13

Іван Франко

А другого дня велично зійшло сонце, радісно роз’яснилося небо, тріумфом задзвонили дзвони по церквах на знак і на честь великого свята. Лише в Суботовім дворі було тихо. Пана і графиню, яких служниця застала вранці в тім самім місці, де вчора попадали – він знеможений наглим зворушенням, а вона виснажена довгою дорогою саньми на морозі, – попереносили слуги на ліжка і понакривали щільно, позатоплювали в печах і ходили на пальцях, щоб не збудити їх. Вони не чули різдвяних дзвонів, що з супротилежного горба знай розливалися радісним рокотом, не бачили величного світила, що обливало все небо зразу царським пурпуром, потім литим сріблом, а нарешті щирим золотом. Вони спали аж до восьмої години. А коли графиня прокинулася і побачила нахилене над собою, все ще тривожне і затурбоване лице батька, то поперед усього зареготалася, як срібний дзвіночок, потім голими руками обхопила батькову шию, пригнула його голову до себе і цілувала палко, пристрасно, а потім випурхнула з ліжка і скрикнула:

– Таточку, я свобідна, свобідна, свобідна!

– Від чого свобідна, дитино моя?

– Не від чого, питай, а від кого. Від нього, мойого мужа і ката.

– Де ж він подівся?

– Лишився в Венеції.

– І пустив тебе додому?

– Пустив, таточку, бо мусив.

– Ти узискала розвід?

– Узискала? Нас розвело море, оте чудове, сапфірове венецьке море.

– Не розумію, що хочеш сказати сим, моя дитино.

– О, тут секрет, мій великий секрет! – мовила вона і сама жахнулася, скочила до дверей, глянула, чи не підслухує хто, а потім, обнявши знов батька за шию і притулившися до нього, шепнула йому до вуха:

– Я вбила його!

Пан Субота весь закаменів і мимовільним рухом руки відсунув її від себе.

– Ти… вбила… його? – простогнав він, ледве переводячи дух.

– Так, таточку! Але лише морально. Адже бачиш, що я свобідна, що мене пустили, не арештували. Я чиста перед світом, а на сумлінні… на сумлінні, там, у темній, найтемнішій закутані, маленька плямка. Вона не болить, не мучить мене; вона лише частина відплати за те, що я витерпіла від нього.

– Говори ясніше, Женю, говори ясніше, а то я нічогісінько не розумію! – все ще з виразом страшного затурбування говорив батько.

– Ох, се ціла історія, чисто як із італійської новели з часів ренесансу, фантастична, а проте й сьогодні можлива і дійсно правдива. Се можливе лише в Італії, тій дійсній країні чудес.

– Говори про себе, доню, а не про Італію, – шептав батько, палений цікавістю і нетерплячкою. Та вона верзла далі своє, як розпещена дитина.

– Не говорити про Італію! – скрикнула зі святим обуренням і сплеснула в долоні. – Як же я можу не говорити, коли Італія дала мені найкраще, найцінніше з усього, що я коли-будь дістала від кого, крім тебе, таточку, розуміється, крім тебе. Італія віддала мені свободу. Її чудова дочка, королева моря і перлина землі, Венеція, взяла мене за руку і, як малу, заблукану дитину, вивела на вільний світ!

– Говори ясніше, Женю, говори ясніше, бо мені в голові мутиться.

– Не бійтеся, таточку, я зараз скажу вам усе, як перед богом, по щирій правді. Ви бачили, в якім настрої ми виїхали з Відня. Я докладала всіх сил своєї душі, щоб видаватися веселою і щасливою, але тілько бог один бачив, як тяжко мені було на серці… Ми приїхали до Венеції в часі найкращого осіннього сезону, і мій муж кинувся з цілим запалом своєї натури в вир тих забав і розкошів, які дає Венеція, між іншим, і на веслярський спорт, у якому він швидко збирав заслужені тріумфи. Він познайомився з найкращим на всю Венецію гондольєром, і оба вони в пурпуровій, золоченій гондолі доказували правдивих чудес у своїх фантастичних моряцьких костюмах. Він швидко зжився з гондольєром, та й сьому самому не треба було довго часу, щоб наскрізь пізнати польського графа і його уподобання. Він пізнав його французьких товаришок, з якими граф проводив увесь час, вільний від спорту, а нарешті прийшов і до мене.

Не забуду до смерті сеї пам’ятної сцени.

Він ввійшов з глибоким поклоном, як жебрак, станув біля дверей і хвилину міряв мене своїми огнистими очима. Потім перший промовив:

«Signora, позвольте сказати вам слово».

«Кажи».

«Ви терпите багато. Ви годні не такого щастя».

« А тобі яке діло?» – відрубала я.

«Я, signora, бідний, un povero Veneziano. У мене жінка й діти. Гарна жінка. Ах, як я люблю її! Гарні діти, і я готов віддати своє життя, щоб забезпечити їх життя. А мій заробок мізерний. Я не можу дивитися на їх убожество».

«Що ж мені до того?» – сказала я.

«Вам, signora, нічого до того, лише мені. Що варто моє життя при моїй бідності? Але ви можете допомогти мені. Не мені, але моїй родині. Будьте великодушні!»

Я дала йому тисячу лірів. Його очі блиснули огнем, але грошей не брав.

«Мало, signora!»

Я додала ще тисячу.

«Мало, signora!»

Я додала ще три, останні, які я мала.

«Спасибі, signora, – мовив він коротко, ховаючи гроші. – Ніхто ніколи не знатиме, відки вони. Я венеціанець, і ви не раз іще згадаєте мене. Цілую ваше серце, signora!»

І, поцілувавши краєчок моєї сукні, він пішов.

– І не говорив тобі нічого більше?

– Ані слова.

– Пощо ж ти дала йому стільки грошей?

– Зі співчуття для його рідні.

– Брешеш, суко! – не міг здержати себе батько, щоб не скрикнути брутально. – Ти добре знала, до чого воно йдеться.

– Знала чи не знала, кому яке діло до того? Я дала йому щедру милостиню і не жадала за се нічого.

– Не сказала, але серцем бажала.

– Сердечні бажання бог судить, а ви не маєте права. Згадайте моє положення!

Батько поблід, потім помалу взяв її руку, притулив до своїх уст і сказав лагідно

– Твоя правда. Що ж було далі?

– Далі нічого не було. Найближчого вечора була чудова регата на Лідо, гондоли робили тисячні закрути і перегони, публіка плескала і кричала, далі найкраща гондола, випереджаючи всі інші, погнала на повне море і щезла в густій мряці, що білою стіною стояла на ньому. І вже не вернула. Рано на другий день знайшли гондолу, перевернену догори дном, а графа ані гондольєра ані сліду.

– То був мій розвід. Так море дало мені свободу.

По полудню, весь час аж до вечора, йшло в панськім дворі велике угощення цілої грушатицької громади. Графиня й Галя, обі в однаких костюмах, услугували мужикам.

А вечором у присутності привезеного з міста нотарія уложено між паном і громадою план викупу сервітутів, за які селяни одержали значний шмат лісу і толоку. Се була одна з немногих у Галичині корисних добровільних угод у тій справі. Сусідні пани ніколи не могли дарувати її Суботі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 314 – 317.