Будущий золотий вік
Персі Біші Шеллі
Переклад Івана Франка
[З поеми «Звільнений Прометей»]
І. Нове чоловіцтво
І знов на рідну землю я ступив
І досі чую, як щемить розкішно
Усякий віддих, рух, буття на ній.
Але коли-м насамперед заглянув
До людських хат, почув я щось, мов жаль.
Бо змін великих я не міг добачить
У зверхнім вигляді, – таких змін, як
Я в собі чув. Но швидко ближче я
Приглянувся і бачу: трони всі
Порожні, – люди радісно жиють
З собов, як браття. Вже ніхто не гнеться,
Ніхто не топче других; вже ненависть,
Тривога, гордість, самолюбство підле,
Погорда власна не видні на чолах
Людей, як напис чорної розпуки
В огнистих буквах над пекельним входом:
«Хто ту вступа, відкинь усю надію!»
Ніхто не лютивсь, не тремтів, ніхто
В німій тривозі не ловив гордих
І згірдних поглядів владик потужних, –
Бездушний раб забаганок деспота
І, що ще гірше, власних прибагів,
Котрі го, мов коня остроги, гнали
Аж в гріб. Ніхто фальшивим усміхом
Не закривав брехню, котру не сміли
Уста сказать. Ніхто в гордій сліпоті
У власнім серці іскри не гасив
Любві й надії, аж лиш попіл сірий
На дні душі лишивсь, що пропалила
Сама себе, і, мов опир, відтак
Нещасна між людьми блукала, наче
Зараза, свойов власнов пустотою
Заражуючи других. О, ніхто
Не такав пусто, холодно і підло,
Де власне серце голосно кричало
Напротив слів, котрі лилися з уст,
Мов потік фальші, що, манячи других,
Вкінці і нас обманює самих.
І женщини побачив я хороші,
Так чисті й добрі, мов погідне небо,
Що світло й росу ллє на нашу землю;
їх серця, ніжні й ясні, ще не ткнула
Рука брудна гидкої моди, – розум
Світивсь з їх слів і мисль, котра давніше
В їх головах ніколи не гостила;
Чуття блищало з їх очей, котрого
Давніше вни лякались. Вий, здавалось,
Усім тим стались, чим вперед ніколи
Не сміли бути і перемінили
Враз землю в небо. Заздрість і бліда
Ревнивість, гордота і встид фальшивий –
Ті краплі вічної, страшної трути –
Не затрували запахів розкішних
Розцвівшої тепер любові-рожі.
Вівтарі, трони, трибунали, тюрми,
Колись людьми нещасними набиті
В коронах, митрах, панцирах і путах
І книгами з фальшованим законом,
Перед котрими люд сліпий коривсь, –
Все те тепер здавалось злов марою,
Сном гарячковим, привидом поганим
Забутої недолі, що скалилась
Із обелісків, гробів і палат
Давніх панів і катів сього світу.
І так як віра темна, а потужна,
Попів гордих, царів колишніх діло,
Безмірна сила, як той світ, котрий
Вона в ярмо впрягла, – тепер, однако,
Мов дим, розтерлась і, мов сон, минула,-
Так і знаки всі й привади рабства,
Посліднього рабства людей, стояли.
Не знищені, но на нічо не здалі.
І всі страшилища, котрим міліони
Назв і міліони форм страшних і диких
Давали люди, до котрих молились
В надії і котрі кляли в розпуці, –
Всі щезли так, як Зевс, тиран всесвітній,
Котрому в поросі корячись люди
Кров власну лляли з зламаного серця,
Любов свою на вівтар зимний клали
З гарячими, безсильними сльозами, –
Корились перед тим, кого боялись,
А боязнь їх була ненависть люта.
Тепер на вівтарях пустих гниють
Ідоли всі і пестрая заслона,
Котру «життям» вівтарні слуги звали,
Котра красок переливом пустим
Манила людське серце і надії, –
Вона тепер відкинена далеко, –
Погана маска здерта проч! Свобідний
Без власті й пут остався чоловік,
Не здавлений в тісні границі, кождий
Всім другим рівний, без титулу, роду,
Не прикріплений до землі, до скиби –
Горожанин цілого світу, вольний
Від низької покори і страху,
Свій власний цар, розумний, справедливий;
Не без нам’єтності, но без вини
І болю, що колись му душу гриз,
Бо сам його творив він і терпів.
А хоть не може чоловік уйти
Ні смерті, ні случаїв ненадійних, –
Но вни тепер його раби, а не,
Як генто, при ногах важке каміння,
Котре му не давало піднестись
До звізд тих ясних, що вгорі ясніють
На незглибимім небі, в етеровім
Просторі без кінця і без границь.
ІІ. Обновлена земля
О розкіш, радість, що тремтить ми в жилах!
О безгранична веселість бурна!
О велетня огниста втіхи сила!
Котра чуттям мя світлим обдала,
Немов вінцем огнистим і несе мя, мов
Потужний подув вихру хмари надо мнов!
Го! Моїх гір нутро дзвенить, мов дзвони, –
З джерел, з вулканів чути грому тони, –
Вони регочуться нездержаним сміхом!
Пустині, скали, океани,
Безмірний воздух, хмари й урагани
І темні бездни всі вторують їм гуртом!
«Тиране клятий! – так кричать вони зо мною, –
Ти, що цілий наш світ, мов хробака ногою,
Хтів роздавити і з дим’ячих хмар долів
Дощ камінний, жаркий спустити,
І моїм дітям кості потрощити,
І в хаос здрухотать все, що жило на мні».
Примітки
Назва в оригіналі: «Prometheus Unbound». Вперше надруковано під назвою «Звільнений Прометей. (Уривки)» у кн.: І. Франко. Твори в двадцяти томах. І. 15. К., Держлітвидав, 1955, с. 179 – 182. Зберігся автограф цих уривків перекладу – № 214, с. 103 – 107. Датується початком 80-х років на підставі його запису в загальному зошиті за 1879 – 1882 рр.
Подається за автографом № 214.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 12, с. 645 – 648.
1. Нове чоловіцтво [ранній варіант]
. . . . . . . . . . На землю глянув я,
І, як ще й доси, розкіш заливала
Всю суть мою, мій віддих, рух спиняла.
У людські села, городи, міста
Пішов я, – але зразу змін не много
Запримітив, не міг доглянуть того
Безмірної о чуія нової втіхи й шіи,
Що власну грудь мою разбурхало, мов море.
Но, близше глянувши, побачив я в тій хвили
Всі трони без царів і прогнане з серць горе,
І супокій на лицях у людей,
І щиру приязнь замісць давніх боїв.
Ніхто не повз перед лицем князей
І не давив братів з тирана волі.
На чолах людських не було тнтп
Ненависті, страху та гидоти
Пустого самолюбства…
Назва фрагмента, як і заголовок його розділу («Нове чоловіцтво»), належать Франкові. Це уривок з ліричної драми П.Б. Шеллі «Звільнений Прометей» («Prometheus unbound»), а саме – дії 3, сцени 3. Перекладений текст – слова одного з персонажів ліричної драми, Духа Годин, котрий здійснює мандрівку в майбутнє і захоплено розповідає про все там побачене.
Наведений текст відбиває підготовчу стадію перекладацької роботи Франка над уривком з твору П.Б. Шеллі. За змістом він відповідає рядкам 1 – 15 перекладу, вміщеного у т. 12 п’ятдесятитомника (с. 645). Текст, який наведено в нашому виданні, автором перекреслено, внизу й на наступних сторінках рукопису записано текст перекладу, який увійшов спочатку до двадцятитомного (т. 15, К., 1955), а відтак до п’ятдесятитомного видання творів.
Публікується вперше, за автографом (ф. 3, № 214, с. 103).
Микола Бондар