III
Квінт Курцій Руф
Переклад Івана Франка
На другий день король наказав, щоб усі оружні зійшлися на раду. Прийшло майже шість тисяч вояків; надто купа возних і чур заповнила палату. Фільотаса зброєносці закривали своїми рядами, щоб народ не міг побачити його перше, заким промовить король до війська. Бо по давньому македонському звичаю в справах головництва судило військо, а в часі спокою – весь народ. Королівська власть без попереднього народного вповажнення не мала сили. Отже ж, поперед усього внесено Димнового трупа, бо більшина не знала ще, що він зробив і через що погиб.
Тоді король виступив на мовницю, виявляючи на лиці духове терпіння. А що й усі його приближені стояли засумовані, то всі немало були зацікавлені. Король довго стояв, похиливши лице до землі, мов остовпілий, мов громом прибитий. Потім, зібравши думки, промовив:
– Мало бракувало, вояки, а злочинний задум кількох був би вирвав мене з-поміж вас. За ласкою і обачністю богів я ще живий. Ваш шановний вид змушує мене тим тяжчий гнів кинути на батьковбийців, бо ж провідна думка, ба навіть одинокий здобуток мойого життя – се, щоб міг іще віддячитись так многим хоробрим, так велико супроти мене заслуженим мужам.
Усі вояки так і ахнули, перериваючи його промову; всім з очей пустилися сльози. Потім король мовив далі:
– О скільки ж глибше зворушу ваші серця, коли покажу вам зачинників сього злочину! Лякаюся назвати їх, замовчую імена, мовби в надії, що вони можуть іще спастися. Але годі! Треба побороти пам’ять давнішої любові, відкрити змову безбожних горожан. Бо як же промовчати таку огиду? Парменіон, такий старий, відзначений так многими надгородами від мене і від мойого батька, найстарший із усіх наших другів, подався на голову такого злочину! Його підручний Фільотас наострив на моє життя Невколая, і Деметріоса, і отсього Димноса, що тут бачите його тіло, і інших так само безумних.
Ціле зібрання затрусилося окриком обурення і докорів, як звичайно буває з юрбою, а особливо воєнною, де людей опановує або пристрасть, або гнів. Тоді введено Нікомаха, і Метрона, і Кебаліна; ті повторяють, що хто з них доносив. В жаднім із їх доносів не вказано на участь Фільотаса в злочині, так що приглушені від обурення слова донощиків стрічені були мовчанкою. Тоді король мовив далі:
– Що ж скажете про щирість того, хто затаїв переданий йому донос про таке діло? Що се не була марниця, доказує Димнова смерть. Адже Кебалін, доносячи непевну річ, не побоявся муки. Адже ж Метрон не зволікав ані на хвилю поділитися сею звісткою і вдерся до моєї купальні. Тільки Фільотас нічого не боявся, нічому не вірив. О, що за відважний муж! Коли б королева небезпека зворушувала його, чи ж він не змінився б на лиці? Чи ж не був би з переляком слухав доноса про таку справу? Не диво! Він покриває мовчанкою злочин, а захланна надія на пановання попихає душу наосліп до найтяжчого гріха. Батько гетьманує в Медії, а сам він, поміж 3ншими генералами в війську найвизначніший за моєю ласкою, бажає ще більше, ніж має. Байдуже йому навіть моє сирітство, що не маю дітей. Та помиляється Фільотас. Ви мої діти, мої родичі, мої свояки; поки ви здорові, я не можу бути бездітним.
Потім відчитує перехоплений лист Парменіонів, що був написаний до синів Ніканора і Фільотаса; в ньому не трудно було віднайти натяки на якийсь важний задум. Бо основа його була така: «Поперед усього дбайте про себе, потім – про своїх, і так доконаємо того, на що наважились».
– Се так писано, – додав король, – що коли б дійшло до синів, для свідомих було б зрозуміле; а коли б було перехоплене, несвідомі не доглупались би нічого. Але ж Димнос, виявивши інших учасників злочину, не назвав Фільотаса! Та се не свідчить про його невинність, а тільки про його могутність: навіть ті, що могли б його зрадити, так бояться його, що, признаючися самі до вини, укривають його.
Зрештою, проти Фільотаса свідчить його власне життя. Він був близьким товаришем і однодумцем Аминтаса, мойого сестрінця, що в Македонії приготовив був поганий замах на моє життя. Атталеві, що був моїм найтяжчим ворогом, він віддав за жінку свою сестру.
А коли я по праву так близького свояцтва і приязні написав йому, яке оречення видав оракул Юпітера Аммона, він поважився відписати мені: «Вправді, мовляв, гратулює мені, що мене прийнято в число богів, але жалує тих, яким доведеться жити під тим, хто переступає людську вдачу». Се ознаки душі, вже перед тим відчуженої від мене і завидющої на мою славу.
Та все те, вояки, поки було можна, я таїв у своїй душі. Здавалося, що відривається часть моєї утроби, коли б я менше шанував тих, на кого покладав таку велику надію. Та тепер приходиться карати не за самі слова; зухвальство язика дійшло до мечів. Мечі, вірте мені, острив на мене Фільотас. Коли він допустився того, то куди ж мені податися, вояки? Кому повірити свою голову?
Над кіннотою, найліпшою частиною війська, поставив я генералом одного, з чільних серед найблагороднішої молодіжі; своє здоров’я, надію, побіду вручив я його вірності й опіці. Його батька видвигнув я на таку саму гідність, на якій самі ви поставили мене; Медію, найбагатшу країну, і стільки тисяч горожан та товаришів підцав я під його волю і зверхність, і що ж?
Відки я надіявся підпори, відти повстає небезпека. Яке ж щастя було б мені згинути в битві, статись радше здобиччю ворога, ніж жертвою отсього! Тепер, уйшовши небезпек, яких лише я лякався, попав я в такі, яких не повинен був лякатися. Не раз і не два ви звикли просити мене, вояки, щоб я шанував своє здоров’я. Тепер самі можете допомогти мені, радячи, що маю чинити. В ваших руках, і вашій зброї шукаю захисту. Проти вашої волі не хочу жити; коли ж ваша воля, то не може се діло уйти безкарно.
Потім велів привести Фільотаса з руками, зв’язаними назад, огорненого в старий плащ. Легко можна було пізнати, що зворушила декого нужденна постава того, на якого ще недавно поглядали не без зависті. Вчора бачили його генералом кінноти, знали, що вечеряв разом з королем, аж ось нараз бачуть його не тільки обвинуваченим, але вже й осудженим, і навіть у кайданах. Зворушувала людей також доля Парменіона, великого воєводи і славного горожанина: недавно стративши двох синів, Гектора й Ніканора, тепер разом з отсим, якого ще полишила йому нещасна доля, і сам попався в халепу.
Та ось Аминтас, королівський претор, звернув у противний бік зібрання, що хилилося до милосердя, виступивши з острою промовою проти Фільотаса.
– Ми зраджені варварам! Ніхто не був би вернув до своєї жінки, до рідного краю, до родичів! Як зрубане тіло без голови, так і ми були б лишилися без духу, без імені, в чужій стороні на іграшку ворогам!
Та навпаки його надії ся Аминтова промова не дуже була мила королеві. Згадуючи воякам про жінок і рідну сторону, він міг відібрати їм охоту до сповнювання дальшої служби.
Потім Койнос, хоч мав за жінку Фільотасову сестру, то проте накинувся на Фільотаса остріше від усіх, кричучи:
– Ти – душогубе короля, вітчини, війська!
І вхопивши великий камінь, що припадком лежав коло його ніг, хотів кинути ним на нього; многі були певні, що бажав тільки врятувати його від мук. Але король спинив його руку, заявляючи, що «вперед треба дати обвинуваченому можність оборони»; інакше він не позволить судити.
Тепер веліли говорити Фільотасові. Та сей, чи то від свідомості злочину, чи від великої небезпеки одурілий і остовпілий, не смів навіть підвести очей, ані розняти рота. Потім, обливаючись слізьми, мов зомлілий, повалився в обійми того, хто держав його. Та, звільна прийшовши до себе і обтерши очі рукавом, подав вид, що хоче промовити. Король, поглядаючи на нього, відізвався:
– Македоняни будуть судити тебе. Запитую, чи будеш говорити до них їх рідною мовою?
– Крім македонян, – відповів на се Фільотас, – багато тут і таких, що легше, думаю, зрозуміють мої слова, коли говоритиму тою самою мовою, якою говорив ти – не з іншої причини, думаю, а тільки для того, щоб якнайбільше людей розуміло твою промову.
– Бачите, який се Фільотас! – мовив король. – Навіть рідну мову ненавидить і сам один бридиться промовляти нею. Та байдуже, нехай говорить, як йому любо, але ви пам’ятайте, що він так само цурається наших обичаїв, як і нашої мови.
Із сим король вийшов із збору.
Примітки
Оракул – у стародавніх греків, римлян та інших народів пророцтво як один із засобів спілкування людини з богами. Місця, де жерці виголошували пророцтва, називалися оракулами.
Юпітер Аммон – Аммон (єгипетське «прихований», «таємничий»), спочатку місцевий бог Фів Єгипетських; пізніше його вважали за загальноєгипетського бога й ототожнювали з богом сонця Ра. Греки ототожнювали Аммона із Зевсом, римляни – з Юпітером. У римській міфології Юпітер – головний бог, вважався богом неба, світла, дощу, грому, блискавки. Пізніше його вшановували і як покровителя Римської держави.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 47 – 51.