Уваги до казки про двох братів

Ем. Коскен

Переклад Івана Франка

Оповідання про двох братів розбиране було вченими з погляду міфологічного; д. Франсуа Ленорман посвятив йому осібний розділ у своїй книзі (Francois Lenormant, «Les premieres Civilisations», I, с. 397 і далі). Він бачить в ньому «перемінений на людову казку міф, що находиться в основі всіх релігій західної Азії: молодий бог сонця вмирає і відживає раз по разу. Сирійсько-фінікійську відміну сього міфу маємо в казці про Адоніса, фрігійську в казці про Атиса, а в кінці відміну, потрачену в часі, якого ще не можемо означити докладно, в легенді про Загрея». По думці Ленормана, «се ще один із тих численних примірів впливу азіятських переказів на Єгипет в часі пановання XVIII і XIX династій, і то не такого впливу, щоби ті перекази вводжено в релігію, але коли вони приносилися у формі людової казки».

Та ми не думаємо йти за д. Ленорманом на поле міфології. Ми хочемо розібрати казку про двох братів з іншого погляду. Д. Ленорман сказав щиру правду: ми маємо тут перед собою правдиву людову казку. Отож, коли ми порівнюємо людові казки, записані в наших часах по Европі та Азії з тими складовими частинами, з яких збудована єгипетська казка, то побачимо – декому може се буде й дивно, – що казка про двох братів така подібна до многих із сих нових казок, що годі думати, щоби ся подібність була тільки припадкова.

Почнімо від кінцевого уступу, де оповідається про різні переміни Бітіу, і порівняймо його з одною казкою німецькою, записаною в Гессії (Wolf, «Deutsche Hausmärchen», с. 394). Тут пастух робиться начальником над царським військом; хитра царівна, дочка ворожого царя, відбирає йому зрадою меч, що робив його непереможним. Його поборено, вбито, а його тіло, порубане на шматочки, зложено в скриню і вислано цареві його пану. Чарівники вертають йому життя і дають йому таку силу, що він може перемінюватися в що хоче.

Він перекидається гарним конем і каже себе продати ворожому цареві. Коли царівна побачила сього коня, зараз казала відрубати йому голову. Кухарка, почувши се, прийшла до коня і, плещучи його по шиї, почала плакати і жалувати, що його мають зарізати. Кінь мовить до неї: «Коли мені відрубають голову, то три краплі моєї крови бризнуть на твою запаску; коли мене любиш, то закопай їх в такім а такім місці».

Кухарка зробила те, о що просив її кінь, і на другий день на місці, де були закопані краплі його крови, виросло прекрасне черешневе дерево. Царівна просить свойого батька, щоби казав зрубати черешню. Кухарка прибігає і жалує дерева, а черешня мовить їй: «Коли мене будуть рубати, візьми, коли мене любиш, три трісочки і кинь їх у царівнин ставок». На другий день, рано, три золоті качки плавають по ставку. Царівна бере лук і стріли і вбиває дві качки, а третю ловить живцем і замикає у своїм покою. Та ось уночі качка викрала у неї магічного меча і втекла.

Як бачимо, обі казки подібні напрочуд. В обох, у німецькій і єгипетській, герой зразу вбитий, потім воскрес і перекидається гарною скотиною, тут конем, а там биком, і так дістається на двір царя, де живе гарна жінка – причина його смерті. У обох оповіданнях ся жінка упрошує царя вбити сю скотину, та в хвилі, коли її вбивають, бризкають краплі її кров, а з них виростає дерево. В кінці в фантазії сучасного німця і стародавнього єгиптянина життя героя ховається в кілька трісок із сього дерева, коли й се царівна веліла зрубати.

Угорська казка, записана графом Майлатом, дуже подібна до сеї німецької [Вона подана в німецькім перекладі в збірці Вольфа (О. L. В. Wolf, «Die schönsten Märchen und Sagen aller Zeiten und Völker», Leipzig, 1850, т. I, с 229 і далі).]. Герой Ляці вбитий смоком і порубаний на дрібні шматочки. Цар вужів, що його дочці Ляці зробив був прислугу, оживлює його при помочі якогось зілля. Він перекидається конем і приходить у смокове дворище. Смокова жінка, хоч і не пізнає Ляці в новій подобі, підозріває, чи нема тут яких чарів і говорить смокові, що вмре, коли не поїсть печінки з сього коня – зовсім як та єгиптянка, що забажала печінки зі святого бика. Коня ловлять, щоб його вбити.

Та сестра Ляцієва, що смок держить її в неволі, проходжується коло коня і плаче, що його мають убити. Кінь мовить їй тихенько, щоб вона зібрала землю, де впадуть перші дві краплі його крові, і щоб її кинула в смоків садок. На тім місці виростає яблунька із золотими яблуками. Знов смокова жінка починає голосити, що вмре, коли їй не можна буде зварити обід на полінах із сеї яблуньки. Ляцієва сестра знов приходить і жалує такого гарного дерева, та яблунька велить їй узяти дві перші тріски, які з неї відпадуть, і вкинути їй у смоків ставок. На другий день у ставку плаває гарна золота риба.

Смокова жінка хоче її дістати до рук. Смок лізе в воду, щоби зловити рибу, та при тім скидає з себе зачаровану сорочку, що хоронила його від усякої рани, і кладе на березі свій чудовий меч. В тій хвилі риба вискакує на берег і перемінюється в чоловіка; Ляці хапає сорочку, хапає меч і вбиває смока.

Напівкнижне оповідання староруське [Д. Коскен називає його «une legende heroique», та се очевидна нісенітниця; оповідання, про котре тут мова, не є ані легенда (оповідання духовного та моралізуючого змісту), ані повість героїчна, а проста казка [І. Франко]], опубліковане Костомаровим в другім випуску видання «Памятники старинной русской литературы, издаваемые графом Гр. Кушелевым-Безбородко» (по-французьки переказане в книзі Рамбо «La Russie epique», с. 377 – 380), під одним зглядом ще ближче до єгипетської казки: жінка, що силкується вбити героя, є так само, як у Єгипті, його власна жінка.

В сьому оповіданні Іван, паламарський син, находить у лісі магічний меч, а взявши його, йде воювати з турками. В надгороду за одержані побіди він дістає руку Клеопатри, дочки царської. Його тесть умирає, і він робиться царем на його місці. Та жінка зраджує його, віддає його меч туркам, а коли Іван безоружний згиб у битві, вона виходить заміж за султана.

Тим часом паламар, батько героя, побачив, як нараз посеред стайні почала плисти кров’яна річка; тоді пішов він на поле битви і найшов труп свойого сина. За порадою одного коня він здобуває живущої води і оживлює Івана. Сей зараз подається в дорогу, здибає селянина і мовить до нього: «Я перекинуся чудесним конем з золотою гривою, а ти візьми мене і заведи перед султанову палату».

Коли султан побачив коня, зараз його купив, поставив у своїй стайні і щодня ходив його оглядати. Клеопатра раз якось запитала його: «Чого ти, пане, кожного дня ходиш до стайні?» «Я купив коня з золотою гривою». «Се не кінь, – скрикнула вона, – се Іван, паламарський син! Вели його вбити». Із крові коня постає бик із золотою шерстю, – Клеопатра і його велить зарізати. З голови бика виростає яблунька із золотими яблуками, – Клеопатра велить її зрубати.

Перша тріска перемінюється в чудесного селезня. Султан велить, щоб йому подали лук і стріли, а потім сам кидається у воду, щоби зловити селезня. Та селезень втікає на другий берег, там приймає назад стать Івана, хапає султанів лук і меч, тоді велить спалити на стосі Клеопатру і її любовника, а сам панує на їх місці [Пор[івняй] казку великоруську в збірці Ерленвейна, перекладену по-італійськи в де-Губернатісовім Florilegio, ст. 210.].

З єгипетською казкою можемо зблизити ще одну купу наших сучасних казок, покревну з тими, які ми отсе переглянули.

В одній сучасній казці грецькій, записаній у Малій Азії в містечку Аівалі, стародавній Кідонії (Hahn, «Griechische und albanesische Märchen», ч. 49), молода дівчина, наречена князева, перемінена була в золоту рибу Муринкою, що замість неї зробилася жінкою князя. Бачачи, що князь з великою вподобою любить дивитися на золоту рибу, Муринка прикидається недужою і говорить, що одинокий лік на її слабість – зарізати золоту рибу і зварити їй з неї юшку.

Коли рибу зарізано, три краплі її крові впали на землю – і зараз на сьому місці виріс високий кипарис. Тоді Муринка напускає на себе нову недугу і просить, щоби спалити кипарис і дати їй з нього попіл та щоби невільно було нікому брати з нього вогню. Коли палять кипарис, надходить стара бабуся; її прогонюють, та одна трісочка зачепилася за рубець її спідниці.

На другий день рано бабуся виходить з дому, полишивши все в неладі, та коли вернула, бачить зачудована, що хтось поприбирав усе гарненько. Те саме повторюється кілька разів. Тоді бабуся сховалася і побачила молоду дівчину. Вона прийняла її за свою, а пізніше дівчина дала себе пізнати князеві [Порівняй з сею казкою другу новочасну грецьку казку, подану в книзі барона d’Estournelles de Constans, «La vie de province en Grece», Paris, 1878, стор. 260, і казку угорську у Erdelyi, «Ungarische Sagen und Märchen, übers, von G. Stier», Berlin, 1850, ч. 13.].

І тут знов та сама тема: скотина, що її вбито – краплі крові – дерево – тріска.

В минувшім віці у Франції, а в XVII віці в Італії, позаписувано також подібні казки. В казці французькій («Nouveaux Contes de fees», від 1788, гл[яди] казку «Incarnat, Blanc et Noire», пор[івняй] «Cabinet des Fees», t. XXXI, c. 233 і далі) молоду царицю вбито на розказ старої цариці, її тещі; а тіло вбитої кинено до рова, що окружає замок. На її місце підставлено іншу жінку.

Одного дня король, визираючи крізь вікно, побачив у воді, що заповнює рів, чудову рибу тілисту, білу і чорну. Він не може перестати любуватися нею, та стара наклонює його, щоби велів зарізати ту рибу і дати її на обід фальшивій цариці, що зайшла в тяж і буцімто забажала сеї риби. Та ось на другий день супроти замкового вікна виросло дерево в три кольори такі самі, як була риба.

Стара цариця каже спалити дерево, та з його попелу постає блискучий замок, знов-таки помальований на три кольори: тілистий, чорний і білий. Ніхто не може створити брами того замку, тільки перед одним королем вона відчиняється сама; ввійшовши до замку, король застав у ній свою жінку живу.

В італійській казці (G. Вasіle, II «Pentamerone», ч. 49) так само, як в новочасній казці грецькій, Муринка хитрощами займає місце королівської нареченої. Наречена перекидається голубкою і в тій подобі кілька разів прилітає до замкового кухаря та розпитує його, що чувати. Муринка наказує кухареві зловити голубку і спекти її на рожні. Кухар чинить се, та в тім місці у саду, де він викинув пір’я із голубки, виростає препишне цитринове дерево, а на ньому висять три гарні цитрини. Коли розрізано одну із тих цитрин, із неї виходить правдива королівська наречена [Порівняй із сею казкою одну норвезьку у «Asbjöernsen», «Tales from the Field», с. 156.].

У Індії ми знаходимо дуже подібну людову казку, що була записана в Декані (Miss М. Frere, «Old Deccan Days, оr Hindoo Fairy Legends current in Southern India», London, 1868,4. 6), Сурья-Бей, взята за жінку одним королем, стягнула на себе через те заздрість «першої королеви», і ся вкинула її до ставка. Зараз у ставку виростає прекрасна золота квітка, а коли король прийшов на неї дивитися, квітка дивним способом почала похилювати до нього свою головку.

День у день приходить король, сідає над ставком і любується золотою квіткою. Перша королева, довідавшися про се, велить вирвати квітку і спалити. Та коли се зроблено, на місці, де висипано попіл із квітки, виростає велике мангове дерево, а на ньому висять такі чудово гарні плоди, що ніхто не важиться їх рвати і їх ховають для самого короля. Одного дня мати Сур’я-Беї, бідна молочарка, ідучи шляхом, сіла спочити під манговим деревом. Вона задрімала, а в ту пору один плід із дерева впав у горнець з молоком.

Бабуся занесла його додому і сховала. Та коли прийшли його шукати, побачили замість мангового плоду гарну малесеньку дівчину, не більшу від того плоду. Вона росте щодень, щогодини і швидко робиться зовсім дорослою жінкою і т. д. [Пор[івняй] ще одну індійську казку, записану в Бенталі панною Стоке (Miss M. Stokes, «Indian Fairy Tales», London, 1870, ч. 21). В одній литовській казці (Chodźko, «Contes des paysans et de patres slaves». Paris, 1864, c. 368) герой, котрому король обіцяв був свою дочку і половину свого царства, був убитий зрадою на розказ одного дворака. З його крові, що бризнула на вікна королівни, виростає яблуня і своїми гильками доторкається до тих вікон. Коли королівна хоче вирвати одне яблуко, воно само відривається від дерева, і перед нею стає її наречений живий і здоровий.]

Анамська казка (А. Landes, «Contes et legendes annamites», в збірці «Cochinchine francaise, excursions et reconnaissances», Saigon, 1884 – 1886, ч. 22) ще ближче підходить до європейських казок сеї групи. Молода дівчина, на ім’я Кам, була убита за підмовою дочки своєї мачухи, що зветься Там, і ся остатня замість вбитої робиться жінкою князя. Та Кам відживає в виді пташки. Тоді Там говорить, що хотіла би з’їсти м’ясо сеї пташки. Пташку зарізали, та на тім місці, де покинуто з неї пір’я, виростає бамбус. Бамбуса стинають, та з його кори виростає дерево тгі з гарним плодом. Надходить стара жебрачка і мовить: «О тгі, впадь у торбу старої бабусі!» Плід спадає з дерева, і стара несе його до своєї хати. Коли стара знов вийшла, з плоду виходить Кам і варить вечерю (порівн[яй] вище наведену казку новогрецьку, с. 132). Одного дня стара, сховавшися у хаті, підглянула її, розпитала про все, а почувши її оповідання, запровадила її до князя і той пізнав свою жінку.

Приведемо ще на закінчення казку семиградських саксонців (J. Наltrісh, «Deutsche Volksmärchen aus dem Sachsenlande in Siebenbürgen», Berlin, 1856, ч. І), що майже так само оповідається й семиградськими румунами («Das Ausland, eine Wochenschrift für Kunde des geistigen und sittlichen Lebens der Völker», Stuttgart, 1858, с 118), буковинськими циганами (Mіklоsich, «Über die Mundarten und die Wanderungen der Zigeuner Europas, Denkschriften der Akad, der Wissenschaften», Bd. XXIII, 1874, c. 377), в Угорщині (G. Stіer, «Ungarische Volksmärchen nach der aus G. Gaals Nachlass herausgegebenen Urschrift übers», Pesth, 1857, 4. 7), а також у валяхів (А. und A. Schott, «Walachische Märchen», Stuttgart, 1845, ч. 8) і у сербів («Archiv für slavische Philologie», II, с. 627).

Слуга королівська закопує в гною двоє дітей із золотим волоссям, які вродила королева, а опісля, обмовивши королеву, доводить до того, що король каже королеву вбити, а жениться з служницею. Та на місці, де були закопані діти, виростають дві гарні золоті ялиці. Нова королева прикидається недужою і заявляє, що вона видужає тільки тоді, коли буде спати на ліжку, зробленім із дощок, вирізаних із золотих ялиць. Ялиці зрубано, витесано з них дві дошки і пороблено з них ліжка для короля і королеви.

Та вночі одна дошка говорить до другої: «Братику, як же мені тяжко! Се злюща мачуха лежить на мені!» А друга відповідає: «Братику, як же мені легко! На мені лежить наш добрий татко!» Королева чула се все і намовляє короля, щоби велів спалити оба ліжка. Коли їх палено, два вуглики скочили між ячмінь, сей ячмінь опісля з’їла вівця, а вівця привела двоє ягнят із золотою вовною. Королева знов прикидається недужою і хоче замість ліку з’їсти серця з обох ягнят. Ягнят порізано, та коли різник миє їх нутро в річці, два шматочки поплили з водою, виплили на берег і з них явилися оба королівські сини в натуральній подобі.

В одній індійській казці з Бенгалю (Miss Stokes, ор. cit., ч. 2) находиться уступ, подібний до сеї казки. Двоє дітей, брата і сестру, вбито на розказ королеви, їх мачухи. В місці, де викинено їх нутро в садку, виростає дерево, а на ньому пишаються дві великі гарні квітки, а з них виростають два гарні плоди. Королева хоче зірвати ті плоди, та вони перед її руками піднімаються все вище і вище вгору. Вона велить зрубати дерево, та дерево відростає наново – се повторюється кілька разів раз по разу.

Король, довідавшися про се, приходить, щоби побачити дерево, і оба плоди самі спадають йому до рук. Він заносить їх до своєї спальні і кладе їх на столику коло свого ліжка. Та ось уночі з одного плоду чути тихенький голос: «Братику!» А другий тихенький голос відповідає: «Сестричко! Говори тихіше! Завтра король буде краяти плоди, а коли королева найде нас, то нас повбиває. Бог тричі дав нам віджити, та коли нас уб’ють ще четвертий раз, то вже більше не віджиємо». Король, учувши сю розмову, обережно розрізує плоди, находить у них своїх дітей і велить убити мачуху.

Щоби скінчити сю часть нашої студії, зазначимо ще російську казку, належну до сеї самої групи (гл[яди] De Gubernatis, «Zoological Mythology», I, с. 412). Тут двоє близнят, перебувши майже всі такі переміни, які ми бачили в казці семиградській, були зарізані у виді ягнят, а їх нутро викинуто на стежку. Їх мати, прогнана королева, забрала ті відпадки, не знаючи, з чого вони походять, зварила їх і з’їла, із сього завогоніла і наново вродила двох синів, а ті на розпити короля оповіли йому про все, що було з ними.

Чи ся дивовижна розв’язка не нагадує де в чому відродження єгипетського Бітіу?

Перейдімо тепер до уступу єгипетської казки, де оповідається про серце Бітіу, сховане в цвіті акації. В багатьох новочасних казках так само, як і в єгипетській, «серце», «душа», «життя» героя находяться сховані в якімсь місці, прив’язані до якогось певного предмету, і в великій частині сих казок герой виявляє свою тайну жінці, що він її любить, а вона його зраджує. Різниця між сими казками а казкою про двох братів така, що ті герої в новочасних казках, про котрих се оповідається, не є симпатичні особи: се завсігди якась зла потвора, якийсь «велетень» або «чарівник».

І так в норвезькій казці «Про велетня, що не мав серця в груди» («Asbjörnsen», «Norwegi-che Volksmärchen deutsch» von Fr. Bresemann, Berlin, 1847, т. II, с. 65) царівна, вхоплена велетнем, розпитує у нього, де є його серце. Він нарешті говорить їй: «Далеко-далеко відси, серед великого моря є острів, на тім острові є церква, у тій церкві є криниця, в тій криниці плаває качка, в тій качці є яйце, а в тім яйці є моє серце». В бретонській казці «Тіло без душі» (F. М. Luzel, «Rapports sur une Mission en Basse-Bretagne», 5-me гарр. с. 13) життя велетня є в яйці, яйце є в голубі, голуб є в зайці, заєць є у вовці, а вовк у скрині на дні моря. «І як же ви собі думаєте, – величається велетень, – чи є у світі хто такий, щоби мене міг забити?»

Кождий побачить, що в новочасних казках ся тема поставлена ясніше, ніж у єгипетській; кінець кінців у казці норвезькій легко зрозуміти, для чого велетень кладе своє «серце», свою «душу» десь далеко від себе: він скриває її, хоче забезпечити її. Натомість трудно нам зрозуміти, з якої причини Бітіу складає своє серце на вершку цвіту акації. Нам здається, що єгипетська казка дійшла до нас не в первісній формі, а в переробці попсованій, де первісну тему затемнено. Велике число паралелів до сеї теми зведено в нашій книзі в увагах до казки ч. 15 «Дари трьох звірів» (Em. Соsquin, «Contes populaires de Lorraine», Paris, 1886, T, I, c. 173 – 177), куди ми й відсилаємо цікавого читача.

Перейдімо тепер до оповідання про те, як Анупу одержав звістку про смерть Бітіу. Таке саме оповідання находиться у великій купі новочасних казок. I так в одній казці сербській (Wuk Steph. Karadschitsch, «Volksmärchen der Serben, ins Deutsche übers von dessen Tocher Wilhelmine», Berlin, 1854, 4. 29) один брат, розстаючися з другим братом і від’їжджаючи в далеку дорогу, мовить: «Візьми, брате, отсю фляшечку, повну води, і носи її завжди при собі. Коли побачиш, що вода робиться мутна, тоді знай, ще мене вже нема між живими».

Те саме бачимо в двох казках шведських (Сavallіus, «Schwedische Volkssagen und Märchen, deutsch von Oberleitner», Wien, 1848, c. 81 і 351): розстаючися з братом, один молодий парубок лишає бочівку, повну молока; коли молоко почервоніє, то се буде знак, що йому грозить велика біда. В другій казці брат показує брату одно джерело: доки вода в джерелі буде чиста, то се буде знак, що він живий; коли вона почервоніє або закаламутиться, то се значить його смерть. Велику силу зближених оповідань різних народів найде читач зведену з нашій книзі в увагах до казки ч. 5 «Рибакові сини» (Соsquin, op. cit. I, с. 70 – 72).

І ся тема, так само, як попередня, висказується ясніше в новочасних казках, ніж у старій єгипетській. В наведеній нами сербській казці плин, що має закаламутитися в разі небезпеки героя, се не є який-небудь плин, так, як пиво або вино у Анупу; його дає той сам, чию долю плин має показувати. Та й се ще, як нам здається, не є первісна, логічно повна форма сеї теми.

Таку логічно заокруглену форму ми знаходимо в казці лотаринзькій (Соsquіа, ор. cit. І, ч. 5): рибак кілька разів раз за разом зловив чудесну рибу. Риба повідає до нього: «Коли ти доконче хочеш мати мене, то я тобі скажу, що маєш чинити. Коли мене заріжеш, дай три краплі моєї крові своїй жінці, три краплі кобилі, а три краплі сучці; три краплі ж дай до склянки, а мої зіви збережи». Рибак учинив так, як йому казала риба. По якімсь часі його жінка вродила трьох гарних хлопців, того самого дня кобила мала трьох гарних жеребців, а сучка трьох гарних песиків. Кров, що находиться в склянці, повинна булькотати, коли дітям, тим дійсним втіленням риби, що її кров є в склянці, грозити буде якась небезпека.

В інших подібних казках, як ось у німецькій, шотландській, новогрецькій і т. і., золоті лілеї, кипариси або інші дерева, що виросли з крові чудесної риби, мусять в’янути в хвилі, коли якась біда находить на молодих парубків, що почалися з тої самої чудесної риби.

Приходимо в кінці до епізоду із жмутком волосся, що з нього запах подає почин – шукати всюди жінки, що з її волосся походить той жмуток.

В одній сіямській казці («Asiatic Researches», т. XX; Calcutta, 1836, с. 342) дівчина Фом-Гаам, т[o] є[сть] красуня з пахучим волоссям відрізує собі одного дня жмуток волосся і пускає його з вітром. Жмуток паде в океан, а сей заносить його хвилями до краю короля. Спонуканий запахом волосся, король шукає тої дівчини і находить її в купелі. Так само, як у казці про двох братів, король і тут радиться ворожбитів, щоб йому показали, від котрої жінки походить се пахуче волосся, а ворожбити вказують йому країну, де живе Фом-Гаам.

Монгольська казка в збірці «Шідді-Кюр» («Kalmükische Märchen des Siddhikür, aus dem Kalmükischen übersetzt von B. Jülg», Leipzig, 1866,4.23) має один епізод такого самого змісту. Героїня сього оповідання виходить одного дня купатися в ріці; кілька жмутків п волосся відділилися і поплили з водою. «Сі жмутки були оздоблені п’ятьма красками і сімома цінними прикметами». Якраз в ту пору служниця одного могучого короля вийшла була по воду до затоки сеї ріки; жмутки приплили до коновки, котрою вона черпала воду і служниця занесла їх до короля. Король мовить до своїх слуг: «У верхів’ях сеї ріки мусить бути дуже красна дівчина, що від неї походять отсі жмутки; беріть з собою вояків, ідіть і приведіть її до мене».

В індійських казках, записаних у Пенджабі (F. A. Steele and R. С.Тєmрle, «Wide-awake Stories, acollectionoltales told in the Panjäb and Kashmir», Bombay, 1884, с 61), у Бенталю (Lаl Вehаri Dау, «Folk-tales of Bengal», London, 1883, с. 86) і в Камаоні (Минаев, «Индийские сказки и легенды», Петербург, 1877, ч. 3, гл[яди] також Cosquin, ор. cit. II, с. 303) золоте волосся царівни, що надплило з хвилями ріки, піддає думку царю або царевичеві слати людей, щоб шукали жінку, від котрої походить отсе чудове волосся.

В Європі також не бракує сього мотиву. І так в одній казці чеській (Сhodzkо, ор. cit., с. 81) пташка, перелітаючи понад королем, упускає з дзюба один волосок він дівчини з золотим волоссям; сей волосок паде при ногах королевих, а король велить слугам розшукати йому отею дівчину, щоб він міг з нею оженитися. Сей самий мотиз знаходимо в жидівській легенді і в середньовічній лицарській поемі про Трістана і Ізольду.

В жидівській легенді («Sefer Maassoth», т. є. книга казок, видана уперше 1602 р. в Базилеї, гл[яди] Соsquіn, ор. cit. II, с. 302) оповідається про одного короля жидівського, вельми безбожного, ко грому одного дня старші з народу радять оженитися, щоби через се стався ліпшим. Король обіцює дати їм відповідь за вісім день. В тім часі пташка кидає перед нього довгий зслотий волос. Король заявляє старшим, що не ожениться ні з ким, як тільки з жінкою, що від неї походить отсей волос, і що коли вони йому не доставлять її, то велить їх усіх повбивати.

В поемі про Трістана і Ізольду (вона була пересказана прозою і на нашій мові ще в XVI віці, і оповідання се з рукопису видав А. Н. Веселовский, «Из истории романа и повести», т. II; про західноєвропейські тексти гл[яди] журнал «Germania», XI 1866, с. 393 [прим. І. Франка]) король Марко так полюбив Трістана, свого братанича, що вважав його як свойого сина і не хотів женитися. Одного дня вельможі його королівства, завидуючи Трістанові, приходять до короля і просять його, щоб оженився. Король обіцює дати їм відповідь за якийсь час. Тим часом він роздумує, яким би способом викрутатися від цього жадання, та ось одного дня побачив, як дві ластівки почали о щось шарпатися і впустили на землю довгий і гарний жіночий волос. Він підняв його і відповів вельможам, що ожениться з тою, до котрої належав отсей волос.

В сих двох остатніх оповіданнях первісна тема, як бачимо, змінилася через те, що до неї введен інші елементи.

Такі-то зближення ми могли поробити між старою єгипетською казкою і новочасними казками. Зближення ті не ограничуються на загальних обрисах, які зовсім незалежно можуть виродитися в різних мізках людських. Тут ми бачимо подібні такі риси характерні, іноді дивовижні, яких не придумується кілька разів.

Пригадаймо, напр[иклад], той ряд дивних перемін єгипетського героя, що повторяється так докладно в казці німецькій та угорській з наших днів, в казках, що були записані і опубліковані задовго перед тим, заким де Руже відкрив світу – і то тільки вченому світу – казку про двох братів.

Пригадаймо й сю особливу подробицю, як то пиво булькоче і вино каламутиться, щоби дати знати про нещастя. Тут подібність зовсім не такого роду, як та, яку дехто силкувався добачити між казкою про двох братів а оповіданням про Йосифа і Пентефрієву жінку в книзі Битія. Що до сього зближення не завадить сказати, що звісний єгиптолог д. Еберс дав доказ справді наукової осторожності, не добачаючи нічого, крім припадкової похожості між оповіданням біблійним а єгипетською казкою (G. Ebers, «Aegypten und die Bücher Moses», 1868, с. 315).

Тема така, де жінка чужоложниця силкується наклонити до гріха молодого парубка, а не можучи його наклонити, звалює опісля на нього всю вину, зовсім натурально насувалася перед фантазію поетів і писателів, бо й самі подібні факти мусили не раз і не два рази траплятися в дійсності. Д. Еберс пригадує з грецької міфології подібні випадки між Федрою і Іпполітом, Астидамією і Пелеєм, Ідеєю і Фінеєм, а в перській історичній легенді між Сіявушем і Судабою. Та оповідання біблійне має собі одну характерну рису, що надає йому осібну індивідуальність: се є оповідання про плащ, який Йосиф лишив у руках Пентефрієвої жінки і який опісля служить головною підпорою її в обвинуваченні Йосифа. Тої характерної і особливої подробиці нема в єгипетській казці ані сліду.

Та вернімо до нашої студії. Яким способом вияснити собі отсю дивну похожість між казкою єгипетською, записаною перед звиш 3000 літ, не звісною нікому аж до недавніх літ, а многими казками, що розійшлися з Індії по цілій Азії, а зідси по Європі? Певна річ, одна цікава казка єгипетська, що також має багато паралелів у людових оповіданнях новочасної Європи і Азії, звісна була віддавна; є се казка про короля Рампсініта і мудрого злодія, що її переповів Геродот («Музи», кн. II, с 121); тут, значить, можна би від біди признати, що людові казки пішли з Геродотового оповідання.

Та в нашім випадку діло стоїть не так і ми мусимо запитатися: чи казка про двох братів є оригінальний єгипетський твір, чи ні? Коли так, то виходить, що до індійських казок причепилося бодай якесь число елементів єгипетських, а се відслонює перед нами зовсім нові горизонти наукового досліду. Після сеї гіпотези виходило би, що се широке море індійське, відки, як ми бачили, казки і новели розливаються у всі сторони світу, наповнювалося не виключно з місцевих джерел, але одержувало допливи каналами, що досі залишаються нам невідомі.

Коли ж противно казка про двох братів походить з Індії, то й тоді гіпотеза провадить до дуже важних наслідків. Виходило би, що казка про двох братів або її основні теми існували в Індії довгий час перед тим, доки писар Еннана, сучасний Мойсеєві, записав чи радше переробив її на єгипетські відносини. Таким чином, ми знов у Індії в часі перед XIV віком до нашої ери. Але які ж люди жили тоді в Індії, від котрих єгиптяни могли запозичити ті теми, що з них зложено оповідання про двох братів? Здається нам, що годі допустити, щоб се були арійці, т. є. та раса, що в часах історичних займає пануюче становище в Індії і витворила санскритську літературу.

Чи перед XIV віком арійські завойовника були вже в Індії, a бодай чи вони посідали вже її всю? Сього ще напевно не знаємо. Особливо ж – і се, власне, головна точка в нашім випадку – думка про метемпсихозу, оскільки можемо судити з їх найстарших літературних пам’яток, не була ще між ними розповсюджена; а тим часом казка про двох братів у великій часті основана є на тім виображенню метемпсихози (мандрівки душі з одного тіла в друге).

Коли за тим єгиптяни в ті стародавні часи запозичили з Індії казочні теми (що остаточно не було би нічим неправдоподібним), то вони, мабуть, запозичили їх не від кого, а від народів, що жили в Індії перед наїздом арійців, мали, здається, досить розвинену цивілізацію і належали до раси кушитської, т. є. так само, як і єгиптяни, були паростком великої сім’ї хамітів (гл[яди] Fr. Lenormant, «Manuel d’histoire ancienne de l’Orient, septieme edition», Paris, 1869, III, с. 415 – 429).

В такім разі виходило би, що арійці, завоювавши Індію, прийняли пізніше від сих самих автохтонних племен ті казкові теми, а може, й багато інших, а може, й саме виображення метемпсихози, котрого первісно не мала арійська раса, а котре сталося зародом великої купи казок. Притім нам здається, що таке виображення, як метемпсихоза, не могло прищепитися в арійців через посередництво моряків та купців чи то єгипетських, чи яких-будь інших.

Зазначимо тут, що ще одна єгипетська казка, майже так само стародавня, як і казка про двох братів, а власне, казка п[ід] з[аголовком] «Сила призначення» (Мasрerо, ор. cit., с. 225 – 244) має також багато паралелів з новочасними казками. В тій єгипетській казці король сирійський велить збудувати для своєї дочки дім з 70 вікнами, а ті вікна віддалені від землі на 70 локот. Тоді він велить оголосити царевичам сусідніх країв, що тільки той візьме його дочку собі за жінку, хто дістанеться до неї крізь вікно. Так само в численних казках руських, польських і в одній фінській парубки, що хочуть здобути руку царівни, мусять вискочити конем на третій поверх королівського замка (гл[яди] F. Kreutzwald, «Esthnische Märchen übersetzt von F. Löwe», т. I, Halle, 1869, ч. 15, ноти до сеї казки Рейнгольда Келера, а також Cosquin, ор. cit. И, с. 96 – 97).

Примітки

Ленорман Франсуа (1837 – 1883) – французький археолог, професор у Сорбонні.

Адоніс – у грецькій міфології син Фенікса (або Кинира) та німфи Алфесибеї (або дочки Кинира – Мірри). Був убитий на полюванні вепром. Культ Адоніса як божества природи з Кіпру перейшов до греків, котрі перетворили Адоніса у напівбога.

Атис (Аттіс) – у Фрігії божество, споріднене з Адонісом. Син фрігійського володаря Калавса, культ якого пов’язувався з культом Реї Кібели і особливо процвітав у Пергамі.

Загрей («великий мисливець, ловець») – у грецькій міфології одна з архаїчних іпостасей бога Діоніса, син Зевса Крітського і богині Персефони.

Гессія – давня українська назва німецької землі Гессен (тепер федеральна земля у складі ФРН).

Wolf – Оскар-Людвіг-Бернгард Вольф (1799 – 1851), німецький письменник-романіст та історик літератури, автор багатьох історико-літературних збірників. Його оповідання, романи, новели склали збірку «Schriften» у 14 томах (1841 – 1843).

Майлат (Majlath) Йоганн-Непомук-Йозеф (1786 – 1855) – угорський письменник та історик. Видавав угорські народні пісні, казки, повісті, автор поетичних творів, історичних праць («История мадяр», російський переклад – 1852 – 1853).

…опубліковане Костомаровим в другім випуску видання «Памятники старинной русской литературы, издаваемые графом Гр. Кушелевым-Безбородко» (по-французьки переказане в книзі Рамбо «La Russie epique» cтop. 377 – 380). – Цю внутрітекстову примітку додав Франко (без жодних вказівок на своє авторство). У французькому оригіналі є лише посторінкова примітка Коскена – поклик на Рамбо: Rambaund La Russie epique, p.p. 377 – 380.

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український історик, письменник, етнограф, публіцист.

…«Памятники старинной русской литературы, издаваемые графом Гр.Кушелевым-Безбородко»… – Кушельов-Безбородько Григорій Олександрович (1832 – 1870), російський прозаїк, видавець, меценат. Спадкоємець величезних багатств графів Кушельових і графів Безбородьків. Попечитель Ніжинського ліцею, заснованого його прадідом I. Безбородьком. Автор книжок «Очерки и рассказы Грицко Григоренко» (СПб., 1857), «Очерки, рассказы и путевые заметки» (СПб., 1868. – Т. 1 – 2). Своїм коштом видав «Памятники старинной русской литературы» (СПб., 1860 – 1862. – Т. 1 – 4, за ред. М. Костомарова).

Рамбо Альфред-Ніколя (1842 – 1905) – французький історик, критик, професор історії в Кані, Парижі, у 1896 – 1898 рр. – міністр освіти. Автор праць з історії, культури, фольклору й літератури Росії та України («Історія Руси», Париж, 1860; «Україна та її історичні пісні», 1876). У книзі «La Russie epique» (1876) опублікував 10 переспівів з українських народних дум. У його праці «Живописна історія давньої і нової Росії» (т. 1,1879) у розділі «Останні кобзарі» висвітлюється українське кобзарське мистецтво. У «Друзі» (1877. – № 5, 6) в перекладі І. Белея скорочено друкувалася його стаття «Малорусские народные предания и рассказы. Свод Драгоманова. За оцінкою французького проф. А. Рамбо» (див. лист I. Франка до М. Драгоманова від 6 лютого 1877 р.: 48, 55, 621).

Кідонія – стародавне місто на північному березі острова Кріт. Сучасна назва – Канея.

G. Вasіle – Базіле Джамбатиста (1575 – 1632), італійський поет, автор збірки «Пентамерон, або Казка казок».

Декана (Декан) – плоскогір’я в Індії, центральна частина півострова Індостан.

М. Frere – М. Фрер, британська дослідниця індійського фольклору (XIX ст.), упорядниця збірки «Старі дні Декану, або Легенди індусів з Південної Індії» (Лондон, 1868).

Бенгаль (Бенгалія) – територія Індії, населена бенгальцями. До 1947 р. входила до складу британської колонії. Згодом була розділена між Індією і Пакистаном на дві провінції (західну і східну).

Chodźko – Александр Леонардович Ходзько-Борейко (1804 – 1891), польський письменник, автор збірки віршів (балад, легенд, елегій) «Poezje» (1828, 1833), російський консул у Пруссії. Вивчав сучасну перську літературу, видав англійською мовою збірник перської народної поезії, був професором на кафедрі слов’янських літератур в College de France.

A. Landes – А. Ланде (XIX ст.), французький дослідник південно-східно-азійського фольклору, упорядник цитованої збірки анамітських казок і легенд.

J. Haltrich – Й. Гальтріх (XIX ст.), німецький дослідник фольклору, упорядник збірки «Німецькі народні казки із саксонських земель у Семигородці» (Берлін, 1856). Семигороддя – традиційна назва Трансильванії.

Міklоsісh – Франц Міклошич (1813 – 1891), австрійський і словенський мовознавець, основоположник порівняльної граматики слов’янських мов.

G. Stier – Г. Штір, німецький фольклорист XIX ст., видавець зібраних Г. Гаальсом угорських народних казок (Пешт, 1857).

A.Schott – можливо, йдеться про Вільгельма Шотта (1802 – ?), німецького орієнталіста, відомого своїми дослідженнями мов і культури східної та північної Азії. З 1838 р. професор Берлінського університету. Досліджував діалекти давньої Індії, а також народну поезію, міфи, історію і культуру фінських та середньоазіатських народів. Першим дав огляд класичних надбань китайської літератури.

De Gubernatis – Анджело де Губернатіс (1840 – 1913), італійський літературознавець, письменник, дослідник санскриту, професор у Флоренції, граф. Видавав журнал «La Rivista Orientale» («Східний огляд», 1866), заснував і редагував журнал «Rivista Europea» («Європейський огляд», 1869 – 1876), у якому надрукував ряд власних статей про творчість П. Куліша, Г. Цеглинського, В. Антоновича. Автор статей про Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Драгоманова, В. Антоновича та I. Франка в «Біографічному словнику сучасних письменників» (Рим, 1879). У першому томі своєї історії світової літератури «Storia universalle delia letteratura» (Мілан; Неаполь, 1882 – 1885) окремий розділ (написаний за матеріалами К. Білиловського) присвятив українському театрові. Листувався з М. Драгомановим, І. Франком, К. Білиловським, Лесею Українкою.

Fr. Bresemann – Бреземан Ф., німецький перекладач зі скандинавських мов (XIX ст.), за його перекладом вийшли «Норвезькі народні казки», зібрані Асбйорнсеном (Берлін, 1847).

Wuk Steph. Karadschitsch – Вук Стефанович Караджич (1787 – 1864), сербський філолог, фольклорист, етнограф та історик.

В. Jülg – очевидно, Юльг Бернгард (1825 – 1886), австрійський мовознавець, професор Iнсбрукського університету, дослідник монгольської мови і фольклору, укладач численних збірок монгольських народних казок і легенд.

Пенджаб – географічна територія в Індії та Пакистані, один з найдавніших осередків індійської культури.

F. A. Steele – Стіл Флора-Анна (1847 – ?), англійська письменниця, велику частину життя провела в Індії.

R. С. Тemрle – Темпль Річард Карнак, сер (1850 – 1931), англійський етнолог і антрополог, дослідник і видавець індійського фольклору («Легенди Пенджабу», т. 1 – 3,1883 – 1890). З 1884 р. за його редакцією виходила серія «Індійські старожитності».

Минаєв Іван Павлович (1840 – 1890) – дослідник буддизму, доцент кафедри санскритської словесності, згодом порівняльного мовознавства (з 1873 р. – професор) Санкт-Петербурзького університету. Досліджував буддійські тексти – джатаки, багато подорожував по Цейлону та Індії, внаслідок чого написав книгу «Очерки Цейлона и Индии».

… про Трістана і Ізольду. – Середньовічна лицарська поема кельтського походження. Її виникнення відносять до VIII або IX ст. Літературне утвердження ця легенда дістала на французькому грунті. Французький архетип, який виник у середині XII ст., не зберігся. Вдалу спробу її відновлення зробив Ж. Бедьє 1900 р. Існують дві основні лінії в інтерпретації легенди» – архаїчна (позбавлена психологічного ускладнення характерів) та куртуазна (історія кохання сприймається як трагічна, глибоко людяна ситуація).

Базилея (Базель) – друге за величиною місто у північній Швейцарії на річці Рейн, яке межує з Німеччиною.

Веселовський Олександр Миколайович (1843 – 1918) – російський літературознавець, історик західноєвропейських літератур, представник історико-культурної та порівняльно-історичної школи в російському літературознавстві.

…оповіданням про Йосифа і Пентефрієву жінку в книзі Битія. – У французькому оригіналі Коскена: 1е femme de Putiphar (дружина Потіфара). За Біблією (Книга Буття, 39: 1 – 23), у Єгипті Иосифа купив у ізмаїльтян, що привели його туди, двірський вельможа фараона, начальник вартових Потіфар, який довірив йому все своє господарство. Потіфарова дружина намагалася звабити Иосифа, але, не домігшись взаємності, звела на нього наклеп перед чоловіком та прислугою, за що Иосифа було ув’язнено.

Еберс Георг-Моріц (1837 – 1898) – німецький романіст, вчений, єгиптолог, автор історичних романів давньосхідної та середньовічної тематики, займався також юриспруденцією та археологією. Перебував під впливом відомих єгиптологів Г.-К. Бругша і Р. Лепсіу-са, подорожував по Єгипту, Нубії та Аравії, заснував у Лейпцигу музей єгипетських старожитностей. Основні праці з єгиптології: «Durch Gosen zum Sinai», «Aegypten und die Bücher Mosis» (1868).

Федpа – у грецькій міфології дочка крітського царя Міноса, друга дружина афінського цар Тесея. Закохалася в Тесеєвого сина Іполита, що призвело до смерті їх обох.

Іпполіт (Іполит) – персонаж грецької міфології, син Тесея й амазонки Ангіопи (або Іполити). Друга дружина Тесея Федра звела на Іполита наклеп за те, що він не відповів взаємністю на її кохання. Тесей прокляв сина, і коли той їхав на колісниці, Посейдон вислав з моря бика, який спричинив смерть Іполита.

Астидамія (інші назви – Іполита, Крітеїса) – у грецькій міфології дочка Амінтора, дружина царя йолхів Акаста. Вона покохала Пелея та не зустріла взаємності і тому накликала на нього гнів свого чоловіка Акаста, сказавши, нібито Пелей переслідував її своїм коханням. За це Пелей оголосив війну кривдникові і стратив Астидамію.

Пелей – персонаж давньогрецької міфології, син егінськото царя Еака та Ендеїди, батько могутнього Ахілла, який народився від шлюбу з німфою Фетидою.

Ідея – у давньогрецькій міфології дочка Дардана, друга дружина фракійського царя Фінея, яка звинуватила синів Фінея від шлюбу з Клеопатрою в тому, що вони переслідують її своїми любощами, й змусила осліпити їх.

Фіней – у давньогрецькій міфології син Агенора (або Посейдона), фракійський володар Салмідеса, який дістав від Аполлона дар провидіння.

Сіявуш – у Середній Азії бог рослинності.

Геродот (бл. 484 – бл. 426 до н. е.) – давньогрецький історик. У четвертій частині «Історії греко-перських воєн» подав докладний опис території сучасної України й народів, які її тоді населяли.

…чи казка про двох братів є оригінальний єгипетський твір, чи ні? – До цього місця Е. Коскен подав примітку. І. Франко ж далі – до кінця абзацу – додав власний текст (від слів: «Коли так, то виходить…» до слів: «чи то єгипетських, чи яких-будь інших» в оригіналі Е. Коскена цього фрагмента немає) Далі ж І. Франко переніс до тексту перекладу примітку Е. Коскена як окремий останній абзац, додавши до нього власні поклики на Ф.-Р. Кройцвальда, Р. Келера і Е. Коскена.

Санскритська література – те саме, що й індійська література, література мовою санскрит. Санскрит (від давньоіндійського «самскрта» – «оброблений», «досконалий») – давньоіндійська літературна мова, що вживалась у стародавній і середньовічній Індії.

Хаміти – народи, які живуть у північній і північно-східній Африці. Цей термін ввели Р. Лепсіус та Ф. Міллер. Антропологічно хаміти належать до середземноморської раси, тобто споріднені з семітами та індоєвропейцями.

Kreutzwald F. – Кройцвальд Фрідріх-Райнгольд (1804 – 1882), естонський поет, збирач і видавець фольклору, здійснив художню обробку національного епосу «Калевіпоег».

Келер (Кьолер) Райнгольд (1830 – 1892) – німецький фольклорист та історик літератури, представник порівняльно-історичної школи (порівнював оповідні мотиви). Автор праць «Статті про казки і народні пісні» (1894), «Малі праці про оповідну поезію середньовіччя» (1900) та ін.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 17 – 31.