46. План обікрасти Вагмана

Іван Франко

А Шварц і Шнадельський тим часом поспішали за чорною купою людей, що бігла наздогін дивовижного тарабанщика. Вони не бігли і для того лишилися ззаду. Цікаві були дізнатися, що сталося властиво, але ніхто з тих, кого стрічали на вулиці, не вмів їм сказати нічого певного. Се були такі, що, втомлені біганиною, ставали, щоб перевести дух, або вертали додому, переконавшися, що небезпеки ніякої нема. Одні говорили, що се якийсь божевільний відкись вирвався, другі, що то гонять якогось убійцю; один п’яний сторож, що серед бігу повалився в сніг і не міг порядно встати на ноги, говорив охаючи, що то злий дух страшить по місті і заповідає кінець світу.

Тільки на кінці погоні, коли Шварц і Шнадельський дійшли під костел і там застали всю купу, зібрану довкола Барана, вони довідалися всього докладно від поліціянтів. Коли Барана понесли геть, вони позакурювали цигара і, обтулюючися загортками, рушили й собі ж. Площа ще де-де лунала від кроків людей, що спішили хто додому, а хто знов до шинку кінчити забаву, перервану несподіваною пригодою. Шварц і Шнадельський ішли звільна, простуючи до ринку.

– Дивний собі той Стальський, – мовив Шнадельський, спльовуючи. – Не розумію, чого він хоче, представляючи нам такі сцени.

– Ха, ха, ха! – зареготався Шварц. – Вони, здається, обоє в змові.

– Як то в змові? Як ти думаєш?

– Ну, проста річ! Нібито між ними незгода, нібито він бажає, щоб хто-небудь присусідився до його жінки, а там скубли б його обоє. Я вже знаю таких.

– Ну, але ж ми оба не з тих золотих птахів, щоб їх можна скубти. Ми хіба з тих, що й самі готові скубнути, де би вдалося.

– Ну, може, ми маємо служити тілько для роблення реклами?

– Се можливо, – мовив, подумавши, Шнадельський. – Ну, та хоч би й так. Сю прислугу можемо зробити їм. А за се, може би, можна скористати дещо.

– Від нього ледве, – закинув Шварц.

– Дурний ти! Хіба я про нього?..

Вони замовкли, мабуть, кождий укладаючи собі в голові план дальшої акції. Ішли якийсь час мовчки, поки інший предмет не звернув на себе їх уваги. Власне переходили попри каменицю, де жив Вагман. Камениця була з двома фронтами: один, одноповерховий, виходив на ринок, а другий, партеровий, неначе флігель, виходив на бокову вулицю, якою йшли вони. Сей флігель був відділений від вулиці вузеньким огородцем і парканом з хвірткою. В вікнах, де жив Вагман, крізь замкнені дощані віконниці видно ще було світло.

– Тут Вагман живе? – буркнув недбало Шнадельський.

– Тут, – відповів Шварц, свердлуючи очима віконниці.

– Видно, не спить іще, бестія.

– Лічить гроші.

– Думаєш?

– Напевно знаю. Баран говорив, що щовечора застає його над грішми і векслями.

– От би нам тепер заглянути до нього!

– Ми б йому допомогли в його роботі.

Оба джентльмени замовкли і якийсь час стояли на вулиці против Вагманових вікон і вдивлялися пильно в світляні пасма, що вибігали з нутра крізь шпари віконниць. Потім пішли далі. І знов розмова не клеїлася. У кождого працювала фантазія над впливом нового імпульсу, риючи темні ходи і прокопи в будущині.

– Слухай, Шнадельський, – мовив нарешті Шварц, – ти ще думаєш деколи про свій давній план?

– Який?

– Махнути до Америки.

– Та як його махнеш, коли нема з чим?

– Л якби було з чим?

– Ну, якби було, то, може, ліпше б було лишитися таки тут.

– А певно, якби так виграти на лотерію або викопати золоту кобилу в Михалківцях. Але я думаю інакше: коли є воля і охота махнути до Америки, значить, повинна бути воля і охота розстарати на се засоби. А коли розстарати, то хоч би й таким способом, який би робив неможливим дальше вегетуваиня тут на місці.

– Думав я й про таке, – сумно мовив Шнадельський, – та що з того. Нема щастя.

Він важко зітхнув, і його щоки засвербіли від надто живого спомину неприємної стрічі з п’яним парубком у коршмі.

– Нема щастя! – з філософічним спокоєм торочив Шварц. – Що се значить? Значить, що ти шукав щастя не на тій дорозі, не на тім місці, де воно є, де воно, може, чекає на тебе. От що воно значить. Ну, скажи, будь ласкав, що се за спекуляція: видавати себе за хлопського адвоката? Багато на тім заробиш? І надовго того вистарчить?

– Се не така зла спекуляція, як тобі здається, – розсудливо мовив Шнадельський. – Треба тілько підхопити і піддати їм відповідну справу. От що! Я з моєю великою бранкою міг би був порости в пір’я, якби не сей проклятий адвокат перешкодив.

– Міг би був порости в пір’я! – з презирством мовив Шварц. – Ну, скажи, кілько б ти міг був заробити?

– До нового року я був би мав зо дві тисячі.

– Дві тисячі! Ну, хіба се гроші? І з такою нікчемною сумою був би ти мусив дралювати за море на те тілько, щоб за місяць, за два там стати яким-небудь кельнером або пастухом чужого стада. Ні, спасибі за ласку! Я би на таке не пішов.

– Думав я й про інше, та також якось не витанцьовується. Думав через маршалка дістати місце при повітовій касі, а там як-небудь добратися до неї…

– Ха, ха, ха! – зареготався на все горло Шварц. – Ну, брате, таким наївним я не був би вважав тебе.

– Наївним! Як то?

– Через маршалка до каси! Та хіба ти не знаєш, що якби в касі було що-небудь, то сам маршалок перший загріб би з неї все до шеляга!

– Маршалок?

– Ну, розуміється, він легально, на векслі, на довжні скрипти, на застав своїх дібр. Але піди ти попасися в касі, коли в ній замість грошей такі папери накопичені!

– Хіба маршалок такий задовжений?

– По самі вуха. Отсього б ти запитав! – І Шварц показав кивком голови в напрямі Вагманових вікон.

– Вагмана? Хіба він зичить маршалкові гроші? – Е, ще гірше. Має його векслі.

– Як то має?

– Поскупував у всіх жидів.

– Пощо?

– Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогодні голову скручу. О, крутиться пан маршалок у його пазурах. Ледве випросив мораторію до великодня. Адже й цілу справу з реформою кас повітових на те тілько заварив, щоб грішми з хлопської каси викупити у Вагмана свої векслі.

– Он як! А я й не догадувався! Чи бач, як хитро! – скрикував раз по раз Шнадельський. – Ну, так, значить, мені нема що на се й зуби острити.

– Розуміється, що ні! – потвердив Шварц.

– Шкода й часу заходитися коло пана маршалка, – додав Шнадельський.

– Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, – завважив Шварц.

– Чому так думаєш?

– Знаєш, у мене є невеличкий план. Якби ти згодився на нього… І пан маршалок міг би з нього скористати більше, ніж зі своєї касової реформи.

– Ну, ну, ну! Сип сюди!

– Адже нам коли де можна попастися, то тілько у сього каштана, – мовив шепотом Шварц, нахиляючися ближче до Шнадельського.

– Думаєш про Вагмана?

– Так.

– А маршалок…

– Адже якби нині хтось викрав у Вагмана всі його векслі і вручив йому або вкинув у огонь, то скажи сам, що би се значило для пана маршалка?

– Нове народження на світ, – поважно мовив Шнадельський, а по хвилі додав:

– Бодай на п’ять літ, поки б не заліз у нові довги.

– Ха, ха, ха! Вірна увага. Ну, та се нам байдуже. Але я певний, що коли би хтось – ну, візьмім, ти сам – легесенько піддав йому таку думку, то він ухопився б за неї руками й ногами.

– Не розумію тебе, – мовив Шнадельський. – Що ж він, пішов би красти до Вагмана, чи що?

– Ну, що ти? Не про те річ. Сього не потрібно. Адже ж він може дотичним людцям допомогти й іншими способами.

– Якими?

– Дивний ти чоловік, Шнадельський. Ще й питаєш. Т ак, як би ніколи не був у суді і не знав, як в таких разах робляться слідства. Адже ж розумієш тепер! Жид преці не буде мовчати, наробить крику, порушить небо й землю. Ну, слідство, поліція, жандармерія, телеграми на всі боки… Якби се все у нас трактовано насерйо, то нам навіть з грішми в жмені тяжко б було чкурнути за море. Але коли маршалок тут і там конфіденціально шепне слово – зовсім загально, не компрометуючи себе – quia judaeus, знаєш, – то все може робитися так, що нам і волос з голови не злетить.

Шнадельський слухав уважно, але всі ті комбінації не дуже розігріли його.

– Виджу, що ти уложив собі план, – мовив він до Шварца.

– Так. Я присвятив йому немало часу і заходів.

– Тут треба числитися з різними можливостями. Чи думаєш, що вхід до Вагманового дому вночі такий легкий?

– Не дуже, се певно. Але я маю надію видибати відповідну хвилю при помочі отсього божевільного Барана. Знаєш, у нього така голова, що як натиснути на нього, то скаже все, що знає, і зробить усе, що йому велиш.

– Непевна дорога.

– Ніщо нас не гонить. Будемо ждати доброї нагоди.

– Ну, нехай і так. А друга річ. У сього вовка в гнізді, певно, не все є готові гроші. Ну, що, як ми прийдемо і застанемо, може, купу векслів та довжних записів? Що нам із сього за пожиток?

– Не бійся. Готівка у нього є тепер завжди. Не знаю, як велика, але є. Зрештою можна ще понюшкувати між жидівськими факторами.

…… Гм. І ти думаєш, що з сеї муки може бути хліб? – задумчиво питав Шнадельський.

– Я сам уже хотів пуститися на сю експедицію, але потім розміркував, що вдвійку ліпше. Коли ти готов зо мною до спілки, то думаю, що справа може повестися.

– Що ж, зробити не зробити, а подумати, підготовити грунт не завадить. Ану ж трафиться справді добра нагода…

– Ліпшої можливості я й не можу добачити. І при тім, знаєш, сама думка – зробити пакість сьому собаці – наповняє мене радістю і охотою.

– Се само собою. Се й у мене розпалює огонь у нутрі. Добре, брате! Будемо оба пасти очима сього вовка, а в відповідній хвилі талап на нього!

– Тілько ти на всякий випадок не забудь натякнути пану маршалкові.

– Думаю, що й се дасться зробити.

І з тим оба джентльмени ввійшли до шинку, в якім іще світилося, вгонячи перед собою крізь отворені двері величезний клуб морозного повітря до душної, нагрітої комнати, повної ще веселих гостей, що тут стрічали новий рік.

Примітки

викопати золоту кобилу в Михалківцях – біля с. Михалків (нині Борщівського району Тернопільської області) в 1878 і 1897 роках відкрито частини великого 8 – 7 ст. до н. е. Герої повісті, мабуть, пригадують знахідку 1897 року як близьку до часу дії.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 360 – 365.