II
Квінт Курцій Руф
Переклад Івана Франка
Та проте, скликавши на раду довірених, куди вже не запрошено Фільотаса, велів привести Нікомаха. Сей за порядком розповів те саме, що доніс був королеві.
Був там Кратерос, любий королеві, як мало хто, і тим більший ворог Фільотасів задля супірництва в почестях. Знав він, що Фільотас не раз наприкрювався Олександрові, занадто величаючись своєю хоробрістю і працею, і задля того Олександр підозрівав його – не о злочин, але о впертість. Міркуючи, що годі знайти ліпшу нагоду до згноблення ворога, надівши на свою ненависть маску любові, відізвався:
– Жаль, королю, що ти відразу не порадився з нами про сю справу. Ми були б порадили тобі, що, хотячи пробачити Фільотасові, ти, властиво, заставляєш його не тямити, як багато він винен тобі. Натомість, привівши йому перед очі страх смерті, ти заставив би його подумати радше про свою власну небезпеку, ніж про твою. Бо він завсігди буде міг наставати на твоє життя, але ти не завше будеш міг пробачати Фільотасові. І не думай, що його, котрий зважився на такий злочин, зможеш перемінити пробаченням. Він знає, що ті, хто вичерпав милосердя, не мають чого то надіятися більше. А я знаю, що навіть якби він сам, чи то зворушений жалем, чи твоїм добродійством, захотів бути тихо, то батько його, Парменіон, гетьман такого великого війська, що має серед твойого війська з давен-давна велику повагу і стоїть на становищі, мало що нижчім від твойого, не дуже рад буде завдячувати тобі життя свойого сина. Бувають добродійства ненависні; соромно признатися, що ми заслужили були на смерть; остаточно волимо дізнати кривди, ніж завдячувати кому життя. Таким робом знаю, що тобі прийдеться боротися з ними за своє здоров’я. Досить у тебе ворогів, за якими нам прийдеться йти в погоню; забезпеч же свій бік від домашніх ворогів. Коли сих усунеш, зовнішніх я не боюся зовсім.
Стільки Кратерос. Інші також докидали своє;
– Не був би він промовчав донос про змову, коли б сам не був її зачинником або головою. Бо який же чесний і щирий – не то приятель, але з самого подення людського, почувши те, що йому було донесено, не був би зараз побіг до короля? Чи ж навіть Кебалін, що оповістив йому те, про що чув від брата, не був прикладом йому, синові Парменіона, генералові кінноти, свідкові всіх королівських секретів? Навпаки, він удавав, буцімто не занедбав сказати все королеві, щоб донощик не шукав іншого посередника. Он Нікомах, навіть зв’язаний присягою, поквапився скинути тягар зі свого сумління; а Фільотас, проводячи майже весь день на забаві і жартах, не здобувся на те, щоб серед довгої і, може, зовсім зайвої розмови промовити кілька слів, від яких залежало королівське життя. Каже, що не вірив хлопцям, від яких ішов донос! А пощо ж проволік два дні, удаю чи, що вірить доносові? Було відправити Кебаліна, коли вважав його донос дурницею. В своїй небезпеці кождий може бути великодушним; але коли загрожене королівське здоров’я, треба бути легковірним і допускати навіть таких, що доносять благі речі.
От так усі постановили розпочати допити і змусити його, щоб видав учасників злочину.
Король, наказавши їм держати в тайні сю постанову, відпустив їх. А на другий день велів призначити похід, щоб повзята постанова не рознеслася. Навіть Фільотаса запросив до себе на остатню вечерю і переміг себе так, що не тільки вечеряв із ним, але навіть ласкаво розмовляв із тим, кого вважав злочинцем.
Врешті опівночі, коли погашено світло, до королівської палати з невеличкою дружиною зійшлися Гефестіон і Кратерос, і Койнос, і Ерігій, королівські прибічні, а надто зброєносці Пердіккас і Леонат. Вони наказали, щоб сторожа, яка ночувала коло судної палати, була під оружжям і не спала. Всі виходи обставлена вояками, а кінним наказано заступити дорогу, щоб ніхто потайно не побіг до Парменіона, що тоді гетьманував у Медії і мав під собою велике військо.
Тоді Аттаррас із 300 вооруженими ввійшов до королівської палати. Йому додано десять возних, із яких кождий мав при собі десять зброєносців. Розділено їх так, щоб ішли поарештувати інших змовників. Аттаррас, із 300 посланий до Фільотаса, виломив замкнені двері дому, поперши плечима п’ятдесятьох найсильніших хлопців; іншим наказав з усіх боків обступити дім, аби Фільотас не міг висмикнутися яким потайним входом. Та сей, чи то чуючи себе безпечним, чи то зморений утомою, лежав у глибокім сні; таки сонного застав його ще Аттаррас. Розбурхали нарешті його зо сну, а коли заковували в кайдани, він скрикнув:
– Перемогла, королю, твою доброту злоба моїх ворогів!
Більше не говорив нічого. Йому заслонили голову і привели його до королівської палати.
Примітки
Медія (Мідія) – історична область у північно-західній частині Іранського надгір’я. З 70-х років VII ст. до н. е. до середини VI ст. до н. е. тут існувало царство Мідія (столиця Екбатани). У 550 – 549 рр. до н. е. Мідію завоювала держава Ахеменідів, а коли її розгромив Александр Македонський, на території Мани наприкінці IV ст. до н. е. (сучасна територія Азербайджану) було відновлено самостійне Мідійське царство (Атропатена). Мідянами грецькі історики й поети називали перські війська.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 45 – 47.