32. Чутка про війну

Іван Франко

Термін у Гумниськах був назначений на дев’яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Беркові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.

– Здорові були! – привітав їх Євгеній. – А що, панове?

– Та ми хотіли би з паном побалакати, – мовив один із селян.

– Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.

– Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили…

Євгеній велів Беркові зупинити коней. Селяни обступили бричку.

– Поперед усього прошу шапки на голови!

– Та вже най пан вибачають, – мовили селяни, беручи шапки під пахи. – Ми й так постоїмо.

– Ні, так я з вами й говорити не хочу.

Вони нерадо понадівали шапки.

– Ну, що ж там у вас?

– Та ми би хотіли порадитись…

– Перепрошаю… Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, – мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.

– А так, – мовив той.

– Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?

– Та… при єгомостеві ніяково. Єгомость не люблять… гніваються, коли хто говорить не до річі.

– Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?

– Та ми би хотіли питати… Пан, певно, читають казети… Чи то правда, що на весну має бути велика війна?

– Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може, й ні.

– Ага, чуєте, куме, – моргали селяни один на одного, – може, й буде… Чуєте, що пан кажуть?

– Але чим же се таке цікаве для вас?

– Як-то? Для нас? Адже для нас цікавіше, ніж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дітей.

– Ну, то правда, – мовив Євгеній. – Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певніше те, що не буде.

– Е, пан так тілько кажуть, аби нас не лякати, – недовірливо мовив один селянин.

Євгеній усміхнувся.

– Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.

– То пан кажуть, що в казетах іще нема певності про війну?

– Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.

– А може, пан не читали тих найстарших казетів… тих цісарських… що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? – закинув один селянин.

Євгеній чимраз ширше витріщував очі.

– Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.

– Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що на весну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.

– Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?

– Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати…

– Як же ж ви будете знати, коли не вірите! – мовив Євгеній з досадою в голосі.

– Ей, пане! – гірко промовив селянин. – Вам то дурниці, а нам… Нашим дітям… Адже то війна, то не жарти.

– Але ж ні про яку війну нічого не відомо.

– Не відомо, кажете. А отже бранка буде.

– Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?

– Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.

– Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!

– Та ми власне про се хотіли пана спитати.

– Про що?

– Та про тоту бранку.

– Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.

– А рекрутів зараз поженуть до огню?

– До якого огню?

– Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, – мовив один селянин.

– А я виджу, що з вами нема що говорити, – мовив Євгеній. – Гоніть, Берку!

Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.

– Вибачайте, пане, – мовив він. – їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.

Бричка рушила. Селянин сів обік Євгенія.

– Ну, скажіть мені, будьте ласкаві, – обернувся до нього Євгеній, – що се за дурниці натуркав вам хтось у голову?

– Та я би пану сказав, але бачите, – і він моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв коні.

– Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не зрозуміє.

Селянин, присунувшися до нього ближче, почав оповідати.

– Та от так. Знають пан пана Шнадельського?

– З лиця не знаю, а так дещо чував.

– То правда, що то великий пан?

– Не знаю, чи великий на зріст.

– Ні, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат?

– Здається, що не дуже.

– Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у суді, а як пізнав там усі порядки, то поїхав до Відня до самого цісаря і сказав так: «Найясніший монархо! В Галіції суди дуже несправедливі, простому народові велика кривда дієся». То найясніший монарха позволив йому виступити з суду, і зробитися адукатом, і боронити простий нарід.

– Хто вам се сказав? – з зачудуванням спитав Євгеній.

– Та так скрізь по селах говорять.

– Бо я інакше чув, – мовив Євгеній. – Я чув, що пан Шнадельський був у суді, покрав там щось, і його нагнали. А адвокатом він не є і не має права бути.

Селянин похитав головою при тій мові, – очевидно, не вірив їй.

– Е, то, може, пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей – то дуже великий пан і вчений адукат.

– Я чув тілько про одного Шнадельського, – мовив Євгеній. – Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, і що ж він?

– Та був у нас у селі, в громадській канцелярії, і оголосив: навесні буде велика війна, а взимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але іншої ради нема.

– А питали ви його, кілько би то коштувало?

– Казав, що найменше п’ять соток.

– Видно, на багачів полює. Ну, і що ж, зголосилися деякі до нього?

– Та в нашім селі нас вісім. У мене син одинак, власне має йти до першої класи, а у кума Степана старший син жонатий на боці, вийшов із клас, а молодший при батькові на господарстві, а у Демка п’ятеро дітей дрібних, тілько старший здатний до праці. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: ліпше мені півгосподарства стратити, ніж свою дитину на явну загибель пускати. Адже господарство – річ набутна, а своєї крові жаль.

– Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?

– Та певно. Без того й говорити з нами не хотів. Нижче десятки й не дивився. «Не думайте, – говорив, – що то легка річ!» Я дав п’ятнадцять ринських, а деякі й по двадцять подавали.

– І кажете, що в уряді громадськім се голосив?

– А так.

– І багато людей се чуло?

– Та щось нас п’ять чи шість.

– Війт чув?

– Ні, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сего. «Бо, – каже, – наказ вийшов із Відня робити все в тихості, аби нарід не перепудився».

– І як гадаєте, чи тілько в вашім селі він був у тій справі?

– Ей, де! Був і по інших. Декуди люди не хочуть признатися, а деякі говорять. Та він і інші адукацькі справи провадить. Береся грунти виходжувати, лівентарі виробляти.

– І за все каже собі так платити?

– Ну, та певно. Без того не можна.

А по хвилевій мовчанці селянин запитав:

– Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільнення чи ні?

– Що ж я вам буду радити? – мовив Євгеній, у якого в серці бралася розпука при тім оповіданні. – Знаєте, господарю. Аби я вам і найліпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте і зробите так, як вам скаже той пройдисвіт. А в такім разі шкода моїх слів.

– Та най пан не гніваються! – мовив селянин, трохи ображений Євгенієвими словами. – Ми пану дурно не схочемо.

Євгеній скипів.

– Стійте, Берку! – скрикнув він. Бричка зупинилася.

– Прошу вас, пане господарю, злізайте і не доводіть мене до злості!

Селянин зліз. Він, очевидно, не надіявся сього. Опинившися на землі, він ще раз обернувся до Євгенія.

– І нічого нам пан не порадять?

Євгеній ужив усіх сил своєї душі, щоб перемогти своє зворушення і свій біль над темнотою та поганими привичками тих людей.

– Слухайте, чоловіче. Говорю вам по щирості і нічого від вас не хочу за сю раду. Не дайте себе обдурювати! Ніякої війни ані великої бранки не буде. Ніякий пан ані адукат не має права увільнити ваших дітей від війська, окрім тих, що мають право до рекламації. Хто вам інакше говорить, той дурить і туманить вас. Розумієте?

– Т-та розумію, – якось нерадо мовив селянин.

– Ті гроші, що ви йому дали, то так як би в болото викинули. Коли маєте свідків, то скаржте його до суду за видурення, розумієте? То його замкнуть до криміналу, і побачите, що він за адукат. А не маєте свідків, то плюньте в те місце, де були гроші. А більше йому не давайте і інших остерігайте. Зрозуміли?

– Та зрозумів.

– І вірите мені?

Селянин почухався в потилицю.

– Ну, то йдіть і робіть, як знаєте. Гоніть, Берку!

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 300 – 304.