5. Оповідання про половчина

Іван Франко

[Се оповідання написане, очевидно, якимсь русином перед половиною XIII в., бо від р. 1240 половців уже не стало; виймаємо його із збірки «Чудеса св[ятого] Миколая», багато разів переписуваної і друкованої.]

В місті Києві був один чесний чоловік, що дуже шанував пам’ять святого Миколая. Се було тоді, коли руські князі рік-річно воювали з половцями, степовим народом, що кочував по широких степах між Дніпром і Доном. Отже, трафилося так, що у того киевлянина опинився якимсь робом один половецький невольник. Киевлянин держав його цілий рік у кайданах, чекаючи, аж рідня половчина зголоситься з викупом, але ніхто не зголошувався. Одного дня мовив русин до половчина:

– Доки будеш сидіти у мене? Дай мені викуп, і пущу тебе до твого краю.

Половчин відповів:

– Пусти мене, то піду додому і принесу тобі викуп. А коли будеш держати мене, то відки ж возьму тобі викуп?

Мовив русин:

– Дай запоруку, то пущу тебе до твого краю. На се відповів половчин:

– Знаєш, пане, що не маю тут нікого, хто поручився б за мене.

Тоді сказав йому русин:

– Хочеш, щоб я дав тебе на запоруку святому Миколаєві?

На се відповів половчин:

– Пане, скажи мені, хто се такий Миколай, бо я не знаю його.

Тоді пан завів його до церкви святого Миколая, показав йому образ святого і сказав:

– Хочеш, щоб я дав тебе на запоруку отсьому святому?

– О, дуже радо хочу, – мовив половчин, – і обіцююся сповнити все, чого жадаєш від мене.

А в душі подумав собі:

«От дурний русин, дає мене на запоруку мальованому святому».

А тим часом русин, держачися свого слова і вірячи запевненням половчина, зараз познімав із нього кайдани, дав йому коня і все, чого було треба для далекої дороги по степах, і проводив його аж за місто.

– Слухай же, брате-половчине, – мовив він, прощаючися зі своїм невольником, – не зламай же запоруки, зложеної святому Миколаєві, і не загайся принести мені окуп. Бо коли ошукаєш мене, то знай, що ніде на світі не схоронишся від руки сего святого Миколая.

– Але ж, паночку, – мовив половчин, – пощо би я мав ошукувати тебе? Скоро тілько прибуду додому, зараз розстараю окуп і привезу тобі все, що винен.

З тим вони й роз’їхались. А їдучи степами, половчин тішився і похвалявся сам собі:

– Ні, справді не має розуму сей русин! Дати мене на запоруку якогось образа, названого Миколою! Що ж він може зробити мені? Ще там, як я бачив його в церкві, було мені якось страшно. А тут я не бачу його і він не може бачити мене, то й не боюся його і не привезу викупу сьому християнинові.

Отак надумавши, він приїхав до свого краю і розповів своїй рідні, як то його пан пустив його на волю, здавши його на запоруку якомусь мальованому Миколаєві. Там-то було реготу серед половців!

– Отсе пан! Справді якийсь дурнуватий пан, що пустив тебе за запорукою мальовила! Ну, що воно може зробити тобі? Адже ти вже дома і не бачиш його, ані воно не бачить тебе!

І так жив собі той половчин без страху і не віз викупу тому простодушному чоловікові, а повторяв разом зі своїми близькими:

– Дурень той русин, що дав мене на запоруку мальованого святого. Адже ж малюнок не дійде сюди до мене. Якби був дав мене на запоруку будь-якому чоловікові, то сей приїхав би сюди і здер би з мене весь окуп, ще з лихвою.

І так жив собі, радуючися і гадки не маючи дотримати даного слова.

Та ось по кількох тижнях, коли був сам у шатрі, явився йому святий Миколай, такий самісінький, як був намальований на образі, і промовив до нього:

– Приятелю, знаєш мене?

– Не знаю, хто ти і відки, – відповів половчин.

– Приятелю, – мовив святий, – а не тямиш, що я заручився за тебе там, у Києві? Пам’ятай, що ти обіцявся повезти викуп тому християнинові, у котрого ти сидів у залізах. Чом же тепер отягаєшся і не везеш викупу? Слухай, небоже: відвези за себе викуп тому християнинові, бо як не повезеш, то нароблю тобі клопоту.

Сказавши се, святий Миколай зробився невидимим. А половчинові зробилося моторошно.

«Ов! – подумав собі. – Я був певний, що той образ не може дійти до мене, а се, бач, являється мені чоловік у такій самій подобі, як був намальований на тім образі, що заручився за мене. Що воно за диво? Чи то образ перемінився в чоловіка, чи чоловік був у тім образі? 1 що за клопіт такий зробить мені ся поява, коли не повезу окупу?»

Міркував половчин сюди й туди, але нікому не говорив про появу, а по кількох днях і сам почав забувати про неї, помагаючи ще собі напитками, щоб якнайменше думати про своє зобов’язання. Та ось раз він сів на коня і поїхав у поле, коли нараз явився йому вдруге святий Миколай. Він приступив до нього, сторгнув з коня і, потермосивши ним здорово, мовив:

– Ти, недобра дитино! Так ти повіз за себе викуп тому християнинові, що випустив тебе за моєю запорукою? Ти ж обіцявся зараз відвезти йому все, що винен, а тепер уже забув? Ще раз говорю тобі: змилуйся сам над собою і відвези викуп русинові! Бо коли не зробиш сего швидко, за другою моєю появою, то при третім разі буде тобі біда.

Се промовивши, святий Миколай щез. А половчин, бачачи, що се не пустий привид, а справдішній його запоручник, сів на коня і поїхав додому, міркуючи собі в голові:

«Треба справді відвезти викуп тому русинові. Адже ж сей святий як потермосив мене, то ще й досі кості болять».

Але, приїхавши додому, він і сим разом не повідав нікому про появу, почав запивати спомини про неї і по кількох днях упевнився, що все те був привид, що нема чого боятися і нічого йому не буде.

Так минуло кілька неділь. Та ось трафилося таке, що половці з’їхалися на нараду: поприїжджали старі начальники їх орд, і молоді войовники, і всі богатирі; поїхав на ту нараду і той половчин, що був у неволі в Києві. І коли всі поставали на конях і мала початися нарада, тому половчинові показався втретє святий Миколай, зіпхнув його з коня і почав термосити ним, приговорюючи:

– А не мовив я тобі, негіднику: відвези викуп тому русинові? Він поклався на мою запоруку і, вірячи мені, не тілько випустив тебе, а ще й свого добра дав тобі на дорогу; а ти, поганий половчине, ошукав його добру віру, і тепер той чоловік плаче і зітхає перед моїм образом, і я не можу дивитися на його сльози. Так ось же тобі за се!

Ані появи святого Миколая не бачили присутні, ані тих слів не чули, але по них пішов страх, коли побачили, що діялося перед їх очима. Половчином почало кидати об землю, тут голова його стукнеться до каменя, то знов усього його щось піднесе догори і гримне до землі, то скривить його так, що голова опиниться між колінами, а ззаду тільки луп-цуп, луп-цуп, чути, немовби молотило щось незриме у три ціпи. Так се тривало добру хвилю, і всі, хто бачив се, були переняті таким страхом, що розбіглися, хто куди бачив, а бідного половчина лишили на землі, мов мертвого. Дехто побіг і доповів його рідні всю його пригоду. Приїхали свояки, знайшли його на землі безтямного і ледве живого і завезли додому. Лежав бідолаха кілька день мов сам не свій і тільки потім отямився настільки, що міг говорити.

– Що сталося з тобою? – питали свояки; і він почав оповідати їм про три появи святого і про ту страшну кару, яку витерпів за третьою появою. Вислухали його оповідання свояки і дуже перелякалися.

– О нещасливий! – сказали до нього. – Чом же ж ти не говорив нам зараз про першу появу? Ми сміялися з дурного русина, а так ми були би знали, що то сам руський бог поклав за тебе запоруку.

– Ні, – мовив половчин, – се не руський бог! Я ж вам говорив виразно, що се святий Миколай, намальований на образі. В такій самій подобі він і являвся мені тричі і мучив мене.

– Нема що діяти, – мовили свояки, – видно, що се великий і могутній святий. Бери ж зараз викуп і вези його тому русинові, а то сей святий доразу загубить тебе і ще й нас усіх з тобою.

Послухав половчин ради свояків, покликав своїх слуг і велів їм із табуна спіймати дванадцять щонайкращих коней, а крім того ще одного сніжно-білого, досі не сідланого: ті дванадцять на викуп для його колишнього пана, а того білого для святого Миколая за поручне. Тоді половчин з кількома слугами і тими кіньми зібрався в дорогу до Києва. Прибувши до Києва, він не йшов насамперед до свого вірителя, але подався до церкви святого Миколая, де дав себе в запоруку. Там упав навколішки перед образом святого і промовив:

– О, паночку Миколаєчку! Не муч мене за те, що я пробрехався перед тобою. Ось я сьогодні привіз викуп так, як ти наказував мені в моїм домі, являючися три рази. А отсе для тебе, паночку Миколаєчку, привів я сего білого коника. Се тобі, паночку, поручне від мене, та ще й за те, що я хотів ошукати тебе, але се мені дуже на зле вийшло.

І, полишивши білого коня коло церкви, половчин пішов до дому свого колишнього пана і мовив до нього:

– Отсе тобі, паночку, приводжу викуп за себе. А у свого запоручника я вже був і дав йому поручне, щоб не мучив мене.

Русин, що вже стратив був надію на поворот половчина, здивувався, почувши його слова. Але ще дужче здивувався, коли половчин оповів йому про триразову появу святого Миколая і про тяжку кару, яку він витерпів за своє віроломство. Тоді русин скликав свою рідню, оповів усім сю дивну подію, а погостивши їх і половчина, як належало, відпустив його в його рідні степи.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 122 – 127.