1

Іван Франко

Іде, гуде великий шум! Великий шум, зелений шум! Під його подихом стогне могутній Діл, гнуться мало що не до землі стрункі білі берези, на долині тріщать старі дуби, скриплять і стогнуть осики, заводячи свій жалкий лемент. День і ніч, тиждень за тижнем реве той шум над Підгір’ям; як почало о різдві, то отсе вже минув і Великдень, а шум хоч би на хвилечку втих. Рве стріхи на хатах, перевертає обороги, розносить солому зі стоділ, валить плоти та ліси, свистить у верхівках дерев і не дає їм покритися листом, реве та виє між крутими берегами річок, кидаючи довкола глину і каміння, мов зноровлений бугай. Зимою багато людей закопав у снігах, весною боровся з повінню, що від наглої відлиги валами скотилася з гір і покрила долини, затопила поля, брала з собою хати, руйнувала цілі села.

Відколи люди затямили, не було таких вітрів, і такої повені, і такої негоди, як та, що нею почався 1850 рік. Люди глухли від ненастанного шуму, гнулися з привички, йдучи по вулиці, бо вітер рвав поли, валив з ніг, а дітьми, як галушками, катуляв по дорозі. Страх ударив по селах. Кинулись орати – всю пухку землю вітер рве і несе бог знає куди. Рве аж до твердої суцільної глинки; що виорав, те на пару літ лишається неродючою пустелею. Чи кара божа? Чи доведеться загибати? Сніги, повені і отсей страшний, ненастанний, непереможний вітер!

Але-бо й по селах, по хатах, по церквах і коршмах, по душі народу йде шум не легший, як отсей шум розшалілої природи. Метушаться села, скрізь ідуть сперечки, сварки і лайки, залягає в душах якась глуха ненависть, вибухають, як ракети, дикі погрози і лунають від села до села. Недавно знесена панщина, як недорізаний труп, ворушиться і наповняє серця жахом. Як великі темно-сині гусільниці, повзуть по болотистих дорогах довгі швадрони ландсдрагонів, повзуть звільна на захляпаних, задиханих конях від села до села, три, чотири рази до року, весною, в косовицю, в жнива, в копання картофель та збирання кукурудзи, і скрізь по селах, куди вони пройдуть, крізь шум вітру чути свист канчуків, лемент жінок, прокляття чоловіків: се ландсдрагони на просьбу панів силою та канчуками гонять селян на панські лани до роботи.

Не задармо, за нужденну плату, але селянські душі затверділи, не хочуть без канчука йти на панське поле. «Досить воно нассалося нашого поту і наших сліз, – кричать під канчуками. – Не підемо, хоч убийте. Не підемо, аби нас озолотили. Нехай собі роблять самі! Нехай подавляться тим, що надрали з нас, а ми не підемо більше робити їм. Хоч би нам гинути на своїх частках, а від них зарібку не хочемо!» Так лементує хлопське завзяття. Та все-таки язик ландсдрагонських канчуків голосніший, і хоч серед сліз, серед прокльонів, серед свисту канчуків, а робота в тих роках по скасуванні панщини таки робилася. Ліниво, мляво, але мусила робитися. Така була воля уряду. А в народній душі шуміло, ревло та клекотіло незгірше, як в ошалілій природі.

Здоровою гадюкою звилася посеред широкої підгірської долини річка Грушівка; густі лози та вільхи обсіли з обох боків її береги, як рівно уложені дві барвінкові гірлянди. По обох боках річки розсілося велике підгірське село Грушатичі. Хати, до шнуру збудовані біля гостинця, тонуть у грушевих та яблуневих садках, та друга половина села, за річкою, розкидана по рівнині, де кому злюбилося, виглядає, як ряд букетів, розсипаних по мураві. На середині села біля моста стоїть церква з бляшаною, червоно помальованою банею, що виглядає, як червона шапка моримухи на білім стовбурі. За церквою на невеличкім горбику, серед старого розкішного саду стоїть попівська резиденція – старий мурований будинок з ганком на сад і на село, з господарськими будівлями позаду, притуленими до високого глиняного обриву, – се кінець гірського пасма, що смілим луком забігло з Ділу аж сюди і тут було проломане та вигризене рікою.

А по другім боці річки за долиною здіймається друга, висока гора, покрита темно-зеленим смерековим лісом, а де вона кінчиться і не уривається стіною, там на косогорі, високо над селом, розкинувся двірський сад, обведений живоплотом, а посеред нього двір – невеличкий поверховий будинок з червоно помальованими стінами, весь обсаджений виноградом, що закриває стіни аж до високих партерових вікон, немовби густа зелень роззявлювала якусь могутню пащу, щоб проковтнути ту червону надбудівлю з блискучими вікнами і зелено помальованим бляшаним дахом.

Якби не той холодний вітер, що реве над селом, валить вікові дерева в лісі, – в часі недавньої розталі їх звалилося много тисяч пнів, що тепер лежать у лісі сірими купами, мов вояки по великій битві, – і якби не те, що рівночасно кипить і клекотить у тім селі, і в дворі, і на клебані (так звуть у селі попівську резиденцію), – то село Грушатичі можна би вважати земним раєм, розкішним закутком нашого Підгір’я. Положене в плодючій долині, з трьох сторін обведене не дуже високими горами, що, опираючися о могутню стіну Ділу від заходу, з двох боків, на північ і на захід, обхопили село широким амфітеатром, мов велетенською зеленою підковою, воно тепер тулиться в своїх садках, що задля спізненої весни тільки що покрилися сріблястими бруньками, підперезане двома довгими поясами лоз і вільх, що простяглися, мов два рівно утяті вали вже густої, інтенсивної зелені, а довкола нього широкі підмоклі луки аж до стіп гір зажовтілися корчами лоташу, як однопільний жовтий килим, де-де покраяний рядами верб, кущами тернини, що цвіте білим молоком, або здоровими купами жовтілі, свидового пруття, калини та ліщини, що купчаться біля закрутів річки.

А над селом вискалюється з зелені червоний двір, мов сердите, кров’ю набігле лице, і немов наперекір йому на другім боці впирається в зелень червона моримуха – здорова церковна баня, а з-поза неї якось хитро і несміло зиркають стіни клебані. А довкола селянські хати з пошарпаними вітром стріхами, з пообвалюваними плотами та парканами, з маленькими підсліпуватими вікнами і з великим, у глибині душ людських захованим стражданням, з невпинною боротьбою між надією й розпукою.

Провідна неділя. Сонце почало вже хилитися на західну половину неба, а в грушатицькій коршмі народу як набито. Коршма простора, панщизняна; за часів панщини се було обов’язкове місце всіх селянських сходин не менше, як церква. Шинківня простора, а сіни ще ширші, лише по кутах затіснені трохи великими бочками горівки. І скрізь повно людей, скрізь тиск і товкітня, ще й надворі, довкола коршми, попід вікнами, на колодках та дерев’яних обрізках стоять люди, старі й молоді, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата, тиснуться, пищать, зазирають досередини, не дбають про те, що холодний стоковий вітер аж землю рве з-під ніг і щохвиля то у того, то в сеї, що стоять іскраю, закидає кожухи та спідниці на голову, здирає шапки та хустки, мов собака, торгає запаски та рукави.

Заціплюють зуби з холоду, стуляються чим хто може, втискаються в стиск і простягають шиї, вирячують очі і насторожують вуха, щоб хоч що трохи почути з того, що говориться в коршмі, в широкій шинківні. Бо ж не для пиятики вони зібралися тут сьогодні. Певно, бородатий Юдка рад їх зборові; сам він і його сини Сруль та Абрумко знай ляскають патинками, мов слижі в хворості звиваються, прошмигаючи поміж людей, та набирають нові і чимраз нові лівари та конви горівки, щоб заспокоїти прагнущих та розпалених грушатичан. Але грушатичани ледве зиркають на жидів, не звертають на них уваги, хіба декотрий, потручений жидом, обернеться, плюне та кликне:

– Тьфу, щезай, бідо!

А всіх увага звернена там, до того кута, де сидить старшина громадська, де гомонять голоси, ведуться розмови, виголошувані майже криком, підіймаються кулаки та ригаються лайки й прокляття.

– Цитьте! Цитьте! Війт говорить!

– Що він має говорити? Панський підлизень!

– Не хочемо слухати! Війта не хочемо слухати! Він нас дурить!

– Цитьте-бо! Не можна без того. Най скаже, що має сказати.

На хвилю втихає. Біля стола метушня. На стіл вискакує підсадкуватий червонолиций чоловік, увесь уже спотілий, розгарячений, і кричить:

– Ідете завтра на панський лан?

– Ні, ні, не йдемо! Най він западеться! Досить ми на нього ходили. Не хочемо! Не хочемо! – заревли нараз усі голоси в коршмі й за коршмою, аж вікна забриніли, і ціла коршма немов затряслася. А деякі голоси ззаду додавали:

– Буком війта! Буком панського підлизу! Най не сміє нам і згадувати про се!

– Буком його! – риплять голоси знадвору. – Тягніть зі стола! Не хочемо слухати.

І сотки рук, судорожно зціпляючись і немов торгаючи здалека війтові поли, простягаються зі стиску догори, бо їм нікуди інде простягнутися. Але війт мов підсадкуватий британ стоїть на своїх лапах; такими криками його не залякаєш.

– Панове громадо! – реве він на все горло, так що заглушує загальний гомін. – Послухайте хвилю. Я ж вам іще нічого не сказав. Ще не знаєте, що хочу сказати.

– Кажи, кажи!

– Пан дає по два сороківці за день орання.

– Нехай давиться ними! Не діжде! Не підемо!

– А по три хочете?

– Не хочемо, не хочемо. І чотири не хочемо про пана.

– Пан казав, що ще нині вночі вишле штафету до ландсдрагонів.

– Най шле й до дідьчої матері! Робити йому не підемо.

– Весна припізнилася. У нього ще й скиби не орано.

– І в нас не орано. Але нема панщини! Нема панщинні Най оре зубами, най дре землю нігтями!

– Панове громадо, завтра, скоро світ, приїдуть ландсдрагони.

– Най їдуть. Ми вже бачили їх. Знаємо їх! – ревла громада.

– І буде те, що торік було.

– Нехай буде. Нехай буде що хоче, а ми добровільно на панські лани не підемо робити.

– Го, го, знаємо, чим то пахне! Зараз пани до цісаря побіжать і скажуть: «Ади, хлопи самі добровільно йдуть до нас на роботу, а ти панщину скасував. Верни панщину, бо ті люди звикли до неї. Їм найліпше з нею, а як її скасовано, то вони бунтувалися».

Ті слова вимовив Яць Коваль, ставши на ослоні межи вікнами. Се був знаний уже, а проте влучний аргумент у панщизняних дебатах, які велися отсе вже два роки в Грушатичах. Усі мужики ахнули в один голос:

– А правда! Мере правда! Чуєте, люди? Чуєш, війте? На що нас ведеш? До чого нас намовляєш?

– Але, панове громадо, – кричав війт, – хіба ж я вас веду на панський лан? Хіба вас намовляю на щось лихе? Я ж вас лише запитую. Пан мені казав запитати вас – і питаю. Не хочете – ваша річ. Я ж вас не буду намовляти, та й ви не діти, щоб датися мені на підмову.

– Добре, добре! Так же й говори! – почулися голоси одобрення з тих самих кутів, відки перед хвилею ревли окрики обурення і простягалися руки до шарпання та затиснеш кулаки.

– Та я, того… Я не маю вам що більше говорити, – сказав війт і похилився, щоб злізти зі стола.

– Як то не маєш? – скрикнув Яць Коваль, усе ще стоячи на ослоні. – То ми лиш того зібралися нині?

– Я зробив лиш те, що пан наказав. Маю вашу відповідь і занесу її пану.

– Та, гов-бо, війте, – знов крикнув Яць Коваль, – та чекай! Коли з нами не маєш що говорити, то ми маємо з тобою.

Війт якось ні в тих ні в сих покрутився на столі, обводячи очима громаду, над якою тепер залягла хвилева мовчанка.

– Хто має що мені говорити, най говорить.

– Віддай папери! – загукали голоси.

– Які папери?

– Наші, громадські. Інвентарі, йосифінські інвентарі!

– Я ніяких ваших паперів не маю, – відповів війт якось несміло.

– Як то не маєш? Як то не маєш? А де подів?

– Продав пану наші папери? Наші інвентарі, наші потвердження, наші декрети і привілеї? Говори! Признавайся, бо не вийдеш відси живий! Говори!

Знов почався страшенний репет у коршмі і довкола коршми, і знов затріщала коршма не знати, чи від напору збентеженої юрби, чи від скажених ударів вітру.

– Ви ж мені ніяких паперів не давали, – промовив війт, – то я вам нічого й віддати не можу.

– А певне, бо тебе пан з мандатором вибрав! Ти не наш війт! Ти панщизняний війт! Маєш папери? Віддавай папери і забирайся до тристенного! Не хочемо такого війта! Виберемо собі свого, з власного вибору. Такого, щоб за нами стояв, а не за паном! Злізай! Віддай папери! Папери! Папери!

– Але ж, панове громадо, – ще раз правдався війт, – я ж не знаю, які ваші папери.

– А які маєш?

– Та якісь там пан сендзя передав мені два роки тому, ше як панщина була. Та я їм не придивлявся. Дав мені в скриньці – досить важко в руки взяти, – зложив і замкнув при мені, а ключ сховав у себе в шуфляді. А скриньку я взяв до себе і держу досі. А що се за папери, чи ваші, чи панські, я того не знаю. А сендзя заборонив мені остро нікому за них не говорити і нікому їх не показувати.

– Наші вони, наші, наші! Небіжчик сендзя все нам натякав на них, все нам говорив: «Я маю такі папери, що вам колись дуже стануть у пригоді». Віддай їх нам! Зараз віддай!

– Як же вам їх віддам, коли їх не від вас маю?

– Байка! То наші папери! Зараз давай! Зараз тут, на стіл клади! При всій громаді!

– Але що мені пан сендзя скаже? – крутився війт.

– Який сендзя? Той, що тобі дав ті папери? Адже він уже небіжчик! Тю, тю, дурний!

– Та сей новий їх тобі не дав. Може, й не знає за них. Що йому до них?

– Знає, я показував йому, як настав. Відімкнув скриньку, переглянув, дещо забрав із собою…

– Ах ти, тумане! – загукали з усіх боків. – Та нащо ж ти дав? От тобі й на! Певно, забрав, що для нас варте! Небіжчик сендзя був наш приятель, хоч остро судив на буки, а сей – панський підлизень.

– Ну і що, як узяв? Що, як узяв? Певно, передав пану? – допитувались у війта ті, що стояли ближче.

– Та ні, панове громадо! – запевняв війт і, мов лоза, хилився додолу. – Богом вам клянуся, зараз же другого дня віддав, ще й запевняв, що всі. «На, – каже, – почисли, чи стілько, скілько я взяв учора. Тямиш, кілько було?» – «Двадцять п’ять актів», – сказав я. «На ж, маєш їх. Перечисли, чи котрого не бракує». І ретельно, ані одного не бракувало, всі були. І всі там лежать у скриньці.

– Тумане! А ти дивився, чи то ті самі? – гукнув із-під стіни Яць Коваль.

– Та по чім я пізнаю, чи то ті самі? – простодушно признався війт. – Я ж неписьменний. Печатки ніби ті самі, шовкові нитки, що ними позшивані акти, також ті самі, та й печатки ніби ті самі. А що там у них пописано, господь святий знає. Я на се сліпий.

– Туман! Сліпцун! Одурив його, проклятий! – заревла громада.

– Але ж, панове громадо, чей же пан сендзя…

– Що він за сендзя! Начхати на такого сендзього! – ревли розлючені люди.

– Ми його на шматки розірвемо! – гукали одні.

– На гродзів мак посічемо! – репетували інші.

– Геть роздруцкаємо! Зараз ходімо до нього, най віддає наші папери, бо йому куца година буде.

Війт у почутті своєї правоти випростувався і знов крикнув, приглушаючи загальний гармидер:

– Панове громадо! Гей, панове громадо! А цитьте-бо! Ще ж ви не вислухали мене.

– Ще щось маєш крутити?

– Не крутити, а правду сказати. Адже я сказав вам, що папери у мене.

– Показуй! Подавай! Викладай на стіл! – гукнула громада.

– Але ж скринька у мене дома, в коморі.

– Біжи й принеси.

– От я зараз, – мовив війт і другий раз нагнувся, щоб скочити зі стола.

– Агов, панове громадо! – гукнув якийсь голос із-під печі. – Не пускайте його самого, бо втече.

– Та куди втечу, дурний Халавку? – огризнувся війт.

– Втече, втече! – репетувала вся громада. – Не пускайте його самого! Він нас дурить. Утече до двора, і що йому зробимо!

Ледве-ледве заспокоїлася громада, коли з-поміж гурту, що тисся коло стола, зголосилися три чоловіки, готові з війтом піти до його хати і принести сюди таємничу скриньку. Задля великого натовпу народу в коршмі і біля коршми війт і його кумпани вибрали коротшу дорогу: виняли вікно з рами і вилізли надвір – один делегат наперед, потім війт, а за ним ще два делегати. Як обережність, то обережність.

А в коршмі й довкола коршми по їх відході знов піднявся шум, як у млині, де разом теркотить дванадцять питлів, і реве вода на лотоках, і гуркочуть колеса та скриплять вали по дерев’яних брусах.

– Ото мені війт! Смаровіз, не війт! Свині йому пасти, не в громаді значити. Го-го, знають пани, який їм війт найліпше до вподоби. Не хочемо його! Ані одного дня більше! Най щезає зо шумом, бо наробить нам ще гіршої публіки. Тепер тяжкий час, треба доброго газди в хаті, а ще ліпшого в громаді. Вибираймо зараз нового війта. То буде наш, громадський війт, а не панський вірник!

Отакі окрики та увага сипалися з усіх кутів коршми, з сіней і знадвору крізь вікна. Смілість, здержувана в часі панщини силою панського нагніту, буків, диб та колодок, тепер проривалася, як вода з розірваної гаті, шуміла, і бурлила, і бризкала піною, і зносила все, що стояло їй на заваді. І скрізь по громадах ішла така хвиля; народна ненависть до панщини шукала собі всяких можливих упустів і знаходила їх усюди.

– Кладімо війта! Кладімо війта. Кого кладете на війта?

– Андрія Халавка!

– Хому Зарічного.

– Ха, ха, ха! Ще десь є третій дурень он там під берегом. Кладіть і того!

– Яня Коваля.

– Що нам Коваля? Коваль з присілка. Треба селового.

– Костя Дум’яка.

– Замолодий ще. Торік з війська вийшов.

– Письменний! Бувалий.

– Бував на лаві і під лавою.

– Чи то мало у нас письменних? Он Чапля Стефан! Он Олефір Гаврило!

Назви кандидатів літали, як жмені снігу, кидані на голову. А при столі сиділи присяжні та радні і щось глибоко міркували.

– Війта вибирають! Війта вибирають! – почулися голоси знадвору і разом з ними розпучливі крики, прокляття та пищання жінок.

– Медведю! Куди пхаєшся! Адже ноги мені роздавиш.

– Війта вибирають, а нас не пускають? Розступіться! Пускайте!

– А ви відколи маєте голос при виборі?

– Як то? Відколи й ви. Нині перший наш вибір. Усі маємо голос.

– І баби?

– І баби! І баби! – почулися завзяті писки з усіх боків. – Або то баби щось гірше від вас?

– Якби не баби, то би хлопів і на світі не було.

– Пускайте нас! І нас! І нас!

– Та чекайте! – гримнув хтось ізсередини в двері. – Адже ще не вибираємо. Ще лише подають голоси, на кого би хто хотів.

– Кладіть мого чоловіка! – запищала якась жінка. – Такий добрий, що хоч і до рани приложи.

Присяжні й радні біля стола повставали з ослона. Один виліз на стіл.

– Панове громадо! – крикнув. – Говоріть, кого хочете мати війтом у Грушатичах?

Гомін змішаних голосів був відповіддю на се питання.

– Так не можна. Говоріть одного.

– Ми кождий хочемо свого.

– То погодіться якось. Ми вам будемо казати одного за другим із тих, що їх тут зголошено, а ви голосуйте, чи годитеся, чи ні. Отже, Андрій Халавко.

– Та то крайній дурень. На сміх його подали.

– Хто дурень? Я дурень? – крикнув ображений Халавко. – Сам дурень, хто таке говорить.

– Хто за Андрієм Халавком? – Нема нікого. Регіт цілої юрби.

– Хто за Хомою Зарічним? – Знов регіт.

– Не ображайте чоловіка. Він вам нічого не винен.

– Не беріть дурня на зуби! – додав хтось із кута. Знов гармидер. Знов ображений упоминається за своє добре ім’я. Коли викликано Яня Коваля, прийшло до суперечки. Горішняни були за ним, долішняни проти нього. Чулися голоси: «Дурню!» – «Ти сам дурень!» – «Не тручайся!» – «Ой, мої ноги!» – «Чи ти сказився?»

Присяжний стояв на столі і не міг зміркувати нічого.

– Ну, як же ж, панове, голосуєте?

– За Ковалем. Против Коваля. І я, і я, і я!

– Знаєте, хто за ним, най підійме руку.

Всі руки піднялися.

– Значить, усі за Ковалем?

– Ні, ні, ми против! Не хочемо Коваля! – чуються крики.

– Чого ж підносите руки, коли ви против?

– Інші підносять, та й ми підносимо.

– Тьфу на таку моду, – крикнув розсерджений присяжний і зліз зі стола. – На вас би іншого пастуха треба.

– Не стулиш ти дзюба, присяжний? – почулося з різних боків. – Чи бач, хто нам за пастуха оббирається! Ей, якби я був близько тебе, я б тобі заїхав!

Такий розгардіяш стояв із півгодини, і гармидер робився щораз більший, жартливі або цинічні окрики покривали голоси присяжних, що за чергою, захриплі, викрикували імена що раз, то нових кандидатів. Перебрано їх уже більше як двадцять, і ще ні на кого не було загальної згоди. Ще найбільше голосів падало на старого, дотеперішнього війта.

– Отак у лихий час, – крикнув Яць Коваль, – перед хвилею ви готові були розірвати його на шматки, як дурня, а тепер голосуєте за ним!

– А тобі кривда, що на тебе не голосуємо. А зась тобі, клепало.

Та тут почулося гукання з-поза коршми. Надійшов війт, несучи під пахою скриньку, а за ним три делегати. З тяжким трудом, сим разом уже дверима, влізли до коршми. Війт знову видряпався на стіл і, піднявши вгору скриньку в руках, крикнув так, щоб усі чули:

– Панове громадо! Ось вам та скринька з паперами. Слухайте.

І він потеліпав скринькою в повітрі, щоб чуть було стукання того, що було в її середині.

– Отворіть її! – чулися голоси.

– Коли-бо ключа нема! Ключ у пана сендзі, – мовив війт.

– Що нам до пана сендзі? Давайте ножа! Ми її зараз отворимо!

– Не треба й ножа, – мовив Яць Коваль, – ось у мене шило. Я на такі замки майстер.

Він справді був коваль і слюсар славний на всю околицю. Він лиш раз доторкнувся до скриньки своїм шилом, і вона зараз отворилася. Тоді війт, держачи в одній долоні скриньку, другою почав один за одним виймати з неї папери і класти на столі.

– На, маєте! – приговорював він. – Ось вам єдна ахта, ось вам друга, третя, четверта, п’ята… хто-сьте письменні, ходіть сюди, прочитайте, що в них стоїть написано.

Всі мовчали. Письменного в цілім зборі не було ані одного.

– Хто-сьте письменні! Гей! Ідіть громадські папери читати! – пішли окрики по коршмі й довкола коршми. Але ніхто на них не відкликався.

– Куме Стефане Чапле! – кричав війт, роззираючися по коршмі. – Ото, божечку, був би-м присяг, що Чапля стояв ось тут ще недавнечко.

– Стояв і вийшов. Мабуть, пішов додому.

– А де ж Кость Дум’як? Він же торік із війська вийшов, то чей ще не забув читати.

Дум’яка не було в коршмі.

– Ну, що ж будемо робити з тими паперами, панове громадо?

– А бог знає, що з ними робити!

– Я гадаю, що сховати їх знов до скриньки, – сказав Яць Коваль, – скриньку замкнути, і най пан війт знов сховає їх у своїй коморі, аж запотребуємо.

– Добре, добре! Правду Коваль каже! – загуло довкола. Війт позбирав папери, зложив їх назад до скриньки, а Коваль своїм шилом замкнув її знов так, як була. Війт узяв її під паху і поклонився громаді.

– Чи так має бути, панове громадо, як сказав Коваль?

– Так, так! Просимо. Годимося! Най так буде. – Війт ще раз поклонився і сказав: – Ну, то дякую за послухання.

І третій раз схилився, щоб злізти зі стола. Та знов спинили його численні голоси:

– А наші вибори?

– Вибори! Вибори! Мусимо нового війта вибрати! – загукали голоси з-посеред громади.

– Пізно вже! Смеркається! – відповідали інші.

– Кінчіть! Ми померзли. Вже сонце зайшло! – лунали голоси, а особливо жіночі, знадвору.

– Мені час до дітей! Мені до корів! У мене чоловік хорий…

– Додому! Додому! Вибори на другу неділю.

– Най так буде. Добре. Вибори на другу неділю!

І густою юрбою повалили люди з коршми, живо розмовляючи про громадські папери, про старого війта і доконечність вибрати нового та про доконечність також нових «преліпотентів». Се була й сьогодні найважніша справа, задля якої зійшлися такі численні збори. Се справа пильна, бо дотеперішні пленіпотенти, вибрані ще 1845 р. під панським впливом, оказалися зовсім нетямучі, ні до чого не здалі, і занедбали, а хто знає, може, й запродали найважніші громадські справи.

– За тиждень! За тиждень ми з ними порахуємося. І нових преліпотентів виберемо. І нового війта. Мусимо вибрати, бо інакше загиблиця наша.

І нараз на скруті від коршемного доїзду до моста вся юрба спинилася, як вкопана. Всі аж роти пороззявляли, і ніхто не міг сказати слова. Як то? А вітер? А той шум, що завивав у берегах Грушівки зойком конаючого? А те стогнання, що доносилося з лісу, як стогнання вола, живцем рваного медвежими лапами? Що сталося? Коли се все втихло? І чи справді втихло? Ні, ані духу не чути! Повітря, небо, дерева – все мов заціпло, мов закаменіло, ані не ворухнеться. І ніхто з тої юрби, що товпилася в коршмі й коло коршми, за палкою політикою не спостеріг, не відчув, коли затих вітер. Кождому ще стояло в ухах, що чує тріщання коршми і шелест китиць, вириваних зо стріхи та розриваних на тонкі солом’яні жмутки в повітрі. А тут глянь, вітру нема! Деякі божилися, що чули його ще ось-ось перед хвилиною; інші запевняли, що, виходячи з коршми, вже не чули його. А може, лише не завважили, так здавна привикши до нього?

– Гей же! На дзвіницю! Дзвоніть! Дзвоніть на радість. Кличте попа! Дзвоніть на людей, скликайте всіх! Правте молебень.

А над Ділом гасли власне остатні платки вечірньої заграви. Налягала нічна темінь. На луках із лоташу лунали голосні жаб’ячі хори.

Примітки

Йосифінські інвентарі – поземельний кадастр Галичини, складений на підставі указу австрійського імператора Йосифа II у 1786 – 1787 рр. з метою збільшення оподаткування населення.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 208 – 220.