VI

Квінт Курцій Руф

Переклад Івана Франка

От так-то військо засудило на смерть Фільотаса, законно обвинуваченого свіжими слідами його злочину. Та коли він перестав бути тим, кого ненавиділи, зависть перемінилася на жаль. Зворушувала і слава молодого чоловіка, і старість та сирітство його батька. Він перший створив королеві вхід до Азії, був учасником усіх його небезпек, завсігди провадив одне крило в битві; ще Пилип любив його більше всіх, та й Олександрові був він такий вірний, що його одного вибрав на те, щоб убити Атталя.

[Атталь, вуйко Клеопатри, з якою оженився був Пилип, прогнавши Олександрову матір Олімпіаду, раз у присутності Олександра сказав при столі: «Тепер македонці повинні просити богів, щоб із нового подружжя дали Пилипові законного наслідника». Се так розлютило Олександра, що кинув Атталеві чаркою в лице. Сей кинув знов чаркою на Олександра. Збуджений галасом Пилип, що лежав хорий у сусідній кімнаті, кинувся було зо списом на Олександра і мало не вбив його. По смерті Пилипа Олександр поручив Парменіонові і Гекатеєві вбити Атталя, і вони зробили се. (Див. Руфове оповідання, – кн. І – розд. X, XI). – [Іван Франко].].

Згадки про се шибнули поміж військом; до короля доходили бунтівничі голоси. Король, не дуже-то переполошений ними і знаючи добре, що розгардіяш безчинності пропадає при діяльності, наказав, щоб усі швидко зійшлися на підсінні королівської палати. Коли побачив, що їх там уже досить, вийшов між зібраних. Без сумніву, підмовлений Афаріас почав домагатися, щоб приведено з темниці Лінкеста Олександра, що далеко давніше перед Фідьотасом хотів був замордувати короля. Заподаний двома свідками третій рік уже сидів у кайданах. Було майже доказано, що він був також у змові з Павсанієм на вбийство Пилипа. Але що перший повитав Олександра яко короля, то досі був вільний не так від вини, як радше від кари. Зрештою, просьби його тестя Антіпатра спиняли королівський гнів. Та тепер вибухла наново приспана болість; сучасний клопіт відновлював пам’ять давньої небезпеки.

От і вивели Олександра зі стражниці і веліли йому говорити, що придумав за цілі три роки на свою оборону. Та на се у нього не стало ані пам’яті, ані навіть думок. Ніхто не сумнівався, що його перестрах був свідком злого сумління, а не браку пам’яті. І так, поки ще він боровся зі своєю нестямою, деякі з тих, що стояли найближче, пробили його списами.

Коли винесли його тіло, король велів впровадити Аминтаса і Сімміаса, бо Полемон, наймолодший із трьох братів, утік був, довідавшися, що Фільотаса взяли на муки. Вони були найлюбішими над усіх приятелями Фільотаса; найбільше за його причиною їх уживано до важних і почесних поручень. Король згадав, що Фільотас тулив їх до себе з найбільшою любов’ю і не сумнівався, що вони були також учасниками його останнього задуму.

– Вже давніше, – мовив він, – були вони підозрені мені наслідком листа моєї матері, котра напоминала мене, щоб я беріг супроти них своє здоров’я. Та, звичайно, я не радо вірю злим слухам; але тепер, спонуканий явними свідоцтвами, я велів арештувати їх. Бо стверджено безсумнівно, що днем перед відкриттям Фільотасового злочину вони потаємно були у нього. Брат їх, що втік, коли Фільотаса взяли на муки, виявив причину втеки. Недавно, наперекір звичаєві, нібито маючи якесь діло і відсунувши подальше всіх інших, вони самі приблизилися до мойого боку без ніякої важної причини. Я здивувався, що, хоч не їх черга, відбувають таку службу, та, переляканий самим їх застрашеним видом, повагом відійшов до зброєносців. До сього додайте, що коли Антіфан, писар кінного полку, жадав у Аминтаса – день перед тим, заким був відкритий Фільотасів злочин, – щоб із запасових коней, по звичаю, дав коні тим, що потратили своїх, сей відповів гордо: «Коли не перестанеш балакати про се, то швидко будеш знати, хто я такий!» Отсей нездержливий язик, отсі зухвалі слова, якими кидали на мене самого, се не що інше, як докази і свідки злочинних намірів. Коли се правда, то вони заслужили на те саме, що й Фільотас; коли ж неправда, то жадаю, щоб заперечили.

Тоді привели Антіфана і сей розповів про недання коней і висловлені згорда погрози. Тоді дано голос Аминтасові. Сей промовив:

– Коли король не має нічого проти того, прошу, щоб я міг говорити, вільний від кайданів.

Король велів розкувати їх обох. Аминтас зажадав, щоб віддано йому ще й убір зброєносця; король велів дати йому спис. Він узяв його лівою рукою, відступив від того місця, де недавно перед тим лежало Лінкестове тіло, і промовив:

– Який-будь кінець чекає нас, королю, ми признаємо, що тобі будемо завдячувати щасливий оборот нашої справи, а нещасний покладемо на карб нашої долі. Відповідаємо без упередження, вільні тілом і духом; навіть той стрій, у якому ми звикли супроводити тебе, ти віддав нам. Завини не можемо боятися; перестаньмо ж боятися й долі.

Прошу тебе, позволь мені почати оборону з того, що нам закинув єси на остатку. Ні в якім слові, королю, противнім твоїй величності, ми не свідомі. Я би сказав, що вже перед тим тебе заполонила ненависть, та боюсь, щоб ти не подумав, що я хочу наші погані слова замазати підхлібною промовою. Коли до тебе донесеться якесь гостріше слово від твойого вояка, чи то недужого та втомленого походом, чи загроженого в битві, чи в наметі хорого та немічного від ран, – то ми ж хоробрими ділами заслужили на те, щоб ти клав се на карб радше даної хвилі, ніж нашого серця.

Коли наскочить яка лиха година, всі винуваті; на власне тіло, якого чей же не мусимо ненавидіти, готові ми наложити руки; навіть коли б такому синові пострічалися батько й мати, були б йому немилі й ненависні. Коли ж нас ушановано дарами, коли вертаємо обтяжені надгородами, то хто може витримати з нами? Хто в силі погамувати веселість нашого духу? У вояків і смуток, і веселість не знає міри.

Всякі почуття прориваються в нас нахрапом: гудимо, хвалимо, жалуємо, злимось відповідно до того, який порив настроює нас в даній хвилі. Раз нам хочеться йти на Індію та до Океану, то знов пошибають згадки про жінок, і дітей, і рідну країну. Та всі ті думки, всі ті розмови закінчує рев туби; біжимо кождий до свого ряду, а що там злості накипіло в наметах, виливається на ворогів. Бодай то й Фільотас був от так нагрішив самими словами? Та годі! Верну до того, за що ми обвинувачені.

Що ми з Фільотасом були приятелями, сього нe тільки не заперечу, але навпаки, признаюсь, що ми старалися о сю приязнь. Та й чи ж диво тобі, що ми шанували Парменіонового сина, якого ти зробив своїм найближчим другом і який своєю прихильністю з’єднував собі майже всіх твоїх приятелів? Їй-богу, коли хочеш почути правду: сам ти ввалив нас у отсю біду. Бо хто ж, як не ти, довів до того, що всі, хто хотів приподобатись тобі, удавалися до Фільотаса? За його порукою ми доступили сього ступеня твоєї приязні. Він був обік тебе тим, чиєї ласки ми могли бажати і чийого гніву лякатися. Чи ж не на твої слова, за твоїм проводом ми всі, твої піддані, зложили присягу, що будемо за ворогів і за приятелів уважати тих самих, що й ти?

Зв’язані такою присягою, чи ж мали ми відвертатися від того, хто був найлюбіший тобі? От тим-то, коли се злочин, то мало тут маєш невинних, а навіть, їй-богу, жадного! Бо ж усі хотіли бути Фільотасовими другами тільки що всі охочі не могли бути ними. Так ось, коли не відділюєш учасників злочину від приятелів, не потрафиш від приятелів відділити й тих, що бажали бути приятелями.

Де ж доказ на те, що й ми були в змові? Здається, той, що днем уперед розмовляв з нами дружно і без свідків. Але ж я не міг би очиститись коли б учора був змінив де в чому своє давніше життя і поведінку. Тепер же, коли ми і того підозреного дня зробили так само, як усякого іншого дня, нехай звичай змаже те підозріння!

Але ми Антіфанові не дали коней! І якраз днем перед тим, заким відкрито Фільотаса, у мене вийшла сварка з Антіфаном. Та коли він хоче кинути підозріння на нас за те, що того дня ми не дали йому коней, то не зможе очистити сам себе з того, що домагався їх. Бо ж два кінці має сварка між упертим і нахабним, і ще не знати, хто має рaцію: чи той, хто не хоче відступити свого, чи той, хто домагається чужого.

А втім, королю, коней у мене було десять, та з них вісім Антіфан пороздавав уже тим, що потратили свої. Мені самому лишилися всього два; та сей гордяк, певно й здирця, хотів і ті забрати в мене; не бажаючи йти в похід пішки, я мусив силою задержати ix. Не покладай мені за зло, що я сказав пару слів від свободного серця сьому дармоїдові, що з усього воєнного ремесла те тільки й знає, щоб роздавати воякам чужі коні. От до якого лиха дійшло, що мушу рівночасно звинятися й за те, що я говорив до Олександра, і за те, що говорив до Антіфана!

Та гов! Мати писала тобі, що ми твої неприятелі. О, коли б вона була розумніше подбала за сина і в своїм тривожнім умі не плекала пустих привидів! Бо чому ж не написала причини свойого побоювання? В кінці не вказала підстави, яке діло чи слово наше склонило її до написання тобі такого тривожного письма.

О нещасне моє положення, в якім, може, менше небезпечно мовчати, як говорити! Та сяк чи так обернеться доля, волю, щоб не подобалась тобі моя оборона, ніж моя справа, То ж вибач, що скажу. Чей же тямиш, коли ти посилав мене, щоб я привів вояків із Македонії. Тоді сказав єси мені, що багато здорових молодців укривається в домі твоєї матері. Отже, ти поручив мені, щоб я не оглядався ні на кого, крім тебе, а тих, що цураються військової служби, щоб припровадив до тебе. І справді я зробив се і свобідніше, ніж випадало мені, виконав твій наказ. От я й припровадив Горгіаса, Гекатея і Горгатаса, котрих хоробрість була корисна для тебе. Коли б я не був послухав тебе, я був би справедливо заслужив на кару.

Чи ж може бути більша кривда понад ту, що тепер гину за те, що послухав тебе? Бо ж твоя мати не має ніякої іншої причини переслідувати нас, як тільки ту, що ми про твою користь дбали більше, ніж про її жіноче вподобання? Шість тисяч македонян піших і 600 кінних привів я, та одна часть певно не була би прийшла зо мною, коли б я був захотів поблажати неохочим до військової служби. Випливає з сього, що коли вона задля сього сердита на нас, ти перепроси її, бо ти наразив нас на її неласку.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 59 – 63.