І
Квінт Курцій Руф
Переклад Івана Франка
Стояли вже дев’ятий день, аж ось король, не то що не переляканий, але й не поборений зовнішньою силою, мало не стався жертвою внутрішнього злочину. Димнос, що мав у короля деякий послух і ласку, закохався дуже в парубка на ім’я Нікомаха, до нестями засліплений його красотою [Любов мужчин до мужчин, т. зв. педерастія, була у греків дуже розповсюднена і не вважалася нічим ненормальним, ані гідним кари. – І[ван] Ф[ранко].].
Одного разу зустрів його – видно було по його лиці – мов громом прибитий, а лишившися без свідків, ввійшов з парубком до храму, заявляючи, що має сказати йому щось таємне і таке, що повинно лишитися між ними обома. Зацікавлений хлопець ждав, що се буде. Аж ось той почав заклинати його взаємною любов’ю і усіма святощами, щоб затвердив присягою, що покриє мовчанкою все, що він виявить йому. Сей, думаючи, що не почує нічого такого, чого укривання грозило б небезпекою, присяг на всевідущих богів.
Тоді Димнос виявив, що за три дні буде замах на життя короля, і він належить до тої змови разом з хоробрими і значними мужами. Почувши се, парубок заявив рішуче, що на царевбийство не присягав і ніяка релігія не може всилувати його покривати злочин. Димнос, одурілий з любові і тривоги, вхопивши парубка за руку, розплакався і зразу почав просити, щоб і він пристав до змови і до задуму, коли не може бути безучасним свідком; далі, щоб не зраджував його, маючи крім інших доказів його зичливості ще й сей найбільший, що навіть голову свою повірив йому, не випробувавши його вірності.
А в кінці, коли сей обставав при тім, що донесе про злочин, почав лякати його смертю: «Від твоєї, мовляв, голови змовники зачнуть насамперед свою роботу». То раз називав його бабієм і страхополохом, то знов – зрадником свого коханка; раз обіцював величезні надгороди, навіть королівство, силкуючися збаламутити душу, що цуралася такого страшного діла; то знов, добувши меча, раз замахнеться на його шию, то на свою; врешті, благанням і погрозами таки вимусив на нім, що не тільки обіцяв мовчати, але ще й помагати, додаючи, що хоч твердої волі і сором’язливий та чесний і не змінює первісної постанови, але, переборений Димновою любов’ю, не може відмовити йому нічого.
Почав вивідувати далі, з ким увійшов у змову, бо ж се найважніше знати, що за люди готові приложити руки до такого пам’ятного діла. А той, сам не при собі з любові і злочинного завзяття, раз дякує йому, то знов гратулює: «Найхоробріший молодче, не бійся! Твої спільники: Деметріос-тілохранитель і Невколай, і Ніканор». Крім них, назвав іще Афойбета, Локея, Діоксена, Археполіса і Аминтаса.
Закінчивши сю розмову, Нікомах розповів усе, що чув, своєму брату на ім’я Кебалінові. Рішили, щоб Нікомах лишився в наметі, бо коли б пішов до королівської палати, не мавши звичайно доступу до короля, то змовники могли би догадатися, що їх зраджено. Сам Кебалін станув на чатах перед сіньми королівської палати, бо ближче входити йому не було вільно, і тут дожидав якого приятеля з першої когорти, що впровадив би його до короля.
Припадком усі були розійшлися, тільки один Фільотас, син Парменіона, не знати чого був у палаті. Сьому Кебалін, виявляючи на змішанім лиці сліди великого збентеження, відкрив усе, що дізнався від брата, і велів без проволоки дати знати королеві. Фільотас, похваливши його, зараз увійшов до Олександра; вони балакали оба про різні речі, але Фільотас не згадав нічогісінько про те, що чув від Кебаліна. Надвечір, коли виходив із палати, парубок зустрів його в сінях і запитав, чи сповнив його поручения? Сей відповів, що не занедбав сказати все королеві, – і пішов геть.
Другого дня Фільотас іде до палата, а Кебалін уже там – при вході, і знов нагадує йому про те, що вчора доніс йому. Сей відповідає: «Добре, добре», – але навіть тепер не повідомив короля про те, що чув. Се Кебалінові видалось підозреним. Він надумався не обертатися більше до Фільотаса, але повідомив одного благородного молодця, на ім’я Метрона, наглядача зброївні, що приготовлюється злочин. Сей, заперши Кебаліна в зброївні, зараз побіг до короля, що займався гімнастичними вправами, і доповів йому те, що сказав йому донощик.
Король, виславши сторожу, щоб зловила Димноса, сам пішов до зброївні. Тут Кебалін зрадувався великою радістю, аж скрикнув: «Слава Богу, що ти здоров і уйшов безбожних рук!» Тоді Олександр розпитав, що йому треба було знати, і вивідав усе за порядком. А далі зачав розпитувати, котрий то вже день, коли Нікомах передав йому сю звістку? Сей признав, що се вже третій день. Король, думаючи, що не дуже то щира вірність доносити так пізно те, що чув, велів зв’язати його. Сей зачав лементувати, що в тій самій хвилі, коли почув се, побіг був до Фільотаса; нехай його спитають. «Що, до Фільотаса? – запитав тут же король. – А налягав ти на нього, щоб ішов до мене?» Сей не переставав стверджувати, що налягав і, піднявши руки до неба, обливаючись слізьми, благав сього як ласки у якогось найдорожчого колись приятеля.
Тим часом Димнос, догадуючися, чого його кличуть до короля, мечем, який, власне, мав при боці, зранив себе тяжко. Прискочила сторожа, спинила його і принесла до палати. Глянув на нього король і мовив:
– Яку ж то таку кривду я заподіяв тобі, Димне, що Фільотас видався тобі гіднішим Македонського королівства від мене самого?
Димнові вже відняло мову. Він застогнав, відвернув лице, щоб не бачити короля, і, повалившися додолу, сконав.
Король велів покликати до палати Фільотаса і мовив;
– Кебалін заслужив на кару смерті за те, що два дні укривав замах, приготований на моє життя. Сей свій злочин він звалює на тебе, твердячи, що тобі зараз доніс був про все. Ти живеш зо мною в такій близькій приязні, що укривання з твого боку було б великим злочином. Признаюсь, я волю думати, що сього допустився Кебалін, ніж ти. Маєш судію прихильного; чого не мусиш признати, можеш бодай заперечити.
На се Фільотас затремтів – коли з лиця можна судити про душу – і мовив:
– Кебалін доніс мені про якесь балакання неморального парубка. Я боявся, що се звичайна сварка між любовником і його любком і мене підіймуть на сміх. Тепер, коли Димнос сам наложив на себе руки, і я був би не мовчав, хоч би се й що було.
І, припавши до короля, почав благати, щоб зважав на його дотеперішнє життя, а не на провину – провину мовчання, а не жадного діла.
Не легко сказати, чи повірив йому король, чи, може, тільки гнув у собі гнів. Досить, що на знак перепросин подав йому руку і сказав:
– Так і видно, що ти радше знехтував сей донос, ніж бажав утаїти його.
Примітки
Парменіон (? – 330 до н. е.) – один із найвідоміших полководців армії Александра Македонського, батько однойменного героя оповідання «Фільотас», намісник у древній столиці Мідії Екбатані, де охороняв захоплену казну перських царів. По страті несправедливо підозрюваного у замаху на життя Александра Македонського Філоти його було вбито, щоб усунути можливу помсту батька за смерть сина, а також через опозиційні настрої серед командного складу війська, де авторитет Парменіона був беззаперечним.
Македонське королівство – Стародавня Македонія, держава у V – II ст. до н. е. на Балканському півострові. Під час греко-перських воєн (500 – 499 до н. е.) вона на деякий час підпала під владу Персії. Александр Македонський у результаті східних походів розгромив перську державу й утворив на завойованих землях величезну імперію, яка розпалася по його смерті.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 42 – 45.