47. Вагман спокушає Рафаловича
Іван Франко
Баранова прогулька по місту в опівніч нового року наробила великого розруху. У всіх кругах міської людності на новий рік ні про що не говорили, як тільки про сю незвичайну пригоду. Пан староста гнівався на поліцію, що допустила до такого скандалу. Поліційний комісар лаяв поліціянтів, що не арештували Барана. Лікарі сперечались про те, як назвати рід його хороби і чи не слід би заперти його в домі божевільних. А з простолюддя одні ворожили з сього пожежу, що буцімто грозить місту, інші благали бога, щоб відвернув холеру або іншу якусь грізну пошесть, а бабусі та служниці коло криниць хрестилися та оповідали собі шептом про страшні привиди і про близький прихід антихриста.
Навіть ксьондз-пробощ узяв сю нічну подію темою для своєї проповіді і видушив із грудей своїх слухачів багато глибоких зітхань малюнками міського зопсуття та важких кар, які ждуть зопсутих. Він витолкував Баранове тарабанення як поклик хорого, безтямного, але божим пальцем діткненого чоловіка, поклик до всіх, щоб прокинулися з гріховного сну і пильнували своїх душ, що готові впастися в кігті пекельного ворога.
Найгірше на тій історії вийшов Вагман. Пан комісар, діставши носа від старости, покликав його до себе і, скинувши на нього всю одвічальність за вчинок його сторожа, наганьбив його і вдодатку наложив на нього 50 ринських кари. З отсею новиною Вагман і прийшов до Євгенія, просячи у нього поради, що робити?
– Перша річ – не платіть! – мовив Євгеній.
– Комісар грозив екзекуцією.
– Зробимо рекурс. Се засуд нічим не оправданий. Він знає се і не посміє екзеквувати вас.
– Вай мір! Вай мір! – нарікав Вагман. – Се мені за те, що я приняв бідного чоловіка вашої віри. Без мене він був би згиб із голоду, бо ніхто не хотів приняти його. А тепер плати ще за нього кару.
– Не бійтеся, пане Вагман! – усміхаючись, мовив Євгеній. – Маю надію, що не будете платити нічого. Ну, а з Бараном що зробите?
– Що маю робити? Можу його ще нині відступити пану комісарові або пану старості. Я його не потребую. Овва, яка мені з нього робота! Не варт тої комірки, що в ній жиє.
– Ну, ну, не говоріть, пане Вагман! Все-таки він хоч дещо робить. Хоч браму замкне і відімкне.
Розмова йшла в Євгенієвім кабінеті на поверсі, бо канцелярія задля свята була пополудні замкнена. Обговоривши справу рекурсу від комісарського присуду, Вагман значущо моргнув на Євгенія і почав з іншої бочки.
– Ну, чую, що пан меценас були в Буркотині?
– Був.
– І оглянули пан той ліс, що я згадував?
– Та так… бачив його, проїздячи.
– Ну, і як пан меценас цінують його?
– Що ж, дуби гарні. Але я так мало розуміюся на тім.
– Ах, пане меценасе! А я пану говорю, прошу мені вірити, сам той ліс варт сто, півтораста тисяч.
– Може бути, хоч я сумніваюсь.
– Не вірять пан?
– Кажу вам, пане Вагман, що не розуміюся на тім інтересі.
– Ну, а говорили пан з хлопами?
– Хлопи ані слухати не хочуть про купівлю.
– Ну, розуміється. Я то так і догадувався. Де їм до того! Їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по дрібці ще більше тратять. Вони лиш тоді будуть цмокати та бідкати, коли хтось інший їм з-перед носа загребе гроші лопатою. Ну, а пан меценас сам?
– Щоб я купував Буркотин?
– А що ж! Чому ж би ні? Я пану меценасові улегшу.
– Ні, пане Вагман. Я роздумав сю справу. Не можу братися до сього інтересу.
– Чому?
– Тоді б я мусив покинути адвокатство і віддатися господарству. Я мусив би обчищувати маєток з довгів, зробитися невольником і покинути ту роботу, для якої способився.
– Пощо покинути? Можна бути дідичем і адвокатом.
– Не можна, пане Вагман. А може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур між мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чувся би паном? То значить – їх противником?
– Дарують пан, але я пана не розумію, – мовив Вагман. – Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь іншим від хлопів? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бідний жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а проте я чую себе таким самим жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я багатий, а він бідний, але йде до мене і до другого такого, як я.
– Не можу вам сказати, пане Вагман, чому воно у нас так, а у вас сяк. І не знаю, наскілько у вас саме так, як ви кажете. А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого він вийшов.
– І ви боїтеся, щоб і ви не зробили так само? – з усміхом мовив Вагман.
– Що ж, чоловік ні за кого не може ручити, хіба за вовка з лісу. Та головне те: хочу бути вільним чоловіком, паном своєї волі. А, набуваючи маєток, навіть на найкорисніших умовах, я мусив би зробитися невольником тих умов. Ні, не хочу сього.
– Але ж ви на тій спекуляції з лісом зробили би за пару літ добрий маєток.
– Се ще не таке певне, як вам здається, пане Вагман. А за тих пару літ багато дечого може статися.
– Га, як собі знаєте. Але я би щиро радив.
– Дуже вам вдячний, – мовив Євгеній, – але не можу скористати з вашої ради. З буркотинськими селянами ще буду говорити.
– Але спішіться, бо у мене накльовується добрий купець на ті папери.
– Ой, підождіть троха з продажею.
– Не можу довго ждати. Знаєте, мені хотілося заховати в секреті те, що ті папери у мене. А тим часом пан маршалок відкись про се довідався. Се мені дуже неприємно.
– Можете бути певні, що від мене не довідався, – гаряче кинувся Євгеній.
– О, я й не думав на пана меценаса. Я добре знаю пана меценаса. Я вже догадуюся… Тут троха моєї власної вини. Я трактував з одним львівським банкіром про купно тих паперів, а сей мусив пустити се далі. Досить того, що тепер мені хотілось би якнайшвидше позбутися тих паперів із дому. Знають пан меценас, пан маршалок сам особисто заходив до мене в тій справі. Просив не продавати його паперів і не робити йому екзекуції до пущання, а в великім пості він усе заплатить.
– А відки гроші візьме?
– Ха, ха, ха! – засміявся Вагман. – Я зразу також заходив у голову, але потому довідався. Знають пан меценас, тут при виділі повітовім є каса…
– Дві каси, – поправив Євгеній.
– Ну, що там дві! Одна вічно порожня, на те й зоветься панська. А друга хлопська. Отсю касу пан маршалок хоче взяти зовсім у свої руки, перемінити на панську, взяти з неї всі гроші і сплатити мої папери.
Євгеній чув досі про реформу хлопської каси, але не так докладно, як тепер. Він чув, що справа приготовується в раді повітовій, а виділом повітовим уже майже ухвалена. Аж тепер йому стало ясно, що се за реформа, і він постановив собі, не тратячи часу, перегородити премудрий план пана маршалка. Він устав, даючи Вагманові знак, що їх розмова скінчена. Вагман устав також.
– То пан меценас стоять при своїм? Не хочуть купувати Буркотина?
– Не можу, пане Вагман. Я бідний чоловік.
– То байка.
– Ні, не байка. І хочу помагати бідним.
– Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм.
– Не вся сила в маєтку.
– І в фундаменті не вся сила дому, а проте без фундаменту дім не буде стояти. Пане меценасе, вірте мені! Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників.
– Ну, а ви, жиди, – відповів Євгеній. – У вас і міліонерів, і дідичів, богу дякувати, досить, а скажіть, що ви в Галичині, народ чи не народ?
Вагман прикусив губи і махнув рукою.
– Ет, що то про се говорити! Значить, не хочете робити інтересу зо мною?
– Ні, пане Вагман. Для себе ні.
– В такім разі кланяюсь. А якби я чим міг вам служити…
– Розуміється, розуміється! Знайду дорогу до вас так само, як ви знайшли до мене.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 365 – 369.