V
Квінт Курцій Руф
Переклад Івана Франка
Був між капітанами один рубака Бельон, старий вояк, невчений і неотесаний, що з найнижчого ступеня дослужився того, чим був. Коли інші мовчали, сей, роз’юшений глупою відвагою, почав докоряти їм.
– Скільки-то разів не один із нас був прогнаний із кватири, де ми спочивали, щоб брудні Фільотасові невольники могли поміститися там, відки він вигнав своїх товаришів вояків! Його вози, напаковані золотом і сріблом, завалювали цілі вулиці. Навіть у сусідстві своєї кватири він не позволяв жити нікому з товаришів, але через своїх прислужників, що мали пильнувати його сну, велів усіх проганяти геть далеко, щоб, гомонячи між собою, своєю мовчанкою радше, ніж галасом, не перебивали спання сьому бабієві. Селян він піднімав на сміх, називав їх фригійцями та пафлагонами. Він ніколи не спалахнув зо стиду, бувши з роду македонцем, розмовляти зі своїми земляками через товмача.
Пощо він хоче запитувати Гаммона? Адже ж тому самому Зевсові він завдав брехню за те, що признав Олександра своїм сином, буцімто боячися, щоб сей божий дар не мав у собі якогось підступу. Коли він укладав замисли на життя короля і друга, то не просив поради у Зевса. А тепер хоче посилати до оракула, щоб тим часом дати знати батькові, що командує Медією, і щоб сей за гроші, яких пильнування повірено йому, навербував яких одчайдуш на спільників сього злочину. Ми самі пошлемо до оракула, але не питати Зевса про те, що ми чули від короля, а тільки подякувати йому, зложити вдячні жертви за цілість і здоров’я короля.
Тоді все зібрання мов запалало. Самі сторожі, що стерегли Фільотаса, перші почали кричати:
– Розірвемо скритовбийцю своїми руками!
Сам Фільотас, боячися тяжчих мук, не дуже нерад був, чувши ті слова.
Та ось король знов появився серед збору і, чи то бажаючи на стражниці помучити Фільотаса, чи докладніше розвідати про все, відложив зібрання до другого дня. І хоча день клонився вже до вечора, таки велів скликати приятелів. Більшина була за тим, щоб македонським звичаєм укаменувати його; але Гефестіон, і Койнос, і Кратерос стояли на тім, що треба муками видусити від нього правду. До їх думки прихилилися й ті, що зразу радили інакше. Отож, коли скінчилася нарада, Гефестіон з Кратером і Койносом подалися провадити допити над Фільотасом. Король, прикликавши Кратера і сказавши йому промову, якої зміст не дійшов до нас, відійшов у найдальшу часть кватири і, віддаливши свідків, до пізньої ночі дожидав результату допитів.
Кати розкладають перед Фільотасовими очима всі знаряди мук. А сей добровільно мовить їм:
– Пощо зволікаєте вбити королівського ворога, вбийцю, що признається до всього? Пощо тут допитів? Так, я задумав, я хотів.
Кратерос зажадав, щоб отсе признання повторив також на муках. Ухопили його, зав’язали йому очі, роздягли, а він покликувався на батьківських богів, на право народів – та все те перед глухими вухами. Потім почали шарпати його найтяжчими муками, мов засудженого на смерть – не диво! Мучили вороги, щоб приподобатись королеві. Та зразу хоч катували його то огнем, то канчуками, вже не як у слідстві, але як на карі, він усе стримував не тільки свій голос, але навіть стогнання. Аж коли напухле тіло від ран не могло знести ударів батогів, що цвігали вже по голих костях, приобіцяв, що нехай тільки перестануть мучити його, а скаже, що їм хочеться знати. Хотів тільки, щоб поклялись йому іменем Олександра, що се буде кінець допитів і щоб віддалили катів. Випросивши одно й друге, промовив до Кратера:
– Скажи, що маю сказати тобі?
Сей, обурений, що Фільотас бере його на сміх, покликав назад катів. Тоді Фільотас почав просити хвилі часу, щоб прийти до себе, а скаже все, що знає. Тим часом їздці з найвищої шляхти, особливо ті, що приходилися найближчими свояками Парменіонові, почувши слухи, що Фільотаса взяли на муки і боячися македонського закону, по якому всі свояки тих, що наставали на королівське життя, мали бути вбиті з ними разом, – одні повбивали себе, інші повтікали в відлюдні гори та широкі пустині. По цілім таборі пішла величезна тривога, поки король, почувши про заколот, не оголосив, що касує сей закон щодо свояків винуватців.
А Фільотас чи правдою, чи брехнею хотів увільнити себе від мук, про се догадувалися сяк і так, бо ж його один ждав кінець муки, чи признався до правди, чи наговорив брехень. Отже ж, він мовив:
– Знаєте певно, в якій приязні жив мій батько з Гегельохом. Говорю про того Гегельоха, що згиб у битві; він був причиною наших нещасть. Бо коли король велів віддавати собі почесть як Зевсовому синові, сей, обурений тим, мовив:
«То ми того признаємо королем, хто погорджує своїм батьком Пилипом? Буде по нас, коли можемо стерпіти се. Не тільки людей, але й богів зневажає той, хто жадає, щоб його признано за бога. Ми стратили Олександра, стратили короля! Впали ми в гордощі, нестерпні ані богам, з якими він рівняє себе, ані людям, від яких відгороджує себе. Чи на те ми проливали кров, щоб зробити собі бога, що бридиться нами і гордує сидіти в ряді смертних? Вірте мені: і нас, коли ми окажемось мужами, боги признають своїми синами. Хто помстився за вбийство його прадіда Олександра? Хто потім – за Архелая, за Пердіккаса? А він простив навіть убийців свойого батька».
Отсе говорив Гегельох при вечері. На другий день, скоро світ, кличе мене батько до себе. Був сумний і мене бачив засумованого, бо те, що ми чули, нагнало на нас гризоту. Отож, щоб дізнатися, чи той говорив се з п’яної голови, чи з якогось глибшого замислу, ми постановили покликати його. Прийшов і сам, повторивши ті самі слова, додав іще, що, коли схочемо взяти на себе провід, то він жадатиме тільки бути найближчим обік нас; коли ж у нас не стає духу, то, щоб ми покрили се діло мовчанкою.
Парменіон відповів, що, доки живе Дарій, справа видається йому передчасною. «Вб’ємо Олександра, то не для себе, але для ворога. Коли ж Дарій буде згладжений, то надгорода за вбийство Олександра – Азія і весь Схід – допадеться в руки вбийців». Згодившися на сей план, ми дали собі взаємно руки. Що ж торкається до Димна то я, не знаю нічого. Признавшися до сього, я знаю добре, що ні на що мені не здасться те, що до того нового злочину я непричасний.
Вони знов узяли його на муки; аж уста й очі повибивали йому списами і таки вимусили, що признався й до сього злочину. Коли ж потім зажадали, щоб виложив план задуманого злочину, відповів:
– Коли бачилось, що король занадто довго забавить у Бактрії, я побоявся, що мій батько, 70-літній старець, маючи під собою таке велике військо і догляд над такими скарбами, умре тим часом, а я, позбавлений помічників, не буду мати нагоди замордувати короля. От тим-то я поквапився, доки надгорода вбийства була в моїх руках. От і зложено змову, котрої я був батьком; коли сьому не вірите, то хоч не можу стерпіти тих мук, можете мучити мене далі.
Вони, порадившися, стали на тім, що досить допитів, і вернули до короля. Сей на другий день велів відчитати те, що зізнав Фільотас, і його самого, що не міг ходити, велів принести. Сей потвердив усе. Тоді привели Деметріоса, що був обвинувачений як найближчий учасник злочину. Сей якнайголосніше, з повною рішучістю і цілим виразом лиця, заперечив, щоб коли-небудь напосідався на короля і жадав, щоб його самого взяли на тортури. Тоді Фільотас, кинувши очима довкола, вказав на якогось Каліса, що стояв недалеко, і велів йому прийти ближче. Сей, змішаний, не хотів наблизитися до нього.
– То ти стерпиш, – мовив Фільотас, – щоб Деметріос брехав і щоб мене знов катували?
Каліс поблід, дух йому захопило. Та македонці підозрівали, що Фільотас хоче скидати вину на невинних, бо ж молодий Каліс не був названий ані Нікомахом, ані самим Фільотасом, коли його мучили. Аж тут Каліс, коли побачив, що королівські воєводи обступили його, признався, що Деметріос і він сам задумали були сей злочин. Тоді всіх, названих Нікомахом, по батьківському звичаю на даний знак повбивали камінням.
Від великої небезпеки не тільки на своє здоров’я, але й на життя увільнився Олександр, бо ж Парменіон і Фільотас, найближчі королівські приятелі, не могли без очевидної вини бути засуджені на смерть, бо се викликало б було обурення цілого війська. І так щодо Фільотаса справа важилася надвоє: доки не признавався до злочину, була думка, що було б жорстокістю мучити його; коли ж признався, то вже не варт був милосердя навіть у приятелів.
Примітки
…батьком Пилипом… – Йдеться про Фіпіппа ІІ Македонського (бл. 382 – 336 до н. е.), царя Стародавньої Македонії (359 – 336 до н. е.), батька Александра Македонського. Філіпп завершив об’єднання Македонії в єдину державу (359 до н. е.). За його правління встановлено політичну гегемонію Македонії над Грецією (338 до н. е.).
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 55 – 59.