Передмова
Іван Франко
В однім із останніх випусків праць французького археологічного інституту в Каїрі за р. 1907 опубліковано прозовий переклад на французьку мову, доконаний видавцем Густавом Лефебром, віршованого грецького твору Менандра [Fragment d’un manuscrit de Menandre, publié par M. Gustave Lefebvre. Le Caire. Imprimerie de l’Institut Français de l’archéologie Orientale. 1907. – Тут і долі прим. Івана Франка.] славного атенського комедіописа з кінця IV в. пер[ед] Хр[истом], із якого поверх 100 комедій дійшли до нас лише титули, та й то не всіх (ледво 90), і коло 1000 уривків, головно одновіршових, моралізаційних речень, що, вибрані старинними граматиками з його творів і списувані для вжитку грецьких школярів, зробилися иізніше одним із важних педагогічних засобів у середніх віках, і в перекладах на церковнослов’янську мову дійшли також до Болгарії, Сербії та на Русь у самих початках їх письменства і війшли в склад різних редакцій т[ак] зв[аної] «Пчелы».
Комедії Менандра дійшли до потомності в пізніших і мало дотепних перерібках римських комедіописіз часів цісарства: Теренція («Евнух», «Лизун», «Брати», «Сам себе карає», «Перінтія» і «Андрія») і Плавта («Двічі ошуканий», «Лунієць», «Стіх»), Цецилія (4 комедії), Люстія (одна), Турпілія й Атілія по одній, але твори тих останніх римських авторів затратилися також протягом пізніших віків.
У новіших часах познаходжено в єгипетських папірусах уривки дуже популярних комедій «Земледілець» і «Обстрижена» [Уривки Менандрових комедій опубліковані в виданні Тайбнера в Липську п. з. «Menandri comoediae rec. Körte, 1910, B.G. Teubner, Leipzig». Про давніші уривки пор.: Wilamowitz, «Hermes» XI, 498 і далі; про уривки папірусові: Crönert, «Archiv für Papiruskunde», I, 514; Weil, Deux comedies de Menandre в журналі «Études sur l’antiquité grecque», Paris, 1900. Із давніших видань треба зазначити: Meineke, Fragmenta comicorum graecorum, editio minor, Berlin, 1847, II, с. 1041 і далі, а також його ж: Menandri et Philemonis reliquiae, Berlin, 1823.]. Все те, одначе, дає дуже слабе поняття про розмір і силу таланту Менандра, бо в повнім тексті не дійшла до нас ані одна його комедія.
Про життя й письменську та публічну діяльність Менандра знаємо дуже мало. Він родився, по найновішим дослідам, р. 342, а вмер р. 290 пер[ед] Хр[истом] [Dr. Gustav Krüger, M. Fabi Quintiliani Institutionis oratoriae liber decimus. Für den Schulgebrauch erklärt. Leipzig, 1888, с. 25.]. Головне джерело – лексиконова нотатка в словарі візантійця Суідаса, подає про нього тільки ось що:
«Менандер, атенець, комедіопис старший, і Менандер другий, атенець, син Діопейта й Гегестрати, про якого многі говорили багато, комедіопис нової комедії, зизуватий на очі, але бистрий умом і шаленний любитель жінок («στραβος τάς όψεις, όξύς δέ τόν νοΰν, καί περί γυναϊκας έκμανέστατος»). Написав комедій 108 і листи до короля Птолемея і багато інших писань прозою» [Suidae Lexicon graece et latine. Ad fidem optimorum librorum exactum post Thomam Gaiofordum recensuit et annotatione critica instruxit Godofredus Bernhardy. Tomus alter. Halis et Brunsvigae, a. 1853, с. 780].
Новочасний історик грецької літератури, Вільгельм Хріст, називає його «щасливою натурою» (Glückskind), якій від роду дісталося в уділі легке та приємне життя. Його родичі були заможні атенські горожани, хоч батько був родом із Кефізії. Він прожив свій вік, коли вірити одному досить сумнівному написові, всього 52 роки, в достатку, в своїй власній віллі в пристані Пірею, в приємних товариських зносинах з визначними атенцями, головно любителями драматичної штуки, в супроводі своєї улюбленої Глікери. Його молодший сучасник Алькіфрон в однім листі пише ось що:
«Що значать Атени без Менандра і що Менандр без Глікери? Вона приготовляла йому маски і надівала вбрання і стояла за кулісами сцени, хрустячи пальцями і тремтячи, поки в театрі почулися оплески; тоді з усього серця зітхала до Артеміди, кидалася до неї і обіймала її святу голову» [Wielhelm Christ. Geschichte der griechischen Literatur bis auf die Zeit Justinians. Vierte revidierte Auflage. München, 1905, cm. 322].
Із визначних людей того часу згадує Страбон Теофраста й Епікура як Менандрових ровесників. Мармурова хроніка, знайдена в Паросі, нотує театральний тріумф Менандра під р. 315; можливо, що се була перша побіда, яку він одержав після вистави в часі празника Діонізій. Таких театральних побід, не вважаючи на весь його талант, мав Менандр тільки вісім; сучасні йому автори комедій, особливо його головний супірник Філемон, уміли театральними штучками нижчого розбору частіше здобувати оплески атенської публіки.
Проте Менандр любив свою атенську публіку і своє рідне місто і відмовив єгипетському королеві Птолемеєві, коли сей просив його через окремого посланця прибути до Александрії, волячи побут у своїм ріднім місті, як блискуче становище при королівськім дворі. Про се згадує цитований уже Алькіфрон, а також Пліній, «Historia naturalis», VII, 31, який пише:
«Magnum et Menandro in comico socco testimonium regum Aegypti et Macedoniae contigit, classe et per legatos petito, maius ex ipso regiae fortunae praelata litterarum conscientia…» («І комічний поет Менандр здобув собі велику почесть від королів Єгипту й Македонії, що запрошували його через флоту та посланців; та він вище ставив літературне товариство від королівської ласки» [K. Pliniusza Starszego Historyi naturalnej ksiąg XXXVII, przełożonej na język polski przez Józefa Łukaszewicza, I, III, ст. 82 – 3.]).
Пізніша грецька традиція, перенесена на римський грунт, заховала пам’ять стрічі Менандра з самозванцем королем Димитрієм Фалерейським. Римський поет Федр, сучасник кесаря Августа, родом македонець, починає п’яту книгу своїх байок, перероблених із грецького Езопа, ось яким оповіданням про короля Димитрія й Менандра:
Король Димитрій і поет Менандер
Димитрій, Фалерейським прозваний,
Добув Атен тиранським способом.
Юрба своїм звичаєм купами
Валить і «Многа літа!» викрика.
Всі дуки сунуть цілувати руку ту,
Що їх здушила, тільки нищечком
Сумну відміну долі проклинаючи,
Спокійні навіть і вигод любителі
В хвості повзуть, щоб неприсутності
Тиран за зле не взяв. Між ними йде
Менандер, славний автор комедійних драм,
Які читав Димитрій, автора не знаючи,
І подивляв його письменницький талант.
Замащений олієм, в мокрім одязі
Він ліз помалу кроками лінивими.
Побачивши його в останньому ряді, тиран
Гукнув: «Який безстидник сміє так
Перед мій зір являтися?» Та шепнули
Найближчі: «Се поет Менандер».
Тут Король враз голос відмінив: «Ах, Боже мій!
Чи ж може бути кращий чоловік, як він?»
[Латинський текст див.: Phaedri Augusti liberii Fabulae Aesopiae. Recognovit et praefatus est Lucianus Mueller. Lipsiae. In aedibus B.G. Teubneri, 1903, ст. 45]
Менандрова комедія була важним кроком в історії грецької, спеціально атенської драматичної літератури. По незвичайно смілій, наскрізь політичній, а потім соціальній, т. зв. старій комедії Арістофана та його сучасників Кратіна, Евполіса, Ферекрата, Фрініха, Платона Старшого й інших, комедії, можливій тільки в такій рідкій у історії людства добі, якою для Атен був вік Перікла, настала і в Атенах, ще за життя Арістофаиа, реакція, прийшло коротке панування «трицятьох тиранів», а незабаром по тім утрата незалежності і зверхність Македонії, і комедія не могла вже торкатися так сміло й безоглядно політичних тем і висмівати політичних діячів.
По короткій добі т. зв. «середньої комедії», до якої один старий письменник зачислює 57 поетів і 607 драм, із яких найбільшої часті не дійшло до нас зовсім нічого, виступає в половині IV в[іку] т. зв. «нова комедія», комедія обичаїв, домашнього і товариського життя, і головним її представником та заразом незрівнянним майстром робиться Менандр. Можна сміло сказати, що всі комічні типи й комічні конфлікти, які виводила на сцену старинна комедія, і які в значній часті пережовувала й переробляла новіша комедія Західної Європи від часу Відродження аж до наших часів, мають свої прототипи в творах Менандра. Варто зазначити, що його вчителем на полі драматичної штуки був його вуйко Алексіс, один із представників і найплодовитіших письменників середньої комедії, який прожив 106 літ і за свойого життя написав 245 драм.
Нова, головно Менандрова школа атенської комедії тим особливо різнилася від обох старших, що в ній ані Арістофанівська пародія, ані політична сатира не займає ніякого місця. Коли й мова тут про видних достойників або про історичні особи і не брак проти них острих стріл, то се звичайно не певні, виразно означені одиниці, але типи; їх хиби – не політичні та соціальні погляди й змагання, а щоденні привички, товариські та родинні відносини і загалом поводження серед щоденного окружения. Мова також проста, зближена до щоденної розмови простолюддя, декуди закрашена фаховими жаргонами ринку, пристані, війська.
Комедія стає виразно на службу сучасних практичних інтересів, чистоти та гармонії родинного життя, менше бичує, а більше моралізує, менше фантазує, а більше копіює дійсність. Певна річ, великі таланти вроді Менандра й тут уміли не чіплятися дрібниць, не бити на дешеві театральні ефекти, а входити в глибину людських характерів і доходити до загальнолюдської основи, що чинить їх твори взірцями також новочасної обичасвої коміки.
Се зрозуміла вже старинна критика. Римський критик Квінтіліан висловився про Менандра, що повний збір його штук дає повний образ життя (omnem vitae imaginem expressit), і додав загальний осуд:
«Менандр притьмив собою всіх тих, що після нього управляли сей рід штуки, а перед блиском його слави всіх інших покриває ніч» [М. Fabi Quintiliani Institutionis oratoriae liber decimus. Für den Schulgebrauch erklärt von Dr. G.T.A. Krüger. Dritte Auflage. Leipzig; Teubner, 1888, ст. 25. Подаю тут повний текст осуду сего тямучого критика: «Sophoclem maxime imitatus est, ut saepe testatur, et secutus, quamquam in opere diverso, Menander, qui vel unus meo quidem iudicio diligenter lectus ad cuncta, quae praecipimus, effingenda sufficiat, ita omnem vitae imaginem expressit, tanta in eo inveniendi copia et eloquendi facultas, ita est omnibus rebus, personis, adfectibus aecomodatus». – Іван Франко]
Перед кількома роками, головно заходом професора Масперо, знайдено в Середнім Єгипті 17 карток старого рукопису, що були виривками з більшої цілості, тому, який містив у собі кілька комедій Менандра. Ті картки не творили одної цілості, були значно ушкоджені і трудні до відчитання, і молодому французькому вченому Густаву Лефебру довелося приложити немало праці, поки з тих розрізнених шматків здужав відтворити кілька повних сцен, із яких одну п[ід] з[аголовком] «L’Arbitrage» опублікував у французькім перекладі.
Сей переклад повторив зі своїми увагами член французької академії Моріс Кроазе в своїм рефераті, предложенім тій академії і опублікованій нею п. з. «Une scéne de Menandre nouvellement retrouvée, par M. Maurice Croiset, membre de l’Académie des inscriptions et belles lettres». На думку сего вченого, сю сцену треба вважати частиною комедії, що мала, мабуть, титул «Суд». До своєї аналізи самої сценки, яку він називає «cette charmante scéne» (ся гарна сцена), він додає, що вона найповніша з тих, які віднайдено досі, але інші, досі неопубліковані, визначаються також силою драматичного помислу і живістю психологічного малюнка. «Геній Менандра, якого лихоліття покрило мороком, хоч і не забуттям, появляється отсе несподівано на світ у початку XX віку…»
Від себе додам, що швидко по опублікуванню французького прозового перекладу появився віршований переклад сеї сцени на німецьку мову в фельєтоні віденської газети «Neue freie Presse» п. з. «Das Recht des Kindes» [«Нова вільна преса» п. з. «Право дитини» (нім.). – Упоряд] без підпису перекладача. Сим гарним перекладом я покористувався для переложения сеї старогрецької сцени, де в чім подібної до наших давніх інтермедій, на нашу народну мову. З моєю короткою передмовою п. з. «Право дитини, новознайдена сцена з Менандрової комедії» була друкована в першій книжці «Літературно-наукового вісника» 1908 р., т. XLI, ст. 194 – 201, звідки тепер передруковую її для ширшої публіки з розширеною передмовою і з додатком перекладу Менандрових приказок із староруських та старосербських текстів.
Ще в дохристиянській Греції почали з давніших грецьких поетів, особливо з Евріпіда та Менандра, робити виписки для вжитку школи. Ті виписки зробили кепську прислугу авторам, бо за шматочками їх творів, у яких учителі подавали ученикам зразки життєвої мудрості старих авторів, з часом позабувалися самі їх твори. Із Менандрових комедій вибирано головно такі сентенції, що містилися в однім рядку; виїмково подавано сентенції, що містилися в півтора або двох рядках. Так повстали різні редакції збірок п. з. «Γνσμαι μονόστιχαι» [Висловлювання одним віршем. – Упоряд] у яких містилося різне число сентенцій, від 80 до 400. Вони дійшли до нас у різних, переважно дуже пізніх рукописах, із яких віденський та ватіканський походять із XV – XVII вв.
Майнеке з різних таких збірок зложив цілість, що обіймає несповна 800 рядків. Пізніші дослідники дали ще деякі причинки, а власне V. Meyer (aus Speyer), Die urbinatische Sammlung von Spruchversen des Menander, Euripides und anderer («Abhandlungen der bayerischen Akademie», I Cl., т. XV, 2 Abt., ст. 397 і далі). Той сам автор подав іще «Nachlese zu den Spruchversen des Menander u. а.» в «Sitzungsberichte der bayerischen Akademie» 1890, ст. 355 і далі. Пару праць присвятив Менандрові польський учений L. Sternbach, а власне «Menandrea» («Rozprawy i sprawozdania Wydziału filologicznego Akad. Um.», т. XV, с. 320 і далі, і «Curae Menandreae», там же, т. XVII, і «Schedae Menandreae». Із новіших німецьких праць варто зазначити Th. Kock, «Die Sammlungen Menanderische Spruchverse», друковану в спеціальнім журналі «Rheinisches Museum», 1886, т. XLI, ст. 85 і далі.
До слов’ян доходили грецькі збірки Менандрових сентенцій із Візантії від самих початків письменського руху, і то в двоякій формі: окремо п. з. «Мудрость Менандра» або розсипані в різних редакціях флорілегій, що мали у нас у старовину назву «Пчела». Одні й другі дійшли до наших часів у досить многих копіях у болгарських, сербських та руських редакціях. Найважніші публікації: «Мудрость Менандра по русским спискам», як 88 число «Памятников древней письменності», видаваних петербурзьким «Обществом любителей древней письменності», в р. 1892. Для видання використано один рукопис XV в[іку], два XVI і один XVII в[іку]. Рівночасно з сим виданням опублікував В. Ягич у віденських «Sitzungsberichte der philosophisch-historischen Classe der Akademie der Wissenschaften», Bd. 128 (Wien, 1892) свою основну студію «Die Menandersentenzen in der Kirchenslavischen Übersetzung» (ст. 1 – 104), до якої додано на ст. 90 – 103 церковнослав’янський текст Менандрових приказок.
Дещо з Менандрових приказок, а власне те, що війшло в склад староруської «Пчелы», опублікував 1893 р. в Петербурзі В. Семенов п. з. «Древняя русская «Пчела» по пергаменному списку». Найновіші праці, присвячені тій темі, були писані М.Н. Сперанським, а власне його стаття «Разумения единострочныя Григория Богослова и Разумы мудрого Менандра», друкована в «Известиях Отделения русского языка и словесности Имп. Акад. Наук», 1898, т. III, ст. 541 – 559, і простора книга «Переводные сборники изречений в славянорусской письменности. Исследование и тексты. Издание Имп. Общества истории и древностей российских при Московском университете. Москва, 1904».
Для перекладу Менандрових приказок, поміщеного в оцій книжечці, я покористувався головно текстом Ягича, з якого сюди ввійшла переробка 106 чисел: решту (30 чисел) узято з тексту, поміщеного в вищенаведеній книзі Сперанського на ст. 407 – 410. Оба петербурські видання були мені недоступні.
Львів, дня 5 цвітня 1911
Примітки
Менандр (латин. – Menander, так і у Франка – Менандер; 342/341 – 293/290 до н. е.) – давньогрецький комедіограф, представник так званої давньоантичної комедії. Докладніші відомості яро нього див. у передмові Франка та наших коментарях до неї.
Федр (бл. 15 до н. е. – бл. 70 н.е.) – давньоримський байкар, за походженням грек. Раб, відпущений на волю імператором Августом. Спершу перекладав байки Езапа, відтак за їх зразком почав складати власні. Окрім Деметрія та Менандра, тут діє ще багато історичних осіб: Езоп, Сократ, імператор Тіберій та ін. Байки Федра поширювалися в середні віки і вплинули на творчість новочасних байкарів.
Із передмови зрозуміло, що Франко зацікавився Менандром у зв’яжу з найновішими на той час археолого-археографічними відкриттями в Єгипті, що набули значення сенсації, та, як одним із їхніх наслідків, – публікацією фрагментів Менандрового манускрипту вченим Г. Лефевром. Скориставшись німецьким перекладом одного з фрагментів, друкованим на сторінках віденської газети «Neue freie Presse», без підпису перекладача, під назвою «Das Recht des Kindes», Франко вжив і його назву «Право дитини». Г. Лефевр назвав свій переклад інакше – «L’Arbitrage» («Суд»). Згодом цей, правда, дещо змінений титул – «Третейський суд» – поширився і на всю п’єсу, реставрація якої (і, відповідно, публікація готових уривків) відбувалася поступово. «Право дитини» – це частина другої дії «Третейського суду». Повністю текст комедії, на жаль, не зберігся.
Із виявлених у 1905 р. год час розкопок будинку візантійського нотаріуса в давньому Афродітополі (близько сьогочасної Тіми в Єгипті) залишків папірусного кодексу V ст. (зшиток зігнутих уполовину папірусних листків), що містив колись п’ять комедій Менандра, Г. Лефевр 1907 р. опублікував об’ємні уривки з комедій «Третейський суд», «Саміянка», «Острижена», початкові сторінки тексту комедії «Герой» та одну жваву сцену з комедії, назву якої не вдалося встановити й до цього часу.
Це був перший результат копіткої праці над розшифруванням понищеного часом кодексу. Неопублікованим лишалося ще багато матеріалу, зокрема інші уривки з комедії «Третейський суд». Про їхнє існування Франко не знав. Звідси – гіпотеза, висунута ним в останньому абзаці первісної передмови у першодруку. [Цієї думки (єдино) немає у книжковому варіанті передмови, тому цитуємо за журнальним; у решті тексту, котрий займає в ЛНВ лише одну сторінку, журнальний варіанте стислою анотацією книжкового. – Упоряд.]:
«Знахідники бачать у ній [сценці з Менандра. – Упоряд.] уривок якоїсь більшої цілости, але проте сама вона творить для себе зовсім повну органічну цілість. Наскільки вірно присуджено її Менандрові, важко рішити, бо її будова, подібна до наших інтермедій, нагадує далеко пізніші часи т[ак] зв[аних] міміямбів, коротеньких одноактівок, яких кілька, написаних александрійцем Герондасом, також дав нам пізнати ласкавий лівійський пісок».
Про те, що «Право дитини» – не самостійна одноактівка, а частина п’єси, Франко так і не довідався. У 1915 р., працюючи над антологією «Вибір із старогрецьких поетів», до якої включено й кілька невеличких фрагментів Менандрових комедій, Франко зазначав: «…Віднайдена недавно штучка «Право дитини», видана в моїм перекладі окремою книжечкою, – радше мім (одноактівка), ніж комедія» (9, 227).
«Третейський суд» – одна з найкращих комедій Менандра. За майстерністю психологічних характеристик дослідники відносять її до кінцевого періоду творчості письменника. Перекладена Франком сценка – один з найповніших, не перерваних лакунами і водночас – найдосконаліших в художньому сенсі її фрагментів. Тому, мабуть, Г. Лефевр розпочав публікацію саме з нього. Хоча повного тексту комедії не збереглося, для уявлення про загальний зміст достатньо й того, що є.
Дитину, за чиє майно судяться Сиріск і Даос, народила через п’ять місяців спільного життя Памфіла – дружина молодого афінянина Харісія. Чоловік тоді перебував у тривалому від’їзді – отож Памфілі вдалося підкинути хлопчика, що став найдою Даоса. Повернувши додому, Харісій од вірного раба дізнається про все і, важко переживаючи зраду дружини, хоче порвати з нею. Тоді рятувати ситуацію беруться флейтистка Габротонон і слуга Харісія Онисим. Вони з’ясовують, що Памфілина зрада була невільною. Її, ще дівчиною, зґвалтував під час свята, залишившись невпізнаним, п’яний молодик. На місці злочину він загубив перстень (у Франка «ожереллє»), якого для ідентифікації батька Памфіла поклала дитині в клунок і який, власне, став головною цінністю, захищеною «правом дитини». Онисим упізнає перстень свого господаря. Це засвідчує, що ґвалтівником є не хто інший, як сам Харісій. Розв’язка щаслива: Харісій кається, дитина здобуває батька, сім’ю врятовано.
Назва п’єси в оригіналі – «Epitrepontes». Джерела тексту – папірусний кодекс V ст., знайдений Г. Лефевром, а також два пергаментні уривки IV ст., що зберігаються в Петербурзі. Дата постановки невідома.
Перекладену Франком сценку суду зображено на одному з медальйонів Мітіленської мозаїки з позначенням імен її учасників: у центрі – Смікрін, пообіч від нього – Сиріск і Даос.
Лефевр Густав (1879 – після 1931) – французький єгиптолог, доктор літератури, довголітній член Атенської школи, інспектор антикварної служби в Єгипті (1905 – 1914), зберігач, а відтак консерватор Каїрського музею (1919 – 1928). Серед найважливіших праць – «Папірус Менандра» (1911).
«Пчела» – збірка афоризмів, повчальних висловів, невеликих оповідань і притч. Складена у Візантії з матеріалів Біблійних книг, писань отців церкви та уривків творів античних письменників і філософів. Перекладена на Русі приблизно наприкінці XII ст. і відома в багатьох списках XIV – XV ст., які поповнювалися народними прислів’ями та приказками. В Україні «Пчела» була популярною до кінця XVIII ст. (один з її списків складено на Волині).
Теренцій Афер (африканець – походив із Карфагена; 190 – 159 до н. е.) – давньоримський комедіограф-паліатист (пояснення терміна див. у наступній примітці). Написав 6 комедій. Усі дійшли до нас. Чотири з них філологами розглядаються як майже детальний переказ Менандра. Це: «Дівчина з Андросу» (в основу якої, за методом контамінації, лягли п’єси Менавдра «Дівчина з Андросу» (у Франка – «Андрія») та «Дівчина з Перінту» (у Франка – «Перінтія»), «Сам себе карає» (за однойменною комедією Менандра), «Брати» (за однойменною комедією Менандра, інша назва – «Зведені брати»), «Євнух» (від однойменної комедії Менандра, що збереглася незначними уривками, п’єсу Теренція відрізняють змінені імена дійових осіб, двоє з яких запозичено з іншої Менандрової комедії «Підлабузник» (у Франка – «Лизун»)).
Плавт Тит Макцій (250 – 184 до н. е.) – давньоримський комедіограф. Започаткував у давньоримській літературі тип комедії, яку творили за зразком новоаттичної, а тому називали «паліата» (зодягнена в грецький плащ – палій). Написав близько 130 комедій, із яких збереглася 21. Зі своїми грецькими прототипами обходився досить вільно. У комедію «Стіх» переробив Менандрових «Братів». Існувало дві п’єси Менандра під цією назвою. Одну з них використав Теренцій (див. попередню примітку), іншу – Плавт. В основу комедії «Вакхіди» лягла п’єса Менавдра «Двічі ошуканий», в основу комедії «Пунієць», відповідно, – «Карфагенянин».
Цецилій Стацій (225/220 – бл. 168 до н.е.) – давньоримський комедіограф-паліатист. Збереглося близько 40 назв п’єс драматурга, котрі переважно збігаються з назвами комедій Менандра, Філемона, Алексіда та інших греків. Найбільше відомостей збереглося про п’єсу «Намисто» завдяки її порівнянню з оригіналом Менандра, яке зробив Авл Гелій.
Люстій (Люсцій Лянувін; III – II ст. до н. е.) – давньоримський комедіограф-паліатист. На відміну від Плавта і Теренція у своїх переробках не відступав від грецького першотвору. Через це залишався незрозумілим для римського глядача. Так, незадовго до 161 до н. е. Люсцій опрацював комедію Менандра «Привид» (інша назва «Страхи»), її постановку в пролозі до свого «Євнуха» Теренцій розцінював як провал. Полеміка довкола того, якою має бути паліата, засвідчена ще кількома згадками у творах Люсція і Теренція.
Турпілій – давньоримський комедіограф; біографічні відомості про нього вкрай незначні. Відомо, що в 104 – 103 р. до н. е. помер у глибокій старості, надовго переживши свого ровесника Теренція. До нас дійшли назви 13 його комедій. Оригіналами близько половини з них були п’єси Менандра. За прикладом Теренція, досить вільно поводився зі своїми взірцями, контамінував.
Атілій – давньоримський комедіограф-паліатист. Творив невдовзі після Еннія і перед Цециліем. Серед нечисленних згадок про нього одна належить Цицерону, що критикував Атіліїв переклад «Електри» Софокла і називав його «надто грубній поетом».
…але твори тих останніх римських авторів. – Ідеться про твори Цецнлія, Люсція, Туряілія та Атілія,
…в повнім тексті не дійшла до нас ані одна його комедія. – На сьогодні становище змінилося завдяки швейцарському підприємцю і колекціонерові М. Бодмеру, що в середині 1950-х років на базарі в Александрії придбав папірусний кодекс III – поч. IV ст. із текстами комедій Менандра.
У повному обсязі відома комедія «Бридливий» (інша назва «Понурий», «Мізантроп»), Вона містилася всередині кодексу, тому сторінки з її текстом не викришилися. Комедія «Саміянка» збереглася на 4/5 (удвічі більше, ніж за часів Лефевра і Франка), «Щит» – наполовину (раніше про зміст цієї комедії, як, до речі, й «Бридливого», робили тільки припущення, нерідко необгрунтовані). Також знайдено чималі уривки з комедій «Скопець» і «Ненависний». Усе це дає змогу вивчати творчість Менандра не лише за «малодотепними переробками», а за оригінальними текстами. Ще ряд комедій відомий меншими уривками та із цитат, що трапляються в античних авторів (див.: Менандр. Комедии. Фрагменты // Литературные памятники. – М., 1982).
Словар візантійця Суідаса – у назві цього найбільшого із грецьких лексиконів, укладеного бл. 1000 н. е., Франко припускається двох традиційних неточностей. Правильно вживати «суда» (часом «свіда», хоча це невдаліше), що є титулом самого словника, а не іменем його автора, невідомого досі.
Слово «суда» може означати «свайна будівля», «довготривале укріплення». Помилка поширилася з легкої руки архієпископа Євстафія Фессалонікського.
У словникові наводяться відомості з штори, граматики, літератури, філософії. Він містить інформацію про видатних діячів античного та ранньовізантійського письменства, тлумачить слова і вирази з їхніх творів. Роз’яснення подаються в супроводі широкого цитування, що має особливу цінність, оскільки чимало цитованих творів до нас не дійшло. Це останній античний збірник, оптимально рівновіддалений як від класичної старовини, так і від нас.
Однак не завжди свідчення «Свіди» заслуговують на повну довіру. Можна зробити певні зауваги до нотатки із «Свіди», котру цитує Франко: про «Менандра атенця комедіописа старшого», тобто автора періоду давньої аттичної комедії, на сьогодні нічого не відомо, так само, як і про «багато інших писань прозою» «Менандра другого» (нашого). «Зизоватість» (косоокість) Менандра засвідчена численними пам’ятками античного мистецтва, а от його шаленство у ставленні до жінок – швидше всього домисел, навіяний тим, що в комедіях Менандра кохання відіграє чільну роль, та фіктивним листуванням Менавдра і Глікери (див. прим, до ст. «Алькіфрон»). Щодо кількості комедій, написаних Менандром, то інші джерела наводять ще цифри 105 та 109.
Xріст Вільгельм (1831 – 1906) – німецький класичний філолог, професор у Мюнхені. Головний твір – «Історія грецької літератури» (1888) – багато разів перевидавався і був доповнений по смерті автора у 1911 – 1913 рр.
Кефізія – густозаселена провінція в Аттиці. Назва збереглася понині.
Пірей – афінський порт на Саронічній затоці. Менандр утопився купаючись у гавані Пірея, і був похований афінянами по дорозі з Пірея до Афін.
Алькіфрон – насправді не був молодшим сучасником Менандра, бо жив у 2 ст. н. е. Це давньогрецький письменник і ритор, автор збірки творів, побудованих у формі листування рибалок, селян, жуїрів, гетер, котрих він, захоплюючись колишнім розквітом Афін, переніс у 4 ст. до н. е. і використав для їхньої характеристики типи нової аттичної комедії. В одній із пар тих фіктивних листів Алькіфрон змусив обмінятися взаємними посланнями Менандра й освічену афінську гетеру Ґлікеру, пустивши у світ (або увічнивши) таким чином легенду про їхній зв’язок. Можливо, це сталося через те що іменем Ґлікери названо одну з комедій Менандра і що взагалі у багатьох з них присутня «гетерна» тематика. Інші джерела не зберегли жодних відомостей про сімейне життя Менавдра і життя його нащадків.
Артеміда – у давньогрецькій міфології богиня родючості, покровителька тварин і полювання, пізніше – богиня Місяця.
Страбон (64 – 63 до н. е. – бл. 20 н. е.) – давньогрецький географ та історик. Головна праця – «Географія» (в 17 кн.). Крім того, написав «Історичні коментарі» (в 47 кн.), з яких до нас дійшли тільки нечисленні фрагменти, зокрема ті, що стосуються Менандра.
Теофраст із Ереса (372 – 288 до н. е.) – давньогрецький філософ, учень і друг Арістотеля. Вважався найрізностороннішим ученим античності. Збереглася тільки незначна частина його численних праць із філософії, риторики, краєзнавства, музики, мистецтвознавства, релігії. Учитель і друг Менавдра, творчість якого (зокрема, і в «Третейському суді») перегукується з ідеями «Характерів» – цікавого дослідження негативних характерологічних типів.
Епікур (342/341 – 271/270 до н. е.) – давньогрецький філософ. Засновник філософської школи під назвою «Сад Епікура», де проповідувано задоволення як мету людського життя в сенсі не лише чуттєвої насолода, а, найголовніше, як позбавлення від фізичного болю, душевної тривоги, страждань, страху смерті, примусу. Головна праця – «Про природу», що збереглася уривками. Був другом Менандра. Будучи ровесниками, вони разом несли обов’язкову для афінян військову службу, разом же слухали лекції Теофраста в Лікеї.
Мармурова хроніка, знайдена в Паросі… – Marmor Parium. Цією назвою позначаються увічнені в мармурі хронологічні зібрання важливих подій давньогрецької історії. Уламок Marmor Parium 1627 р. потрапив до Лондона і швидко (1628) був опублікований. Це першовидання є надзвичайно цінним, оскільки верхня частина уламка загубилася під час громадянської війни в Англії. Нижня частина в 1667 р. стала власністю Оксфордського університету, де й зберігається (свідчення з 1930 р.). Парос – один із Кікладських островів Егейського моря. Знаменитий покладами чистого дрібнозернистого мармуру, придатного для виготовлення скульптур.
Діонізії – античне свято на честь бога Діоніса. Спершу відзначалося в листопаді – грудні (Сільські Діонізії). При Пісістраті з’явилися також Міські (Великі) Діонізії, що святкувалися впродовж п’яти днів у лютому – березні (за іншими джерелами, в березні – квітні). Кульмінацією свята були фалічні процесії з винесенням культового зображення бога Діоніса. Також під час Великих Діонізій упродовж трьох днів відбувалися театральні постановки – змагання між драматургами.
Філемон (365/360 – 264/263 до н. е.) – давньогрецький комедіограф, представник нової аттичної комедії. Автор 97 п’єс, із яких відомо 60. Три п’єси Філемона перероблені Плавтом. З інших збереглися фрагменти. Про характер суперництва цього драматурга з Менандром є ряд свідчень античних авторів. Серед них найцікавіше належить Авлові Гелію:
«Частенько бувало, що Філемон, жодною мірою не рівня Менандрові, перемагав його на змаганнях за допомогою кружних шляхів, друзів, зв’язків. Якось Менандр, ненароком зустрівшись із ним, запитав: «Не в образу тобі хай буде мовлено, Філемоне, – ти не червонієш, скажи, коли перемагаєш мене?»»
Птолемей І Сотер (Спаситель; 367/366 – 283 до н.е.) – засновник династії Птолемеїв – царів елліністичного Єгипту. Отримавши Єгипет після розпаду імперії Александра Македонського, Птолемей перетворив його в строго організовану централізовану державу, зміцнив столицю Александрію, заснував Александрійський мусейон і бібліотеку. Був автором історичної праці, що збереглася фрагментами. Опікувався вченими й митцями. Менандра запросив до себе після того, як той потрапив у неласку до тирана Деметрія Поліоркета (див. прим. через одну нижче).
Пліній Старший (23/24 – 79 н. е.) – давньоримський державний діяч, історик і письменник. «Historia naturalis» («Природнича історія») – єдина з численних його праць, що до нас дійшла. Вона налічує 37 книг енциклопедичного характеру, де узагальнено природничо-науковий досвід того часу з додатком власних спостережень автора.
…пам’ять стрічі Менандра з самозванцем королем Димитрієм Фалерейським. – Тут Франко повірив Федрові, який чомусь переплутав Димитріїв (далі Деметріїв), і роль тирана-підкорювача Афін Деметрія Поліоркета (Поліоркет у перекладі з давньогр. – той, хто облягає місто) приписав Деметрієві Фалерейському – жертві Деметрія Поліоркета.
За дорученням Касандра Деметрій Фалерейський (350 – 283 до н. е.) у 317 – 307 рр. до н. е. правив Афінами. Хотів запровадити тут устрій, що запобіг би як крайнощам радикальної демократії, так і ненависної народові олігархії, створити так званий середній лад у дусі Арістотелевого вчення про ідеальну державу (колись він, як і Менандр, слухав лекції Теофраста – учня Арістотеля). Однак афіняни не підтримали Деметрія Фалерейського, бо не могли вибачити йому відмови від активної зовнішньої політики й опори на македонський гарнізон.
Коли Деметрій Поліоркет захопив Афіни, народ афінський з радістю (якщо йти за Федром, то з удаваною) прийняли тирана, а Деметрій Фалерейський утік до Єгипту. Там став радником Птолемея І і написав 45 риторичних, філологічних, філософських, історичних, політичних праць, з яких до нас дійшли тільки фрагменти. Не виключено, що саме за його намовою Птолемей запрошував до себе Менандра. Адже останньому за те, що був другом Деметрія Фалерейського, після перемоги Поліоркета, жилося в Афінах не солодко. Незважаючи на захоплення комедіографом, зафіксоване в байці Федра, Деметрій Поліоркет потім звинуватив його у зв’язках зі своїм ворогом і хотів покарати. Тільки втручання Поліоркетового племінника Телесфора врятувало Менандра. І все-таки письменник не піддався спокусливим пропозиціям «королів Єгипту й Македонії» й лишився до смерті в рідному Піреї.
Август Гай Октавій (63 до н. е. – 14 н. е.) – римський імператор.
Езоп – давньогрецький байкар. Жив у VI ст. до н. е. Окрім Федра, його байки в античні часи переробляв римлянин Бабрій. А вперше зібрав їх разом під назвою «Logön Aisopeiön synagoge» Деметрій Фалерейський (!). Іронія в тому, що іменем правителя-філософа, покровителя мистецтв, людини, завдяки якій він отримав доступ до давньогрецьких джерел своєї творчості, Федр назвав тирана, готового розправитися з найкращим комедіографом античності.
Замащений олієм, в мокрім одязі Він ліз помалу кроками лінивими. – Це місце Франко переклав дослівно, не врахувавши того, що олією в давнину користувалися чепуруни. Отож вийшло, що серед натовпу Менандр вирізнявся неохайністю, тоді як Федр мав на увазі цілком протилежне. В українському перекладі В. Литвинова ці рядки звучать так: «Ішов він пишно вбраний і напахчений, Ходою плавною, з піднесеним чолом». У російському перекладі М. Гаспарова: «…Шагал походкой вялой и изнеженной В одежде до пят, дыша благоуханьями».
Арістофан (бл. 445 – бл. 386 до н. е.) – давньогрецький комедіограф так званої староаттичної комедії. Плутарх у «Порівнянні Арістофана з Менандром» віддає повну перевагу другому над першим і додає:
«Непристойність виразів, бундючість, вульгарність – такий Арістофан, Менандр же – ніколи; неосвічену, сіру людину, звичайно, відразу ж полонить Арктофан, – освічена заледве стерпить його. Я маю на увазі протиставлення, співзвучні закінчення, гру слів. Менандр розпоряджається всім цим уміло, ощадливо, з почуттям міри; Арістофан же – напролом, ні з того ні з сього, бездумно» і т. д.
Кратін (пом. після 423 до н. е.) – давньогрецький комедіограф. Відомо 28 його комедій (до нас дійшли фрагментами). У 423 р. до н. е., бажаючи нейтралізувати громадську думку, у відповідь на закиди щодо пристрасті до вина, Кратін написав комедію «Пляшка» і переміг молодого суперника Арістофана, який представляв знамениті пізніше «Хмари».
Евполіс (Евполід; 446 – 412 до н. е.) – давньогрецький комедіограф. Друг, а згодом суперник Арістофана. Написав, імовірно, 14 комедій, з яких збереглися фрагменти.
Ферекрат (друга половина V ст. до н.е.) – давньогрецький комедіограф і поет. Двічі перемагав на мистецьких турнірах із п’єсами «Дикі» та «Перекинчики». Один із віршованих розмірів названо ферекратеєю на честь Ферекрата, що його запровадив.
Фрініх (бл. 500 до н. е.) – найвидатніший перед Есхілом давньогрецький трагік.
Платон Старший – давньогрецький комедіограф. Автор близько 30 комедій» що за духом і стилістикою нагадують комедії Арістофана.
Вік Перікла – час політичного, економічного й культурного розквіту Афін. Тісно пов’язаний із державною діяльністю Перікла (444 – 429 до н. е.).
«Тридцять тиранів» – після поразки Афін у Пелопоннеській війні 30 олігархів – спартанських воєначальників захопили необмежену владу і з 404 р. до н. е. встановили в Афінах режим терору. У 403 – 402 р. до н. е. в час повстання під проводом Фрасібула демократичний порядок було відновлено.
Алексіс (Алексід) – давньогрецький комедіограф. До відомостей, які наводить Франко, додамо, що Алексіс був братом Діопіфа – Менандрового батька і що 12 назв його п’єс збігаються з Менандровими.
Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35 – бл. 100 н. е.) – давньоримський оратор, перший учитель риторики, що перебував у Римі на державному утриманні. Франко цитує уривок головної праці Квінтіліана «Напучування ораторові», що складається із 12 книг і поєднує педагогічну спрямованість із систематичним, починаючи з елементарних основ, викладом усієї теорії риторики.
Масперо Гастон (1846 – 1916) – французький єгиптолог та археолог.
Евріпід (бл. 480 – 406 до н. е.) – давньогрецький драматург. Із 92 йога драматичних творів збереглося 17.
Ягич Ватрослав (1838 – 1923) – хорватський філолог, славіст.
Сперанський Михайло (1863 – 1938) – український і російський історик літератури, академік Російської АН з 1921 р., з 1895 – професор Ніжинського історико-філологічного інституту, з 1906 р. – професор Московського університету. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві. Займався вивченням апокрифічної літератури.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 374 – 381 (текст), 902 – 911 (примітки).