Дія перва

Іван Франко

1 | 2 | 3 | 4 | 5

Ява перва

Місце збору серед села, селяни купами сходяться.

Балагур

А, ба-ба-ба! Ти мені того, серденько, говори! Хо-хо, я старий воробець, на полову зловитися не дам!

Рудий

Але ж бо, але ж бо, що ту за полова! Таже-сьте чули самі на свої здорові уха, чи, чи, може бути, ви глухі?

Балагур

Що-що? Я глухий? Хо-хо, хоч я старий, та ще, як то кажуть, ярий!

Рудий

Но-но-но, то коли-сьте такий ярий, то-сьте мусили чути, добре чути, о що річ іде! Прецінь видите самі, що ту не жадна полова, але таки, так кажучи, велика річ! Вільність, як говорить той рицар, що ту прийшов до нас!

Балагур

Ба-ба-ба!.. А що ж то вільність за така велика річ? Га? Прецінь, як прийде інний пан на наш лан, нам не велика біда! Та що, нам робити треба, як вперед, а хто знає, може давніші пани і гірші були?

Рудий

Га, але ж зважте і тоє, що то значить чужому улягати, чужого своїм потом годувати!

Балагур

Е, та що то значить, чужий чи чорт який! Прецінь же чужий не має двох гортаней і двох животів! Не бійся, свого дірявого міха не напхаєш так скоро, як чужий добрий!

Галатійло

(киває головою).

Чув і я тото, що той молодий шибайголова говорив, – та най му бог того не пам’ятає! Що нам, бідним хліборобам, мішатися до воєнних речей? Чи недосить наших дітей забрано та погнано на очевидну загладу, мов худобу на заріз? І що з того за добро вийшло? Край збіднів, робити нема кому, а тим налибоватим ще ся хоче поривати до війни!

Балагур

Ой, таке-то і я говорю і клеплю всегда! Що молоде…

Рудий

(перебиває).

То золоте, говорить приповідка.

Балагур

Ага-ага, золоте, як кіл у плоті! Видно, і твоя приповідка така ж без третьої дошки в голові, як ти сам!

Рудий

Але ж дайте ви мені спокій! Що ж? Чи ви гадаєте, що я вас намовляю іти до війни? Ідіть, діду, на піч у просо лежати, я і сам, хоч ще молодий, не дуже потягаю до того хліба! Лишень мені ся здавало, що той рицар дещо правду говорить.

Балагур

Ага, правду, правду! Ой, ви молоді, ви, де то вам о чім судити? Вам хто-небудь баки заб’є золотими словами, а потому хоч плач!

Галатійло

Але ж бо, видите, я не знаю, пощо їм ще пориватися до борби з так сильним неприятелем? Наші давніші князі – що то були сильнії і мали війська повинаймувані аж десь із-за моря, – то чорні хлопи, як сажа в комині, то якісь червоні і каштануваті, то сорокаті, то бог знає, яку там голоту держали, – і вони, кажу, не потрафили звоювати того неприятеля! А тепер що? Ледве настала хвиля спокою, а ту знов якийсь співак, якийсь жебрак, чи яка там мара – гей же! – бігає по краю, кричить: до оружжя, до бунту, за вільність!

Балагур

А-а, боже мій! Я не знаю, що то тота вільність значить! От уже то розумію – вола зв’язати, щоби ся не рушив, – но то не вільний; або собаку прип’яти – також не вільна; але ми? Таже нас ніхто не в’яже, ані припинає!

Саламійло

(надходить).

Пане милий! Що то ся ще на тім світі не діє! Десь якесь щеня вирвалося відкілясь, прибралося в бляху, прибігає, гавкає: «До оружжя, люди, беріть ціпи, сокири, вили – що кому під руками, бігайте!» Пане небесний, воля твоя! Бігай десь, щось, кудись, як шалений, – а пощо? Чи нам не добре і так? Ворог, каже, ворог, нам зовсім чужий, загніздився у нас! Ой, господи милосердний, йому, певне, самому заздрість – рад би ворога струтити, а сам на його місце сісти!

Балагур

А-а, та ссати нашу кров! О-хо-хо! Я їх знаю, тих пташків, криводзюбиків та костогризиків, добре знаю!

Саламійло

Або от що! Бігає по хатах, дре очі кождому, – пане милий! Спасителю мій! Чи хто таке видав? Будьте ласкаві, сходіться на раду, я вам маю сказати великі речі!

Галатійло

Ой, таке-то, великі речі! Говорив він такі великі речі вже не в однім селі, але, видко, не багато там чого зискав, бо сам ходить і ще щастя має, що го не зв’язано та не видано власті, – давно би ся уже був заколисав межи небом а землев, бо го, певно, мати не виколисала!

Балагур

О-о-о! А тепер глядіть! Скликав нас сюда, а сам і носа не показує!

Рудий

Но-но-но-но! Прошу ж я кого! І мені того вже забагато, хоч, правду сказавши, я спочатку зачав був вірити його брехням! Но-но, прошу ж я вас! Він ту хоче грати панську ролю, скликує громаду – і жди ту на нього, як на якого князя цілий день!

Галатійло

Ех, та я то говорю: нема що й заходу робити! Що нам з того, що він ту буде говорити? Вільність, свобода, та й годі! Ми собі жиймо в спокої, як бог приказав, робім, що нам треба…

Балагур

А тоті молокососи най си й по голові познімають!

Саламійло

Пане милий! Де бо то куди! Я все своєї! Дурному вічна пам’ять!

Галай

(надходить).

Панове ґазди, ходіть-но – онде іде уже той рицар!

Рудий

А, дай нам спокій з тим рицарем! Іди і скажи му, най си замість того рожна при боці припне мітлу, то буде, як приліпив до нього!

Галай

Але ні, ходіть послухати, що він буде говорити!

Балагур

Що-що? Я, старий, мав би йти до нього! Най він сюда прийде та най гавкає, що там має, – ми вже зрештов і послухаєм!

Галатійло

Та що ту слухати? Я би ся заложив не знати о що, що він сейчас зачне о своїй свободі, о війні і о ворогах!

Хрудош

(входить, селяни збираються круг нього.)

Граждани краю сього.

Балагур

Що-що? Як він нас назвав? Якось «галгани» чи як? Гей, пане рицарю, що ти за один, що ти смієш нас в живі очі називати галганами?

Хрудош

Дідусю, я гражданами вас зву, се єсть синами рідними краю отсього!

Балагур

А не мож би то, прошу, без всякої церемонії назвати нас одразу і попросту: «Панове ґазди»? Та й на тім би ся все закінчило!

Хрудош

(до себе).

Боже, дай моїй душі витривалості кріпкого духу і терпливістю мій ум ти настали!

(До селян.)

Панове ґазди, гідні і поважні,

Послухайте отсе моїх речей, –

А речі се великі, речі важні,

Від них залежить добро землі всей.

Ви тямите, як давніми літами

Владіли рідні князі в нашім краї,

Як боронили перед ворогами

Численними сей край, мов стальним муром,

Грудей запорів власних!

Галатійло

О, так-так.

І кістьми наших синів, наче валом,

Свої престоли укріпляли, щоб

Могли безпечно за тим валом білим

Кров нашу ссати, – знаєм тоє, знаєм!

Хрудош

Га, браття, де о цілість ходить краю,

Там годі на одного уважать!

Но чи з вас тоє хто дума, хто знає,

Як у князів боліла там душа,

Що тілько страти край поносить через

Війни кроваві!

Саламійло

Пане милий, господи ласкавий! Як же той чоловік говорить, сам не знає що! О, знаю, що тих давніх, захвалених князів боліло серце за тим, що тратили, бо з того не могли вже тягнути ніякої користі! А чи ж мене не болить серце, як мені здохне конина? Але чи то, може, за кониною самою? Ні, тілько за тим, що не маю чим в полі робити! Таке-то і з тими князями!

Хрудош

Не гадайте, браття,

Щоб так владіли ріднії князі

Над вами! Ох, де ж ділися тоті

Часи недавні, ті часи щасливі?

Тогда було поглянуть на сей край

Багатий, мирний, – ох, тогда, о браття,

Було поглянуть на вишнії мури

Твердинь…

Галай

Що своїм потом ми ставляли!

Хрудош

На ті лани багаті…

Рудий

Которі

Ми своїм трудом для панів справляли!

Хрудош

Було поглянуть на спокій благий,

Котрий, мов ангел, світлими крилами,

Весь край сей обгортав!

Галатійло

Не знаю сього,

Чи був би хто увидів го, – у нас,

Принаймні, ані про спокій, ні про

Щасливу жизнь нич не було чувати!

Галай

Га, може, се було так в тій палаті,

В тім пишнім золотім гнізді, де той

Цвірінькаючий пташок виколовсь!

Хрудош

Під оком наших родинних князів,

Під оком наших родинних боярів

Цвіла торгівля, процвітав промисл,

Наук пресвітле древо, защеплене

Рукою божов у серця народу,

Що раз, то кращу парість розвивало,

Що раз пишнішим листом світ скрашало!

Но враг спокою, щастя, ворог волі

Позаздростив нам сей судьби славної,

Наслав на нас наїзників чужих;

Наслав на нас їх, наче хиже птаство!

Вони підтяли й знищили старий

І славов вкритий пень княжого роду,

Вони побили військ наших відряди,

Що сталевими раменами гори

Граничні підпирали, – о, вони

І нас ярмом неволі придавили!

Рудий

Ха-ха-ха-ха! Як він то хорошо говорить, наче з книжки читає! Але дурень би був більший від нього, хто би тому вірив! То вітер і полова все, аж тепер добре то пізнаю! Но-но, рицарю, говори дальше, не задивлюйся так на мене, ми раді послухати, що там тобі ся снить!

Хрудош

(перемагаючись)

Га, чи ж вовік нам позостати в тім

Гидкім ярмі, чи ж нам до смерті тягать

Неволі пута?

Балагур

Га? Га? Що ти за ярмо якесь говориш? О яких ту путах мова? Іди, іди виспися, хлопче, та на другий раз не їж дуриці, аби-сь розумніше говорив!

Галатійло

О-о-о! Де то хто видів: хрещених людей путати і ярма їм накладати? Панове ґазди, я не знаю, пощо ви ще того півголовка слухаєте. Хіба ви не знаєте, о що йому ходить?

Деякі з селян.

Ану, о що ж йому ходить, бо ми, правду сказавши, з його мови небагато можемо розібрати?

Хрудош

Послухайте ж, о що мені ходить! Час би вже увільнитись від постидної зависимості, од вражої неволі!

Галатійло

А що ж нам за неволя? Робити, правда, мусимо, як давніше, – але ж бо й печені потята нам з неба певно не злетять! А тії твої враги, – знай, же вони ще далеко менше нас здирають, як твої давні захвалювані князі і бояри!

Хрудош

Но чи ж не ганьба так постидно гнутись,

Сли мож стояти просто о власних силах?

Саламійло

О, пане милий, що ж то, як ми гнемся?

Чи ж нам не все одно, чи сей, чи той пан

Розказує, – коб нам лиш було добре!

Хрудош

Так все одно вам годувать чужого?

Чи все одно вам мати в домі своїм

Отця або опікуна чужого?

О люди, гляньте, над якую пропасть

Ви ся дали так сліпо запровадить!

Балагур

Як-як? Що? Ми сліпі? Дурний ти шпаку!

Тобі ще молоко не обісхло,

А хочеш нам показувать дорогу!

Небоже, нас літа вже довгії

Навчили добре пізнавать дорогу!

І щоб ти доказать, що видим добре, –

Панове ґазди, рушмо всі домів,

Не варто слухать того дурня слів!

(Відходить.)

Рудий

Бо й таки що за розум, прошу, ту,

Десь пориватись, мов з мотикою

На сонце! Браття, дайте спокій му,

Ходіть, нехай собі рушає звідси

І най іде язиком своїм справним

Боротись з ворогом! Ходіть, ходіть!

Селяни

Ходім, нема що й слухать!

Інниї

Так, ходім!

(Розходяться.)

Хрудош

О боже мій, що ж мні тепер ділать?

Ось гине вже послідняя надія!

Послідняя котвиця вже пропала,

На которій будучність ся держала!

О боже мій, ох, за якую кару

Ти засліпив і затвердив сей люд,

Чи, може, жде він більшого пожару

І грози й громів? Коли ж вни прийдуть?

О, бідний-бідний отче мій Славою,

Бач – бог ми свідок, – щиро я трудивсь,

Мов тур, ражений стрілов непокою,

По цілім краї я літав, блудив,

Звучи народ весь до святого бою,

Щоб ся з постидного сну обудив, –

І бач, дармії мої сльози й труди,

Дармії всі слова мої – він спить,

І бог один лиш зна, коли ся збудить!

І що ж тепер, і що ж тепер робить?

У нас малеє військо, а і теє,

Коли за моїм поворотом вздрить,

Що помочі му жадної не буде,

Хто зна, чи піде єще раз до бою!

Славою, отче, отче мій Славою,

Якая ж доля наша сумна буде?

Но ні, наперед, хоч лишень з малою

Поверну горстков – я го не покину,

Я і свої, хоч невеликі, труди

На вівтар блага народного кину!

Ходім, а може, бог за сльози тії,

Що, мов розтоплене ся срібло, ллють

З очей моїх, – за сльози ті гіркії,

За жар молитв і за страданій труд

Дасть нам побіду і вінець надії!

(Відходить.)

Ява втора

Ліс, взаді сцени грота, мешкання Люмира; напереді два високі дуби. Славой оружний і Люмир.

Славой

Мій брате по пісні, орле сього краю,

Яка ж недоля, що за страшне горе

Так відібрало тобі всю відвагу

І всяку силу, которов давніш

Ти всяке серце розогняв? Чому

Тепер послідній раз ти не взнесеш

Своєго голосу аж над верхи

Тих каменних границь нашої землі?

Чому, о соколе старий, сидиш

Ту, мов пустельник, у відлюдній пущі,

Коли наш край в нещастя бездні тоне,

Коли народ наш вже забув, хто він,

А хто пани його, коли минувшість

Святую зневажає і клене,

Коли земля всі свої діти зве,

Котрі про ню ще не забули, щоб

Кріпили духа мужеством, а тіло

Зброїли в сталь і йшли до славних діл?

Скажи, Люмире, віщий орле, чом

Ти усуваєшся в тій тяжкій хвилі

Від нас, коли найбільш нам тра тебе?

Люмир

Славою, брате, знаєш мя і знаєш,

Що ніколи не перестану вірить

В будучність ліпшу своєго народу.

Ти знаєш, чим тхнув спів мій повсякчас,

Ти знаєш, чим було моє життя, –

Но ти не знаєш, кілько я страдав

І кілько я боровсь, ніж-єм тобі

Убив хоч троха гладшую дорогу!

Блажен господь, що в тобі я найшов

Преємника до пісні й діл моїх!

Но днесь вже тіло моє слабне, око

Вкриваєсь тьмою, – дай мні ту спочити,

Дай мні на самоті скінчити спів

Великий, которий зачав я своєв

Молодістю! Ох, дай мні, най скінчу

Його небеснов, тихов, світлою

Гармонієв, в которій жизнь моя

Най розпливесь, як ехо на воді!

Іди, мій брате, – віщим духом я

Говорю ти: що зачне сильна віра,

Що зачне серце, в которім кипить

Чувство святе, любов отечества,

Що зачне чисте пожертвування

Себе за обще благо, теє мусить

Господь благословити, те удасться!

Славой

Ой, сивий орле, коб ти знав, як много

Тернів лишив ти мні на тій дорозі,

По которій ногами ти ступав,

А по которій тепер мні серцем йти!

Ох, коб ти знав, як ті терни глибоко

В моє гаряче серце грязнуть, коб ти знав,

Як тяжке діло я ту предприняв,

Ти б не сидів ту і не віддававсь

Спокійності, коли би-сь там між нами

Міг здатись дуже! Хто зна, може би

Твій спів, знаний всім, загрів

Народу серце, може би збудив

Із сну твердого сплячих і побіду

На нашу сторону перехилив!

Люмире, батьку, о, рішайсь, соколе,

Ходи зі мнов, де кличуть тя сини!

Люмир

Своє зділав я – най ділають вни!

О, сли би кождий так, як я, трудився,

Врагам би, певно, край сей не клонився!

Славой

Га, доверши ж ще нині труду свого!

Люмир

Но ніт у мене сил уже до того!

Славой

Де сильна воля, там найдесь і сила!

Надія й хорим припинає крила.

Люмир

Покинь мене, не вам мені співать –

Хоч в пущі, я не перестав ділать.

Славой

О, старче-старче, я молодший, я

Твою ділаю волю. Я спішу

Там, де повинність зве мене моя, –

Ти знаєш, як повинність я тяжку

Прийняв на себе! Будь здоров, Люмире!

Люмир

Бувай здоров, і най ніколи віра

В будучність краю і любов свята

Не опущає серця твого! Я

Стрінусь єще з тобов, заким загину!

Славой

Бувай здоров!

(Відходить.)

Люмир

(за відходячим)

Прощай, прощай мні, сину!

Так, він скінчить велике діло те,

На которе ціле своє життя

Я посвятив, – він закінчить його,

Він увільнить народ сей від врагів –

Так мні говорить мій натхненний дух!

Но кілько горя, кілько сліз єще

І кілько крові та земля зіп’є,

Заким блаженне сонце те взійде!

О боже, чи ж я не згрішив, що-м ту

Остався і за ним не йшов? Чому

О отче, ти позбавив сил мене?

Чом дух мій вже високо не взлине

І не розломить піснев тьми воріт?

Хоч серце тепле ще, но пукли струни!..

Но він скінчить те, що я розпочав!

Но чи ж мені в сей час грізний сидіть

Ту тихо й слухать кругом пісні бою?

Чи ж я тобі не обіцяв, Славою,

Вступить ще раз на поле діл?.. Но ніт,

Єще не час показуватись мні!..

Но хто отсе зближається сюда?

Що се за рицарі оружні два,

Мов два в дуброві олені пишні?

Владибор і Цидибор з невеликою дружиною входять.

Владибор

Ту десь, в онтій, здається, гроті, має

Він пробувать.

Люмир

Кого ж шукаєте?

Цидибор

Га, ось, здаєся, він!

Люмир

Хто іменно?

Владибор

Нам казано, що ту, в тім лісі десь

Живе віддавна славний ворожбит,

Люмиром звесь; чи, може, ти ним єсь?

Люмир

Я вам Люмир, но щодо ворожби,

То ліпше би-єсьте були зділали

Шукать славніших.

Цидибор

Нам досить тебе.

Люмир

Но як не будь там, ви вітайте мні!

Але скажіть, сли ласка, хто ви, що

Мою самотню лісную оселю

Ту посітили?

Цидибор

Не пізнаєш нас?

Владибор

Глянь на тих, що прийшли ту з нами, а

Пізнаєш, що ми свого краю праві

Владітелі!

Люмир

По дружині вас годі

Пізнать, но сли так єсть, даруйте, що

Убогий старець лісовий не має

Чим угостити так високих гостей!

Цидибор

Не о гостину нам іде, прийшли

Ми ту з зовсім інакшої причини.

Владибор

Дай спокій, брате, – насамперед я

З старцем розмовлюсь, а потім, як слід

І ти розпочнеш з ним, о що ти треба.

Послухай же, Люмире, сказано

Нам, що будучність ти проповідаєш, –

То ж проповідж нам нашую судьбу.

Люмир

Мала в тім взгляді відомість моя,

Но що лиш знаю – всім услужу вам!

(Оглядає їх обох.)

О, дивна, дивна вашая судьба, –

Щаслива, но заразом і сумна,

Велична, но заразом і мала!

Цидибор

Що ти говориш, старий круку? Чом

Так своє око сиве в моє око

Ти впив, мовби-сь ми виссати хотів

Душу й життя чрез очі?

Владибор

Говори

Ясніше, старче! Я не понимаю,

Що мають ті твої слова значить?

Люмир

Ідіть, господь нехай вас хоронить!

Цидибор

Що, а де ж ворожба будучності?

Люмир

Покиньте ю, вона не буде вам

Приємна!

Цидибор

Що, ти своїм ся панам

Посмієш опирати? Сей час нам

Скажи, що знаєш, – а сли ні, то ту…

Владибор

Дай спокій, брате, я ще говорить

Тепера хочу! Старче, не питай,

Чи сумна наша, чи весела доля,

Скажи, що жде нас!

Люмир

Га, сли так, то знай,

Що згинете оба одного дня.

Цидибор

Но ти пред днем тим, як здає ми ся!

Владибор

Але якая буде наша смерть?

Люмир

Не од меча, ані в борбі ся жадній

Желізо вас не ткне, ані ніхто

Ніколи вас не побідить!

Цидибор

Що-що?

Ти, бачу, зовсім ся сказив і стратив

І тую крихту розуму, котру

Дала ти мати в торбу, шлючи тя

На світ по жебрах!

Владибор

Як же те, о старче,

Погодить? Перш-єсь мовив, що загибнем,

Тепера кажеш, що ніхто ніколи

Не побідить нас. То хіба помрем

Спокійнов смертю?

Люмир

Ні, у молодім

Віку погибнете, казав-єм вам,

Але ніт того, хто б вас побідив.

Владибор

А з чиєй же погибнемо руки?

Люмир

О тім не пише нич книга судьби!

Цидибор

Погди, віщуне мудрий! А чи ти,

Коли так мудро в тій книзі судьби

Читать умієш, прочитав коли,

Яка буде судьба твоя?

Люмир

Судьба

Моя, я знаю се, в ваших руках.

Цидибор

Га, признаєш те, а знаєш, яка

Мене ту справа привела?

Люмир

Не знаю.

Цидибор

Га-га, віщуне, підлий зраднику,

Га-га, а видиш, як ти помиливсь?

Чому, дурний ти старче, в книзі сій

Судьби не вичитав ти, що ще днесь

Небавом ту повиснеш на гіллі?

Люмир

Владітелю, я стар, життя моє

Малої вже для мене єсть ціни!

Єсли буде го треба положить,

Я ось готов, я мав ся час нажить!

Цидибор

Га-га, звірюко ти лісна, зрадлива,

Гадаєш, що покорою таков

Ти мя порушиш? Почекай! Го-го,

Давно ми знаєм, як ти против нас

Народ підбурював по всякий час,

Як ти по краю всім всегда ходив,

Як ти і сей новий бунт побудив!

Як ти ся сходиш з другом тим скаженим,

Що там напротив нас безумний жене

З відділом своїм, наче пес на льва, –

Лев хвостом махне, а вже пса нема!

О, вскорі клята його голова

Упаде, а днесь дякуємо богу,

Що нам дозволив тебе в руки взяти!

Владибор

Що ж против того зможеш ти сказати?

Люмир

Усе те правда, нич я тим не можу

Словам закинуть.

Цидибор

Прецінь, га-га-га,

Спустив собака хвіст – знак, що скажений!

Гей, воїни, беріть його, щоб часом

Не кинувся на нас! Беріть-беріть,

Ту на гіллі го ввік успокоїть!

Нехай провітриться, сарака, може,

Му вишумить піснь бунту з голови,

А ми, о брате, устеливши ложе

Бунтівникові сьому – не з трави,

Ні з пір’я, – кроком скорим поспішаймо

І з другим псом річ скоро закінчаймо!

Відходять. Дружина князів відходить теж, кроні трьох воїнів: Ништи, Берми і Беркута, – тії зближаються до Люмира.

Беркут

Ха-ха-ха! А дивіться, як ся старий віщунисько зляк, як му смерть захотіла пштрикнути щутка в ніс!

Ништа

Не бійся, старий балимку, – ми добрі люди, панів своїх слухаєм, зараз тя красно заколишем – так ся будеш гойдати, як то у пісні співають:

Буде вітрець повівати,

Дитиноньку колисати, –

Будуть пташки прилітати,

Дитинков ся годувати.

Видиш, я чув, що ти співак, то ти мусиш тоту співанку добре знати, лиш мусиш ту замість дитиноньки дати повісити себе, а в співанку всадити старого дідугана!

Беркут

Ану, хлопці, до роботи! Дивіться, старий стоїть, як би нас визивав: «Ану, спробуйте, чи мя котрий рушите з місця!»

(Шарпає го за груди.)

Гей, старий калапішнику, бовтни яке слово до нас!

Берма

Ні, погдіть, товариші, – даймо му на хвилю спокій і просім го, щоби і нам дещо поворожив!

Ништа

Ага-ага, добре-сь сказав! Видиш, і я си то ще перше гадав, але от був би-м на смерть забув! Ану-но, ти, клеопо, прокажи-но нам дещо із своєй книги судьби, з котрої-сь так чисто нашим панам читав!

Люмир

Браття, кінчіть своє діло, котре вам наказано!

Ништа

Ба-ба-ба, ти видиш прецінь, що ти тепер безпечний в наших руках!

Беркут

Так-так, співай же тепер нашу пісню, висіти ще будеш мати досить часу!

Берма

Скажи мні, старче, будь ласкав, яка моя судьба! Не закривай ми правди, я її не злякаюся, хочби-м мав і в завтрашній борбі загинути!

Люмир

Не згинеш завтра і не згинеш

Від булави, ні від меча, но перед

Своєю смертю на становищі

Найвищім станеш у тім краї!

Берма

Хоч тя й не зовсім понимаю,

То те принаймні-єм поняв,

Що перед смертю стати маю

На найвищім становищі в тім краю,

Яке ж становище те бути ма?

Люмир

О тім не говорить судьба!

Берма

Га, най буде й так, я й так од дитинства якнайусердніше дряпаюся на всяку висоту. Яко хлопець ще я любив вдиратися на високі дуби, на скали і на шпилі гір, а тепер в війську на щораз вищії становища.

Ништа

Но, але дуже-сь ся високо до сього часу видряпав!

Берма

Але маю час! А сли сей старий правду каже, то таки ся до чогось додряпаю!

Ништа

Ну, ти, старий бурмило, скажи ж і мені, яка мене судьба жде?

Люмир

Ти в висоті ся не кохаєш,

Але блиск золота волиш,

Тож жизнь між скарбами скончаєш,

О яких, певно, і не сниш!

Ништа

А дивіть-дивіть, як старий медвідь, мов би з книжки читав, мою натуру згадав!

Беркут

А що ж ти мені, марахобею, за будучність випророкуєш? Рад би-м знати, чи вигадаєш ще яку нову витребеньку! Напримір, чи хоч вгадаєш, що я люблю?

Люмир

Що любиш, того я не знаю,

Но понад теперішним станом

Ти взнесешся й тебе зділають

По твоїй смерті можним паном.

Беркут

Тьфу-тьфу! Ото ми випророчив! Най тя качка копне, стара торбо! Браття, берімося до роботи! Де ужівка?..

Берма

Ей, знаєте ви що, пустім ми його – нехай си іде з паном богом!

Беркут

Ага, ба, бо тобі таке красне становище випророкував!

Ништа

Ба-ба-ба-ба! А сли о том князі дізнаються, то наші голови не наші!

Люмир

Не бійтесь, люди, – сли тепер

Мя пустите, я певно вам

Ніколи не зайду в дорогу!

Берма

Пустім го, товариші, – бачите, як він нам з готовністю проповів нашу судьбу, а зрештов, видите, він уже старий, над гробом трясеться, зашкодити нам не зможе багато!

Ништа

Га, та хіба го пустім! Але пам’ятай, старий отруб’яний мішку, – як ся ще де нам на очі покажеш, то певно, без пардону, витрясу з тебе тоті отруби, що дурні люди називають парою або душею!

Беркут

Ей-ей, дурні галаї! Чи ви замотиличились, чи що, що-сьте увірили в його дурну ворожбу? Верніться, налибоваті, – на осику з тим старим рідкоплюєм!

Ништа

Дай му спокій, Беркуте, – шкода паскудитись ним, ходи з нами, в таборі ждуть на нас, а завтра роботи теж немало!

Всі відходять.

Люмир

О боже мій, отсе моя судьба

Рішила те, що воля отягалась

Рішить, – вона жене мя з сеї хати,

Жене мя в край до ділання ще раз!

Прощай же ми, скальний мій доме, де

Спокійно й тихо дні мої плили!

Мене жде давній мій трудний завод,

Нова борба за бідний мій народ!

(Відходить.)

Ява третя

Ніч, вільне місце серед табору Славоя, кругом бовваніють шатри, чутно за сценою поодинокі оклики вартових.

Хрудош

(входить завинений в плащ)

Вже глухо, тихо, мертво у таборі,

Вже північ! Боже, весь табір по днешній

Борбі заснув, щоби набрати сил

До завтрішньой, властиво, до побігу!

Ох, нещасливий отче мій Славою,

Ти спиш спокійно, ти надію в бозі,

Оружжю й пісні положив, но ох,

Моя душа страшними тороплена

Думками, тілу не дає спочинку!

Я зрю, що пісня, зрю, що меч, борба

Не доведе нас ще тепер до цілі!

Народ холодним, майже вражим оком

Глядить на нас, а не один клене

Наш подвиг, що ми мутимо його

Спокій і лиш роз’ярюєм врага!

А враг той сильний, не нам сподіватись,

Що побідим його! Ще днесь один

Лишень відділ він, мов на сміх над нами.

Послав в борбу, а хоч та не рішена,

Бо ніч ю перервала, мати сну,

То таки, сли би довше потривала

Була борба, не встояв би ся був

Наш відділець слабий насупротив

Одного вражого відділу! Ох,

А що ж ся стане завтра, сли ціла

Ворожа сила рушить против нас?

Славою, отче мій, що станеться

З тобов?.. О себе я не дбаю! Ох!..

Ох, страшні-страшні ті думки мої,

Котрі, немов пекельні мари, мя

Цілую ніч непокоять, гризуть!

Народе мій, чи ж вік згибать тобі

Без свідомості власной, самохіть

Під ігом ворога, що ласкою

Із початку позискать хоче тя,

Позбавити почуття власной волі,

А потім кров твою безкарно ссать

І, мов забавку, в куски поламать,

Розбить, мов скриню злодій, щоб із неї

Ізрабувати золотий достаток?

Народе мій, який же демон тьми

Закрив ти очі, що ти сей страшной

Загуби бездни не зриш пред собов?..

О боже, дай мні силу, дай мні волю

Тверду, пекельну, яку мав цар тьми,

Коли напротив тебе в бій вступав,

Таку дай волю мні й душу тверду,

А я… я знаю, що зділаю!.. Ох!..

Народе мій, чи збавлю я тебе

Таким способом?.. О, а сли дармий

Буде мій труд пекельний, сли надармо

Поллється кров і попливуть сльози,

Єсли надармо я прокляття громи

І нечесті тягар і пекло зради

[Стягну на себе]?..

Ні-ні, дух чоловіка еластичний,

Повільність і лагідність ослабля

У нім спружистість, но чим ся сильніш

Го напружає, тисне і давить,

Тим більш життя він в собі сам чувствує,

Тим більше сили в тім його житті,

Тим витривалості більш в його силі,

Тим більш огню й тепла в його душі!..

Га, тож і я спробую!

Боже, боже!..

Пощо ти дав мні ту гарячу душу,

Пощо ти з моєв нескінченою

Любвою хочеш призначити мя

На колесо тортури, на огень,

Котрий очистить має золото,

Народ сей і його блиск оживить?

Га, голос серця то в нас божий голос,

Наперед же, за голосом тим, тіло!

Наперед, де тя жде погорда, нечесть,

Де підлість буде ти щоденним хлібом,

А черв страшний на кождім твоїм кроці

Співатиме тобі прокляття піснь!

Наперед, Хрудош, ти тепер борбу

Зачни, страшную, лютую борбу

Із власним серцем, з власною любвою!

Здави, столоч те серце, кров’ю братньов

Залий пожар любві, що бухає

У твоїй груді!

Га, рішена вже

Моя судьба! Прощай ми, світе мій, –

Бо обтяжений клятвов тисячів,

А може й клятвов самого Славоя, –

Бо обтяжений кров’ю, ганьбов, зрадов,

Чи ж зможу глянуть весело на тебе?

Ти, ноче чорна, смоляная тьмо,

Хоч тя прожене з світа сонця луч,

Не уступай із серця мого! Ні,

Ти в нім собі замешкай і спровадь

З собою мари страшнії, кроваві,

Спровадь з собою холод і погорду,

Спровадь наруги стилет обосічний,

Най коле, рве, гризе м’яке те серце!

Прощай же ми, насамперед, ти мій

Великий отче, народу герою,

Свята душе, прощай же ми, Славою!

Хто зна, хто зна, чи ми і як єще

Стрінемось!.. Ох, дрожить серце моє!..

Га, тихо серце, скаменій, замри!..

Прощай ми, брате Яромире, й ти,

Сестрице-зоре!.. Ох, чи ви коли

Проллєте хоч одну сльозу жалю

За зрадником, чи проклянете го?..

Ні-ні, не плачте ви за мнов, сльози

Упали б, може, мні на серце, мов

Гаряче золото, і розтопили

Той холод, которий потребний мні!

Кляніть мені, так-так, ви кляніть –

А тим певніше, наче грізна хмара,

Ступати буду своєю дорогов!

І ви прощайте мні, товариші!

Нехай господь не пам’ятає вам

Тих слів холодних, тих глибоких ран,

Котрі ви задавали серцю мому,

Най вам не почислить їх в суду день!

Прощайте мні, най бог хоронить вас!

О боже мій, ох, серце ти моє,

Чому такий страшний вулкан в тобі вре,

Чому такая чувств тя буря рве?..

(Паде лицем на землю і довго лежить без пам’яті, вкінці прокидається і підноситься поволі.)

Га, я готов, я сильний, наче сталь,

Я зимний, усміхнений, мов кришталь

Льодовий в сонця лучах!.. Вже пора

В дорогу! Тихо серце, тихо, ша!

(Відходить.)

Окрик вартових

Бачність!

Бачність!

Бачність!

Бачність!

Бачність!

Зачинає ся розвиднювати, в таборі воїни будяться, встають, зброяться, поволі взмагається гомін, кілька воїнів оружних входить на сцену.

Ціпко

Ех, чорт бери всіх, що видумали війну!

Гривко

А сли би мене чорт закликав до ради, то я би му радив, аби насамперед порвав того, що отую власне війну видумав, в котрій і на наші потилиці вороги шаблі повигострювали, себто вже не кого, а нашого велеславного Славоя з цілим його родом і його всіми красними словами, а подертими кишенями!

Ходак

Але ж бо то й ба! Десь, я не знаю, біда видить, що до військової справи, як віл до карити, – ні, оно ся бере не знати до чого, та ще й нас марно пхає у певну погибель!

Ціпко

Де йому до шаблі – йому до ліври та під пліт! Ще якби не його сини, то би-сьмо були вчора посічені на квасну капусту!

Бодак

А то які, гадаєш, його сини?

Ціпко

А Яромир і Хрудош.

Бодак

А де ж то його сини, налибоватий Ціпку?

Ціпко

А хто ж вони такі? Адже ж вони його кличуть всегда отцем!

Бодак

Кличуть го отцем, бо то, видко, така у них мода, – а може, хто знає, – може, і самі не знають, хто вони. Але вони не суть його діти. То якісь знайденята, вони оба і тая панна, що у Славоя! Вона – то вже, здається, правда, що сестра Хрудоша, але Яромир то зовсім і Хрудошу, і Славою чужий.

Ціпко

А не знати що він за один, той Яромир?

Бодак

Здає ми ся, що Яромир якогось боярина син. Отець погиб в війні, решта родини також загибла, а Славой хлоп’я вирятував, як говорять, із замку, котрий уже неприятелі були підпалили.

Гривко

От бачите, товариші, – сли би не дурень той Славой і не півголовок, то би міг бути добрим чоловіком!

Ходак

І мене що то одно при нім держить – його добре серце! Бо на нинішню побіду нема що рахувати.

Ціпко

Але погдіть-но, рад би я дізнатися, що то за один пташок, той Хрудош, і його сестра, тая пишна краля, котру Славой, яко велику перлу, держить в своїм дворі?

Бодак

О, що до того, то най тобі хто інший скаже – я сього не знаю! Годі що довідатися в тім взгляді од Славоя, а більше, здається, ніхто сього не знає!

Ходак

Но, що ж, товариші, вже світає, треба би нам ладитися до борби.

Гривко

Ех, така-то буде і борба! От би-сь волів пакувати, що маєш, та наладувати, щоби було під руков, як будеш утікати!

Ціпко

Погдіть-но, я ще щось хотів сказати. Куди ж утікаєм?

Ходак

А, куди! Я би гадав, що декуди в ліси, гори, доки ся не успокоїть тая буря, – а потому потиху вертати домів.

Бодак

Або відразу продиратися за границю! Але як се там буде – то вже час покаже, я тепер предвсім би-м рад видіти того Славоя з його добрим серцем на шибениці за те, що нас в таку біду впровадив!

Ходак

Ей, дай му спокій – і він, бідак, немало має гризоти на голові!

Гривко

Ба, а хто ж му в том винен? Сам того хотів!

Ціпко

Дайте спокій, ось і сам Славой іде, бачте, який чогось зафрасований, а очима водить вкрути, мовби когось шукав!

Славой

(оружний входить)

О воїни, не зріли ви де Хрудоша?

Гривко

Я зрів го вчора – кріпко ся боров з врагом!

Славой

Мовчи ти з своїм дотепом, бо ти язик

Сей неспокійний шилом наколоть велю!

Гривко

(до воїнів)

Глядіть, начальник наш чогось сердитий днесь!

Ціпко

(потиху до Гривка)

Чи він не стратив решту того розуму,

Котрого й так не много мав, – що в таборі

Шука когось в день білий, мов у лісі, – ніби

Він ту заблудив де, або що?

Гривко

Ха-ха-ха!

Славой

Скажіть, чи-сьте не зріли го де ту ізрана?

Бо я ще дуже досвіта почув, як він устав,

Плащ надінув і вийшов, но чи ся вернув

У шатер ще потому – того я не чув.

Тепера, скоро світ, я непокоєний

В душі якимось дивним непокоєм, велю

Шукать го – але ніт го в таборі нігде.

Воїни

Га, що се?

Ходак

Що се, що се може ся значить?

Славой

Душа моя дрожить… Но ні, я знаю го!..

І сам ся б’ю з думками й що гадать, не знаю!

Входить вартовий.

Звідкіля, брате? Може, маєш, шо сказать?

Вартовий

Я з валу, де-м на варті. Отож-то

Недовго десь по півночі я мужа зрів,

В плащ завиненого, що із табору йшов,

Я вздержав го, но він, не одкриваючи

Лиця, сказав ми, що йде звідати табір

Врагів і їх становище. Я го пустив,

Але-м потом не зрів го, щоб вертав назад,

Лиш в таборі врагів я вчув якийсь-то крик

Те все, що маю вам, начальнику, сказать!

(Відходить.)

Славой

(стоїть хвилю, мов остовпілий)

О боже мій, він, певно-певно, взятий в плін,

Мій Хрудош, – боже! На котрого я цілу

Надію покладав – він в путах, у темниці,

Він, може, жде на ката меч, на смерті стріл!

О боже предків моїх, боже ласкавий,

За що ж ти хочеш мя так страшно днесь діткнуть?

Наперед, воїни, наперед до борби,

Давайте знак!.. Його, його лиш вирвіть з рук

Врагів, його, – побіда в господніх руках!

(Відходить.)

Ціпко

Ов, щось в тім мусить немалого бути, коли

Славой ся так за Хрудошем непокоїть.

Гривко

О, теж велика річ згадать! Ти знаєш, що

Славой, сарака, не до воїнственних діл,

Що, сли ніт Хрудоша, – він нас в борбу вести

Не втне, – тому ж то так тепер за ним ся в’є!

За сценою чути сигнали військові.

Ходак

Га, чуєте, дають до бою знак!

Бодак

Сказивсь

Славой – так напруго би рад усе зробить,

А бачить ми ся, що тим ще пошкодить більш!

Ціпко

Спішім і ми, послідній, може, нині раз

Зробім му ще прислугу ту! Но я би вам

Так щиро радив: довго там не бавтесь!

Гривко

Такий на те ся не заносить! От підем

Покажемо врагам, що суть і в нас шаблі, –

Но чи там хто си схоче праці задавать

Шаблями тими, махати й рубать воздух,

Не знаю! Я, як скоро-м лиш своє зробив,

Врагові зад покажу, та й гайда!

Всі

Ходім!

(Відходять.)

Ява четверта

Отверте поле, рано.

Бовт

(надходить, обвішаний торбами).

Що то-то моя небіжечка бабуня, дай їй там, боже, легко бути, говорила і торкотіла, як в млині. (Небіжечка, хоч і спала, то не мовчала!) А вона все мені каже та так лагідно мя за уха покрутить (плаче), господи, так лагідно, що ми аж дотепер сльози стають в очах, як о тім погадаю; а вона мені, небіжечка, бувало, каже: «Ей Бовте!» (Так-так, все мя так називала небіжечка з любові, нехай там над нею земля пером!) А вона говорить до мене: «Ей, Бовте, не буде з тебе нічого доброго, сли ти ся будеш межи великих панів мішати! Бігме ж то ну, що так – о! говорила! Ой, гой-гой, говорила небіжечка до самої смерті, запіяла – когут богу душу віддав, чи як то пак говорять, – ей, бодай же тя!.. Отож-то я, бувало, заплачу, – бігме, щиро заплачу, – як вона ми тоє говорить над ухом, а за ухо держить, бач, щоби-м ліпше чув!.. І видко, що-м ліпше чув, – бо-єм, скари ж то мя, боже, що правда! Кождого разу щиро заплакав! Гай-гай!.. Таже пак, до капиночки так! Отож-то я тепер ажень пригадав собі її слова, ой, золоті слова, бо вона мене сама і виживила, і викормила на такого Бовта, як мя оту здорові видите! Отож-то я, грішний, аж тепер пригадав собі слова небіжечки та й повідаю, мовлю до себе: «Бовте! Не буде з тебе ні сак, ні бовт, сли ти будеш вдаватися з великими панами!» І, теє собі погадавши, гадаю собі далі так: «Ба, а як же уйти тих панів, що так до мене з усіх боків тиснуться, як риби в матню?» Ба, але ж ба чи то нема й чого? Ге-ге-ге, хоч я собі, як бачите, бовт на півтора сажня, але в мене розуму неабияка міра! Ану, най хто хоче зі мнов зміряється – чи в нього не буде більше! А все тото я набрався од небіжечки бабуні, чи, як там кажуть: як корова реп’яхів на здорові плечі! Але ж бо і вона, – боже, ю там прийми до ясності і масності, чи як то там говорять, – вона була жінка, – хо-хо-хо! Де-де, тепер такої жінки і [зі] свічков серед білої днини не подиблеш! Гай-гай, та й так небіжечка марне на смерть умерла! (Плаче.) Та й мене, такого бовта, самого лишила, що з мене буде?

Люмир надходить.

Люмир

(ззаду).

Здоров, старче!

Бовт

(обертається).

Чи то до мене, молодче, така мова?

Люмир

Тю-тю на налибоватого, обвішався торбами – я гадав, що який столітній дід! Що ти за один?

Бовт

(плачливо).

Ой, так-так, я тепер один, а як моя небіжечка бабуня жила, то нас було двоє! Де то, як бідачка не могла добре ходити, – бачите, зі старості, – то ся неборачка все мене за уха тримала! Ох-ох!..

Люмир

Тому-то ти такий клапоухий! Но-но, а куда йдеш?

Бовт

Ой, паночку, далеко-далеко, аж у такий край, де панів нема, бо моя небіжечка бабуня казала ми ся їх, як огню, стеречи!

Люмир

То ходи зі мнов разом, я також туди спішу, – буде нам веселіше іти!

Бовт

Ба, а що ж ви за один? Чи ви, припадком, не пан який?

Люмир

Іди, півголовку, – чи не видиш, що я такий же обідраний, як ти?

Бовт

А ба, але моя небіжечка бабуня була дуже-дуже мудра кобіта і научила мя, бачте, одної великої штуки – научила мя пізнавати, хто пан, а хто простий Іван.

Люмир

Та ти мене пізнавай не пізнавай – то мені все одно, бо, як бачиш, я сам зовсім на пана не подобаю!

Бовт

Га, то позвольте ж на себе добре подивитися!

(Придивляється Люмирові з комічними жестами, киває головов).

Ой-ой-ой-ой, ви, паночку, брешете, мовлячи, що ви не пан! Не бійтеся, я вас пізнаю, хоч би-сьте ся казали і в міх зав’язати!

Люмир

Но, та що ж ти на мні пізнаєш, налибоватий? От волиш збиратися та йти зі мною – я ту в тих околицях не дуже знаємий.

Бовт

Але ж, паночку, видите, моя небіжка бабуня все, бувало, мене легенько візьме за оба уха та й так тихенько-тихенько вівкне: «Ей, Бовте, не бреши!» Що би то було, паночку, якби ви ся по правді признали, хто ви?

Люмир

Хто я? Ат, собі бідний пустельник.

Бовт

(з комічним перестрахом).

Хто-хто?.. Ой-ой-ой-ой, гвалт, пу-пустельник!. Таже ба-ба! – моя небіжка бабуня повідала ми, що не раз пустельники, борони нас, боже…

Люмир

А, ти, теркотало, – не будеш ти тихо! Що ти ту знов будеш виговорювати?

Бовт

Ох, ні вже, не буду! Але видите, паночку, я вас добре знаю! Ви у моєї небіжечки бабуні бували, правда, паночку, що так? Бо там до неї сходилося багато людей на розмову, моя небіжечка бабуня була розмовна, дуже розмовна!

Люмир

Певне, не дужче од тебе!

Бовт

А, де там! Десять разів, не то що; дай їй, боже, хоч під землев тихо! Отож у неї, кажу, сходилися люди – то, видите, паночку, і ви там також не раз межи них приходили.

Люмир

(до себе)

Сказивсь налибоватий Бовт, готов

Направду мя пізнати, а на тім

Язиці торкотливім годі, щоб

Що ся устояло або укрило!

Бовт

Видите, паночку, я вас знаю! Правда, що ви називаєтесь…

Люмир

Гов, телепало, не важ ми ся мої назви вимовляти, бо!..

Бовт

Ай-ай-ай, які ж ви злі! О, коли так, бувайте ми здорові.

(Утікає.)

Люмир

Ну-ну, сказилась бестія! Гов-гов,

Стій, Бовте, стій! Не бійсь, я добрий вже,

Ходи сюда, щось маю ти сказать!

Бовт вертає.

Бовт

Видите, паночку, пощо того, пощо ся злостити?.. А глядіте, хоч моя небіжечка бабуня все ми говорила: «Бовте, стережися панів», – але на вас все казала: Лю…

Люмир

Я раз ти говорив, не вимовляй

Моєї назви!

Бовт

А чому ж не мож?

Люмир

Пізніше скажу ти, сли ми будеш

Хорошо справуватися.

Бовт

Отож

Моя небіжечка бабуня все

До мене говорила: «Бовте! Пан отсей, –

Нібито ви, – то добрий чоловік,

То мудрий чоловік!» Бігме, що так!

Тому-то я так з вами рад іти,

Щоб мудрості й собі од вас набратись,

А особливо, сли і ви ся вже

Доразу свого панства вирекли!

Люмир

Но ще одно! Як бачиш, ти не можеш

Ніколи звати мя моїм ім’ям –

Лиш зви мя дідом своїм, розумієш!

Бовт

Ой-ой, чому би ні? (До себе, з комічною повагою.) Отже, пам’ятай, Бовте, що той пан Лю…

Люмир

Но!

Бовт

(затикає собі рот).

Ага-ага, я й забув! Но-но, що не мож, тото ані руш! Отже, то Бовте, уважай і пам’ятай, що той пан – то твій рідний дідо! Пам’ятай же го слухати і шанувати! Зараз ми го поцілуй в руку, красно!

(Цілує Люмира в руку.)

Так! Видите, Лю… ага! дідуню, так мене моя небіжечка бабуня розуму вчила та на добро наводила – дай їй за то, боже, рай світлий, блаженний!

Люмир

А тепер же ми, Бовте, скажи, чи ти знаєш добре тутешню околицю?

Бовт

Ой-ой, дідуню, так, що ну! Видите, моя небіжеч…

Люмир

Дай же раз тій небіжечці спокій, а веди мя до дому Славоя!

(До себе.)

Так, там безпечно, там ся скрити можу

Хоч до часу, потім до діла тра!

Бовт

Ой-ой, а то знов куди? Або ж ви, дідуню, забули, що моя небіжечка бабуня говорила всегда: «Бовте, стережися панів!» А Славой – та же то страх великий пан! Що вам приплило іти до нього? Я там не піду!

Люмир

Іди, дурню з Миргорода, твоя небіжечка бабуня любила брехати!

Бовт

(протягло).

Що?

Люмир

А тото, що не раз побріхувала.

Бовт

(так само).

Як?

Люмир

Іди, стовпе, іди! Рушай наперед, бо дорога далека і не дуже безпечна, а сонце вже високо, – дивись!

Бовт

Погдіть, най розгадаю! Бачите так: моя небіжечка бабуня говорила ми сама, – бігме ж то ну, що сама, – що ви мудрий чоловік, варт бути моїм рідним дідом! Ну, погдіть же! А ви, мудрий чоловік, говорите, що вона любила брехати! Га, то добре, але, може, она й тото брехала, що ви мудрий чоловік? Га? Що би тогди з того було?

Люмир

Говори до дурня! Але ж она тото не збрехала, лиш тото аби-сь ся панів стеріг! Ти мене слухай!

Бовт

Ага-ага! Отож ви, яко мудрий чоловік і яко мій рідний дідо, кажете мені вести ся до Славоя, – га, то що ж робити? Тілько скажіть ви мені, дідуню, чого вам треба до Славоя? Бо я чув, що того самого Славоя власне нема дома.

Люмир

А, власне того мені треба!

Бовт

А, сли вам того треба, то ходім! (Хоче відходити, нараз вертається.) Ой-ой, погдіть ще, погдіть – най плюну на той слід, де-м стояв, – бо моя небіжечка бабуня все ми казала так робити, аби ми ся щасливо вело все, що зачну! (Плює.) Гей, дідусю, погдіть же на мене! (Відходить за Люмиром.)

Ява п’ята

Вільне місце на середині табору наїзників. Назаді сцени два престоли, на котрих сидять Владибор і Цидибор; над ними коругви військові; кругом воїни з ознаками побіди; на середині сцени Хрудош.

Владибор

Побіда наша, пирсли, наче пил,

Котрий по полю вітер розкидає,

Бунтівники, – а хто ся відзначив,

В борбі тій – той вже надгороду має,

Яку хоробростію заслужив.

Один лиш ще ту молодець чекає

На надгороду – наш новий союзник,

І заслужений, хоч ще рано узник.

(До Хрудоша.)

Скажи ж, о рицарю, ось ту, пред всіми,

Хто ти й відкіля, бо твої діла,

Які ми зріли власними очима

Днесь, показали нам, що і ціла

Твоя достойність більша, як по тіні

Й одежі судить мож, – не мала!

Тож все скажи нам – а певно пізнаєш,

Що й побіджать і милувать ми знаєм!

Хрудош

Владетелю, наперед всього, знай,

Що я Славоя того син прибраний.

Цидибор

Ти? Добре, же-сь признався! Не зважай,

О брате, на сей тон його уданий,

На ту покору, невинності рай,

Котрий облудним єсть найліпше знаний!

Но сей час го вели окути в пута!

Бунтівникам усім така покута!

Владибор

О брате мій, не уносись гнівом –

Сей муж, як бачиш, сам докази дав,

Що, хоч міг бути сам бунтівником

(Бо, певно, к тому го Славой склоняв),

Но, вилічений розуму ліком,

Тепер весь нашій справі ся віддав!

І зваж до того на його заслуги,

Яких днесь не зложив нам жаден другий!

(До Хрудоша.)

А ти, молодче чесний, ти віднині

На моїй ласці! Вірно лиш служи

Правим владетелям, а від гордині

Й од бунтів ся усяких стережи!

Но днесь єще заслуг твоїх по чині

Не можемо надгородить, но жди

Терпливо, вскорі ласка наша зллєсь

На тебе, сли таким будеш, як днесь!

Входить воїн.

А що ж там, друже, чи вдалась погоня?

Берма

Бунтівників убито ще кількох,

Но сам Славой уйшов, а ми вернулись.

Цидибор

Ох, ви, мізераки, пощо ж

Було переставать погоні? Чом

Ви дальш го не гонили, доки б аж

Вам, змучений, сам в руки не піддавсь?

Владибор

Мій брате, ти над всіх ся відзначаєш

І скорістю, і зручністю в потребі,

Тож чи б не міг ти войнів відділ взяти

І за Славоєм дальш бистріше гнати?

Цидибор

О, я з охотов того підіймаюсь,

І вскорі повернутись сподіваюсь,

Бо не гадаю, щоб бунтівники

Довго ся предо мною крить могли!

(Відходить.)

Берма

Поломінь бунту звільна пригасає,

Лиш в декотрих ще селах, як я чув,

Кипить народ, кричить. Но те не знає

Ніхто, в котрім селі ще бунт, – бо де

Прийде залога наша – всюди тихо.

Але незначно ту і там вночі

Бунтівники, не знати відки, ся

Скрадуть і наших витнуть, поховають,

І, наче камінь в воду, наші войни

Десь без сліду, без вісті пропадають.

Владибор

Га, що ж ділать на те? Єдина рада

Вважати, де, в котрому то селі

Пропали войни, сей час із того

Села щонайзнатніших забирать

Під слідство і під суд. Бо вже тепер,

По тих огидних бунтах, годі нам

Лагідно з ними обходитись, бо,

Як видко, темний сей народ, чим більш

Му попусти вудил, тим більше ся

Розбрикає, як на оброці кінь.

Хрудош

Владітелю, як же я господу

Днесь дякую, що мя натхнув іти

В твої ряди і твоєй ласки ся

Дослугувать, бо ось спосібність є!

Дозволь мені узяти відділ малий,

З котрих ми воїнів сам вибереш,

І з тим відділом рушити по краю!

Я знаю села всі, в которих бунту

Пожар ще тліє скрито, не могучи

Вже явно бухать полум’ям безбожним.

Я знаю все, бо од Славоя ще

Я виправлений був іти по краю

Й збирать сторонників межи народом.

Повір мені, мій государю, і

Дозволь слузі своєму посвятити

Для тебе сили всі свої! Мені

Не так іде о надгороду – ю

Лишаю достойнішим, – но о те,

Щоби-сь пізнав, що і в сім народі

Найдеться серце вірнеє тобі!

Владибор

Слова твої мя дуже радують,

Я похваляю щирую охоту

Твою і просьбі твоїй я сейчас

Вдоволь учиню. Воїнів однако ж

Я сам ти виберу, а ти підеш

Сповняти вірно, що-єсь обіцяв.

За хвилю прийдеш у мій шатер – там

Я дам ти дальші розкази.

(До воїнів.)

Прощайте!

(Відходить).

Воїни зближаються і окружають Хрудоша.

Берма

Но-но, дивіть-но ви ся, люди добрі, як то може щастя чоловікові служити! Прошу я вас, я уже десять літ служу, а мене ані разу не спіткала жадна ласка, ані похвала! А ту десь відкись нині рано приходить якась помана, завинена в плащ, як страхопуд в коноплях, десь якось пхається до битви, – щось там кудись шармерує, – та й – грим щастя в хату! – тельмом на нього ласка і обіцянки і похвали летять, як гуси на воду! Тьфу на такий порядок і на таке щастя!

Ништа

Ба, та бо ти, дурню, ніколи не зрадив іншої справи для нашої так, як той всечесніший господин! Правда, господине?

Хрудош

Та, та може й то бути правда!

Беркут

Але скажи-но ти нам, наш дуже чесний і поважний рицарю і будущий начальнику (хто зна, що чорт дасть!). Я чув, що той ваш Славой то великий співак і війську ніколи нич не давав їсти, тілько все їм співав і трелі виводив, як сорока плотові. Чи правда се?

Берма

Та ту нема що і питати! Ту ся лишень на нього подивити, то зараз видко, що хіба мухами годований, не хлібом насущним. Таке-то всегда! Леда біда сюда пхається, щоби ся на ласкавім хлібі спасти, а потому хвіст нам покаже! Але погди, ти нам, принаймні, не уйдеш сухо!

Ништа

Но-но, дай-но ти спокій новому нашому гостеві, – бач, як насупився, мов сова в стрісі! Хто ж то так вигадав приймати нового товариша, а особливо ще такого, що порядно заслужився около свого голодного Славоя і нас!

Беркут

Слухай-но ти, товаришу, коби-но ти нам показав найліпшу і найвигіднішу дорогу або подав найлегший спосіб, як би то і нам так, наприклад, кого зрадити, – може би, ся і на нас, бідолах, посипала божа благодать, як з дірявого мішка!

Воїни

Ану-но, медведику наш, скажи нам дещо, обізвися до нас!

Один із воїнів

Наприклад, чи-сь ся не бояв рано, чи не шемрали ти муравлі за плечима, як-єсь, бідачисько, так потемки і наомацки волікся од голодного Славоя до нашого табору?

Інний воїн

Таки, же штука то мусила бути не мала приплентатися сюда о голоді по гущаках і ліщинах, а ще до того потемки!

Ништа

Але ж, але, панове, ми ту балакаєм о голоді, – наш гість, може, й направду голоден, бо і вимахався досить в борбі, коли аж таку ситну достав похвалу!

Беркут

Ей, був і я недалеко при тім і дивив я ся сам на тоє махання! Більше він там посік бідного воздуху, як своїх голодних кумпанів, – а тії бідолахи, узрівши го, як зверещать, мов діти, сли їх в зимі запровадиш до темних сіней, а за дверима поставиш опуда. Та й така була ціла їх борба, що скоро показалися і нібито пруднулися до нас – тут же і перхли, та й годі!

Ништа

Але ні, не туди річ іде! Я гадаю, що, може, він і так виголоднівся вже порядно і, не ситий золотою славою, може, провадить процес з черевом і заходить з жолудком в сварню «за зуб»! Отож-то, гадаю, треба го деяк ту утрактувати, «щоби нам таке славне рицар туй на пні не умерло»!

Берма

А чим же би такого великого пана трактувати? Хто знає, що йому по нутру?

Один із воїнів

По їх звичаю, хлібом та сіллю!

Інний воїн

А, те хорошо! Я йду зараз і принесу добру груду солі, а може, ся без хліба обійде?

Хрудош

Га, що ви, ворони, кавки, сови, чого ви крякаєте коло мене? Не вступите ви ся?

Ништа

А дивіть-дивіть, воно ще, видно, троха живе, коли ся так фуркає!

Воїн

(надходить).

Князь наш милостивий зве рицаря Хрудоша до себе!

Беркут

Ану, рицарю Хрудошу, забирай свої манатки і рушай до князя! Скорше, бо ту ніт проволоки! Може, там ваш голодний Славой своїм голодним людям дозволяє раковим кроком квапитись, але у нас не туди!

Хрудош відходить.

Один із воїнів.

Га-га-га, то-сьмо го нагризли, тото, аж ся в собі жер! Але най же му буде за наше!

Берма

Де ж бо хто видав – зараз першого дня з плінника виросло таке, що нам всім повище голів! А що ж то з того дальше буде?

Беркут

А що буде – будем мати нового начальника, нову біду на голову! Погдім лишень, кого му там наш князь визначить на тую виправу?

Ништа

Ей, дайте спокій всьому, ходіть декуди забавитися, – може, нас небавом хтозна-куди позаганяють на які походи!

Воїни розходяться. Сцена хвилю порожня; чути за сценою співи і крики воїнів, по хвилі приходить назад Хрудош.

Хрудош

О боже мій, чи ж я, втручаючись

Сам, самохіть в ту бездну горя й нужди,

Розважив, змірив цілу глиб її?

О отче мій, дай силу мні іспити

Цілую тую чару аж до дна!

О, бо запізно, пізно вже вертатись,

Бо вже дорога перетята мні!

Тепер аж зрю, що мні страдать, –

Но годі, годі ту думать, ридать –

Хто рушивсь раз, нехай той дальше йде,

Хто в брід вступив, най сміло дальш бреде!

Тепер діло моє зачинаєсь,

Тепер най ганьбою моє вкриваєсь

Ім’я, прокляття рідних най спливає

Враз з кров’ю братньов на голов мою!

Я утискать народ сей, рвать буду,

Давить, гнести, кровавити, аж доки

Він не почуєсь в собі сам, аж доки

Він не повстане, гнівом не завре

І ворога на прах не розіб’є!..

Заслона спадає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 23, с. 255 – 292.