Та коли ввійшли до покою, очам їх показався вид, якого вони, певно, менш усього могли надіятись. О. Нестор о власній силі сидів на ліжку, держачись одною рукою за побічницю, а коло нього стояла Гапка і годувала його, як дитину, пареним молоком і розмоченою булкою. З лиця о. Нестора щез той мертвий вираз, який був на ньому ще перед годиною. Голова була пообвивана рушниками, але, впрочім, о. Нестор виглядав, як звичайно, і страшна нічна пригода, бачилось, не лишила на нім надто великого сліду. Пані Олімпія аж в долоні сплеснула, бачачи таку наглу і дивну переміну,

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 318 – 327.