IV

Квінт Курцій Руф

Переклад Івана Франка

Тоді промовив Фільотас:

– Легко знайти слова невинному; та трудно нещасному заховати міру слів. От так і я, вкинений між найчистіше сумління і найстрашніше нещастя, не знаю, як заспокоїти потребу своєї душі і отсеї хвилі. Вийшов відси найліпший судія моєї справи: чому він сам не хотів вислухати мене, їй-богу, не можу придумати. Коли, пізнавши справу з обох боків, він міг би захитатися між засудом і увільненням, то, не пізнавши її, як же може увільнити мене, засудивши доочно? Та хоча оборона чоловіка, закованого в кайдани, не тільки зайва, але навіть шкідлива, бо замість переконати судію вона тільки дразнить його – то все ж таки поки вільно мені говорити, не покину себе самого і не позволю, щоб мене осуджено буцімто на основі мойого власного признання.

Отже ж, поперед усього не бачу, за який злочин обвинувачують мене. Між змовниками ніхто не назвав мене. Про мене Нікомах не сказав нічого; Кебалін не міг сказати більше, як чув. А проте король вірить, що я був головою змови! Та чи міг же Димнос промовчати того, хто був його поводатором? Особливо, коли шукав товаришів, то навіть фальшиво повинен був назвати мене, щоб тим легше наклонити боязкого. І поминув моє ім’я не по відкриттю злочину, щоб могло здаватися, що утаює спільника; але признавшися перед Нікомахом, про котрого говірив, що покриє мовчанкою його тайни, і, назвавши інших, поминув мене одного.

Питаю вас, товариші: коли б Кебалін не був обернувся до мене, не був дав мені знати про ту змову, чи був би я сьогодні звинявся ось тут, коли ніхто не вийменував мене? Та хоч би Димнос і жив досі і хотів затаїти мене, то як же інші? Ті, що признаються до всього, мовчали б про мене? Нещастя озлобляє; найтяжчий винуватець мучиться своєю карою, але спокійний при чужій. Ті люди, що почуваються до такого злочину, навіть при тортурах не мали би признатися до всього? Адже ж засудженого на смерть не ощаджує ніхто, ані засуджений, думаю, не ощаджує нікого.

Та пора мені вернути до правдивого одинокого мойого злочину. Чом ти промовчав річ, донесену тобі? Чом слухав її так байдужно? Хоч і який був би се злочин, признаюсь, що ти, Олександре, де-небудь єси тепер, простив мені його. Ти подав мені руку на знак пробачення; я вечеряв з тобою. Коли ти повірив мені – я вільний; коли пощадив – я безпечний. Адже стій при своїм суді!

А в тій остатній ночі, коли я відійшов від твойого стола, що я зробив? Який новий злочин, донесений до тебе, змінив твою душу? Я спав глибоким сном, коли мої вороги збудили мене, заспаного, щоб закувати в кайдани. Чи батьковбийця і зрадник може спати так твердо? Адже ж злочинники через гризоту сумління не можуть спати; їх гонять фурії не тільки по доконанім, але й по задуманім убийстві.

Та мені дало спокій насамперед моє сумління, а потім твоя рука; я не боявся, щоб постороння жорстокість мала у тебе більше ваги, ніж твоя ласкавість. І не жалуй, що ти повірив мені! Доніс мені се діло хлопець, що не міг подати ані свідка, ані доказу на свій донос, а коли б його вислухати, міг наповнити всіх страхом.

Я думав, нещасний, що слухаю сварки між любасом і його любчиком. Я підозрівав його певність ще й тому, що не сам доніс, але вислав брата. Я боявся, що потім відіпреться, нібито він ні з чим не звірився Кебалінові, а я нароблю многим королівським приятелям великої небезпеки. Так от за те, що я не скривдив нікого, виходить, що краще мені згинути, ніж бути живим. Думаєте, що я був би вільний від ворожнети, коли б був упхнув у нещастя невинних?

А отже, Димнос наложив руку на себе! А чи ж міг я напророчити, що він зробить се? Ні. Таким робом те, що дало одинокий доказ на донос, не могло дати його мені тоді, коли Кебалін запитував мене. Але ж на бога! Коли б я був Димновим спільником у тім страшнім злочині, то в тих двох днях я не повинен би був укривати того, що нас зраджено. Адже ж зараз потім, одержавши донос, що мав статися моєю згубою, я сам увійшов до королівської спальні, і ще й при шаблі. Чому ж я не виконав злочину? Чи без Димна я не мав відваги? В такім разі він був головою змови. Під його тінню укривався я, Фільотас, що добиваюся Македонського королівства. Та кого ж то з вас підкупив я дарунками?! Котрого генерала, котрого капітана запобігав я ласки?

Закидають мені, що гордую рідною мовою, що зневажаю македонські обичаї. А проте пхаюся на королівство, котрим погорджую! Наша краєва мова вже давніше при зносинах з іншими народами вийшла з моди; і побідителі, і побіджені мусять учитися чужої мови. Їй-богу, се не більше кидає тіні на мене, як те, що Пердіккас, син Аминта, наставав на королівське життя. Не перечу, я водив із ним дружбу; та хіба ж не слід було нам любити королівського брата? Коли ж навіть чоловік, так щедро благословлений фортуною, не варт був пошани, то питаю, чи ж винен я, що не вгадав сього наперед? Чи ж навіть невинним приятелям злочинників пропадати? А коли так, то чом же я живу досі? Коли ж ні, то чому аж тепер гину?

Ба, але я написав, що жаль мені тих, кому буде суджено жити під тим, хто вірить, буцімто він син Зевесів. Віро в приязнь, небезпечна свободо правдивого вислову своїх думок; ви ошукали мене! Ви, що не дали мені мовчати! Признаюсь, я написав се королеві, але не писав про короля. Бо я не чинив сього з зависті, але боявся за нього. Достойнішим видавався мені Олександр, що мовчки признає себе Зевсовим потомком, від того, що, розголошуючи се, надимається пихою.

Але коли той оракул був вірний, то нехай же Бог буде свідком у моїй справі. Задержіть мене в кайданах, доки не прийде Гаммонова порада в справі сього таємного і скритого злочину. Адже ж той, хто вважав відповідним признати нашого короля своїм сином, не дасть утаїтися нікому з тих, що наставали на життя його дитини. Коли ж уважаєте тортури певнішими від оракула, то я не противлюся й сьому способові видобування правди.

Звичайно, люди, обвинувачені за смертельний злочин, посилають до вас своїх родичів. Я стратив недавно двох братів; батька ані не можу поставити перед вами, ані не смію покликати, бо ж і сам він обвинувачений за сей страшний злочин. Мало йому, недавно ще батькові так многих синів, лишившися тільки при однім, стратити ще й сього; ні, і його кладуть на тім самім стосі. Так ось, найдорожчий тату, ти вмираєш і через мене, і зо мною! Я позбавляю тебе життя, я погубляю твою старість. Бо пощо ж ти сплодив мене, безталанного, в нещасливу годину? Чи на те, щоб дождатися з мене тих плодів, які отсе ждуть тебе? Не знаю, чи нещасливіша моя молодість, чи твоя старість? Я гину в самій силі віку; з тебе кат вийме душу, що якби доля ще була схотіла підождати, сама природа взяла б була, незабаром.

Споминка про мойого батька пригадала мені, як боязко і обережно мусив я виявляти те, що Кебалін доніс мені. Адже ж Парменіон, коли почув, що лікар Пилип хоче завдати королеві отрую, хотів остерегти його і написав лист, щоб не пив ліку, який має подати йому лікар. І чи повірив король моєму батькові? Чи мав його лист який вплив? Та й сам я скільки разів доносив те, що чув, а він усе відпихав мене, насміхаючись із моєї легковірності. От так-то ми і тоді ненависні, коли доносимо, і тоді підозрені, коли мовчимо. Що ж мусимо робити?

– Не наставати на життя заслужених людей! – крикнув один із купи, що стояла довкола.

– Добре мовиш, – відповів Фільотас, – хто б ти там не був. От тим-то, коли я наставав на життя, готов прийняти кару, і кінчу свою промову, бо, бачиться, остатні слова були занадто прикрі для ваших вух.

Потім сторожі відпровадили його набік.

Примітки

Зевес (Зевс) – син Кроноса, тому іноді його називали ще Кронідом або Кроніоном, головний бог у грецькій міфології.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 51 – 55.