Грамотика, або мужицька приправа

Публій Вергілій Марон

Переклад Івана Франка

Десять уже проминуло годин із осінньої довгої ночі;

Голосно день вже звіщає когут і крильми шелепоче;

Аж невеличкого поля властивець, ратай працьовитий

Сімул, щоб голодом в день надходячий себе не морити,

Звільна прочумавсь і з бідної свої постелі здвигавсь,

Пильно рукою у потемку щупа, здовж стін пробираєсь

В кут до огнища; найшов його зараз, мацнувши руками.

Ще лиш маленький димок підіймався з зотлілої грані,

Попіл пластом облягав паленіючі іскри кроваві.

К ним нахиливши чоло, каганець він уклінно приставив,

Шпилькою гніт підтяг йому з гирла, сухий, волоконний;

Ну тоді дмухом могутнім огонь в нім розбуджувать сонний.

Блиснув жар, скочив на гніт, аж від світла ніч пріч утікає,

Руку зігнувши в дашок, мужик світло від вітру вкриває;

Засув оглянувши дбало, комірку ключем відчиняє.

Збіжжя в засіці на дні невеличкая купка лежала;

З неї, нагнувшись, зачер, кілько мірка по берег вміщала;

Фунтів шістнадцять ваги в ній вміщалось здорового зерна

Живо відтак до жорен. Понад ними дощинка майстерна,

Вбита в стіну, до послуг готова, на ній він чимживше

Каганець ставить; відтак, рукави оба вдух закотивши,

Оперезав свій живіт з кози волохатим кожухом,

Дучку й каміння обмів помелом і все вичистив духом,

Гей, і робота ж рукам ось тепера по рівній частині:

Лівою бік він підпер; права ж трудиться при жорновині,

З гуркотом двигаєсь камінь, вертиться довкола незмінно;

Сиплесь мука- і хрупоче зерно під вагою каміннов.

Часто; як права утомиться, ліва сестрі помагає

В праці по черзі. А він сам то мужицьку пісню співає,

Простим тим співом собі вкорочаючи довгу роботу,

То знов: «Цібале!» – кликне. Так бо служниця, муринка з роду,

Звалась; весь вигляд її посвідчав, якої вона віри;

Волос курчавий, надуті уста і темний цвіт шкіри,

Груди широкі, обвислі цицьки і живіт взад запалий,

Уда тонкі і підошви плоскі, постоли мов, ступали,

П’яти, затвердлі від терня, в собі много виразок мали.

Тую збудивши, велить їй полін сухих живо накласти

В огнище і при огні злітеплити холодную воду.

А як безхибно отсе закінчив він млинарську роботу,

В підситок пригорщми своє мливо висипає по часті;

Ну ж потрясать! І на дні відділилися отруби в ситі,

А бездоганний посипавсь крізь очка, у лубі пробиті,

Чистий Церери дар; він на гладкій його зсипав стільниці,

Бережно літепла влив туди з благодатної водиці,

І, розмішавши, місив муку враз із святою водою,

Твердше сподом обертав і ту купку лівов рукою

Сіллю частенько солив. Ось загуслеє тісто пригладив,

В пляцок круглястий відтак розплескав і ще пальцем провадив

Вдовж і вшир, чотирикутник верхом зазначивши рівненько,

Теє до печі поніс, де Цібале все дно вже чистенько

Вимела, – мискою свій корж прикрив, і грань сипле на миску.

Поки там Веста й Вулкан роблять діло своє у огниську,

Сімул без діла також марно свого часу не збуває.

пособів інших глядіть має, бо ж Церера сама ще не має

Доброго скусу, тож він о приправу добірную дбає.

Правда, край печі в диму в нього полоть свинячий вудився,

Груба похребтина, ще й лопатки свині, та знаходився

Там також сиру клебук округлястий, на дроті нап’ятий.

Що враз із шматтям старим нависав там із сволока хати.

Та не туди ти подавсь, не діткнувши їх, щадний ратаю!

Близько хатини лежав огородець, лиш вербами скраю

Та тонкостеблою тростю обведений замість оплотом;

Хоч невеличкий, та всяких ярин подостатком росло там,

Що лиш для бідних потрібне, то певно, що не хибло там,

Ба, і багач користав не раз із того вбогого плоду.

Хоч не пишний сад, ратай не щадив коло нього заходу!

От як часом сльота його літом припинить при хаті

Або як плуг дармував і рілля спочивала при святі,

Він у городі трудивсь. Усілякі ростини плекати

Вмів він і всякеє сім’я таємно землі поручати,

А коли треба, і воду з сусідніх потоків спускати.

Осьде капуста росте, пастернак торонким гіллям має,

Ось і ріжуха крихка, і жар-зілля, і мальва пишная,

Морва солодка он там, часнику байдаки ось крутії,

Тут же насіння для сну, мак летеський ще лиш зеленіє;

Закуска для ліпших страв, смачна ось паношиться салата;

Густо пошарпаним листям стіснилася редька страпата;

Важко з тичини гарбуз на долину обвис, товстопузник.

Та не властивця се все, – він ощадний, як мало хто інший!

Се для людей увесь плід: торгової-бо кождої днини

В місті всіляких ярин величезний він спродував вузлик.

З вільним плечем та з порядним грошем повертав він до хатки,

Тільки часом купував фунтик м’яса він з міської ятки.

Він зрізованець собі та червоні цибулі кохає,

Хрін тож, що острим смаком аж людськеє лице викривляє,

І луковатий чеснок, і Венери сочистую руту.

В тих же думках у город увійшов він і в сюю мінуту.

Зразу, пошпортавши пальцем легенько землицю пухкеньку,

Штири головки добув часнику лукового живенько,

Вимкнув сочистий мокрець і ще й руту хрещату щипає,

Також коляндру, що ось у пучках волохатих звисає.

Все те до хати поніс, при огні миготячім сідає,

Служниці зично кричить, щоб моздір принесла перед нього.

Кожду головку відтак із лушпиння теребить м’якого,

Верхні шкірки поздиравши, з погордою мече під ноги

Геть по землі; головки ж на листочок складає розлогий;

Пообмивавши, в гладку моздір’я жолобину їх сипле.

Солі зернистої ще, відтак сиру затвердлого щипле

Кусень порядний, наверх утолочує всю зеленину.

Лівою рукою тут же космату прибрав фартушину,

В праву ж товчок і давай ярину запахущу давити

З шумом і все в рівномірну відтак саламаху місити.

В коло вирує рука; то кождий складальник помалу теряє

Силу окрему свою; з усього маса й барва одна є:

Ні то зелена цілком, – сир біліє кришками густими, –

Ні то молочно-біла, бо зелень темніє між ними.

Часто, як пахощі в ніс йому гризко та остро нагрянуть,

Зморщить лице він і чхне, власній страві даючи догану;

Часто, коли рукавом напливаючі сльози втирає,

То безневинний той дим теж грізними прокльонами лає.

Діло кінчиться ось-ось. Вже не ходить товчок, як по грудді,

Але в тій масі липкій рівномірно сковзається в труді, –

Тож він крихітку цянув туди також оливи товстої,

Оцту тож пару краплин доливає, приправи гризкої,

Ще раз усе розмішав і ще раз порядніше мішає,

Пальцем обвів в моздірі, а потому моздір обертає, –

Висипав – масу густу згромосив у клебук невеликий;

Ось який вигляд і ось відки назва іде грамотики.

Цібале хліб за той час уже з грані живенько виймає, –

Радісно в руки мужик взяв його; вже тепера не дбає

Сімул на голод, весь день працювати він може безжурно.

В чоботи ноги обув, а на голову кучму чепурно…

Волики впряг у ярмо, вони радо там шиї згинали, –

Ну же на поле! Леміш у свіжу скибу! І далі! І далі!

Переклад написаний у р. 1882 в Нагуєвичах і надрукований у книжці «Переводи і наслідування Осипа ІІІухевича з портретом і життєписом автора. Львів, 1883», ст. 230 – 233.

Примітки

Грамотика, або мужицька приправа. Вперше надруковано як додаток до книги «Переводи і наслідування Осипа Шухевича з портретом і життєписом автора. Посмертне видання. Львів, 1883», с. 230 – 233.

Подається за списком з правками рукою І. Франка (№ 432, с. 1 – 7). Зберігається також ранній автограф твору (№ 214, с. 83 – 85).

Публій Вергілій Марон (70 – 19 рр. до н. е.) – видатний римський поет, автор «Буколік» («Пастуших пісень») у десяти томах. Написав поему «Енеїда», яка стала зразком героїчного епосу не лише в Римі, а і в літературах Нової Європи.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 390 – 393.