Дія втора

Іван Франко

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7

Ява перва

Ліс. Вечоріє. Бовт і Люмир надходять.

Бовт

Чи ви не змучились, дідуню?

Люмир

Но-но, ти не питай, чи я змучився, чи ні, але рушай скоро наперед, бо бач вже сонце хилиться, а ми ще, як гадаю, не близько Славоєвого дому.

Бовт

Та видите, сли не близько, то не моя вина, но того проклятого Славоя, що так далеко в пущі свій дім поставив, як той медвідь у чагарі! Знаєте ви що, дідусю, – не йдім ми там! Видите, моя небіжечка бабуня говорила звичайно, що добрий чоловік не ховається ніколи, – а не раз, бувало, бідачка каже: «Що зле, то на ліси, на дебри, на вертепи!» Видите, дідусю, я ся бою, щоби тото зле, що моя бабуня на ліси наганяла, не пішло в той ліс і не заночувало у Славоя!

Люмир

А, ти, вітряку, що то ти там тим язиком якась нечиста сила меле, що ти ним таке мелеш? Не будеш ти зараз тихо? Бо як ми ще що таке скажеш о Славої, то зараз так ти зроблю, як твоя небіжка бабуня!

Бовт

Ой, а що ж ви таке зробите?

Люмир

Зараз тя хоплю за оба тоті клапчасті уха і зіпруся на них цілою силою, аж ти будуть тріщати, і не пущу тя, аж мя затягнеш перед дім Славоя! Тогда узриш направду, що немале зло в тім лісі, – але воно заночує не в домі Славоя, но на твоїх ухах, у псій буді, в котрій тя на ніч запру!

Бовт

Ой, дідусю, не гнівайтесь, ні-ні, не буду вже до суду таке говорити! Я не знав, що вам так ходить о Славоя! Але бачте-бачте, ось якийсь чоловік іде против нас! Ой-ой-ой, утікаймо! Чи видите, як вимахує на нас сокиров, – певно, нам хоче туй-таки зробити вічний нічліг!

Люмир

Не бійся, дурню, – нич ти ся не стане до самої смерті!

Бовт

Ба, а сли ми ся сама смерть стане?

Люмир

Гей, чоловіче, погоди-но, будь ласкав!

Рудий входить з сокирою.

Рудий

Го-го, хто ту мене кличе? А, добрий вечір вам, старче! Куди ж ви під ніч пускаєтеся по таких бездоріжжях? Вертайте, бо туди недобре ходити, – бачите, в лісі легко звірюка подиблеться, а вам ліпше старі кості положити на ніч на вигідній постелі, як в животі якого бурмила-медведя!

Бовт

Ой-ой-ой! Дідусю, а чи ж я вам не казав! Най чорти беруть вашого Славоя, ми утікаймо звідси, бо ту погане місце! А я вам не говорив того, га? А ви не слухали мене – тепер маєте!

Люмир

Що маю, гусяча голово, що маю? Не бійся, заячий хвосте!

Бовт

Ага-ага, не бійся! Ой-ой-ой-ой!

Люмир

А тобі що такого? Чого так репетуєш?

Бовт

Ой-ой, слухайте, там щось вже бурмоче за нами! Певно, сивий дід!

Люмир

Мовчи, нездаро, – причуло ти ся! Де би ту ся медвідь взяв?

Бовт через цілий дальший час скулений і удаючий страх.

Скажи мені, брате, чи далеко нам ще до дому Славоя? Ти прецінь знаєш, де він живе?

Рудий

До Славоя?.. (Оглядається тривожно.) Люди, що вам такого? До дому того бунтівника, котрого навіть ім’я бояться споминати добрі піддані наших милостивих князів?..

Люмир

(до себе).

Ох, аж до того вже прийшло? Боже, додай ми нової сили, бо моя душа мліє з болю! (Голосно.) Не бійся нас, чесний чоловіче, – ми теж зовсім не належимо до його дружини! Ми від нашого милостивого князя Владибора вислані сюда, щоби тайком в домі Славоя дещо дізнатися. Але як же там у вас говорять, де тепер той бунтівник з своїм військам обертається?

Рудий

З своїм військом? О, того, певно, не так легко і самому світлому сонцю найти!

Люмир

Як ти се думаєш?

Рудий

Нич в тім дивного! Прецінь, хто розумний, то мусить признати, що пориватися з такою малою і мізерною горсткою одчайдушно на так кріпкії і поряднії війська наших пресвітлих князів – то було тілько, що з мотикою напротив сонця вибиратися.

Люмир

А запевно! Але що з ним дальше сталося?

Рудий

А що сталося? Те, що ся стати мусило! Його військо зістало відразу на прах побите, а він сам – хто зна, чи тепер десь не колишеться на сирій осиковій галузі?

Люмир

Що ти говориш? Він зістав полонений?

Рудий

Ні, удало му ся утечи, але погоні розіслано за ним такі, що, певно, недовго му ся удасть убігати і днесь або завтра чекає го певна погибель!

Люмир

(до себе).

Боже мій Всевишній, як сей чоловік холодно, з погордою і маловаженієм споминає о нещасті того, котрий свою жизнь, своє щастя, свій спокій і весь маєток посвятив для добра свого краю! Боже-боже, не молю тя, щоби-сь простив сьому народу тоє, сли цілий в таку попав сліпоту, – но щоби-сь дозволив му сльозами своїми змити тую вину, кров’ю власнов очиститися і вийти із неї чистим і ясним, як світло боже із лона ночі. (До Рудого.) Брате, я сказав ти, в якій цілі іду до Славоя, – скажи ж мені, чи зможу ще днесь до сього дому дістатися?

Рудий

Та чому ж би ні! Осьто уже туй недалеко той заказаний двір. (До себе) Ех, щось мені ся той дід не подобає! Якось я не дуже потягаю дати віру його повісті, що його ту посилає князь, щоби вивідатися о Славої! Угу, хіба ж князь не знає, де він єсть, коли, як кажуть, сам князь Цидибор доводить погонею за Славоєм! О чім же ще вивідуватися?

Люмир

О чім же ти ще роздумуєш, чоловіче? Чи, може, грозить нам в тім лісі яке небезпеченство?

Бовт

Ох, що – небезпеченство, що? Та не небезпеченство, але волохатий медвідь!

Люмир

Но-но, волів би-сь мовчати та збиратися в дорогу! Що ж, чоловіче?

Рудий

Та ні, небезпеченства жадного ніт, але… (До себе.) Ех, най си, про мене, йдуть, – ту їм годі що вдіяти, ще би готові сказати, що-м розбійник або бунтівник! Але дивно ми дуже… Мені здається, що-м десь когось подібного видів, як той старий, – бігме, що-м десь щось такого видів!.. Гм-гм-гм! Де то могло бути, де то могло бути?..

(Відходить задуманий.)

Люмир

Владітелю, всевишній, боже сил,

Твоя се воля, що на нас зіслала,

Кромі нещасть, убожества, хороб,

Неволі соромної, ще в додатку

І темноту, і засліпленіє

Народу! Отче, ти го спробувать

Огнем неволі хочеш – чи в огні

Окажесь золотом, чи підлою

Якою мішанинов! О всесильний

Наш отче, но ти ласкав, милосердний,

Ти не дозволиш пропадать вовік

Народу сьому в засліпленні тім!

Бач, де уже зайшло те горе! Вже

Не зрять перед ногами своїми

Страшної бездни, ні кайдан не зрять,

Котрі їм хитрий враг вложив на шию, –

А того, которий, послідній, може,

На перевагу вражу шарпаєсь

Остатком сил шляхотних, того, що

Цілий ся посвятив для їх добра, –

Вони кленуть, з погордов вспоминають,

Вони бояться навіть виречи

Ім’я його, немов заказане!

Га, так, твоя се воля, о предвічний,

І наше серце ти пробуєш, чи

Потрафить знести за святую справу

І власного народу горестний

Прокльон, і з рідних рук смертельну рану!

Пробуй нас, боже, – наша грудь відкрита,

Ти серця наші зриш – пробуй їх жар!

Но, ох, дозволь, дозволь, щоб наша мука,

Щоб наша кров і огняні сльози

Були спасінням народові сьому!

Пауза.

Бовте, де ти, сину? Ходи – час нам спішити, – бач, сонце хилиться на край лісу і вже лишень мов крізь решето до нас блискає.

Бовт

Дідусю, скажіть мені, за кого ви отсе так горячо молилися?

Люмир

За народ, за його добро.

Бовт

Що ж то є народ? Чи то, може, той чоловік, що недавно од нас пішов? Бо, видите, моя небіжечка бабуся ніколи ми о такім чоловіці не споминала.

Люмир

Ні, Бовте, то всі люди, котрі так говорять, як ми, так жиють, як ми, і так богу моляться. А ти ж молишся богу, Бовте?

Бовт

Молюся, але лишень за себе і за свою бабуню, більше ні за кого.

Люмир

Отож бач, сли ся будеш молити за весь народ, то бог буде знати, що до нього належала і твоя бабуня, і твоя мати, і отець, і я, і той чоловік, котрий ось пішов од нас, і всі люди, котрих-єсьмо по дорозі здибали, і всі тоті, що колись сходилися до твоєї бабуні на розмову.

Бовт

Ба, то, може, ту буде також належати і той Славой, до котрого дому ми ідем і котрого так люди бояться, як розбійника?

Люмир

І він, Бовте, – і за нього пред всіми інними молися до бога.

Бовт

Ба, погдіть, дідусю, – адже ж бо люди кажуть, що він бунтівник.

Люмир

Не слухай того, Бовте, – він не бунтівник, він лиш хоче добра тих людей, що го так ненавидять і бояться.

Бовт

О, то він мусить бути не такий страшний, як о нім говорять, коли він хоче добра тих людей!

Люмир

Він дуже добрий чоловік, тілько же тоті бідні люди не знають уже, що для них добре! А ми ходім тим часом скорше, а по дорозі я ти більше розкажу.

Бовт

Але знаєте ви що, дідуню, я, як чув вашу молитву, то хоч-єм мало що розумів, то так ми якось стало легко на душі, так од мене якось одступив всякий страх, що вже зовсім не боюсь іти в ліс. А ще як-єсте ми сказали о тім Славої, що такий добрий чоловік і так старається о добро людей, – то аж би-м рад і собі дещо таке зробити, щоби дехто сказав: «Дивіться – небіжка бабуня не дармо учила Бовта і за уха наводила на добру дорогу! Подивіться, і з нього буде ще щось доброго!»

Люмир

Так, Бовте, так всегда належить гадати! Ходи лишень скорше зі мнов – а вже як час прийде, то і твоя черга настане до доброго діла! Ходім тепер!

Відходять.

Ява втора

Обширна поляна серед лісу; взаді сцени шатер Славоя, кругом воїни сидять на звалених пнях. Вечоріє.

Ціпко

Ну, браття, чорт знає, чого ми дальше волочимося за хвостом у нашого пана Славоя! Бачте, він собі бідак і сам ледве може утікати – мусите прецінь мати милосердіє над ним і не дати му ся дальше таскати; бачте, він і так уже кріпко послаб.

Гривко

Ех, я все тото говорю, що не мала баба клопоту, та си купила порося! Добре ся діяло Славоєві в його домі серед лісу, зачав війну – а тепер плачте, очі, хоч повилазьте, – бачили самі, що купували!

Рад

Товариші, товариші, дайте спокій тим дотепам і тим пустим словам!

Ціпко

Як то пустим? Хіба ж не йде ту о наші голови?

Рад

Не перечу того, але сли так, то ходім до Славоя і поговорім з ним самим, що ділати, – але увзглядняймо його біль! Чи ж не бачите й самі, яку страшну рану задав його душі той Хрудош, той його син прибраний, що в послідній рішительній хвилі зрадив го і підніс шаблю против свого отця, против свого учителя?

Гривко

От мудрий хлопець! Видів, що у того славетного отця нема що робити, що біда дверми і вікнами ся пхає, – а він гайда там, де ліпше! Бо, прошу ж я вас, чи ж то би розумно було, аби такий молодий, сильний і даровитий рицар ішов з голодним співаком в ліси ховатися, аби ся вчив утікати і братався з медведями, як ось ми робимо? Але він не з тих – пізнав, де каша в казані, – гайда там і з своєв лижков! А тепер що му? Славой буде жалувати, морочитися, доки де не задиндає на осиці, – а він колись вийде на знатного чоловіка!

Рад

Ой, нещасне буде його панство! Але ніт, ми його не згадуймо, – але зважмо на жаль Славоя і не додаваймо му ще нового болю!

Ціпко

Хо-хо, ти, голубчику, видко також заразився тим плачливим духом Славоя, тим фантазуванням, чи як го там звуть! Іди ж собі до нього, іди ік чортовій матері, нам ту твого фантазування до хріну треба!

Бодак

Ех, досить сварні і спору, товариші! Дайте спокій, однако недовго нам уже разом бути, бо, що треба якнайскоріше нам розійтися – о тім ніхто з нас не усумнівається. Отож ліпше буде, сли ся розійдем в спокої.

Ходак

Говоріть же, куди ся котрий з нас поверне? Може, котрому часом прийде халепа – добре буде знати, куди оглянутися за помочію.

Ціпко

Я, бачу, найскорше почухраю тими лісами дальше в гори і буду старатися продертись за границю. Най ту, про мене, собі Славой і Владибор і ціла їх дружина і голови позривають – я і сліди свої звідси забираю, а ворон костей моїх ту не занесе!

Ходак

Що ж, я гадаю також іти декуди в гори та там у якій сільській хаті замешкати і зачати робити щиро на хліб!

Гривко

Іди-іди, ти, п’єцуху, гречкосію, бігай, коли тя так приперло, коли ти ся забагло ощипка та жентиці! Я іду одверто простов дорогов до князя Владибора, а сли ми ся поведе, то, чень, ще власнов руков зацморкну ключку на шию Славоя.

Рад

Бідний ти, товаришу! Чи ж не пам’ятаєш, з яков ми охотов, з якими надіями вступали под хоругви Славоя? Де ж те ся тепер поділо?

Гривко

А ба-ба! Де ся поділо? З вітром пошуміло! Скажи ж но ти мені тепер, де твій розум подівся, коли ти по такій школі ще можеш так по-дурному говорити? Чи ж недосить-єсьмо ту намлілись голоду, надрожались, як пси, на холоді, на росі і воді, по лісах і дебрах, а за яку песю матір? Чи ж ти повилазили очі, що не бачиш, як і сам син Славоя, сам пан Хрудош, котрого-сьте так вихвалювали, забрав ходаки і пішов служити князям? Уже хоч би-м за ким не йшов, а за його прикладом піду!

Рад

Іди, коли така твоя воля, і щасть ти, боже! Але пам’ятай, брате, щоби-сь коли того не жалував! Я мимо всяких невигод і бід остану з Славоєм і поділю з ним його судьбу!

Гривко

То-то-то, того ся мож було по твоїй курячій голові сподівати! Щасть ти боже! (До Бодака.) А ти ж куди фієшся? Чи не хочеш і ти оставати на голоднім хлібі з Славоєм?

Бодак

Ех, дай ми спокій з своєв мовов, я от гадаю, де би тую ніч пробути, – бо ми дуже якось здається, що неприятелі дізнаються ще сеї ночі о нас, а тогда всі ваші плани і мови на пса здадуться. Я от іду в ліс – та коби-м деяку криївку винайшов, зариюся, як крет, та сплю аж до завтра, бо й так уже єм такий кляте змордований, що ми ся видить, що мої кості вдесятеро тілько важать, як звичайно, і туй-туй готові роздерети грішну шкіру і висипатися, як жито з дірявого мішка.

Ціпко

Ха-ха-ха, тобі, бачу, також тепер не до рицарських діл, не до героїзму, о котрім так красно і масно уміє говорити наш Славой!

Рад

Гов, дайте спокій – бачте, Славой іде до нас!

Гривко

Цікавий я, як йому ся на душі зробить, як му скажемо, що хочем му допомочи до більшої заслуги коло вітчини і оставити го, щоби го неприятелі самого за той край посвятили і зарізали, як цапа!

Ціпко

Бігме, якби-м так дуже не любив власної шкіри, то би ми ще того сараки жаль стало! Бачте, який вихудлий і почорнілий, як глина, з гризоти за налибоватим Хрудошем! Але ба, не час милувати, де мож присилувати.

Бодак

Скоро затим прийде сюда, скажіть му все – і кінець, будь-що-будь, – тоє всякий видить, що нам годі довше з ним волочитися. І йому не поможемо, і собі зашкодимо!

Надходить Славой. Пауза.

Славой

Сини мої, нещасні діти сеї

Землі, на лицях ваших зрю, мов мряку,

Незадоволення! Вам, може, жаль,

Що ви далися вести мні в борбу,

З котрої жаден зиск не виплив нам,

А тисячні опасності і шкоди!

Вам жаль дармого труду, ви уже

Із неохотов глядите на дальші

Мої нещасні кроки! Воїни,

Я зрю се добре, чувствую я се

Глубоко, як багато довжен я

Остатись мушу вам навіки! Я

Чувствую се, але моя душа

Спокійна й совість мовить мні, що діло

Котре я предприняв, було святе,

Хоч щастя відвернулося від нас!

О воїни, на лицях ваших труд

І невигоди, тяжкії борби

З опасностями вирили сліди

Глубокі; ох, а кілько ж з тих, що ще

Недавно так охоче на мої

Слова за меч хватали супротив

Врагів отечества, – ох, кілько тих

Синів хоробрих днесь лежить кудись

По рідних полях, страву даючи

Із своїх тіл хищним звірям і птицям,

А кров’ю своєю поля гноячи!

Но видить бог, що кожда рана їх,

Що кожде горе, що черта на ваших

Лицях, сей образ смутку і недолі,

Що кождий біль сей в серці моїм ще

Сто раз страшніш гризе, лютує й вре,

Сто раз він глубше душу ми ранить,

Сто раз він тяжче ми кровавить грудь!

О, бо не ваші лиш і не свої

Нещастя мя болять, но цілого

Отсього краю, за котрий ми кров

Свою лили і поносили труди!

Но днесь, о браття ви мої, душа

Моя чувствує теж глубоко, як

Вам прикро дальше слідувать мені,

Котрий в нещастя впхнув-єм вас страшне,

Котрого син, єдиная надія, –

О боже! – зрадив в найважнішій хвилі

Святую справу рідного народу

Й безбожною рукою клятий меч

Підніс на братей! Воїни, душа моя

Болить і рвесь, що за услуги ваші,

За вашу добру волю і охоту

Не можу вам заплати жадної

Тепера дати, кромі сліз сердечних

І кромі щирого желання, щоб

Щастилось вам, куда поступитесь,

І щоб колись ми ще раз здибались,

Та в веселішій хвилі, на руїнах

Ворожой сили, серед вільного

Народу – вільнії його сини!

Тепер ідіть, бо й сам я бачу, що

На нич не здасться мні вже ваша помоч,

Не поліпшить вже моєї судьби,

А і для вас те тяжко – волочитись

По тих лісах з ізгнанником нещасним

О голоді серед небезпеченств!

Ідіть, куди котрого воля, – най господь

Веде вас, – а мене лишіть самого

Моїй судьбі – вна в господніх руках!

Пауза; воїни здивовані.

Рад

Начальнику наш, отче наш, Славою,

Хоч всі покинуть тя і розійдуться –

Я не покину тя, щоб ти пізнав,

Що й межи нами, простими людьми,

Найдеться серце, що пізнати вспіє

Свою святую народную справу,

Що здужає ся посвятить з тобов

За ню! Славою, о, прийми мене,

Хоч би за своєго слугу – я в кождім

Часі охотно слідуватиму

Тобі, бо бачу, що ти у цілім

Тім краї лиш єдиний муж, що серця

Свойого не затратив, не згубив

Святої віри в волю й золоту

Будучність мого бідного народу!

Ціпко

Ех, хто би тя не знав, то, може, б ти

Повірив! Що мні там будучність тая,

Сли я тепера не маю що їсти!

Бувай здоров, Славою, – але що

Касається тих твоїх слів, що ще

Колись побачимося на руїнах

Ворожих сил, – то господь сам то знає,

Чи так коли ся стане! Я, принаймні,

Не сподіваюсь скоро заглядать

В сей край назад – чи він собі буде

Ту вільний чи невільний! Будь здоров!

(Відходить.)

Гривко

І я теж не дурний ту оставатись

І плакати з тобов о голоді

Над горем народу! Но я, о мій

Ти велеславний, славетний Славою,

Ще сподіваюсь, сли бог пощастить,

З тобою здибатись, але не на руїнах

Ворожой сили – тілько в їх рядах!

А відходячи, ще лишень ти ту

Желаю, щоб-єсь якнайскорше ся

Дістав до своєй цілі, до галузи

Осиковой – а чень, би ти тогди

Із голови усі дурні думки

Геть вишуміли! Тим часом прощай!

(Відходить.)

Славой

О боже мій, отсе мні нагорода

За посвячення, за мій щирий труд –

Прокляття, жарт їдкий, страшна наруга!

Га, твоя воля, отче мій святий!

Зложи і тую рану на вагу –

Не на мою, но на отечества!

Чень, кров, страдання, біль, сльози мої,

Змішані з інших тисячів сльозами,

Піднесуть край сей на судьби вазі!

Ходак

Бувай здоров, Славою! Не злим словом

Я споминать буду тебе! І хоч

Днесь я примушен тя оставити,

Не забувай однако ж ніколи,

Що тут в тих горах пара рук живе,

Готових всегда помагать тобі!

(Відходить.)

Славой

Бог заплать ти за щирую охоту!

Інниї воїни

(розходячись в розличні сторони)

Бувай здоров! Бувай здоров, Славою!

Славой

А ти ж, мій друже, чом не йдеш за ними

У світ широкий ліпшої шукать

Для себе долі? Бач, я бідний, я

Позбавлен навіть рідної землі,

Я не здужаю ніщо дать тобі.

Рад

Славою, не для грошей, не для жадной

Заплати я тобі служити хочу!

Славою, і я бідний, і до мене

Землі сей ані ступінь не належить!

Куди ж піду? Дім рідний не прийме

Мене в свої святі пороги тихі,

Отець ні мати мя не привітає

Веселим оком; о, я сирота,

Я родичів не знав, я нич не маю!

Славою, я, вступаючи під хоругов

Твою, присяг з цілого свого серця

Цілую жизнь свою їй посвятить!

В борбі упала хоругов моя –

Тепера ти, Славою, ти один,

Ти хоругов свободи, за тобов

Я мушу йти – і за тобов піду!

О, не горди ти серцем моїм бідним,

Не віддаляй від себе сироти,

Що нич не може у святу скарбону

Народну дати, крім себе самого.

Славой

Свята душе, я не горджу тобов,

Але мні жаль молодості твоєй,

Котора марно, може, знівечіє

На моїй прикрій терновій дорозі!

Рад

Га, чи ж гадаєш, що я видержать

Потрафлю в краї межи засліпленим

І найсвятіших предківських скарбниць

Від ворога позбавленим народом?

Славой

Га, най буде по твоїй волі! Будь

Мні вторим сином, ох, бо первий, той,

На которого я найбільшу клав

Надію; котрий, ох, боже мій!..

Та згадка рве ми серце, рве ми грудь!

І він, він власне мусив те зділать,

Він мусив ганьбов зради ся окрить!..

Нещасний!..

Рад

Отче мій, ох, миле мні

Ім’я те, котороє первий раз

Днесь з уст ся моїх добува і з серця!

Славою, не прикликуй тих страшних

Згадок так часто в свою душу! О,

Забудь негідного, котрий забув

Тебе, – наперед ми ступаймо враз!

Я ти заступлю його місце, я

Тя вірно вспру повсякчас і вспоможу

На твоїй путі, я і Яромир!

Славой

Ох, але ж жаль найліпшу серця часть,

Найкращую надію виривать

З душі!.. О, Хрудош, Хрудош, сину мій,

Чи знав ти, те ділаючи, – хто ти,

Яку ти рану в серце ми завдаш?..

Яромир входить.

Яромир

Мій отче, що се? Воїни усі,

Як бачив-єм, по лісі розійшлись

В розличні сторони! Чи ж ти забув,

Як нам порядку треба пильнувать

Посеред тих небезпеченств? Пощо ж

Ти розпустив їх десь кудись?

Славой

Мій сину,

Ти бачив сам, як неохітно вни

Нам слідували в тих опасностях;

Я не хотів їх довше волочить

З собою – так багато вже знесли

І натрудились, – я їх розпустив,

Най кождий йде, куди бажає сам.

Яромир

Мій отче, як се? То тепер уже

Самі лишень ми ту остались в лісі

Без всякой помочі? Що ж з нами буде?

Славой

Мій сину, в господа руках лежить

Судьба і наша, й нашой вітчини.

Яромир

Ба, але господь з неба нам судьбу

Не скине, сли си не заробим єй!

А приповідка правду повідає,

Що стереженого й бог стереже!

Славой

О, сину мій, нам двом ся або трьом

Далеко легше буде устеречи,

Як у громаді! Бач, отсе оставсь

Нам з всіх один товариш вірний, сину, –

Най він замість негідника тамтого

Буде для тебе братом!

Яромир

Боже мій,

Чи ж сподівавсь я те коли в житті

О Хрудоші учути? Ох, ні, отче,

Я думаю, що він всегда єще

О тобі пам’ятає й о святій

Народу свого справі! Серце мні

Говорить, що далека від його

Душі усяка зрада!

Славой

Сину, сину,

Най бог справдить слова твої, але

Досить тепер о нім – усяке слово

О Хрудоші ранить ми тяжко серце

І пхає острий меч у давню рану!

Тепер порадьмось, де би нам тепер

Ся обернути?

Яромир

(до Рада)

Ох, а ти лишень

Один, о друже мій, не кинув нас!

Нехай же бог надгородить тобі

Твою велику щирість, ми вовік

Остатись мусим довжниками –

То, ох, не лиш тобі!

Рад

О брате мій,

Не говори так, я щаслив, що можу

Ділити з вами горе й всякії

Біди і небезпеченства, котрі

Колись бог почислить отечеству

Моєму за заслугу й верне му

Дні золотой свободи, честі й слави!

Славой

Сини мої, ту недалеко в тих

Лісах мій дім, а в домі тім лишив

Я Хрудоша сестру Людишу. Вам

Незвісна тих двоїх дітей судьба,

Но, ох, в моїй душі вона тяжить,

Мов камінь! О сини мої, душа

Моя чогось непокоїться і мутить

На згадку о Людиші, я єще

Днесь мушу зріти ю!

Яромир

О, отче мій,

Зваж, на якії небезпеченства

Ти хочеш наразитись! Хто се зна,

Чи там враги ся не дістали, чи

Не обсадили дому, щоб тебе

Зловити? Їй не станеться нічо,

А ти…

Славой

Ні-ні, я хочу зріти ю!

Ходім! Я знаю, враг ще не діставсь

В мій дім, – а неспокій сей дивний мні,

Хто зна, чи не віщує ще яке

Новеє горе!

Рад

Яромире, брате,

Ходім, куди Славоя воля, – но

Най осторожність всюди нас веде!

Тим часом зовсім смерклося; вони відходять.

Ява третя

Ніч; внутр шатра Цидиборового, освіченого походнями. Цидибор, Беркут, Берма і інниї воїни.

Цидибор

То кажеш, що все єще

В тім краї вре жар бунту між народом?

Беркут

Мій княже, кілько сили нашой, ми

Старались тії дотліваючі

Останки клятого пожару всяким

Способом погасити. Розказ твій,

Щоб обходитися якнайостріше

З народом тим непокоривим, ми

Сповняли точно. Ось послухай, як

Нам ся вело через ті дні.

З табору

Ми рушили о всході сонця; я

Відділ свій розділив на чтири часті,

Щоби тим ширшу просторінь залити.

Ще спочатку по селах виходив

Народ напротив нас, виносячи

Хліб-сіль, але не многі приходили

До нас в табір. Но із немногих тих

Нам користь стала добра, бо вони

По щирості донесли нам, хто де

Вспирав Славоя, хто му помагав

При бунті; тих сейчас ми, як-єсь нам

Велів, кували й відставляли скоро

В престольний город. Чим ми дальш ішли,

Тим більше ми таких бунтівників

В’язнили й десятки пов’язаних

В столицю відсилали. Аж вкінці

Зайшли-сьмо там, де віроятно було

Гніздо і початок страшного бунту.

Народ похмурно і недовірчиво

Глядів на нас, глухі якіїсь вісті

Літали з уст до уст; вкінці узріли

Ми пред одним селом замість покірной

Товпи із хлібом-сіллю грізную

Селянську чернь озброєну і дико

Кричачу, що не дасть ся самоволі

Знущати довше над собов. Той крик

Не затривожив нас, бо наша сила,

Порядна, хоч і слабшая числом,

На всякий раз побіду прирікала.

Возвавши їх трикратно до покори

Й піддання ся і зрячи, що все дарма,

Ми кинулись на них і за годину

Розбили в пух проклятую товпу.

Слідуя твому слову, ми життя

Бунтівників тогда вже не щадили,

А ціле поле злилось кров’ю їх

І вкрилось трупами, село ціле

Пущено з димом, – і ми дальш пішли.

Но приклад грізний не одстрашив інних,

Бо правду ти сказав, о княже мій,

Що сей народ упертий, нерозсудний,

Єсли завізьметься на що. Багато

Сіл улягло такій самій судьбі,

Багато вигибло клятого хлопства,

А навіть три містечка, що ся нам

Хотіли опирати, мусили

Піддатись – і, як ти казав, я їх

Дав на рабунок воїнам, а всіх

Найзнаменитших скутих я відставив

У город. Так ми справились, но вскорі

І нам не стало сил, щоб дальше ся

Ще посувати, – заразом многі

Зачали ся бояти, щоб новий

Не вибух бунт і щоб нас не відтято

Від тебе, – тож ми знов сюда вернули.

Но бунт, хоч тліє єще декуди,

Однак, по найбільшій часті, вже

Притлумлений, бо чув-єм, що також

Той рицар, що в послідній ся борбі

До нас дістав, Славоя вихованок,

Що він також літає по краю

І тлумить решти бунту між народом.

Цидибор

Га, добре-сь ся списав! Щадить не час

Народ сей клятий, но тепера ми

Пізнали, що чим більш му попускай,

Тим більш він брикає… Узрим, чи му

Ся схоче брикать, сли му добре стиснем

Попруги і над ухом му ревнем:

«Vae victis!»

Берма

Княже мій, ми, которих

Ти був послав в сусіднії оселі,

Щоб постаратися о живність для

Твоєго війська, власне-сьмо вернули.

Поживи вправді везем подостатком,

Але багато там біди було

І амбарасу, бо собачий сей

Народ не хоче добровільно нич

Давати, – тож ми мусили насильно

Му видирати все, що нам потреба!

Як ти велів, ми не зважали, чи

Там хто товче й о камінь головов,

Чи плаче там, чи скаче, – но, що мож,

Те забирали-сьмо, – і ось тепер

Достатньо можуть в клятій сій погоні

Живитись воїни, заким Славой

Із решти своєї голоти нам

У руки впаде!

Цидибор

Ніт, нехай тепер

І плачуть і товчуться о каміння,

Нам нич до того, бо вони самі

Стягли на себе сей удар судьби!

Один із воїнів

І ми вернулися, о княже наш,

Котрих послав ти був у ті ліси,

Щоби слідити за бунтівником

Славоєм. Дармо ми по пропадистих

Вертепах волочились, дармо-сьмо

Весь день блудили по сій темній пущі;

Не маючи провідника, ми нич

Не здужали знайти й вернулися,

Не винайшовши і сліду Славоя.

Цидибор

Але ж я чув, що десь в тій пущі має

І дім Славоя бути! Чи ж ви там

Були? Там найскорш мож би го зловить.

Воїн

І ми се чули і всіх своїх сил

Ми напружали, щоб хоч стежечку

Найти до сього дому, но надармо.

І нам здалось, що справді пуща та

Заклята, й зачарована, – так годі

Було спіткати хоч би слід людей.

Голос вартового за сценою: «Хто іде?». Усі слухають. Пауза.

Беркут

Га, там, здаєсь, придержали когось

Вартівники, бо, чути, щось говорять.

Вартовий

(впроваджує Рудого)

Мій княже, селянин сей зловлений

Зістав од мене, власне як вдиравсь

В табір, – но в якій цілі се ділав,

Не знаю. Ту до тебе я його

Привів – ти випитайсь го, що ти воля!

(Відходить)

Рудий

Владіте…

Берма

Мовчи і жди в покорі на вопрос,

Єсли не хочеш, щоби тя шаблі

І руки наші навчили мовчать!

Цидибор

(грізно до Рудого)

Га, клятий бунтівнику, чи аж так

Далеко ся посунула твоя

Зухвалість, що в табір мій смієш ся

Вдирати? Чи ти знаєш, що тебе

Жде в сій же хвилі?

Рудий

Мій владітелю,

Не бунтівник я і з бунтівниками

Ніколи вспільно нич не хочу мати.

Не в вражих цілях я прибув сюда,

Не враже діло в твій табір мене

Вело, но щира воля услужить

Тобі.

Беркут

Га-га, хто б їх не знав, кому б

Незнаний був сей підлий хамський рід,

Сей, може би, увірив тим масним

Словам тих зміїв підлих, що ся в’ють

У поросі, щоби тим легше нас

Вкусити в ногу! Княже мій, не дай

Собаці тій і слова говорить,

А дай го мні – я вскорі одучу

Його од сього бридкого звичаю

Вдиратись ніччю в наш табір тихцем!

Рудий

(кидається на коліна перед Цидибором)

О княже мій, послухай моїх слів,

Я щиро рад допомочи тобі!

Цидибор

Га, ти мізерний черве, що ся в’єш

У поросі, – чим же ти мні поможеш?

Рудий

Я знаю, де Славой ся криє, я

Заведу вас у криївку його!

Беркут

О княже, ні, не слухай зради слів –

Се підступ лиш, щоб в засідку нас звабить!

Рудий

Ні-ні, за се я стою головов;

Я веду вас, а скоро узрите

Хоч тінь найменшу зради в моїх кроках –

То я готов в сій хвилі смерть понести!

Цидибор

Га, а чи певно знаєш ти криївку

Бунтівника?

Рудий

Так певно, як єм ту!

Цидибор

Давно ж ти знаєш ю?

Рудий

Віднині вечір.

Я в ліс ходив дрова рубать. Коли-м

Вертав, здибаю старця із якимсь

Провідником; той запитав мя, чи

Далеко ще до мешкання Славоя.

Мні дуже видалось те підозрілим,

І я постановив іти за ними.

Но же вже смерклося, я стратив їх

З очей і заблукався в гущаках.

Так дручись дебрами, я вчув нараз

З-межи дерев якийсь-то гомін. Спішно

Я скрито приблизивсь і вздрів на поляні

Посеред старших дебр Славоя шатер,

А воїни його на поляні

Сиділи й розмовляли. Не ждучи,

Що станесь дальш, я рушив мигом в ліс

Назад, простуючи сюда. Тож кваптесь,

О княже мій, щоб їх ще там застать.

Цидибор

Чи ж думаєш, що довго той Славой

Побавить там, де єсть?

Рудий

Не знаю, княже, –

Він звик ся скоро рушать, щоби тим

Змилить погоні.

Цидибор

Га, сли так, то йди

Ти, Бермо; воїнів відділ возьми

І якнайскорш прямуйте там, де сей

Вам селянин дорогу вскаже. Но

Там добре й сильно го держать в руках,

А сли микитить схоче – сей час з ним

На шнур та на осику!

Беркут

Княже мій,

Пусти мене на ту погонь – я скорше

Ся справлю в тих лісах!

Цидибор

Але ж бо ти

По так тяжкім поході змучений!

Беркут

Ні, княже, доки жив я, доти сил

Досить у мене, щоб служить тобі.

Цидибор

Га, то спіши, но предовсім гляди,

Щоб осторожно й справно все ішло.

Берма

(на боці)

Га, клятий Беркут! Того я йому

Ніколи не забуду, що таку

Хорошу хвилю до заслуги мні

З-під носа вирвав!

(Відходить.)

Беркут

(до Рудого)

Ну, ти, бартнику,

Медведю пущі сей, ходи-ходи,

Веди нас, але пам’ятай, що ти

Не в своїй шкірі ходиш, сли хоч слово

Неправди було в твоїй клятій мові!

(Відходить.)

Цидибор

А ви, мої хоробрі воїни,

Ідіть також, кладіться на спочинок,

Бо діл багато ще на нас чекає.

Воїни відходять.

Но мні не час ще спочивать, – мні тра

Самому йти все упорядкувать

До нічної погоні в тих лісах.

(Відходить.)

Ява четверта

Ніч, кімната в домі Славоя. Людиша, Люмир.

Людиша

О мій боже, що ж тепер станеться зі мнов самов серед тих лісів? Батенько мій в небезпеченстві, бог знає, де обертається; ох, може, го власне неприятелі дістали в свої руки, бо мені чогось так тривожно, так лячно, хоч ніч така тиха і тепла! Ох, пощо то було тої війни, пощо того бою, сли з нього такі нещастя мали виникнути?

Люмир

Ні, дитинко, чоловік, хоч би і знав нещастя, яке го чекає, сли бачить, що того вимагає добра і свята справа, не повинен його лякатися, але сміло ступати наперед, де го зве вищий голосі Отак і твій батенько зробив, а тепер, хоч би ся (не дай того, боже!) і в руках неприятелів знаходив і найтяжчі муки терпів…

Людиша

(закриваючи собі руками очі).

Ой, дайте спокій з тим, мені страшно о такім і подумати!

Люмир

А видиш, дитинко, хоч би судьба його в тій хвилі була і найстрашніша, то я певний, що він не жалує того, що зробив!

Людиша

Ох, але певно жалує за моїм нещасливим братом, за моїм Хрудошем, що тепер десь, відцуравшись рідного отця, рідного краю, служить врагові! О боже мій, як мій батенько мусив жалувати за ним, бо він його так любив, так пильнував, як ока в голові! Знаєте, дідусю, я, як учула перший раз позавчора, що мій Хрудош зрадив, – ох, яке се паскудне слово! – що він таке зділав, – я оніміла з болю, я омало не зомліла, я плакала цілу ніч так тяжко, так гірко; дідусю, а може, се і гріх так жалувати за ним, коли він нас так погано покинув?… Але ні-ні; правда, дідусю, що мені не гріх: таже він брат мій?..

Люмир

Ні, дитинко, брата не гріх жалувати, но треба молитися, аби бог просвітив його духа, щоби пізнав свій блуд, щоби навернувся!

Людиша

Дідусю, слухайте лишень! Я плакала, я молилась гаряче, довго, цілу ніч; вкінці над ранком я заснула, – снить ми ся мій братчик, мій Хрудош – цілий кровавий і страшний-страшний на лиці, блідий, посинілий, а кров’ю цілий оприсканий; згорбився, очі му запали в голову, а блищать, як порохно вночі. І такий він приступає до мене; я скрикнула в тяжкій тривозі, але він взяв мя за руку – а його рука ціла в крові. «Сестро, – каже, – сестро моя, не плач за мнов, не молися за мнов!» Я до нього: «Братчику мій, що се з тобов сталося, пощо ти таке зробив, пощо ти таке страшне горе звалив на нашого батенька?» А він на те: «Ні, сестро, я святе діло зробив, пізніше ти порозумієш мя, а тепер не плач, проси тілько бога, щоби ми додав сили дальше тим путем ступати!»

Люмир

Ну, що ж, дитинко, більше ти нич не говорив твій брат?

Людиша

Більше нич, дідусю, але коли-м ся рано збудила – стала-м така спокійна, майже весела, що ми аж самій дивно стало! Видите, дідусю, я собі так розгадала, що мій братчик не міг ніколи, жадним світом зрадити святої справи свого батенька!

Люмир

О боже, мисль така!.. Чи ж конче тра

Аж того чистого ангела уст,

Щоб ю нам ознаймить? О розуме,

Старий, холодний, де ти, де твій лет

Високий, которим хвалишся ти?

Скажи ж, дитинко, що ж ти думаєш,

З якой причини Хрудош твій таке

Зробив погане діло?

Людиша

Ні, дідусю,

Не говоріть: погане! Я се знаю,

Я се чувствую серцем, що мій Хрудош

Не міг ся так нараз, так напруго

Всіх найсвятіших одцурать засад,

Котрі нам батенько наш од дитинства

Впоїв у серце! Ні, він мусив конче

Щось інного на цілі мати з тим!

Люмир

Га, коб господь справдив твої слова,

Ти, цвітко, в тихій затиші лісів

Так пишно викохана! Но послухай,

Якая ціль приходу мого ту,

В твій дім посеред тих густих лісів,

Посеред многих ту небезпеченств,

Котрі для мене грозять з кождим кроком.

Людиша

Скажіть, дідусю, що вас завело

Сюда, – бо ціль се мусить не мала,

Запевно, бути?

Люмир

Слухай моїх слів!

Отець твій посвятивсь за рідний край

І самохіть ся виставив на многі

Опасності, й життя своє готов

Зложити в жертву за святую справу!

І брат твій, кажеш, посвятивсь також,

Хоч в страшний спосіб, признаюсь, – і мні

Доселі непонятний, за свій край!

Дитя моє, чи ж в твоїй душі

Ніт жару, ніт одваги до святого,

Великого, спасительного діла?

Людиша

Дідусю, страшні мні слова, котрі

Говорите, но я доселі ще

Не понимаю, що мні тра ділати?

Люмир

Людише, моїми устами к тобі

Судьба говорить! Слово їй важке,

О, може, тяжким каменем упаде

Тобі на серце чисте, молоде!

Розваж, проте, чи ся рішиш за край

Свій посвятить все, навіть що тобі

Єсть найдорожче в світі, що найбільш

Ціниш, – розваж се і скажи мені!

Людиша

Ох, що ж мні вам на так страшні слова

Відповідать? Душа моя, немов

Пред громом, остовпіла перед їх

Грізним шум’ячим звуком, я дрожу!

Дідусю, ох скажіть, скажіть виразно,

Чого жадаєте по мні, представте моїм

Очам ту пропасть ясно, у яку

Втонути тра мні для святої справні

Переді мною темно, а душа

Моя дрожить і замикається,

Но скоро ясно вздрю все – я охітно

І найдорожчі серця мого цвіти

Зірву без зойку, без сльози жалю

Й піду, куди мя кличе глас святий!

Люмир

О краю мій, о отчино моя,

Як дорого окупувать нам тра

Твою будучність і щасливу долю,

Коли нам аж такі святії душі

Тра посвячати, коли тілько болю,

І тілько сліз, і тілько серць катуші

Платити мусим за святую волю!

(До Людиші.)

Дитя моє, наїзники, которі

Наш край святий посіли, побідили

Твойого батенька оружні сили,

І побідять го ще в одній борбі.

Людиша

Га, то мій батенько тепер уйде

Їх рук, він ще раз, він ще раз повстане?

Люмир

Він встане, але ти, дитя моє,

Ти маєш побідить тих ворогів,

Тобі побіда над ними достанесь!

Людиша

Мені, дідусю?.. Дивне ваше слово!

Но як, чим побіджу їх?

Люмир

Серцем!

Людиша

Що?

Чи ж серце те моє так сильне?

Люмир

О

Дитя, велика єсть сила любві!

Людиша

Любві?.. Га, що ж я розуміти маю

Під тими дивними словами?

Люмир

Доню,

Узриш пізніш, тепер лиш те ти скажу:

Ти побідити маєш ворогів.

Без тебе згине, може, твій отець,

А сли го ти вспоможеш – без меча

Й без битви побідить, і стане мир

В тім краї, й щастя засвіта наново!

Людиша

Но чим же, чим же я можу помочи му?

Люмир

Будучність вскаже ти, дитя моє!

Пощо мні серце в тобі потрясать

Дармим страхом? Кажи, чи ся рішаєш

Іти зі мнов, куди тя поведу,

Іти зі мнов ще сеї ночі з дому?

Людиша

Куди, дідусю?

Люмир

Де тя попроваджу.

Людиша

Ох, що ж ділать мні?..

Люмир

Ой, дитя моє,

Святая справа зве до діла, зве

Тебе великим голосом, не час

Ту зволікать, не час ся намишляти –

Хто любить, той не числить нич!

Людиша

Дідусю,

Хоч дивна й темна мова ваша, но

Душа моя таким же голосом

До діл мя зве – я йду, де ваша воля, –

Я сей же ночі кидаю сей дім!

Люмир

Іди ж, о доню, сей час і готуйсь

В дорогу – час спішить, а хто се зна, –

Може, в тій хвилі небезпеченства,

Мов тяжкі, чорні хмари градові,

Над головами нашими звисають

І леда хвиля перунами блиснуть!

Спіши, дитя, – порядок дома дай

І прилагодь в дорогу все, що треба!

Людиша відходить.

Га, мисль страшна, мисль темна, но заразом

Надії світлом так ярким блистає,

Як темна хмара огнем громів! Боже,

Ти шлеш нам в душу думи животворні,

Ти шлеш нам в серце думи світлі; ох,

Чи ти мні в душу й тую мисль послав?

Так-так, се твій глагол святий, кріпкий

Звучить в моїй душі, о боже сил!

Твоя най буде воля, я іду

За твоїм голосом!

Бовт входить.

Га, добре, сину,

Що ту приходиш, – і твій час прийшов!

Ходи сюди, я маю ту з тобов

Поговорить о дуже важних речах!

Бовт

Га-га-га! А дивіть-но ви ся – мій дідуньо уже зі мнов зачинає раз говорити о важних речах. Ой-ой, що ту робити, як ту слухати тих важних речей?

Люмир

Бовте, дай же спокій, не кричи, не вередися, але слухай, сли не хочеш, щоби-м так, як твоя небіжечка бабуня, оперся на твоїх ухах, – а пам’ятай, що я милосердніше зіпруся, як вона, і уважай, що хоч таки ослячі в тебе уха – не знаю, чи витримають мої руки!

Бовт

Але ж, але ж ви, дідусю, зараз за що-небудь так розгніваєтеся, як моя небіжечка бабуня за свою чубату курку!

Люмир

Бовте, чи підеш з панночков Людишев до княжого двора?

Бовт

Я?.. Як то я?.. Бувайте здорові, шукайте си інного Бовта!

Люмир

Як то, чи ж так скоро вивітрила із твоєї налибоватої голови охота до добрих діл?

Бовт

Ба, або ж то добре діло робити против послідньої волі моєї небіжечки бабуні?

Люмир

Дурню, ту тепер не йде о твою бабуню, але о святу справу, о цілий край!

Бовт

Ба, то я маю йти до княжого двора з панночков і просити князів, щоби собі з нашого краю ішли до чорта, – або що? Та видите, хоч ви мудрий чоловік, то мені ся здає, що ви тото-таки не мудро говорите!

Люмир

Мовчи, калито, – не о то іде! Не просити князів о нич, але маєш всегда і всяким способом пильнувати нашої панночки.

Бовт

Ба, а пощо ж ви там панночку виправляєте? Чи не знаєте, що її отець такий великий бунтівник…

Люмир

Що-що ти говориш?

Бовт

(затикає си уста).

Та то не я так говорю, але люди так говорять, а я знов своїм дурним розумом гадаю, що небезпечно панночці іти в гостину до княжого двора.

Люмир

Ти не питай нич, але панночки пильнуй, як ока в голові!

Бовт

Ба, лацно вам казати: пильнуй! Ба, а як вони мене повісять або замкнуть, а панночку візьмуть – тото я ю тогди допильную!

Люмир

Ні, так не буде, Бовте, бо і за що ж бо вони мали тебе вішати?

Бовт

Ба, добре, але як, перед ким я маю панночку пильнувати?

Люмир

Перед кождим, навіть перед князями самими!

Бовт

Ба, як то, таже ви нас хочете до їх дому виправити, а навіть і перед ними кажете ми панночку пильнувати? Як же я ю допильную перед такими великими панами?

Люмир

Не відступай її і кроком, а панів збувай жартами або як там схочеш, так ся з ними заходи, – в тім твоя голова!

Бовт

Га, але ж пощо того всього – я з цілої речі ані на волос не розумію!

Люмир

Мовчи – бач, панночка іде, – з часом порозумієш ліпше, а тепер лиш пам’ятай на те, що-м ти казав!

Людиша

(входить)

Дідусю, я готова, я на все

Рішилась, я йду з сильною душев

В будучності страшної темний край!

Люмир

Най бог надгородить тя за те! Але нам годі тепер бавитись, час рушати.

Бовт

Як то, а се знов що за новий спосіб? Іти з теплої хати в ліс та й ще у таку глуху північ? А що вам такого? Чи і тото також належить до святої справи?

Люмир

Так, Бовте, і тото! Збирай же ся, небоже, і ходи чим скорше, бо ніт часу чекати!

Людиша

Дідусю, дайте му спокій, нехай спочиває ту, пощо єще його трудити?

Люмир

Ні, дитинко, і він нам потрібний, і він мусить іти з нами! Не бійся, він не дуже багато собі муки задасть! А що ж, знає хто в домі о тім, що ти хочеш відходити?

Людиша

Ні, ніхто не знає сього!

Люмир

О, так не мож, треба хоч одному котрому сказати! А ні – то знаєш що, приклич сюда одного із слуг – я му розкажу, що і як треба. Бо бачиш, єсли би отець твій прийшов сюди – що ж би він подумав о слугах, сли би му не могли сказати, де ти поділася? Чи ж не погадає, що вони убили тебе або видали врагам у руки? Ні, дитинко, сього так не мож лишати.

Один із слуг

(входить).

Чи панночка ще не пішла спати?

Людиша

Ніт ще, або що?

Слуга.

В лісі поблизьку чути тріск лому і якісь розмови, що ділати?

Люмир

(до Людиші).

(До слуги.) А в котрій стороні крик се?

Слуга

Од горішнього боку.

Люмир

А слуги сплять?

Слуга.

Я побудив їх і велів держатися в готовості.

Люмир

Друже, нема ся чого тепер бояти. А знаєш ти, хто я?

Слуга.

А чому ж би ні, пан Лю…

Люмир

Но-но, дай спокій! Слухай же, сли би при йшов чи то пан твій, чи хто інний і питався за панночкою – то скажи, що вона пішла зі мною.

Слуга.

Як то вона пішла з вами?

Люмир

Так, бо сей же час вона іде зі мною!

Слуга.

Ба, а куди, на як довго, пощо?

Люмир

О те ані сам ся не питай, ані, хоч би-сь і знав, нікому не кажи! Же твоя панночка на злу дорогу не піде, можеш на мене спуститися.

Слуга.

Не о те я питався…

Люмир

Досить, брате, бувай здоров!

Людиша

Бувай здоров, приятелю, не забувай мене, не забувай мого нещасного отця!

Бовт

Ой-ой, погдіть-но ви!

Люмир

А що тобі?

Бовт

Ба, та не знаєте, що моя небіжечка бабуня все мені говорила! Бовте, в которім тя домі чесно приймуть, там годиться дещо свого лишити – най все добре в тім домі лишається! Отже, погдіть, я ту маю свої торби, мені їх на дальше не треба – най вони ту лишаються! (Кидає торби і відходить з Люмиром і Людишею.)

Слуга.

Гм-гм, що се такого? Я, бігме, ані слова не понимаю з всього того, що мені той старий говорив! Але ж бо то теж розум – десь нараз серед ночі вибиратися з дому!.. Ох, але що то ся там має в лісі значити – тії кроки, той гомін якийсь?.. Ох, боже мій, вже чую кроки в сінях, – що се може бути?..

(Слухає.)

Славой і Яромир входять.

Славой

Отсе ми ту, а бог провадив нас безпечно і спокійно! Але де ж подівся Рад, чому теж в дім не йшов?

Яромир

Оставсь у брам, щоб сторожу держать,

Бо по дорозі говорив, що щось

В душі тривожить го!

Славой

Вірна душа!

(Узрівши слугу.)

Га, як ся маєш ти, слуго мій вірний?

Що ж ту чувать у вас, чому, хоч час

Уже так пізній, ти не спиш іще?

Слуга

Ох, пане мій, відки ж ви ся ту взяли? (Цілує го по руках.) Як же ж ви важилися вступити в сей дім, коли ми леда-хвилі сподіваємося воїнів неприятельських? Боже-боже, чи сподівали ми ся, як-єсьте виїжджали звідси, що се послідній день, котрий ми з вами свобідно в радості і надії прожили? Чи сподівали ви ся, що будете мусили, як злочинця, тривожно скрадатись до власного дому?

Славой

Досить тих слів, слуго мій вірний, не час тепера жалувать – справа свята, а воля божа сталась! Що ж діє Людиша?

Слуга

О пане мій, Людиші тутка ніт.

Славой

Га, що ж говориш, де ж вона, – скажи?

Слуга

І сього я сказати вам не в стані.

Славой

Як се, хіба нещастя приключилось?

Слуга

Ніт, але ту днесь вже смерком прийшов

З провідником дід – звуть його Люмиром, –

І той ще таки днесь вночі Людишу

З собою взяв, – не знаю, де й пощо.

Славой

Га, що, Люмир, говориш, взяв її?

Слуга

І повелів мні вам сказати те.

Славой

О боже мій, чому ж душа моя

Ціла дрожала, мов в прочутті горя,

Чому тривога чорна протяла

Мечем мні серце на ту дивну вість?..

Ні-ні, Люмир ю взяв – вже, видко, він

Причину мав важну; вона із ним

Безпечна!.. Боже, дай мні силу ще

Знести і ту непевності тортуру!..

Рад

(скоро впадає)

О, отче, брате, скоро поспішаймо

Звідтіля, бо опасність нам грозить!

Славой

Що се, мій сину, що за вість нова?

Рад

Стоя на стражі коло брами, я

Вчув вдалі в лісі голоси якісь,

І ступання, і брязк оружжя – се,

Здаєсь, за нами гонять вороги!

Славой

Га, то спішім; прощай, слуго мій вірний!

Слуга

Прощайте, пане! Але що ж ту нам

Робити, сли враги нападуть нас?

Славой

До оборони ніт ся що й зривать,

Найліпш, сли скриєтесь зачас у ліс.

Слуга

Га, тож спішу звать слуг, щоби сей дім

Чим скорше опускали! Скорше, скорше!

Відходять.

Сцена хвилю остає пуста; чути за сценою стук, голоси слуг, вкінці кроки воїнів; брязк оружжя і ступання по хідниках.

Беркут

(впадає з воїнами, котрі ведуть слугу під голими шаблями)

Га, ось одного маємо, а муки

Із його горла витиснуть всю правду!

Скажи ти, підлий рабе підлого

Бунтівника, – де твій проклятий пан?

Слуга

Раб ката не до розказу мені!

Беркут

Га-га, ти ставиш ту мені чоло,

Зміє погана? Чи ти знаєш, що

В сій хвилі можу розтоптати тя?

Слуга

Розбійнику, розбійника оруддя,

А відки сили ти такой набрав?

Беркут

Ох, я б ти вирвав сей зміїн язик,

Сли б не надія, що він мні повість.

Слуга

Сли так, то можеш вирвать го сейчас,

Бо певний будь, що нич ся не дізнаєш!

Беркут

Гей, воїни, не час нам забавлятись

З тим гадом, витащіть го на подвір’я

Й замкніть навік му мову ту скажену!

Два воїни відпроваджують слугу; Беркут до решти:

А ми спішім сей дім перешукать!

Сли хто живий найдесь в нім, то ведіть

Сейчас до мене го, а що кому

Подобаєсь – усе беріть! Ту теж

Ми на ніч розкладемось, а завтра

Назад повернем у княжий табір.

Проклятий хам, що нам задав вночі

Так тяжку працю! Ох, коб був не зник,

Був би ся певно враз з рабом тим підлим

Заколисав ту на одній галузі!

(Відходить з воїнами.)

Ява п’ята

Місце збору серед села, як в первій яві первої дії.

Рудий

Ах, слава богу, що ми ся удало так зручно убігчи із рук того проклятого Беркута! Готов був, як стій, казати чоловіка зашморгнути на першім-ліпшім патику, хоч я, бігме, щиро хотів їм услужити! Але той Славой, той анафемський Славой! Що він ту уже лиха не наробив для народу через свою собачу війну! Боже мій, тисячі сіл лежать в попелі, тисячі народу схнуть і гниють по в’язницях, – а за що? За тото, що правленіє підозріває їх о порозумініє з бунтівниками!

Входить кількох інних селян.

Балагур

А-а-а, ви вже ту, куме Рудий? Що ж там у вас чувати?

Рудий

Зле, куме Балагуре, біда, негаразд! Вчора ходив-єм в ліс на дрова – десь треба було запізнитися до змроку, зблудив-єм і зайшов на друге село. Боже мій, яке нещастя, яка тривога межи народом! Кругом села, містечка попалені, людей цілими громадами в’яжуть та женуть до в’язниць, а погибло немало!

Саламійло

О пане милий, сотворителю ласкавий, чи то таке і з нами не схоче бути?

Галатійло

А з нами за що? Чи ж ми не вірні піддані наших князів, чи ж ми дали поміч проклятому бунтівникові, чи ж ми не нагнали з голими руками того шубравця, убраного в олов’яну бляху, що ту у нас був?

Галай

О, видите, а ще лиш єдно-сьмо зле зробили. Було нам собаку зв’язати, та кинути в громадський шпихлір, та пристеречи – тепер було би і нам то на добре вийшло, бо скоро що до чого – ми би були сейчас показали: «От маєте доказ нашої вірності – сина бунтівника!»

Балагур

А-а, коби то хто був тогда на такий розум впав – були би-сьмо тепер були спокійні.

Галатійло

Говоріть вже нам, куме, що-сьте ще там де нового чули?

Рудий

А що ж нового? Нещастя всюди по цілім краю, межи народом тривога, що крий, мати божа! Де ся зійдуть люди з кількох сіл, то лиш о своїй біді говорять, та й тота у одного гаразд, а у другого ще більша! Бачте, літечко боже іде, дар божий у полі на пні пропадає, худоби самопас ходять по царині та ревуть – нема кому їх ні заганяти, ні що діяти, щонайліпших газдів, щонаймоторніших парубків загнано у тюрми!

Саламійло

Пане небесний! Воля твоя свята! Недарма що сеї весни три рази кровавий дощ падав! Недарма-то і урожай такий красний бог дав, що і наші діди такого не затямили! Ой боже милосердний, дав бог хліб, та нема го кому їсти!

Галатійло

А що ж там з бідними людьми роблять в в’язницях?

Рудий

Га, бог се знає! Але я чув, що тяжко їх там катують, і голодом морять, і кайданами кують, щоби попризнавалися до порозуміння з бунтівниками! А ще до того тілько тисяч їх там разом спакованих – представте собі, що там чиста зараза мусить бути, в тих темних льохах, в тих понурих, тісних клітках. І направду говорять, що там і найздоровіші мруть, як солома!

Балагур

Ой-ой-ой! Чого то ми ся дочекали, чого то ми дожили!

Рудий

А всьому тому вина той проклятущий Славой і його бунт!

Галай

Га, а хто знає, чи би-сьмо не були ліпше вийшли, сли би-сьмо були до бунтівників прилучилися? От в разі побіди…

Рудий

Ех, дайте спокій з своїми байками! Що о тім і говорити! Я вам ще маю одну дуже цікаву річ сказати!

Балагур

Ану-ану, що там такого, може, що доброго?

Рудий

О, доброго не сподівайтеся нічого в тих страшних часах! Бачите, той голокопитник, той рицар-півник, що нас намовляв до бунту, – тепер – не згадали би-сьте, що зробив!

Галатійло

Ану, що такого він зробив?

Рудий

А що зробив? Перейшов в княжу службу.

Галатійло

Добре зробив.

Рудий

Ой, добре зробив, добре зробив! Воліла би му дідьча мати туй-таки голову скрутити! Та чи знаєте ж ви, що він тепер по краю найбільше доказує, найбільше біди робить хрещеному народові! То вам як вовк скажений, ні просьби, ні сльози, ні нич го не порушить! Так князь велів – та й годі.

Саламійло

Ох, пане милий, господи правий, волів уже був остати бунтівником та повиснути на шибениці, як так поправлятися!

За сценою крик і брязк оружжя; селяни стривожені; впадає Хрудош, Ништа і воїни.

Хрудош

Бунтівники, пси підлі, сей час мні

Піддайтесь в імені владітелів

Землі сей, сли не хочете, щоби

Ми силою оружжя змусили

До послушенства і покори вас!

Балагур

Пане рицарю, ми не бунтівники, як сам здоров знаєш, але князів наших найвірніші піддані і їм всегда покорні і послушні!

Ништа

Га, те покажесь, чи так в істі єсть!

Піддайтеся і з нами в град ходіть –

А там суд справедливий розізнає, –

Хто прав, а хто єсть бунтівник!

Хрудош

О, сли

Би ми всегда таким словам масним

Давали віру, скоро би в тім краї

Упала власть свята наших князів!

Галатійло

О воїни, не теє дивно нам,

Що нас ви в тих бурливих, горесних

Часах підозріваєте о бунт

І о невірність княжій власті, – но

Те дивно нам, що того зрадника,

Що того змінника поганого,

Бунтівника, підступную змію

Межи собою терпите, що ви

Насамперед його не віддасте

На найостріший, справедливий суд,

На найтяжчі, смертельні, страшні муки, –

Бо та йому належиться заплата!

Хрудош

Га-га, старий ти пес! Хто б се гадав,

Що ти ще так скажено гавкати

Потрафиш, що, хоч вже у тебе ніт

Зубів, ти так затято будеш ся

До кусання ще поривать? Агей,

Товариші мої, ви, вірні слуги

Княжої власті й справедливості,

Візьміть його й зв’яжіть, і тих також

Всіх пов’яжіть і разом лавою

Женіть їх батогами у столицю,

Там затаскайте їх у льох глибокий

Між рапавки, і жаби, й ящірки,

Нехай гниють в обридлім берлозі!

Рудий

(до селян)

Ось бачите, яке нам він співа,

Він, що недавно ще ту серед нас

Стояв і кликав: «До оружжя, браття,

До бунту за святую рідну справу!»

Втікаймо, доки час!

(Уходить.)

Воїни кидаються до селян і в’яжуть їх.

Хрудош

Так, добре руки їм скрутіть! Тепер

Зв’яжіть всіх разом і припніть ось ту

До сього стовпа, заким більше ще

Не поналовлюєм тих пташків в кліть!

Ого, десь ту я видів ще одного,

Котрого, бачу, кликали Рудим, –

То небезпечний пташок! Того нам

Конечно треба взяти в свої руки!

Ти, Ништо, ти пильнуй полонників,

А ви зі мною, воїни, в село!

(Відходить з воїнами.)

Саламійло

(зв’язаний)

О пане милий, ба, та що ж ми винні,

Що нас так в’яжуть, як собак негідних, –

Та то ще й хто – поганець, змінник?

Ништа

Мовч,

Безглуздий стовпе, не твоя ту річ –

Начальник наш не змінник, но слуга

Князів і справедливості.

Саламійло

О пане

Небесний, чи ж така ту справедливість

І правда – нас невинних забирати,

В’язать та гнати в тюрми, а за що?

Балагур

О боже правий, чи ти тоє зриш,

Що нас женуть тепера з дому в тюрму,

Коли найбільш до праці треба рук,

Коли дар божий в полі аж ся просить, –

Аж серце пукає, видячи, як

Пропаде праця наша!

Ништа

Га, старий

Дідиро, ти ще жалуєш, хоч вже

І так немного ти на світі жити!

Не бійсь, не будеш видіти, як в полі

Гниє ти збіжжя, – бо зігниєш в тюрмі сам!

Галай

Ох, воїни, пустіть нас! Богом ми

Клянемся й правдою, що ми нич не винні!

Ништа

Ага-ага, сли б ми за кождий раз

Клятв ваших слухали, то ж би то ми

Хорошо вийшли! От мовчав би-сь ліпш

Та не збавляв си голосу! Давно

Ми чули просьби і заклинання всілякі

Та й знаєм, як се треба розуміти!

Хрудош

(входить з пов’язаними селянами; межи ними Рудий ранений; в селі пожар, крик, зойк страшний)

Ось гурма ще бунтівників! Го-го,

Не здужав нам уйти і той червонохвіст!

Га, клятая собака, він іще

Поставився до нас, щоб боронитись!

Погди, дамо ми тобі духа з’їсти

Пізнаєш ти ще руки Хрудоша!

Рудий

(кидається на коліна)

О боже мій, о сонце ти святе,

О рідна мати земле, вами я

Клянусь, що-м нич не винен! Не пред княжою

Я властю боронивсь, но пред тобою,

Розбійнику, потворо, которий

Надуживаєш тої власті! Ох,

Нехай поб’є тя скоро божий грім,

Нехай земля розпадесь під тобов,

Най власне тіло клятеє твоє

Збунтуєсь против костей твоїх і

По кусневі од них ти за життя

Відпадує! О, дай ти, боже, щоб

Ти перед смертю всі ті болі, всі

Сльози, котрі ти вилив, весь той жаль.

Усю розпуку в серці своїм вчув,

Щоби твій дух, терзаний тов страшнов

Громадов, вився, мов в клубах зміїв,

Вкінці, щоб злякся самого себе

І в вічну тьму скажений кинувсь, щоб

Утікнути перед самим собов!

Хрудош

Ха-ха-ха-ха! Дивіться, як руда

Собака ся роздзявкала! Но-но,

Товаришу, клени, кидайсь, казись,

Точи із пащі піну, вий, шалій,

Сли те ти легше, – але сли би-сь хтів

Втікати, сли би-сь шарпавсь – то сейчас

Велю ти й ноги спутать і яку

Гнилу колоду присилить до них!

Але ти клясти позволяю, кілько

Сподобавсь тобі, – бо незадовго

І так шнур-брат, сестриця-шибениця

Улагодять навсегда злість твою!

Рудий

Селяни-браття, ви зрите – он там

Отсе мій дім горить, глядіть – моя

Нога кровава, той шалений пес

Вкусив мене, – ви те посвідчите!

Хрудош

Га, добрих свідків ти найшов собі!

Не бійсь, посвідчать і вони, і ті

Ось княжі воїни, що зріли все, –

І досить буде тих свідоцтв, щоби

Тебе взнести на паль! Гей, воїни,

Скінчена наша праця в сім селі,

Тепер нам час спішити у столицю.

Беріте в руки добрі паровини,

І тую череду женіть, а парте

Порядно аж до самої столиці,

А там їх киньте в який темний льох,

Щоби там в голоді і вогкості

Успокоїлися і зм’якли троха!

Воїни женуть пов’язаних селян і відходять, за ними Хрудош.

Ништа

Га, то ми зух той Хрудош! Лиш прийшов,

Сейчас ся гладкими словами вмів

Князів підлизати – нині, бач,

Ще го новая надгорода жде

За ту заслугу, що невинними

Селянами запхав усі в’язниці,

Що край весь знищив і опустошив,

Себто, що всі бунтівники! Га, може,

Се й справедливо, але я б гадав,

Мій брате Ништо, що найліпше би

Повсякчас мати голову на карку

І доглядати, що він буде дальш

Робити з тими хлопами! А чень,

Дасть бог, що і я дійду десь до чогось,

Сли мні удасться викрить, що в тім є!

(Відходить.)

Ява шоста

Край лісу; ранок. Люмир, Людиша і Бовт входять.

Люмир

Га, ось уже, о діти, Цидиборів

Табір, ту дальше кроком поступить

Мні небезпечно! Доню, господня

Нехай веде тя ласка – дальше вже

Не можу я провадити тебе.

Зважай, дитя, що ціль твоя єдина –

Отечества добро, – до ней, проте,

Ступай повсякчас сміло й постоянно!

Людиша

Дідусю, ох, мені тривожно так,

Так страшно, так якось переді мнов

Темряво, сумно! Ох, дідусю,

Не знаю, чи мні вистарчать до так

Великих діл на дусі сили! Ох,

Не відходіть, заждіть, заждіть іще,

Нехай душа моя ся успокоїть!

Люмир

Най бог скріпить тя, нехай ти додасть

Сил, – я не можу довше ту остати,

Бувай здорова!

Ти, Бовте, пам’ятай о тім, що-м ти

Велів на путі, пам’ятай, а вздриш,

Що й ти з своєв дурнов головов

Причинишся до спільного добра!

(Відходить.)

Бовт

Ну, що ж ми тепер, паннунцю, будем робити? Видите, моя небіжечка бабуня любила не раз до мене казати: «Бовте, од біди втікай і поли врізуй!» А видите, паннунцю, я виджу, що ту біда і рад би-м від неї поли врізати, але шкода, що-м їх си вже геть пообривав по корчах та по ломаках. А ту і втікати також годі, бо видите, мін дідусь казав, що ту треба посвятитися для спільного добра! Що ж будем діяти?

Людиша

Ходімо, Бовте, у табір, – чим довні

Розмислюю, тим тривожніше мні.

Бовт

Га, то найліпше не розмислювать

Нічо! Но, бачте, бачте ви, паннунцю.

Чи нас там пустять просто до князя,

Чи не буде якой халепи нам?

Людиша

Га, то що ж діяти?

Бовт

О, що діяти? Посидьмо тихо на місці, бо я мушу ще до голови по розум піти, – а притім, бачите, я так напруго не можу ся вивинути! Бо то, знаєте, паннунцю, дідусь казав мені, щоби я був вам провідником в всяких поганих положеннях, аби-м вас пильнував перед кождим, хоч би то був найбільший пан!

Людиша

Ох, Бовте, я тя дякувати буду

До смерті, лиш не покидай мене

Ані на хвилю, говори, що ти

На ум насунесь, бо мені якось

Так тісно в серці, так тривожно!..

Бовт

Гов,

Паннунцю, дайте спокій, бо, як чую –

А я порядний маю слух, – ту чути

Тріск лому в лісі! Певно, хтось іде!

Людиша

Ох, а ми ту на поляні стоїм,

І хто надійде, може вздріти нас,

А в ті часи за кождим поступом

Грозить опасність! Бовте, уступім

Чим скорше звідси, скриймось в гущаки!

Бовт

Гм, а може, ви, паннунцю, і правду говорите! Таки, бігме богу, що правду! Ходіте чим скорше за тії корчі і сховаймось, бо вже чути кроки людей і голоси якіїсь що раз ближче.

Відходять. По хвилі входять Беркут, Цидибор і воїни.

Беркут

Владітелю, клянусь ти правдою

І богом, що не наша се вина,

Що нам нічний похід ся не удав.

Цидибор

Га, ну а що ж причиной тому?

Беркут

Хто

Се зна, чи хто бунтівникові тому

Доніс о нас, чи лихо сприсяглось

На нас, – но годі нам було його

Застати. Наперед завів нас той

Проклятий хлоп на місце, де іще

Славоїв шатер стояв серед ярів,

І видно було, що недавно відтам

Пішов. Тогда той селянин сказав:

«Спішітесь, молодці, – тепер нам вже

Напевно рибка з сака не уйде.

Він мусив конче ся удати в свій

Дім ту у лісі, щоб одвидіти

Доньку свою, – там мусим го застати!»

А ми, дурні, мов неприкаяні,

Дремся по гущаках, товчемося

По дебрах, розбиваємось по зрубах;

Ледве-не-ледве серед нічної тьми

Дійшли-сьмо до сей клятої яскині,

Але дармий був труд наш весь. Іще

Наш провідник, мабуть, занюхавши,

Чим пахне річ ціла, змикитив –

Десь щез, мов дим на вітрі. Ледве ми

Здужали клятий дім сей обсадить,

Но й так всі слуги того гаспида,

Мов сови із дупла, розпирслись в ліс.

Одного-сьмо лишень зловить змогли,

Але й од того, хоч го і на гак

Бери, не мож було нічо дізнатись.

Так ми уперту бестію сейчас

Повісили і, переночувавши

В бунтівниковім домі, скоро рано,

Спалили анафемськую оселю

І ледве ще до тебе-сьмо лісами

Потому доблукались з тяжким трудом.

Цидибор

Га, а що ж сталося з дочков його,

Котра, як чув-єм, дома мала бути?

Беркут

О ній не мож нівідки ся було

Дізнать і слова – щезла десь без вісті.

Цидибор

То дивно, що сей бунтівник таков

Неначе помороков таємничов

Окрився! Власне під той час, коли

Ви там десь волочились по лісах

Та розщибалися по дебрах, ту

До нас прийшов один із воїнів

Славоя.

Беркут

Га, мій княже, – єсли так,

То найпевнішу можна мати вість

Од нього о цілім состоянні

Славоя й клятої його дружини.

Цидибор

А, власне, от що я довідався:

Славой ще вчора в тім же самім місці,

Де ви найшли шатро його, цілу

Свою дружину, воїнів і всіх,

Що з ним були, порозпускав, а сам

Лиш з сином своїм і одним лишень

Із воїнів повіявсь десь кудись.

Більш воїн той не знає нич о нім.

Беркут

Що ж ви зробили з ним?

Цидибор

Він ся просив

До мене в службу, обіцяючи,

Що разом буде і провідником

Нам в тих лісах. Рубак се і силач,

Як дуб, – і я подумав: шкода би

Такого воїна, – й прийняв його.

Беркут

Ой, княже мій, не дуже вірте лиш

Проклятому отсьому плем’ю! Він

Готов нас в вовчу яму завести

І безоружних всіх віддати в руки

Бунтівникам!

Цидибор

І те розважив я

І віддаю, проте, його тобі

Під надзор – ти будеш порядно знати,

Як обходитись з ним.

Беркут

Га, ваша воля.

Но осторожність предовсім!

Бовт

(за сценою)

Ай-ай!

Гав-гав! Брень-дзень! Ве-ме-ре-бе, га-га!

Цидибор

Га, що се, що се за пекельний крик!

Беркут

Владітелю, давно я говорив,

Що бунтівник зачарував сей ліс,

І тим-то тілько здужається так

Пред нами довго й зручно укривать!

Цидибор

Погди, я рад тих чарів дослідить!

(Відходить)

Бовт

(за сценов)

Гав-гав, мяв-мяв! Ру-ру-ру! Го-го-го!

Беркут

Ух, хоч день білий, но мені якось

Моторошно! Бач, як ту сміла в тій

Проклятій пущі чортова сила!

Цидибор

(вертає ведучи за вухо Бовта)

Га, хто ти, рабе підлий, що ту смієш

В тім лісі страшить, що для зради, видко,

Підходиш ту під наш табір? Кажи,

Заким ще жизнь паскудна в твоїм тілі

Товчеться!

Бовт

Ой-ой-ой, паночку, сли хочете, щоби-м говорив, – то пустіть ми ухо, бо, бачите, моя небіжечка бабуня, дай їй, боже, небо, і так ми їх в своїй старості досить понатягала!

Цидибор

Га, ти, зраднику проклятий,

Ти ще ту в дурника переді мнов

Будеш ся бавить, щоб мене зводить,

Мов кітку за стеблом! Скажи сейчас,

Чого ту ходиш по тім лісі? Га?

Що, не говориш? Воїни, беріть

Ту жабу і повісьте, нехай знає,

Як зрадов підходить княжий табір!

Людиша

(входить і кидається перед ним на коліна)

О княже мій! Бо, що ти князь, о тім

Свідчить твій пишний і рицарський вид

І тоє око, грозне, громове,

Повеліваюче! О княже мій,

Даруй жизнь мому вірному слузі!

Зовсім не в злім ми намірі

Ідем, а зрада чорна і погана

Далека серцям нашим, так, як ніч

Далека лучам сонця золотого!

Но ми зблукались в тих лісах, а ту,

Коли-сьмо власне спішно виходили

Із сеї пущі, мій слуга ся зляк

В гущавині, не знаю вже чого,

І з той причини крик підняв такий.

Цидибор

(котрий через цілий час глядів на ню, немов остовпілий)

Га, хто ти, хто ти, світлая богине,

Відкіля ти взялась в тій темній пущі?

Чи ти дух опікунчий тих лісів,

Чи ти з небес зступила ту на хвилю,

Щоби собою сей паділ сумний

Скрасити й світла іскров роз’яснити?

Ні-ні, з смертельних ти людей не єсь.

Бо моїй-єсь душі ся, як звізда,

Явила повна блеску і життя!

Людиша

О княже мій, ні я з небес, ні дух,

Но людське тіло з людською душев,

Дочка народу сього і твоя

Підданка вірна.

Цидибор

Ох, не говори:

«Підданка», – слово те так дивно мні

Звучить в душі! Днесь первий раз в житті

Я вповні цілою душев чувствую

Підданих долю слізну і гірку!

Ні, не підданка ти мені віднині,

Ти пані серця мого, ти княгиня!

Людиша

О княже мій, даруй мені, но твої

Слова мою тривожну, бідну душу

Глушать, ох, я не понимаю тя!

Цидибор

Встань, не тобі клячати предо мнов, –

Від днесь і я, і край весь пред тобов

Коритись має!

Людиша

Княже мій, з слугов

Моїм май милосердя і пусти

Мене, бо блеск твоєї висоти

Мене збавляє взроку, – блеск той світлий

Твойого ока мову мні гамує!

Цидибор

Слуга твій вільний, но тебе, о зоре

Моєй душі, не пущу вже од себе.

Людиша

О княже мій, і що ж я провинила,

Що ти мене в’язнити хочеш?

Цидибор

Ні,

Ні, не в’язниця темна і понура,

Але палата жде тя золота!

Ні, не кайданів тяжких ржа руда,

Але корони брильянтовий блеск!

Людиша

О боже мій! О отче, отче мій!..

(Мліє і паде на руки Цидибора.)

Цидибор

Ох, що тобі, ти, світлий ангеле,

Богине розкоші небесной, що тобі?

Чи ж ти на те лиш мні з’явилась ту,

Щоб сей час зникнути навіки мні?

Чи ж ти на те лиш розпалила жар

Неугасимнй в серці моїм, щоб

Сейчас і вічно він палив мене?..

Ні-ні, вона жива, вона мене

Не кинула, душа її ангельська

Не розвинула своїх срібних крил,

Щоби пустим зробити світ цілий,

А моє серце домовинов!

Людиша

Ох,

Де я!

Цидибор

У мене, ту, на моїм серці,

На серці, що гаряче, вічно-вічно

Тя любить!

Людиша

Княже мій, пусти мене,

Бо що ж за слава, що за честь ти, бідну

Свою підданку звести й одіпхнути

На вічне горе, а людям на сміх?

Цидибор

Мій ангеле, ох, не рани душі

Моєй такими прикрими словами!

Ні, я вовік, вовік тя полюбив,

Я ні життя, ні нічого, що ми

Наймильше в світі єсть, не пощаджу

Ні не пожалую, щоб лиш тебе

Ущасливити! Бач, в сій хвилі я

Табір той опускаю і спішу

З тобов в столицю, щоби якнайскорше

Супружества святії узи нас

Вовік соєдинили! Чи ж ти того

Ще мало, ангеле душі моєй?

Беркут

О княже мій, слова твої такі

Нам, вірним твоїм слугам, дивними

Здаються! Як же, ти б хотів табір

Сейчас кидати і оставити

Славоя вільним і дозволити

Йому знов піддувати походню

Пекельну бунтів в краї?

Цидибор

Беркут, ти

Остань начальником ту замість мене,

А я один лишень відділ беру

І поспішаю в город.

Людиша

Княже мій,

Чи сей слуга мій, що так вірно мні

В дорозі й блуді помагав, не може

І дальш ділити моєї судьби?

Цидибор

І він нехай рушає з нами, сли

Тобі се мило, і все нехай дієсь,

Як ти захочеш!

Людиша

О, сли так, мій княже,

Мій пане і владітелю, – пусти

Мене, нехай життя моє й надаль

Пливе спокійно, най жию собі

Незнана, як доселі, у закутку!

А я за тебе всегда ся буду

Молити богу!

Цидибор

Ні, не буде сього!

Все зроблю, о моя княгине ти,

Для тебе – ти одно лишень, себе.

Остав мені! Не твоїх мні молитв

Потреба, але твоєї любві!

(Відпроваджує ю.)

За нею Бовт, Беркут і воїни відходять.

Ява сьома

Поляна серед густого лісу; кругом високі гори; Яромир і Рад входять, ведучи ослабленого Славоя.

Яромир

О отче мій, нещасний отче мій,

Чи ще і сей удар новий, страшний

Тобі противна, вражая судьба

Так ненадійно мала зготувать?

Саджають го на камінь.

Рад

Мій отче, о, промовте ще до нас

Хоч слово – най надія вступить в нас,

Най знаєм, що ще доля не зломила

Вас, що ще кріпка духу вашого сила!

Славой

Ні-ні, сини мої, я ще не впав,

Надії, духу сил не пострадав!..

Но ох – сей біль новий, сей біль тяжкий

Позбавив мя на хвилю тіла сил!

Но де ж єсть, де той вірний мій слуга,

Через котрого уста мні дійшла

Та страшна вість?

Рад

Він скочив скорим кроком,

Щоб зачерпнуть води свіжой з потока,

Як вздрів, що ти ся захитав й зомлів

На вість, котру нещасний нам повів!

Славой

О боже мій, за що, за що ти так

Душу мою страшенно дотикаєш,

За що ти руку положив свою

На мні? О господи, я прах і персть,

Під тягарем руки твоєй від кості

Моєї відпадає тіло, тлію весь!

Яромир

О отче, годі нарікать! Що сталось,

Те ся одстати вже не може! Я

Приписую вину цілу Люмиру.

Пощо йому було Людишу брати

Із дому і провадити десь в ліс?

Славой

О сину мій, не завинив Люмир, –

Я знаю го, се праведний старець!

Рад

Так, брате милий, і гадаю я,

Що в тім всім ділі ніт вини Люмира.

Він, певно, ся дізнав, що вороги

Наш дім напасти заміряють, тож

Боячись, щоб Людиша не прийшла

В опасність, він хтів скрити ю деінде.

Яромир

О, так, і скрив ю просто в пащі льва!

Рад

Но чи ж він добровільно те зділав?

Яромир

Але волів нич не ділать зовсім.

Тепер же що буде, що станесь з нев

У пліні в сього вражого князя?

Славой

Ох, дай спокій, не вспоминай о тім,

Бо ми розпуков грудь раниш, коли

Згадаєш, що вона у їх руках,

А він, їй брат, в їх службі!.. Боже мій!..

Яромир

Забудь його, мій отче, проклени

Виродка, що так відплатив твою

Любов, що рідну справу потоптав!

Славой

О сину мій, коби ти знав, які

Страшнії знищення тих кілька дней

У серці моїм, у надіях моїх

Зробили, – ти би так не говорив!

Чи знаєте ви, хто сей Хрудош, хто

Сестра його, тепер невільниця

Наїзників?

Яромир

Що? Або ж вни не суть

Твоїми власними дітьми?

Славой

Не суть!

Ніт в мене й не було дітей ніколи.

Яромир

Що отче, або я теж не твій син?

Славой

Ні-ні, і ти не був-єсь ним! Тепер…

Яромир

Га, чий же син я, чий я син, скажи!

Славой

Ти боярина син, но ніт отця,

Ні матері, ні роду в тебе вже.

Яромир

А Хрудош, а Людиша, вни чиї?

Славой

Ох, Яромире, страшний твій вопрос!..

Яромир

Чи ж страшне криєсь що в моїх словах?

Славой

Мій боже, те до днесь всім було тайне,

Но днесь упали всі мої надії,

Святиня щастя, котору мій дух

Був збудував над краєм тим, звалена, –

Пощо ж таїти довше річ цілу?

Вони, мій сину, послідні потомки

Княжого роду!

Яромир і Рад

Боже!

Славой

Так, я їх

Спас власними руками від загуби

З пожару й крові родичів, я їх

Ховав у себе в тайні, сподіваясь,

Що за їх поміччю піднесу знов

Свободи золотую хоругов!

Тепер же видите цілую пропасть

Нещастя, що над нами розпосілось,

Тепер зрите цілую глибину

Моєї рани, – але болю того,

Котрий терзає мя, не годні ви

І в сотій часті чувствувати!

Яромир і Рад

Отче!

Слуга Славоя входить з водов в шоломі.

Славой

Ні, діти, правду кажу! Довгії

Літа живлена у душі надія

Не гине з серця, щоб або ціле

Те бідне серце не роздерла, або

Неуліченой не лишила рани!

Тож днесь поймете, чом, коли сей друг

Сказав нам, як із боку зрів, що князь

Врагів Людишу попровадив в свій табір,

Я видержать не міг страшної вісті,

Чом жизнь моя на хвилю – так, на хвилю –

Улетіла і дух мій затрусивсь!..

Но ні, він не упав, він кріпкий ще,

В живім до гробу й надія живе.

Заслона спадає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 23, с. 292 – 348.