2

Іван Франко

О дев’ятій годині того самого вечора в Йоськовій коршмі, в ванькирі поміж ліжками, на яких лежали гори перин і подушок у червоних насипах, при столику, освітленім смаркатою лоївкою, сиділо кілька грушатицьких селян середніх літ, п’ючи вівсяне пиво і балакаючи. Між ними був Яць Коваль, що за той час був і на молебні в церкві з приводу втишення вітру, і в своїм домі на присілку, і ще у кількох сусідів. Він шукав і Дум’яка, але йому сказала стара Дум’ячиха, що Кость ще по службі божій та по обіді пішов до близького міста, де мав сторгувати пару бичків, потрібних для непочинаної ще весняної роботи в полі.

Яць зайшов до коршми. З недавньої шумної громади не було вже нікого. Жиди замітали та мокрими стирками витирали заболочену підлогу, а в ванькирі сиділи три-чотири господарі при пиві. До них присівся й Яць. Між ними був Стефан Чапля, один із немногих письменних селян грушатицьких, що з доброї волі в церкві сповняв роль піддячого, хоч був собі самостійним і досить заможним господарем. Був і Гаврило Олефір, також трохи письменний, що колись, служачи в війську, навчився був там читати й писати по-польськи й по-німецьки і дослужився рангу капрала, але, вернувши літ тому 25 із війська, давно вже забув ті дрібки німецької мови, які виніс із війська, не читав ніколи нічого і з власного приводу вже в селі навчився церковного читання, так що міг також прочитати в церкві Апостола і допомогти дякові в церковнім співі. Дяк у них був старий і дихавичний, у громадське життя не мішався і до коршми не ходив ніколи.

З ними сиділи ще три молодші господарі, в тім числі й той нефортунний Андрій Халавка, якого так собі, з доброго дива, подурняли на сьогоднішній громаді. Він був собі чоловік досить заможний, але прибитий панщиною, невчений і зроду таки трохи тупоумний. Коли Яць Коваль ввійшов до ванькира, Халавка власне живо щось розповідав своїм сусідам, розкидав руками та здвигав плечима, – мабуть, жалувався на кривду, яка спіткала його тут нині «без дання рації».

– А куди бог провадить, Яцю? – окликнув його Чапля, рад, що може перебити Халавкові теревені.

– Та от ходив по селі. Декому розносив готову роботу. Та вже з плугами замовилися у мене двадцятеро люда на завтра – дай боже упоратись. Та от, вертаючи, й зайшов сюди.

– Сідайте коло нас, – мовив Чапля.

– Та сяду, бо по нинішнім стоянню та біганню таки ноги болять.

Він присунув собі крісло і сів біля стола поруч з Чаплею. Він любив товаришувати з Чаплею та Олефіром, що був на десять літ старший від нього. Вже ж таки се були люди письменні і хоч уряди-годи вміли сказати дещо цікаве: Чапля головно з писанія, зачитуючися вільними хвилями в церковних книгах, а Олефір із своїх військових часів, у яких він бачив і Відень, і Венецію, і Коложвар, і Арад, і Прагу та не одно з гарнізонового життя заховав у пам’яті та вмів цікаво оповісти.

Та й ті два любили розмовляти з Яцем, що хоть сам неписьменний, а все-таки не лише термінував три роки в Дрогобичі у славного коваля і довголітнього цехмістра Мороза, але й потім, у часі тісних років, часто їздив на Поділля по пшеницю та до Садагури по кукурудзу, яку дома розпродував, та возив сіль із Дрогобича у ті подільські й покутські сторони, де люди, як він мовляв, дуже лакомі на тоту святу сіль, бо її у себе не мають. Вони та й ще Кость Дум’як, наймолодший між ними, – се був зав’язок тої сільської інтелігенції, що бажала вже тепер повернути хід сільських діл на інший, не панщизняний лад і серед загального шуму та розгардіяшу забігала думкою в будуще, силкувалася відгадати потреби села і способи дальшої діяльності.

– Я все своє кажу, – говорив Чапля, немов тягнучи нитку думок, перервану вмішанням Халавки, – треба нам думати про завтра. То ніби не про завтрішнє завтра, бо то знаємо, що завтра буде.

– Пан уже післав гонця до міста по ландсдрагонів, – додав Халавка.

– Ну, певно, крайній час починати оранку, а без нашої помочі що зробить?

– Не дожде! – вперто буркнули два інші селяни, що, оперті на ліктях і понуривши голови над столом, сиділи і завзято пакали люльки.

– Не кажіть так, бо дожде, – мовив Чапля. – Прийдуть ландсдрагони і канчуками поженуть нас до роботи. Так, як торік було.

– І доки ж то так буде? – запитав Халавка. – Панщину ніби дарували і знов на панщину гонять. Тілько вже тепер не панські гайдуки, а цісарські ландсдрагони.

– Я вам кажу, – озвався Яць Коваль, – пани все ще надіються вернути панщину. По всьому видно. Адже візьміть нашого пана: якби він був певний, що панщина не верне, то чи ж не мусив би був зараз по її скасуванню понаймати собі слуг, накупити плугів та борін і взятися власними силами вести своє господарство? Ні, він 1848 р. вперся: «Мусить громада обробляти мені, я не маю як і відки», – і ми мусили піти і обробляти його. А торік знов те саме: сам своїми силами не робить нічого, а на нас насилає ландсдрагонів. Видите, жиє в тій думці, що панщина ще не скасована і незабаром вернеться назад.

– Господи, господи, і ще якийсь русин! – зітхнув Халавка.

– Руська кість, а ляцьким м’ясом обросла, – завважив Чапля.

– Правду мовите! – сказав Яць. – Що він за русин? Що в руського попа сповідається і причащається, до руської церкви ходить і руські свята справляє – овва! Не бійтеся, в церкві він між нами не стане і в нашім крилосі не сяде, але йде на своє коляторське місце за іконостасом. На свої свята нас не запросить, як ми одні одних запрошуємо. Оженився з полькою і дома все по-польськи, та й звичайно, як пан, усе з панами руку тягне. Що нам з такого русина! Лиш очі нам блахманить тим своїм русинством.

– Торік аж плакав, як нас ландсдрагони прали канчуками: «Мої діти! Що вам сталося! Адже я ваш брат, русин, а ви мені таке робите!» А не бійся, ландсдрагонам не сказав: «Дайте їм спокій!»

– І завтра знов буде плакати, я певний, – сказав, спльовуючи, один із слухачів.

– У нього м’яке серце, але тверде слово, – докинув Чапля.

– А господи ж мій, та доки ж того буде! – зітхнув Халавка.

– Доки нам не доїсть до живих печінок, – сказав, енергічно спльовуючи, другий слухач і потягнув люльку з такою силою, що аж зашкварчала.

Двері ванькира відчинилися, і, схиляючися, щоб не вдаритися головою в одвірок, до ванькира ввійшов здоровенний хлопище. Він був високого росту, о голову вищий від найросліших людей у цілій громаді, плечистий і дужий і серед усіх громадян виглядав як виплодок якоїсь раси велетнів серед карлів. Йому було 35 літ. Здоровенні чорні вуса звисали йому аж на груди, а над чолом стирчала коротка чорна чуприна, як щіть, обстрижена навпаки сільському звичаю, що велів усім чоловікам носити довге волосся. Правда, Кость Дум’як досі ще був парубком. У двадцятім році життя взятий до війська, він вислужив «капітуляцію» дванадцять літ, а ставши фельдфеблем, служив ще три роки, поки отсе торік не вернув додому по батьковій смерті.

Аж тісно якось зробилося у ванькирі, коли він ввійшов і випростував свою велетенську фігуру. Не мовлячи ані слова, не вітаючися ні з ким, він присунув собі з-під стіни ослінчик до стола, товариші потіснилися трохи, і він сів між ними.

– А знаєте новину? – запитав він, коли жид поставив перед ним гальбу пива.

– Та що таке? Не знаємо.

Він одним духом випив половину гальби, обтер вуси і, обернувшися до жида, що стояв за його плечима і також рад був почути новину, сказав:

– Жиде, марш! Новина не для тебе.

Жид усміхнувся, сказав: «Ни, ни, я хіба що або що?» і рад-не-рад вийшов із ванькира, одначе не зачинаючи двері за собою. Дум’як плюнув, устав, запер двері на клямку і буркнув:

– От іще не люблю того влізливого жидівського кодла!

– Ну, що там за новина? – запитав Чапля.

– Така новина, що ліпше б нам її й не чути. Як ви гадаєте, дарував нам цісар панщину, чи ні?

– Як то ні! Дарував. Самі ми чули від комісара, і патент нам читали.

– Правда, виразно сказано: даруємо підданим панщину, роботизни і данини.

– Так, так, усі ми чули.

– В мене десь і патент друкований є, – мовив Чапля.

– І в мене, – докинув Халавка. – Я оправив його в рамці за скло і повісив на стіні між образами.

– Можеш викинути його звідтам і не сквернити святі образи. Він не має ніякої вартості.

– Як то не має вартості? – крикнув Яць. – Цісарське слово і не має вартості?

– Хіба хто перечить тому? – запитав Халавка.

– Ого! Скасували цісарське слово! – сказав з притиском Кость Дум’як. – Сьогодні в місті чую: витрублюють, вибубнюють на ринку. Приходжу ближче, народу купа, а возний усередині вичитує циркуляр із губернії: панам за панщину призначена заплата. Мають усі зголошуватися до уряду, дістануть облігації, а сплатити ті облігації мусить сам край.

– То значить ми! – скрикнув Яць, б’ючи себе долонею по коліні.

– От тобі на! Робили, терпіли, тепер ще й плати, – зітхнув Халавка.

– А багато ж тої сплати? – запитав Чапля.

– Вже я того не дослухався, чи шістдесят, чи сто шістдесят міліонів. Грубі міліони!

– Господи, аби нас усіх продав, то би такої суми не зложив! – скрикнув Яць.

– То з нас помалу стягнуть, не бійся. То нам розложать на роки, до того дочислять ще вдвоє або втроє стілько процентів, аби ще й діти і внуки наші мали ще двигати панщизняний тягар. Так тепер способу добирають! – з гіркістю в голосі мовив Дум’як.

– Але, може, то ще брехня? – закинув Яць. – Та чи чув же хто таке, аби касувати цісарське слово? Хто на те має право?

– Але губерніальний циркуляр! – завважив Чапля. – Значить, із цісарської губернії!

– Говоріть! Губернія цісарська, а губернатор панський. Може, справді губернатор на свою руку зробив се для панів.

– О, від того можна всього надіятися. Граб’я Голуховський! Сам польський пан, то скрізь за панами руку потягне.

– Польський пан і німецький прислужник! – мовив Яць.

– Польський недородок, а німецький недоносок, – додав Чапля.

– Ні, панове, – сказав Дум’як. – Губернатор на свою руку не міг сього зробити. Се з Відня такий наказ, із цісарської канцелярії. Може, там і наш губернатор причинився до того, що цісарські слова скасовано, але то не могло статися без згоди самого цісаря.

– Старий цісар Фердінанд добрий був. Він би був на се не позволив. Він би обстоявся при своїм першім слові. А сей молодий піддається панам, – мовив Чапля.

– Посилаймо депутацію до цісаря! Пани піддурили його. Вияснім йому, що нам нівідки платити таку суму! – почулися голоси мужиків.

– Так він нас і послухає! – завважив Чапля. – Може, там пани наговорили йому, що ми тут у великих достатках живемо.

– Пусте! – з притиском завважив Дум’як. – Що раз постановлено в цісарській канцелярії, того вже не вернеш. Затягнено пером, не витягнеш волом. Але то ще нічого. Заплатили б ми, якби було з-за чого. А то ж знаєте, що пани хочуть повідбирати нам усі наші прадідівські ліси й пасовиська. От тут подумайте, як нам далі жити. Ліс запруть – купуй дерево на фунти, як цукор! Пасовисько запруть – куди дінешся з худобою?

– Краще нам смерть, ніж така неволя, – скрикнули всі враз. – То ще гірше, як панщина.

– Знаєте, чим то пахне? – з таємничим виразом на лиці і притишеним голосом запитав Дум’як. І зараз сам і відповів: – За панщини отамани ходили попід вікна і кликали вас на панську роботу, а потім ви самі підете до отамана, ще й курочку або покладків понесете і клінно будете просити, аби вас приняв на роботу.

– Не діждуть того! – скрикнула вся компанія.

– Діждуть! – твердо сказав Дум’як. – І не довго їм ждати. Відберуть нам ліси й пасовиська, то ми без худоби за два-три раки жебраки. Без паші худоби не вдержиш, без худоби гною не зробиш, без гною поля не справиш, – і роби, що знаєш.

– Не дай того боже! – мовив Яш Коваль. – Се ж би була наша загибель. Чень же нас іще пан-біг не хоче нагло зо світу звести.

– На пана-бога всі надіємося, – мовив Дум’як, – але пан-біг сам сказав нам: «Бога взивай, рук прикладай». Як так будемо сидіти та й на бога надіятися, то нас воші присядуть.

– І що ж нам робити? Яку собі пораду дати? – стогнали один за другим мужики.

– Я думаю, що цісар таки зглянеться на нас, – перший розпочав Чапля. – Адже не може бути, щоб цісарові байдуже було, як його нарід гине та на жебри сходить.

– А тямиш, Стефане, як було в тісні роки, – гризько завважив Дум’як. – Скрізь нарід гине і пухне з голоду, матері своїх дітей дорізують та їдять, а цісар як довідався про се, то змилосердився і велів роздати тим голодним людям по гурманові солі на кожду хату.

Гірко засміялися всі.

– Але ж цісарові податків не стане, як ми збідніємо, – реплікував Чапля.

– Не слухай того! – мовив Дум’як. – Що цісарське, те все з нас зідруть, аби ми й як голі були. Та й не гадай собі, що ми так нагло збідніємо. Будемо помалу на нужду сходити: нині се урвали – обійдуся, завтра того не стало – обійдуся. І так день за днем, рік за роком будемо вростати в свою нужду, як камінь у землю. Світ нам затісниться будемо темні і несвідущі, все нам буде байдуже, і дійдемо до того, до чого нас панщина не довела, – до стану голодної та повільної худоби, яку кождий водить і гонить, куди йому хочеться. Ось що страшно подумати! На вид будемо ніби люди, ніби подібні до людей, але душа в нас не буде людська, а худоб’яча. Ось що найстрашніше! Адже хто має очі, той уже тепер може бачити, що все воно йде до тої мети. Не могли нас пани приярмити панщиною, вони приярмлять нас новим здирством. А їм одного треба – мати з нас тяглу худобу, що не думає сама про себе, лише покірно гне шию в ярмо.

Мужики знов застогнали. Панщина стояла перед ними, як стовп пітьми, гнітила їх душі і кидала величезну тінь на всю їх будущину. Ні, ніколи їм не вирватися з тої памороки!

З усіх боків якісь могутні кліщі обхоплюють їх і грозяться стиснути їх наново, ще поки вони й засмакували гаразд дарованої свободи. Дарованої! Ага, дарованої за добрі гроші, за шістдесят міліонів. Тай ще якби-то по сплаті тої шаленої суми все вже в порядку було і їм справді заясніла повна воля, щоб були «самі в собі, лише під зверхністю цісаря», як вони уявляли собі ту волю в своїх панщизняних мріях! Еге-ге, чекай такої волі! Тут, бач, пани заносять руку на ліси й пасовиська, грозяться лишити їх на тих скупих часточках землі, що признано їм при знесенні панщини. Ну, ще б на тій землі їм, а може й їх дітям, можна було вижити, але ж народу примножується, а землі не прибуває, а ще як зіпруть ліси й пасовиська, то що порадять їх потомки? Куди подадуться?

В такім заклятім крузі вертілися їх думки. Вони зітхали, крутили головами, та не знаходили виходу.

– І в додатку народ розпився, – завважив Яць Коваль. – Пани за часів панщини привчили нас до горівки. Щоб збільшити свої доходи, силою накидали нам горівку, по стілько й стілько гарців щороку на кождий нумер. Хоч випий, хоч на гній вилий, а горівку відроби! А тепер настала нібито воля, а мужик лишився невольником коршми. Підіть по селах – дивитися страшно! В кождій коршмі день у день повно людей, усюди шум, крик, свари і бійки. Самі з собою гризуться, самі себе б’ють, свою кров з горівкою мішають. Адже як так далі піде, то за кілька літ не пани, а орендарі позабирають усю худобу і всі грунти у хлопів.

– А не забувайте, що п’яниці батьки й матері будуть родити дурні, тупоголові та хоровиті діти. І замість іти наперед, усе покоління буде йти взад, буде глупіти та туманіти, – знов з гіркістю в голосі додав Дум’як.

– І нема на то ради! – мовив Чапля. – Вже чого-чого, а горівки наш чоловік не покине.

– Треба би пробувати, – мовив Яць, оживляючися. – Адже ж то загибель наша. І тут уже не чужа хитрість убиває нас, а власне розпаскудження.

– По інших краях, у Чехії та Моравії, засновують при кождій церкві братства тверезості, – мовив Дум’як. – Присягою в’яжуться не пити гарячих трунків.

– І у нас то пробували, – відповів Яць, – та якось-то не йшло.

– Хотів ти, аби йшло за панщини, коли п’янство народу було просто панським інтересом! Ані піп, залежний від пана, не смів промовити за тверезістю, ані ніхто інший не вмів або не хотів навести мужика на дорогу, а він сам – єй, дрантя, худобина! Куди його гнали, туди йшов насліпо, а задуривши голову горівкою, тим щиріше хилився в ярмі. Чи думаєте, що, якби в Відні студенти, міщани та інші освічені люди не були повстали против гноблення та оглуплювання народу, то ми б ще й досі і ще й сто літ не гнулися в ярмі! О, певно! В нас тверда шкіра і сумління спить, нас довго би бити й копати, поки в нас добудишся живої душі.

– Але нас тим часом і не буде що будити, бо нас злидні на пні з’їдять, – мовив Яць.

– Треба думати самим про себе, будити одні одних, дзвонити на тривогу, – мовив Дум’як. – А хоч би тверезість, – се ж можемо ми й самі голосити людям.

– То властиво попівська річ, – відізвався Халавка. – Може, то нам не випадає братися до проповіді. Скажуть: коли не піп, не микайся в ризи.

– Чекаймо на попів, то й наші внуки не дочекаються! – відповів Дум’як. – Попи народ лінивий. Їм аби своє відчитати, наїстися та лежати горі черевом. А в крайнім разі скаже: «Мені консисторія не велить».

– А може би, піти до біскупа, най би він наказав?

– Що ж, кого сверблять п’яти, може йти й до біскупа, але я знаю, що з того нічого не буде. А я вам раджу: зачинаймо від себе! Заложімо собі братство тверезості і вербуймо до нього людей. Кождої неділі по вечерні будемо коло церкви читати реєстр: такі й такі приступили, такі й такі переступили дане слово.

Всі при столі зареготалися.

– Без того не буде, – мовив Дум’як, – та вже ми будемо дбати, аби тих переступів було чимраз менше. Ну, що, згода? Зав’язуємо таке братство?

– Добре, – озвалися всі.

– Лиш аби за се з уряду не було якого клопоту, – з побоюванням мовив Чапля.

– Що може бути за клопіт? Кому яке діло до того, чи я п’ю, чи не п’ю? Тепер не панщина, щоб і на те можна було силувати.

Подали собі руки і обіцялися привертати й інших.

– А в неділю по вечерні оголосимо се коло церкви. Хто хоче не гинути в горівчанім багні, най пристає до нас. Спишемо реєстр. І по інших селах пустимо чутку, чейже народ отямиться. І жидів витиснемо з сіл, бо яке їх тут діло? Вони землі не обробляють, навіть кілька грядок коло коршми скопати самі лінуються та хлопських бабів кличуть. Лише горівку продають та затягають людей у свою лихву. То – п’явки, то – вороги народні! Зробити так, аби їм місця в селі не було, нехай забираються зо шумом.

Отак фантазували наші товариші, і чим більше балакали, тим якось ясніше робилося перед ними, тим легшим видавалося їм виконання їх планів.

Та ось ще раз відчинилися двері від ванькира і до нього вступив дідич Грушатич, пан Субота. У мужиків задрижали литки з давньої панщизняної привички, деякі ворухнулися, щоб устати з місць на привітання пана і, «як годиться», поцілувати його в руку, але острий погляд Костя Дум’яка, немов цвяхом, прикував їх до місць. Ніхто з них не рушився. Розмова на хвилю урвалася.

Пан Антін Субота, дідич села Грушатич, був статний мужчина середнього росту, заживний собі, з шпакуватим волоссям і білими, як сметана, вусами, що гарно визначувалися на його повнім, по-молодечому рум’янім і гладкім лиці. Хоч русин з роду (розуміється, попівського, не панського), він представляв із себе те, що називають «гарний тип польського шляхтича»; та й належність до руського обряду не перепиняла йому ані на хвилю бути польським паном, любити шляхетську традицію, придержуватися шляхетських «старопольських» форм життя і вважати селян бидлом, що не то не повинно мати якісь права, рівні зі шляхтою, але вже з самої природи не здібне ні до якого самостійного життя, і коли б його не держати під буком, то зірвало би всякі рами людського порядку і, вигризши та зруйнувавши все те, що вище від нього освітою та цивілізацією, вигризло б і само себе, як свора голодних собак, замкнених у огорожі.

Отим-то в часі панщини він поводився з мужиками остро, нібито справедливо, в такім розумінні справедливості, як поводиться розумний господар зі своєю худобою: не обтяжує надмірно одного супроти другого, не збиткується над ними без потреби, але дбає про те, аби всі були рівномірно обтяжені, без похиби поносили свої обов’язки і – не брикали. Отого хлопського «брикання» – розумування про направу хлопського стану, про можливість полекші або знесення панщини цісарем – пан Субота страшенно не любив. Як то, панщини цісар не завів, той касувати її не може. Вона приватна власність панів, разом з їх грунтами записана в табулярних книгах, і сюди цісар не має права мішатися.

А коли справді комісари в асистенції ландсдрагонів у цвітні 1848 р. почали їздити по селах і відчитувати губерніальний циркуляр з донесенням, що спеціально галицьким селянам цісар дарував панщину, пан Субота вухам своїм не вірив, сердився і в присутності комісара наговорив на цісаря таких слів, що комісар уважав себе в обов’язку зараз же арештувати його і відставити до циркулу. Щоправда, там його не довго подержали і покарали лише грошовою карою, та проте пан Субота від того часу зненавидів усяку «німецьку» власть у Галичині, наслану буцімто лише для здирання краю та для бунтування селян против панів.

Восени того ж 1848 р. йому трафилася друга немила пригода, що на всю решту життя вспіла настроїти його іронічно. Як відомо, москалі йшли тоді на поклик австрійського цісаря на Угорщину помагати Австрії зламати угорський бунт під проводом Кошута. Руське селянство й міщанство скрізь вітало москалів як рідних братів, як таких, що хочуть допомогти австрійським народам зламати шляхетсько-панське ярмо, зразу на Угорщині, де те ярмо занадто вже розпаношилося, а потім і в Галичині. До Грушатич заквартировано пару компаній московського війська, що мусило тут простояти кілька день, поки не надійдуть фургони та воєнні багажі, без яких пішому та кінному війську годі було пускатися переходити гори.

Отут пану Суботі стрілила в голову шалена думка. В ньому прокинувся польський патріот. Начитавшися Міцкевичевого «Пана Тадія», де суддя Сопліца підпоює москалів, яких, майже безпритомних, вирізує польська шляхта, забажав і собі забавитися в польського патріота і wyrżnąć Moskali (вони зрештою належали до Волинського полку і були чистісінькі українці, деякі навіть латинського обряду). І от він, змовившися з декількома своїми двораками, такими ж патріотами, як і сам, одного вечора суто угостив усіх москалів оковитою, а сам уночі, коли вже всі спали, вибрався зі своїми кумпанами на різню. Справді, по дорозі в село їм удалося з засідки напасти на двох солдатів, що патрулювали по селі, і поранити їх ножами в плечі.

Патрулі, одначе, спаслися втекою, а пана Суботу і його товаришів зараз при першій хаті арештували мужики, що, упереджені про їх намір, не хотячи турбувати п’яних солдатів, самі в потемках вартували біля них. Пов’язавши арештованих, мужики, нібито не знаючи, хто вони, всипали їм, що всипали, поки заалярмований нападом на патруль російський капітан зі своїми чинами не прибіг на місце та не увільнив пана і його слуг із рук розлючених селян. Ті, одначе, настояли на тім, що їх, зв’язаних, відведено до циркулу і віддано властям. Як скінчилася та справа в уряді, не було відомо напевно; пан з іронічним усміхом говорив, що то був дитинячий жарт, глупий хлопський сполох і що він ледве випросив хлопів, щоб їх не арештовано за безпідставне побиття його слуг, а мужики говорили з не меншим насміхом:

– А чого ж ви, пане, зі своїми вірними слугами аж по трьох місяцях вернули додому?

Відносини між паном і його бувшими підданими по знесенні панщини були коли й не виразно ворожі, то все-таки холодні, подиктовані обопільним недовір’ям і підозріннями. Пан усе підозрівав, що мужики ненавидять його, чигають на його життя, готові кождої хвилі впасти до двора, пограбувати все його добро і повбивати його з родиною. Натомість мужики підозрівали пана, що він усе ще шукає разом з іншими панами способів, як би завернути скасовану панщину або якимось іншим підступом загарбати мужиків у свою власть, що він інтригує і працює над тим, аби на кождім кроці шкодити та докучати їм.

Отсей обопільний недружній настрій був неначе курява, що виступає зі свіжо розваленої руїни і на хвилю закриває сонце. Селяни не хотіли ходити на роботу до пана інакше, як під вояцькими канчуками; ніхто в селі не важився йти до двора найматися на службу чи на поденний заробок, так що для всього сього пан мусив спроваджувати людей з дальших сіл, між якими аж надто часто попадалися суб’єкти, здеморалізовані вже давнішим двірським життям, а кілька разів навіть члени зорганізованих злодійських шайок, які, обізнавшися в дворі, накликували своїх кумпанів і ті за два роки вже пару разів обчищували пана з усього, що можна було забрати чи то на плечах, чи між ногами. Панські расові верхівці, якими величався грушатицький двір, перші впали жертвою завидющих очей і давно вже гуляли десь по російських степах; такою ж дорогою пішло й панське «фамілійне» срібло, тобто закуплене від фамілії, що перед тим володіла Грушатичами. За всі ті збитки пан сердився на тих, кого найближче бачив перед собою, на грушатицьких селян, і позаочно лаяв їх і злодіями, й розбишаками.

Та що се таке, що отсе він перший прийшов до них? Чи припадково лише вступив до коршми, чи справді щось тягло його сюди? Він, мабуть, надіявся застати тут більшу громаду, але тепер рад був у душі, що застав лише кількох людей.

Знявши шапку і кидаючи її на жидівське ліжко, він сказав:

– Дай боже добрий вечір!

– Дай боже здоровлє! – відповіли селяни.

Пан наблизився до них, і на його лиці заграв іронічний усміх.

– Го, го, самі матадори, головачі, громадські мужі! Позволите сісти між собою?

– Сідайте. Тут у Йоськовім ванькирі місце кождому вільне.

– А так до вас до хати, то мені не вільно прийти?

– Милості просимо, як ваша воля. Ми не кусаємо.

– Ага, не кусаєте! – осміхнувшися, підхопив пан. – А так без кусання з’їсти б мене раді.

– Може, хто й рад, ми того нічим по собі не показали, – відмовив Яць Коваль.

– Не показали! Господи тобі слава! – скрикнув пан. – А хіба ж то не ви бунтуєте громаду против мене? Не ви дишете ненавистю на мене, відгрожуєтеся мені і моїй родині? Хіба ж то не ви отсе вже другий рік держите мене в селі, як заповітреного? Ніхто до мене не зайде, не поговорить…

– Маєте своїх підлизнів, ніхто їм не боронить ходити до вас і оббріхувати нас, – втрутив своє слово Дум’як.

– Костю! І ти так говориш? – з докором обернувся до нього пан. – Ти, що десять літ прожив у моїм домі.

– За свинопаса, – знов понуро втрутив Дум’як.

– Все одно, – мовив пан, – але все-таки можеш сказати, що я старався бути для всіх селян батьком і добродієм.

– О так, таким батьком, що за чуба торгає та по плечах буком пише, і таким добродієм, що аж сльози в очах ставали.

– Засліпила вас злість.

– Чого нас мала засліпити? Яких ви нас виховали, таких маєте. Не подивуйте!

Пан помовчав хвилю, похитуючи головою. Його іронічний настрій якось против його волі розвіявся, і він почав з людьми говорити «від серця».

– А все-таки можете сказати, що я для вас не був злим паном. Інші гірші бували. Чи одного-то з вас я порятував у тяжкім припадку, чи одному я на переднівку і хлібом, і грішми, й худобою вигодив? Гріх добро забувати.

– Ми були ваша челядь, ваша тягла худоба, і ще до того був цісарський припис – рятувати мужиків, аби вдержати їх у такім стані, щоб могли відбувати свої повинності.

– І то признайте, що з-під моєї власті вийшли ви одні заможними, інші троха біднішими, а ніхто не вийшов голіруч.

– Окрім тих, що з голоду розбрелися в світ, та окрім тих комірників, яких намножилося в селі за час вашого панування втроє.

– Плодюча голота! – буркнув пан. – Але з моєї причини ані одна родина не змарнувалася. Бачите і не заперечите того. А тепер мені такі збитки робите. На роботу ані руш, торік мені половина врожаю через вас пропала. Ще й злодіїв мені на двір спроваджуєте, стежки їм показуєте.

– Сього нам пан досі не доказали, – застерігся Чапля.

– Просимо нас не помовляти о таке, в чім ми зовсім не винні!

– А чорт його знає, хто тут винен! Але я маю жаль до вас, до всіх вас, до цілої громади. Я ж русин, я ваш брат, мій дід був попом у селі і не вашою кривдою, а з наполеонівської війни доробився стілько, що купив отсе село. Я не раз докоряв сам собі, що мушу жити в тих проклятих панщизняних відносинах, і потішав себе надією, що як панщина буде скасована, то житиму з вами як з добрими сусідами.

– Не плетіть, пане, теревені, – відповів йому Дум’як. – Чужим людям можете се говорити, – може, вам і повірять, але нам тим баки не заб’єте. А хочете бути нашим сусідом, то на се одинока рада: перестаньте бути паном.

– Хіба ж знесення панщини не порівняло нас? Що я вам тепер за пан?

– Ні, тому не повіримо. Війна між селянством і панством не скінчилася, але тілько починається. Коли ви справді хочете бути нашим сусідом і рівним з нами, то наша думка і наша просьба до вас така: продайте нам свої добра, а тоді й жийте собі серед нас. Тоді вас привітаємо як батька, а без сього ви все будете у нас пан, із яким мусимо воювати.

Пан Субота аж поблід при сих Дум’якових словах. Аж зуби закусив, щоб не вибухнути яким згірдним словом. Чи бач, куди вони стріляють! Продай їм свої добра! Уступися з двора! Покинь ту позицію, що вважається огнищем цивілізації серед моря хлопського простацтва і некультурності! Він довгу хвилю ворушив губами, мов жував щось гірке, а далі запитав іронічно:

– Продати вам? А по якій ціні, коли ласка ваша?

– Як оцінять таксатори, на яку згодимося обопільно, таку й дамо.

– Го, го, то ви, видно, багаті люди, коли село купуєте! Де ж ви грошей набрали?

– Набрали чи не набрали, се вам байдуже. Нині вже світ дошками не забитий, гроші не позакуповані, хто хоче, а має на що, може їх дістати. А нам земля потрібна. Отсеї, що маємо, може, ще вистати для наших дітей, а наші внуки будуть уже бідаками, як поділять її. А ще як ви зіпрете нам ліси, зіпрете пасовиська, то ми вже й тепер будемо близькі руїни. Бачите, се нам важно. Доки буде пан у селі, доти буде панщина, хоч не даремна, а платна. І чим далі, тим ся панщина буде тяжча, і нашим унукам буде гірше, як нам.

– Мудро говориш! – іронізував пан. – Але на таке, та хоч би я тепер і продав вам своє добро, то вашим правнукам знов буде тісно на тій землі.

– Буде або й не буде. Розвинуться промисли, заробітки, повстануть фабрики, виростуть міста… Я добре придивився тому в Чехії. Тоді й селянам легше буде. Аби нам лише тепер загосподарюватися та не зійти відразу на біду! Аби два-три покоління виховати по-людськи, піддвигнути з темноти, з п’янства… Адже бачите й самі, що як піде так далі, як ішло досі, то ми за десять літ будемо жебраками.

– Ледачі будуть, а порядні встояться, – мовив пан.

– Не слухайте того, пане! – мовив Дум’як. – І найпоряднішого розпука бере, коли дивиться на те, що діється довкола нас, і міркує, що буде даті.

– То ваша річ, – понуро мовив пан. – Ви тепер вільні. Не хотіли бути під нашою рукою, то дбайте самі за себе.

– От за се слово дякуємо! – з усміхом мовив Дум’як. – Се було розумне, щире панське слово. Вам байдуже, чи ми загосподарюємося, чи підемо з торбами. Ви своє зробили: дерли нас і катували на панщині, держали в темноті, ще й навчили горівку пити, а тепер з клаптиками землі, випустивши зі своїх рук, кажете: «Ви вільні, дбайте самі за себе». Ей, пане, пане! Така ласка до доброго кінця не доведе! І маючи такі думки, чого ви й обертаєтесь до нас зі своїми сусідськими запевненнями? Таких сусідів, що чигають на те, аби знов зробитися нашими панами, не потребуємо. Краще вже як вороги, то вороги, без зайвого балакання.

– Але ж я не ворог ваш! – скрикнув пан, допечений до живого. – Я хотів би жити з вами в згоді й гармонії.

– Як огонь з водою! – буркнув Дум’як.

– Ні, як батько з дітьми, – докінчив пан.

– Коли ви такий батько, – мовив Дум’як, вдивляючися йому в очі, – то дайте доказ. Хоч то, може, й не місце тут – але при чесних людях не сором: віддайте за мене свою дочку! Ми любимося, вона дівчина розумна, роботяща і гарна, шкода, щоб пропадала між панами.

Пан аж кинувся, мов укушений гадюкою, і зірвався з місця.

– Хаме! – крикнув до Дум’яка. – З ним говори як з добрим, а він ось до чого собі розбирає! Як ти посмів подумати про се?

– Овва, – відповів Дум’як, – так-то ви далеко від хамів. А зрештою, я не признаю ані хамства, ані панства. А дівчина мені подобалася, і маю в бозі надію, що буде моя.

– Чуєте, люди, – крикнув пан, звертаючися до присутніх, – як то він мудро говорив проти панів, правда? А тепер сягає по руку моєї дочки і сам хоче бути паном. Чесно то?

– Зовсім не хочу бути паном, – відповів Дум’як. – Я вам про маєток нічого не говорив і не хочу його. Маю свого настільки, що вижию з праці рук і жінку з дітьми погодую. Вашого маєтку мені не треба.

– І не лакомся! Ото до чого договорився! Ну, буду знати надалі, як з вами говорити. Добром з вами не вийдеш на своє, то я ще покажу вам, що я тут пан!

І, не прощаючися ні з ким, він ухопив свій капелюх і вийшов із ванькира.

– Ну, насипали ж ви йому! – сказав Яць Дум’якові. – Ще такого зроду, певно, не чув.

– Най чує тепер! – сказав Дум’як. – Цікавий я, що то він скаже після сього, як я до його дочки сватів пішлю!

– Та невже ви направду?

– А то що ж? Не вільно мені? Дівка мені сподобалася, тай я їй до душі. Маєтку його не хочу, а її він не зіпре.

Тим часом коршма заповнилася знов людьми, сим разом дівчатами й парубками, що збиралися туди щонеділі на танці. Заграли музики, почулися ритмічні стуки чобіт о підлогу, співи та вівкання розбавленої молодежі. Товариші повиходили з ванькира і змішалися з юрбою. Дум’як і собі пішов у танець. Дівчата горнулися до нього, хоч знали, що він любиться з панною із двора. Перетанцювавши пару разів, він під час паузи взяв у музики скрипку і повів смиком по струнах.

– Заграйте, Костю, заграйте! Хочемо послухати, як ви граєте.

Він почав коломийкою, далі перейшов на тужливу думку, на якісь веселі підскоцькі мелодії і знов затягнув сумної. Тони й мелодії були всім знайомі, та проте виконання було якесь незвичайне, що зворушувало душу. Та ось він покинув натоптані стежки і пустив поводи фантазії. Скрипка немов заговорила живим язиком. Тони почали капати в душу росою, почали свистіти, як вітер у берегах, сміятися, як сонце на веснянім небі, а нарешті заплакали, застогнали і заридали, як невольник у кайданах. Усі присутні дух у собі притаїли. Се не була ота проста скрипка, що промовляла до них хоч без слів, а так виразно і досадно, що виливала їх горе і щастя й надії. Се була жива істота, якась таємна душа, що з того дерев’яного струменту сміялася, журилася та ридала, уділяючи й їм своє чуття. Всі, не тямлячи себе, йшли за тим чародійним голосом і нарешті розплакалися, як діти. І в самого Дум’яка сльози закрутилися в очах. Він положив скрипку на столі і глянув по присутніх.

– Ей, ви, дрантя моє коханеє! – промовив, устаючи. – З вами хіба пити і плакати, а розумного слова від вас і не жди!

І за сим він вийшов, поки всі присутні, мов засоромлені, втирали сльози.

Примітки

Коложвар – Клуж-Напока, місто в Семигороді (сучасна Румунія).

Арад – місто в сучасній Румунії при кордоні з Угорщиною.

Голуховський Агенор старший (1812 – 1875) тричі був намісником Галичини; йдеться про його каденцію 1849 – 1859 рр.

Угорський бунт під проводом Кошута. – Мається на увазі угорська буржуазна революція 1848 – 1849 рр. під керівництвом Лайоша Кошута (1802 – 1894).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 220 – 236.