4

Іван Франко

Ой, несподіванки, ой, несподіванки впали на пана Суботу! Всю ніч його мучили страшенні сни: то він кипів у смолі – проклятий піп наврочив! – то пікся в огні і чув по всьому тілу страшенну спеку, поки не прокинувся, то збунтовані мужики клали його на землю і бралися приволочити його бороною. Ой господи! Що збудиться, то весь мов у лазні викупаний, а засне знов на хвилю, то знов йому всяка погань на сон набивається.

А рано, ще не світало, чує крізь сон тупіт коней, брязкіт ланцюгів, гейкання мужиків – ой господи, бунт! Ідуть руйнувати, грабувати, різати й палити. Зривається, – справді, на ганку купка мужиків, а за парканом на дорозі довгий ряд коней. Мужики стукають до дверей. Пан перехрестився і вийшов до покою, з якого вели на ганок скляні двері. Не відчиняючи дверей, він запитав крізь шибу:

– А чого вам треба, люди?

– Та на роботу приходимо.

– Як то на роботу? Хто вас пригнав?

– Та ми не худоба, прошу пана, аби нас гнати. Самі прийшли.

– Самі прийшли, – повторив пан, вухам своїм не вірячи. – Адже вчора клялися та зарікалися, що не підете, а сьогодні що вам сталося?

– Та то Дум’як оголосив по селі, що можна йти.

– Чому ж сьогодні можна, а вчора не можна було?

– То того пан не знають? Адже ми до вчора вірили, що панщина ще не скасована, що цісар дарував її лиш на пробу, чи схочуть хлопи добровільно панам і далі робити. То ми й постановили собі, – аби нас різали, а на роботу на йти, хіба під цісарським примусом.

– Ото дурні! Тай за те за рік скілько канчуків наїлися! Ну, а що ж сталося тепер, що приходите добровільно?

– Та вчора Дум’як був у місті та чув, як там витрублювали та вибубнювали, що панщина пропала навіки, а пани дістануть за неї сплату облігаціями.

– Ото новина! – засміявся пан. – Та чому ж ви мене не спитали, я се ще перед роком знав.

– Як ми мали питати, коли пан усе такі забурені ходили та на нас вовком дивилися?

Отак розв’язалося непорозуміння, і мужики, немов на лотерію виграли, пішли на роботу до пана, щоб заробити хоч на тютюн та горівку, а пан, урадуваний та розсмішений їх непорозумінням, вернув до покою.

Його жінка мала спаралізовані обі ноги, і вже отсе п’ять літ її возили в кріслі. Зрештою вона була весела, жартовлива жінка і в противенстві до свого чоловіка не боялася нічого, а особливо мужиків.

– Я їм нічого злого ніколи не робила, а не одного й рятувала з біди, то в мене сумління чисте, і ніхто мені не зробить кривди. А ти, – говорила до пана, коли сей жалувався, що по ночах мучать його страховища, – ти, видно, маєш нечисте сумління, то терпи тепер.

– Що там сумління, – нерадо бурчав пан. – Я також нікому кривди не зробив. А що карав, та в арешти саджав, та сікти велів – то се ж моє право, сього вимагала дисципліна, без сього би чоловік між тим хлопством за пса поваги не мав. Без того не можна було.

– Ну, то й задоволяйся тим, що мав колись повагу, а тепер не маєш.

Пана ся резолюція мало заспокоювала, та тепер, вертаючи з ганку до покою, де вже на столі стояла заставлена кава, він був веселий і реготався сердечно.

– Представ собі, Мілечко, хлопи до вчора не знали, що нам за панщину буде плачено.

– Не знали? То як же вони думали?

– Мабуть, думали: один цісар подарував, другий може відібрати. І все боялися, що як лише вони добровільно підуть до панів на роботу, то панщина верне знов, цісар велить їм робити на віки вічні. І для того воліли торік буки брати від вояків, ніж іти добровільно на заробок.

– А, господи! – скрикнула пані. – І так вони через свій недогад канчуків набралися! І ти знав се і не заспокоїв їх давно?

– Я знав? Хіба я знав, чого бояться? «Не хочемо йти на роботу, хоч нам які гроші давайте, та й не хочемо». Що ж мені було робити? І по інших селах було так само, і скрізь аж під ландсдрагонськими канчуками робили.

– О господи, господи! – зітхала пані. – А я то скілько наплакалася, скілько їх напросилася!

– І шкода було твоїх сліз і слів. Дурня і в церкві, а руського хлопа й на свободі б’ють. Він не доріс до свободи, любить ярмо так, як кобила батіг.

В тій хвилі почувся знов рівномірний стук кінських копит і знайомий голос воєнної трубки. Се приїхали ландсдрагони. Пан Субота, голосно регочучись, вибіг на подвір’я і привітався зі знайомим капітаном.

– Пане капітане, запізно прибули! – кричав він.

– А що сталося? – з жахом запитав капітан. – Я й сам боявся, щоб не було якого конфлікту.

– Та нічого, богу дякувати! – сказав пан. – Усе минулося, весь страх, усе роздразнення, вся їх упертість, усе се була тілько одна помилка. Представте собі!

І він почав капітанові виясняти, в чім було діло. Капітан також засміявся.

– Ну, такого б і не придумав! От іще фанатики! І дістали ж торік за своє! Ну, але позвольте, ще піду вашій пані ручки поцілувати.

– А я так раджу, пане капітане. Вашу компанію велю тут троха погостити, бо задурно їхала, і нехай вертає назад, а ви лишіться сей день у нас. І так ваша служба тут почислиться.

– Добре, – мовив капітан і, видавши компанії відповідну інструкцію, пішов до покою.

Привіталися з панею Суботовою, капітан випив каву, яку подала Галя, і тільки зачав оповідати якісь міські новини, коли служниця ввійшла і сказала пошепки до пана:

– Хлопи прийшли, прошу пана.

– Що за хлопи?

– Та так, із села.

– Чого хочуть?

– Та хочуть поговорити з вельможним паном.

– А багато їх?

– Та два… чи три.

– Проси їх сюди.

За хвилю ввійшов Яць Коваль і Степан Чапля, сей остатній держав хліб під пахою.

– Слава Ісусу Христу, – сказали вони.

– Слава навіки. А чого ви, люди?

– Прошу вельможного пана, просимо хліб святий на стіл положити, – сказав Коваль.

– Кладіть.

– Просимо вельможного пана, чи позволите нам сказати те слово, задля якого ми сюди прислані?

– Кажіть.

– Отже, ми ловці-молодці, сім літ на лови ходили, до сього краю заблудили. Прислідили ми куницю.

– Ах, ви, драбуги! – скрикнув нараз пан, зірвавшися з місця. – Ви смієте?

– Ми ж просили у пана дозволу, – сказав спокійно Яць.

– І ви сміли приходити до мене з такою безличністю? Хто вас прислав?

– Вельможний пан знають так само, як ми.

– Де він? Кличте його сюди!

Дум’яка не треба було кликати. Він весь час стояв у передпокої і шептав зі своєю улюбленою Галею.

– То ти, Костю, направду робиш собі сміх з мене? – визвірився на нього пан.

В тій хвилі капітан устав з місця, підійшов до Костя і подав йому руку.

– А, Дум’як! – промовив до нього. – Ти вже на урльопі?

– За абшитом, пане капітане. П’ятнадцять літ treu und redlich прослужив.

– Ви його знаєте? – запитав пан.

– Ну, якже, хто би не знав Дум’яка, що був Vordermann у гренадерськім полку! Любимець усіх генералів. А ви чули, як він грає? Знаєте, бувши в Відні, заслухався, як грав Паганіні, та й почав собі ж на той спосіб. Варто по-слухати! Граєш іще, Дум’як?

– У мене тепер роботи багато, рідко коли і в неділю за скрипку беруся.

– Генерал від гренадерів дарував йому скрипку. Талановитий чоловік, шкода, що невчений. Але що ви тут за комедію показуєте? Бо я не зрозумів, що сей чоловік говорив і пощо вони хліб на столі поклали?

– Се у них звичайні обряди при сватанню, – сказав пан. – Я також зразу не догадався.

– При сватанню? Значить, прийшли пана-дідича просити на весілля?

– Дідька лисого на весілля! – скрикнув пан. – Прийшли сватати мою дочку за отсього опуда!

– Ви? Дум’як? – дивувався капітан.

– Так, пане капітан, до розказу. Я чесного роду, тепер вольний чоловік і господар, панна Галя мене любить, до панства її не тягне, і дала мені слово, що піде жити зо мною. От я й приходжу до пана-дідича зі сватами.

– Мовчи, рекрутське вухо! – крикнув дідич, удаючи, що дуже сердиться, хоч направду йому робилося якось смішно з усеї сеї пригоди. – Мовчи, не смій мені навіть згадувати про своє дурацьке сватання. Я тебе ані бачити, ані чути не хочу, ти анархіст, ти на шибениці скінчиш, а моїм зятем не будеш, як світ світом.

– Поперед усього, – холодно і спокійно відповів Кость, – до сватів чемні люди говорять без крику. Так уже звичай велить. Можете нас відправити, але честі нам не уймайте. І я вам не рекрут, а вислужений фельдфебель від цісарських гренадерів.

– А будь ти собі сам вислужений дідько, то я тебе не хочу знати! – скрикнув пан і тупнув ногою. – Альо, старости, беріть свій хліб і забирайтеся з богом до дідька!

Спокій і певність Дум’яка дратували його. Він аж задихався і спотів спересердя, хоч на дні душі чув усю несерйозність і Дум’якового спокою, і своєї сердитості. «Се ж комедія, не жадне дійсне сватання, – думалось йому. – Де ж таки се чувано й видано!» І, обертаючися до своєї жінки, що досі весь час мовчала і дивилася на ту сцену, промовив до неї:

– Мільцю, чуєш, що за комедію робить з нами отсей хамло! Він, недавній підданий і свинопас, підіймає очі і простягає руку по нашу дитину!

– Що ж, – мовила пані спокійно, – треба її спитати, чи піде за нього.

– Що, її питати? – знов не на жарт озвірився пан. – Та яке вона має право рішати тут, де ходить о гонор усеї родини? Я її радше в монастир запру або в домовину зложу, а не дам за мужика.

– І я би радив запитати панну Галину, – сказав капітан. – Адже як вона не захоче йти за нього, то все балакання відразу стає безпредметове.

– Еге, як не захоче! – мовив пан, махнувши рукою. – Якби-то вона була панна аристократка, з великими амбіціями і високим тоном, то, певно би, не схотіла. Ато ж вона у нас дурна, проста, зросла більше з мужиками, ніж з нами, то боюся, що їй сей валило якраз буде до вподоби. Ні, краще й не питати її.

Та мати вже подзвонила срібним дзвінком, що лежав на столі біля її руки, і Галя ввійшла до покою. Була се дівчина 22 літ, крепка, здорова й рум’яна, з блискучими очима, низьким чолом і круглою, як молоко білою, борідкою, зовсім не похожа на дурну та просту, а, навпаки, зовсім свобідна і самостійна в кождім своїм руху, в кождім слові.

– Галю, дитино моя, – мовила до неї мати, – ти знаєш отсього парубка?

– Як же не знати, знаю! – мовила Галя, і лице її обіллялося ще густішим рум’янцем.

– І знаєш, чого він прийшов до нас?

– Знаю.

– І що скажеш на се?

– Піду за нього.

– Що? – скрикнув батько, хоч відразу надіявся такої відповіді. – Підеш за нього, за хлопа неотесаного, злидаря, що нині не п’є, завтра може розпитися?

– Що може бути, того ніхто не знає, – скромно, але твердо відповіла Галя. – Я можу завтра вмерти.

– Воліла б нині вмерти, ніж маєш таке говорити! – скрикнув пан, тепер почуваючи, до чого воно справді йдеться.

– Антоне! – з докором промовила мати. – Гамуйся! Що ти говориш! Се ж наша дитина.

– Неправда! Не може бути моя дитина! – кричав пан, забуваючи сам себе. – То якась хлопська дитина, яку тягне з двора під солом’яну стріху, до скіпок, вівсяного журу та чоловічих кулаків. Моя дитина ніколи б на таке не пішла.

– Таточку, – озвалася Галя, – а що мене мало тягти до тих кавалерів, яких ви мені раяли досі? Їх титули, що один граф, а другий барон?

– А хоч би й так.

– А один сточений хоробою, напівідіот, а другий п’яниця і картяр, що, видимо, тілько й спекулював на ваш маєток. Я вашого маєтку не хочу і не хочу бути його додатком та його жертвою. Я вже повнолітня і хочу йти за того, хто мені до вподоби. А запирати мене до монастиря ані навіть держати мене в своїм домі против моєї волі ви не маєте права.

– Не маю права! – аж скрикнув пан. – А ти відки до того приходиш учити мене права?

– Бо бачу, що ви його не знаєте, коли таке говорите. Я такими словами не дам себе залякати.

– Побачимо, чи се пусті слова. А поперед усього забирайся відси з покою. Що родичі скажуть, те й буде.

– Я родичів шаную, – сказала Галя, – але в таких річах, як замужжя, маю свою волю. І наперед вам кажу, не мучтеся ніякими нарадами. Я хочу бути Костева і буду Костева.

– Против нашої волі?

– Тут я маю свою волю.

– Але ж я тебе прокляну! Я тобі ніколи благословенства не дам!

– То й не давайте. Обійдуся. Аби мене бог благословив. І мама поблагословить.

Мати всміхнулася до неї, та не сказала нічого.

– Я тебе видідичу! Я тобі нічого в посазі не дам! Іди гола з моєї хати!

– І піду. Хата, в якій мене на силу хочуть держати, була б мені тюрмою.

– Ну, чи сказилася дівка! – кричав пан. – Що вона говорить! Се ти, анархісте, так збаламутив її! – обернувся він до Дум’яка.

– Я вам казав, пане, що я певний Галі, – відповів Дум’як. – І думаю, що найліпше зробите, відложивши свою сердитість і даючи нам своє благословенство. На ваш маєток ані я, ані Галя не маємо ніякого забагу. Коли хочете, зараз вам тут цесію підпишемо. А чи пустите її з дому голу чи одіту, се вже ваша річ. Я шукаю жінки-приятеля, щоб мені була по душі і щоб була господиня добра.

– Та що вона за господиня! – буркнув пан. – Нероба, двірська панна, марнотратниця.

– Се вже ви, паночку, говоріть таким, що її не знають, а я маю свої очі і бачу добре, що бачу, тай чую, що чую.

Сапаючи важко, пан почав ходити по покою, а потім, махнувши рукою на селян, сказав:

– Вийдіть до передпокою. Порадимося!

Селяни, не беручи свого хліба, вийшли, і Галя з ними.

Пан Субота довго мовчки ходив по кімнаті, завзято крутив вуса і спідлоба позирав то на жінку, то на капітана, немов очима питав у них поради. Далі промовив до жінки:

– Що, Мілечко, яка твоя рада?

– Що ж мені радити? Галя в мене добра дитина, послушна, роботяща, і я рада б бачити її щасливою.

– Але чи буде ж вона щасливою за тим неотесаним мужиком, що всею своєю силою ненавидить панів? Адже він не забуде того, що й вона з панів, і, певно, дасть їй се не раз почути.

– Ніби родовитий пан, граф чи барон, не дасть їй десять раз швидше і грубіше почути, що вона йому нерівня, що він узяв її з ласки, що вона простачка і негідна його! Ей, Антоне, Антоне! Згадай, що ми також не аристократського роду, а тепер не такі часи, щоб нам конче тягтися туди, де нас не просять і не потребують.

Пан Субота задумався важко й похилив голову.

– Твоя правда, Мілечко! Нема потреби нам пхатися в ті панські-магнатські круги, де ми й довіку будемо приблудами та приймачами, неналежними до їх сім’ї. Але се ж іще не значить, щоб ми зараз спускалися на дно і мішалися знов з тою чорною расою, з якої ледво вибилися наші діди й батьки.

– Вибилися або й не вибилися, – спокійно і розважно мовила пані. – Навіть життям мало від нього відірвалися, хіба більше звисли на його працю, відвикнувши самі від неї. Ні, Антоне, не вдавайся в такі думки, вони ні до чого не доведуть, а тілько можуть у нашім домі наробити лиха й грижі, розстроїти життя нам і нашій дитині. Сам бачиш, як живе Женя зі своїм вельможним мужем. Що їй з того, що має титул графині! А кілько разів зійдеться зо мною, то, вичекавши, аж лишимося самі, кидається мені на шию, цілує мої руки та плаче-плаче, та приговорює:

«Мамочко, мамочко, втопили ви мене! Нещаслива я навіки».

Для пана Суботи не було се ніякою новиною, що його старша дочка Євгенія, колись славна на весь край красуня, вийшовши замуж за новоспеченого графика Ошустовського, розпусника й марнотратника, тепер важко бідує і опинилася над берегом економічної руїни. Правда, вона з вродженої гордості ніколи не признавалася батькові до свойого горя, але батько турботними очима й сам не раз бачив, як сохне та в’яне краса його дочки, як вона насилу здушує свої зітхання і потайно втирає сльози шовковою хустиною, і ся згадка в сій хвилі дуже болюче стиснула його за серце.

– Ну, ти знов починаєш про Женю, – мовив він сердито і відвернувся, щоб тою сердитістю замаскувати своє зворушення. – Сама хотіла графа, я її не силував… тепер має, має, чого хотіла.

– Сама хотіла! – з докором промовила папі. – А ти не хотів? А ти не возив її до нього в гості, не заохочував її кокетувати його, не задурював їй голову пою титулом, і зв’язками, й протекціями? Ей, Антоне, Антоне! Досить тобі, що поміг утопити одну доньку, а ще й другу хочеш?

І вона нечутно почала плакати, затуливши лице хустиною. Пан Субота знов почав сердито ходити по покою, а потім зупинився перед капітаном, що ні в сих ні в тих сидів як свідок сеї фамілійної сцени і тільки над тим і думав, як вибратися з сього дому.

– Вибачайте, пане капітане, – мовив пан до нього, – що заставили вас слухати сеї прикрої розмови. Отак нам не щастить з нашими дітьми! Син-одинак уже був на університеті і згинув у поєдинку. Дочка одна бідує за графом, а друга – чуєте самі – наважилася йти замуж за мужика, підданого… Ну, чи чув хто таке? Адже се такий скандал, що я й подумати ясно про нього боюся. А тут ще й жінка… ну, скажіть мені ви, чоловік честі, що мені тут робити і як поступити?

Капітан помовчав хвилю, морщачи свої густі брови, а потім сказав:

– Нелегко мені радити в такій важкій справі. Та й відки я приходжу до того? Що найбільше хіба міг би сказати: обоє молоді подобаються мені. Дум’яка знаю досить добре і маю переконання, що він чоловік чесний і з характером. Що скаже, на тім стоятиме. А свою дочку ви ліпше знаєте, то вам і легше зміркувати, чи вволити її волю, чи ні.

– Так то так, ліпше знаєте! – сумовито мовив пан Субота. – Нібито чоловік може знати жіночу натуру! Сьогодні сього хоче, а завтра давай їй чогось іншого. Захотілося – запрягайте, відхотілося – розпрягайте! Та тьфу на неї! Захотіла за хлопа, то нехай собі йде, а я за дочку не хочу її знати. Агов, люди, свати, ходіть ближче!

Так він крикнув, відчинивши двері від передпокою, де ждали досі свати й Кость Дум’як. Вони ввійшли і стали мовчки біля порога.

– Ну, наважився ти на мене, – промовив пан до Дум’яка, – то нехай буде по-твойому. Збаламутив ти мою дитину, бери ж її собі, нехай вона тебе баламутить. Я від себе не дам тобі за нею нічого, і ти підпишися мені тут, що нічого не жадаєш.

– І овшім, – мовив Дум’як.

– Так само й вона нехай мені підпише, що зрікається всього за себе і за свої діти.

– Се вже як вона схоче, – завважив Дум’як, коли тим часом пан Субота розсівся біля стола і важким почерком почав на аркуші стемпльового паперу польськими буквами (по-руськи він не вмів писати) і з усякими обов’язковими каракулями:

«Intercyza czyli mimowolna zgoda przedślubna między Panem Antonim Swobodą i jego żoną, Emilią, z jednej, a Kościem Dumiakiem i Haliną, moją córką a jego oblubienicą, z drugiej strony. Stanęła zgoda wbrew mojej woli i bez mego błogosławieństwa, nie chcąc jednak iść wbrew woli córki i jej matki zgadzam się na to, żeby moja córka Halina została żoną wyż wyrażonego pracowitego Kością Dumiaka i to pod następującemi warunkami:

Primo: Wyż wyrażony Kość Dumiak bierze ją bez mego błogosławieństwa i sam swoim kosztem sprawia jej wesele, o czem ja, jej ojciec, i wiedzieć nie chcę i na takowe wesele zaproszonym być nie chcę i uczestniczyć w niem nie myślę.

Secundo: Wyż wyrażony Kość Dumiak podpisuje się na tym dokumencie i zeznaje wobec świadków wiarygodnych, że ani sam, ani imieniem swej żony, ani imieniem swych spadkobierców nie będzie sobie rościł żadnej pretensji do mego majątku albo do jakiejkolwiek bądź jego części ani dla siebie, ani dla swoich spadkobierców.

Tertio: Z bólem serca ojcowskiego zezwalając na ten ślub żądam zarazem, żeby ani moja córka ani mój przyszły zięć nie przyznawali się do żadnego pokrewieństwa ze mną i z moją familią i z tego tytułu nie podnosili żadnych pretensyj ąni próśb, ani pogróżek, lecz uważali siebie sami i byli uważani ogólnie za obcych mi i zupełnie obojętnych.

Na tych warunkach stając i od nich nie odstępując podpisuję się ręką własną Antoni Swoboda».

[Інтерциза або мимовільна [= проти волі] згода передшлюбна між паном Антоном Свободою і його жінкою Емілією, з одної, і Костем Дум’яком і Галиною, моєю дочкою, а його нареченою, з другої сторони. Сталася згода проти моєї волі і без мого благословенства, але, не бажаючи йти проти волі дочки і її матері, погоджуюся на те, щоб моя дочка Галина стала жінкою вищеназваного працьовитого Костя Дум’яка, і то на таких умовах:

Перше: Вищеназваний Кость Дум’як бере її без мого благословенства і сам на свій кошт справляє весілля, про що я, її батько, і знати не хочу і на це весілля не хочу бути запрошеним і бути присутнім на ньому не думаю.

Друге: Вищеназваний Кость Дум’як підписується на цьому документі і свідчить у присутності вірогідних свідків, що ані сам, ні іменем своєї жінки, ні іменем своїх спадкоємців не буде мати ніяких претензій до мого майна ані до будь-якої його частини ані для себе, ані для своїх спадкоємців.

Третє: З болем батьківського серця погоджуючись на цей шлюб, одночасно вимагаю, щоб ні моя дочка, ні мій майбутній зять не признавалися до жодної спорідненості зо мною і з моєю ріднею і з цієї причини не чинити жодних претензій, ні просьб, ні погроз, але самі себе вважали і всіма вважалися за чужих мені й цілком сторонніх.

На цих умовах стоячи і від них не відступаючись, підписуюсь власною рукою Антоній Свобода (польськ.). – Ред.]

Отсей документ написавши, він посипав його піском, ще раз прочитав потиху, поправив два-три блуди – бо писарство не було його ремесло, – а потім прочитав його наголос усім присутнім. Капітан усміхався, пані Емілія раз по разу здвигала раменами, але мовчала, тільки мужики слухали з набожним виразом на лицях, немов якого божого слова.

– Ну, що ж, Костю, підпишешся під сею інтерцизою? – запитав пан.

– І овшім, коли пан-дідич підпишуть, то й я підпишу.

– А ви, свати?

– Та ми що? Хіба то наше діло підписувати чужі ерцетизни? – відповів Яць Коваль.

– То лише як свідки, Ковалю, як свідки, що ви були при тім, – заспокоїв його Дум’як, і свати згодилися підписати. Так само згодився й капітан, усе посміхаючися в вус. У жінки пан Субота навіть не питав, чи вона підпише, а зараз же покликав Галю, прочитав ще й їй свою інтерцизу і пресерйозно запитав, чи підпишеться під нею на знак своєї згоди.

– Я таточку… – почала було Галя, та тут перебила її мати.

– Галюню, не підписуй нічого! Адже бачиш сама, що се все дурниця. Татко пописав таке, що ні в дрова, ні в тріски. Най собі підписує він і хто ще хоче, най підписує й Кость, а ти до того руки не прикладай. А ти, дитино, не бійся того, що там татко городить у своїй ображеній амбіції. Доки я живу, доти ти – моя дочка, байдуже на те, з ким зв’яже тебе доля. А по моїй смерті моя часть – твоя, і ти не маєш чого журитися татковими погрозами. Ходи сюди, дитино! Ходи йти, Костю. Я вас благословлю щирим, не амбітним серцем, і я певна, що й бог вас благословить!

Пан Субота при тих несподіваних словах своєї жінки став мов громом поражений, далі, отямившися, плюнув сердито, забурчав щось крізь зуби і вийшов з покою. Всі аж легше відітхнули по його відході, і скромна церемонія тих незвичайних заручин відбулася без нього.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 246 – 257.