VII
Квінт Курцій Руф
Переклад Івана Франка
Коли се говорив Аминтас, якраз надійшла погоня, що догонивши втікача, його брата Полемона, про якого вище була згадка, привела його назад зв’язаного. Розлючене зібрання ледве можна було спинити, щоб своїм звичаєм зараз не закидало його камінням. Та сей, зовсім не переляканий, промовив:
– Не прошу нічого для себе, тільки одного, щоб моєї втеки не покладано виною невинним братам. Коли сеї втеки не зможу оборонити, нехай се буде мій злочин. Їх справа через те саме являється ліпшою, що я підозрений через свою втеку.
Тим його словам притакнули всі зібрані, і всім виступили на очах сльози: так раптом змінилося їх чуття; те саме, що найбільше ображало їх, тепер промовляло за ним. Парубок був молодий, у першім цвіті літ; між їздцями, переполошеними Фільотасовою тортурою, вхопив і його непривичний для нього страх. Та товариші лишили його, і поки ще він вагався в думках, чи тікати, чи вертати назад, його заскочила погоня. Ось він почав плакати і бити себе по лиці, турбуючись не собою самим, але тим, що задля нього брати в такій небезпеці. Се зворушило не тільки зібраних, але й короля. Один тільки був невмолимий – брат: зирнувши на нього страшним лицем, він промовив:
– Тоді було плакати, ти, безуме, коли ти піддавав коневі остроги, покидаючи братів, у компанії таких же втікачів. Нещасний! Куди і відки ти втікав? Ти довів мене до того, що, хоч сам обвинувачений, говорю як обвинитель.
– Я згрішив! – промовив сей, – але тяжче напроти братів, ніж проти себе самого.
Тоді вже не було міри ані сльозам, ані окрикам, якими многі виявляли своє співчуття. Один був голос висловлений усіма згідно, щоб король пробачив тим невинним і хоробрим мужам. Також їх приятелі, бачачи загал, склонний до милосердя, встали і з слізьми кинулись благати короля. Сей, наказавши всім мовчати, промовив:
– І я своїм вироком увільняю Аминтаса і його братів. А вам, хлопці, бажаю, щоб ви радше забули про мої добродійства, ніж пам’ятали про свою небезпеку. Вертайте в мою ласку з тим самим довір’ям, з яким я вертаю її вам. Коли б я не був розібрав того, що донесено мені, то моя удана прихильність була б дуже підозрена. Пам’ятайте, що ніхто не може бути увільненим, хто не стояв перед судом. Ти, Аминтасе, вибач своєму брату; се буде попросту запорука того, що й на мене не сердишся.
З тим, розпустивши зібрання, велів покликати Полідамаса. Се був найближчий приятель Парменіона, що звичайно стояв у ряді найближче при його боці. Сей, хоча прийшов був до палати безпечний своїм чистим сумлінням, але, коли йому звелено привести своїх братів, дуже ще молодих і задля молодості незнайомих королеві, його певність змінилася на журбу, і він почав тремтіти, частіше думаючи про те, що могло б йому зашкодити, ніж як із сього виплутатися. Уже зброєносці, яким се було наказано, привели їх, і король велів блідому зо страху Полідамасові приступити ближче і, віддаливши всіх, сказав:
– Злочин Парменіонів доторкається нас усіх, а найбільше мене й тебе, котрих він ошукав, удаючи приятеля. От я й постановив поручити тобі його покарання. Бачиш, як довіряю твоїй щирості! Поки се вчиниш, брати твої будуть запорукою. Їдь до Медії і вези до моїх воєвод мої власноручні листи. Треба їхати якнайшвидше, щоб попередити скорість поголоски. Хочу, щоб ти поночі доїхав там, а на другий день виконав те, що буде написане. І до Парменіона понесеш лист, один від мене, другий, написаний від імені Фільотаса; його перстень з печаткою маю у себе, – так що батько, думаючи, що то синова печать, не буде боятися нічого.
У Полідамаса відлягло від серця, і він тим охітніше обіцяв виконати те, чого жадав король. Сей похвалив його, надавав обіцянок, а він, скинувши свою звичайну одежу, надів на себе арабську. На товаришів дано йому двох арабів, котрих жінки й діти тим часом лишалися у короля для запоруки їх вірності. Поперек безводних пустинь на верблюдах на одинадцятий день прибули на означене місце.
Заким іще оповіщено про його приїзд, Полідамас знов надів на себе македонський убір і о четвертій годині рано ввійшов до палати Клеандра, королівського судії. Віддав йому лист, і оба урадили скоро світ піти разом до Парменіона. Полідамас тим часом порозносив королівські листи іншим. Уже мали прийти до Парменіона, коли сьому донесено про Полідамасів приїзд. Сей, урадуваний приїздом приятеля, а разом з тим бажаючи знати, що поробляє король – бо давно вже не мав від нього жадного листа – велить розшукати Полідамаса.
Кватира в тій стороні має великі приємні хідники в гаях, саджених людською рукою, де любили забавлятися королі і сатрапи. В такім гаю проходжувався Парменіон, окружений воєводами, яким королівськими листами було наказано вбити його. Вони умовилися виконати се діло в тій хвилі, коли Парменіон почне читати лист, який передасть йому Полідамас. Полідамас, надходячи і здалека побачивши Парменіона, з уданою радістю на лиці побіг йому назустріч. По взаємних привітаннях Полідамас подав йому королівський лист. Парменіон, розломуючи печать на листі, розпитував:
– Що ж поробляє король?
– Довідаєшся з самого листа, – відповів сей.
Парменіон прочитав лист.
– Король, – мовив він, – лагодиться в похід на Арахозію. От іще завзятий чоловік та непосидючий! Стільки вже слави здобув, – час би вже пошанувати й своє здоров’я.
Потім почав читати другий лист, написаний іменем Фільотаса, в веселім настрою, як можна було бачити з лиця. В тій хвилі Клеандр прошпигнув його бік мечем, а потім ударив по шиї: інші попробивали вже бездушного трупа. Зброєносці ж, що стояли при вході парку, побачивши вбійство, а не знаючи його причини, побігли до табору і тривожною новиною сполошили вояків. Ті похапали оружжя і побігли до парку, де було доконане вбийство.
– Коли нам не видасте Полідамаса і всіх інших учасників сього головництва, – кричали вони, – то розвалимо мур, яким окружений парк, і всіх вас виріжемо за свойого воєводу.
Клеандр велить впровадити найзначніших з-поміж них і відчитує їм лист, написаний королем до вояків, де були показані Парменіонові замахи на короля і просьба, щоб покарали його. Дізнавшися, що така була королівська воля, всі втишилися: хоч не щезло обурення, то бодай запобіглося бунтові. Більша часть вояків розійшлася, та лишились деякі, що просили бодай дозволу похоронити його тіло. Довго й на се не згоджувався Клеандр, боячись, щоб не образився король; та коли ті наставали чимраз упертіше, надумався усунути підставу до суперечки і, відрізавши голову, тулуб позволив закопати в землю, а голову відіслав до короля.
Такий-то був кінець Парменіона, мужа славного і в військовій, і в домашній справі. Багато він доконав щасливо без короля; король без нього не доконав ані одного великого діла. Прожив 70 літ; ще замолоду сповняв службу генерала, та часто відбував службу й рядового вояка. В раді бистроумний, у службі строгий, милий князям, ще миліший військовій дружині. Чи се все збудило в ньому бажання пановання, чи, може, тільки зробило його підозреним, про се можна думати надвоє. Бо ж і про Фільотаса навіть за свіжої пам’яті були сумніви, чи він, знеможений страшними муками, сказав правду, чи тільки бажав зробити кінець муці і наклепав сам на себе й на свойого батька. Так се діло й лишилось не виясненим.
Примітки
…похід на Арахозію. – Йдеться про похід Александра Македонського (330 – весна 329 до н. е.) на Схід через «Гірканські (Каспійські) ворота» – гірський перевал, що зв’язував Мідію із Середньою Азією. Арахозія була останнім пунктом перед Гіндукушем, з висоти якого відкривався прямий шлях до завоювання незалежних східних сатрапій Бактрії і Согдіани.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 63 – 67.